V

Субота. Ранок. Апартаменти Сатура

У кімнаті панував приємний присмерк. Ледь вловимий аромат вчувався у повітрі. Шавлія, цитрус, швидше за все мандарин, ваніль… Йодзу акуратно зачинив двері, поправив штори. Заплющив очі. Постояв так декілька хвилин. Визувся. Лишив взуття під порогом. Пройшовся по підлозі. Ноги тонули у м’якому ворсі килима. Озирнувся навкруги. Відмітив, що ліжко було акуратно застеленим. Двері у гардеробну прочинені. Зазирнув туди. Речі розвішані на кронштейнах, взуття на полицях. Якщо і не ідеальний порядок, то дуже близько до нього. Це помешкання відрізнялося від його власного, як ніч із днем. Ще одні двері вели до ванної. Тут місця було стільки, хоч розміщуй цілу авто мийку. Крани та душ із матового чорного металу, мармур, білі рушники… Ще раз пройшовши по периметру кімнати, Йодзу зупинився перед ліжком. Він бував тут і раніше. Але зараз, коли господар був відсутнім – це місце відчувалося по іншому. Вільніше, без незручного підтексту інтимності.

Йодзу присів навпочіпки біля тумбочки, дістав із кишені худі латексну рукавичку, вдів її, потрусив пальцями, прилаштовуючись до відчуття. Акуратно відсунув кожну шухляду, не торкаючись, обдивився вміст. Нічого особливого в них не було. Дрібнички: записник та ручка, у верхній, крем для рук у нижній. Бальзам для губ. Одинока запонка із темним камінцем. Листівка. Чеки із декількох магазинів. Серветки. На тумбі склянка із водою. Повна.

Хлопець підвівся. Постояв у задумі, обводячи поглядом простір. Нічим не примітна кімната звичайного помешкання. Дорого, комфортного. Проте… безлика, як готельний номер. Немає фото, журналів чи тих самих презервативів, десь у закутку шухляди.  Не те щоб Йодзу хотілося вивідати таємниці Сатура, радше задовольнити бажання пізнати ближче людину, яка повелася саме так. Знайти мотив його, по-правді кажучи, дуже необачним діям.

***

Коли сержант відчинив двері помешкання об’єкта із середини, молодий поліцейський, що потрапив у їх команду лише місяць тому (його звали Томас Мен), подивився на нього так, ніби він матеріалізувався просто з повітря. А Мендес посміхнувся, підморгнувши, задоволений його ефектною появою.

-Сержанте Тсукіру, а ви… як? – Томас кліпав своїми величезними ляльковими очима кольору волошок, почергово оглядаючи решта команди та знову витріщаючись на блондина.

-Ранку усім, – проговорив сержант, – Мендесе, зроби мені фото: двері у спальні, що ведуть на балкон, тераса сусіднього помешкання. Сходи, двір, хвіртка, сліди у провулку. Там є відбитки шин. І ще камери стеження. Паркінсон, поговори із домовласником. Дякую… – повернувся до Томаса, – Я вмію являтися, як Дамблдор.

Хлопець закліпав, явно не розуміючи сказаного. А Тсукіру лишень всміхнувся, показавши вишкір із гострими іклами.

-Працюємо, панове! – сержант плеснув в долоні, – Час зараз проти нас. Тому не гаємо його ще більше.

Поліцейські швидко розійшлися по квартирі, кожен чітко слідував давно відпрацьованим алгоритмам.

Йодзу підійшов до дивана, де вчора у вечорі сидів Сатур. Пам’ять послужливо видала картинку: відкинута на спинку голова, очі, що поблискують у світлі люстри, чіткий контур губ, темні пасма волосся. Синій шовк сорочки, глибокий виріз, в якому видніються декілька золотих ланцюжків, брюки в тон, шкіряний ремінь Valentino. Аромат: деревина, дорога шкіра, лаванда, ваніль, шавлія, мандарин, гострий післясмак – перець. Armani Stronger with YOU.

І голос – приємний, м’який із оксамитовими нотками та характерним акцентом не носія мови, якому знадобилося чимало зусиль, щоб її вивчити. Та це не псувало враження, навпаки, додавало шарму.

«Зрозуміло… Що ж поробиш… Отже, я лишаюся на одинці із віскі, музикою та ліжком. Буду нудитися, можливо, перегляну серіал…» – слова в голові Тсукіру  звучали так чітко, ніби Сатур говорив це просто зараз.

-Ти і так не склав би мені компанію…

-Саме так, пане, і це ми теж обговорювали, – одними губами прошепотів сержант. (Як він стримався тоді, щоб не кинути у цього набундюченого індика склянкою, що стояла на столі?!)

-Так, так… Пам’ятаю. Я – об’єкт охорони, ти – при виконанні службового обов’язку… – якби поглядом можна було роздягти людину, то Йодзу вже давно був би абсолютно голим. Це його збісило найбільше.

-Все точно. А зараз, мені час йти. Доброї ночі, пане Сатур.

   СТОП.

Хлопець зупинився якраз біля виходу з вітальні, як і вчора у вечорі. Завмер, намагаючись пригадати, щось дуже важливе. Те, що не давало йому спокою, крутилося в голові весь час поки він їхав до дому, вишукував в «павутинні» потрібні дані, переглядав звіти, акаунти в Instagram, заварював чай, смакував інжирним джемом, дивився на нічне небо, стояв під струменями теплої води у душі, пив каву, курив, знову перечитував звіти, записи, слухав музику (пісні Сатура на повторі), ходив колами по кімнаті, крутився під ковдрою і думав… Тамував злість. Паленів від спогадів. Не міг зосередитися, бо… Образи лізли у голову. Глибокий виріз сорочки. Темні кучері… «Ти і так не склав би мені компанію…»

***

«Мені час йти… »

 «Доброї ночі, пане Сатур»

Пам’ятав, як низько уклонився, ховаючи за саркастичним жестом роздратування. Йшов геть притлумлюючи гнів, яким повнився всередині. Сам себе запитуючи, що ж викликало таку бурю емоцій? Чому цей красивий, самозакоханий із зірковістю найвищого левела чоловік так його вибішує? Адже він просто об’єкт. Робота. Не більше. Чи більше?

«Мені час йти… Доброї ночі, пане Сатур»

«…ти і так не склав би мені компанію»

-Ми про це говорили… – промовив Йодзу сам до себе.

Видихнув. Пройшов у передпокій. Мимохідь спіймав своє відображення в дзеркалі. Тінь. Просто тінь у непримітному одязі. Паркінсон пройшла повз нього, направляючись до вхідних дверей. Сержант відхилився, пропускаючи дівчину. На автопілоті. Покрутив шиєю, ніби розминаючи затерплі м’язи. Скалка неспокою перетворилася на хробака нав’язливості, який почав їсти його сіру речовину.

«…ти і так не склав би мені компанію»

«Мені час йти… Доброї ночі, пане Сатур»

СТОП КАДР.

Там був звук. Тоді, коли він вже йшов до виходу, намагаючись швидше вибратися з цього помешкання. Йодзу метнувся назад до вітальні, ледь не збивши з ніг Томаса, що якраз виходив у коридор. Буркнувши вибачення, він широкими кроками пересік приміщення, зупинився.

Отже… Сатур на дивані. Його шкіра має такий приємний золотавий відтінок… голова відкинута на м’яку спинку, відкриває горло та підборіддя із невеликим шрамом, який не помітний, якщо дивитися з будь-якого іншого ракурсу. (Ця поза, як запрошення до… поцілунку?) Йодзу зашипів, мов розлючений кіт. Осмикнув себе – думати про роботу, не відволікатися!  Кисть руки розслаблено лежить на підлокітнику. Пальці тонкі, довгі, як і має бути у музиканта, з манікюром, проте… Якщо придивитися уважніше, можна побачити характерні мозолі. Сатур грає на гітарі, не на камери, не тільки для публіки, але і просто для себе. Він часто бачив його з інструментом. Тоді він перевтілювався. Ставав таким… Справжнім, теплим, зовсім хлопчисько… Закоханим у музику.

Тсукіру набурмосився. Так, Джефф знає про те, що виглядає не просто привабливо, а випромінює особливу хіть. Він звик, що ним захоплюються, обожнюють. Це для нього природній стан – подобатися будь-коли, будь-де. Купатися в увазі, викликати захват, сяяти… Він артист. Це не зарозумілість. Він виконує свою роботу. Завжди. Навіть, якщо перед ним один глядач. Навіть, якщо цей глядач такий скептик, як Йодзу. Тоді чому…

«…ти і так не склав би мені компанію»

Це було сказано, щоб… роздратувати, чи все ж таки, як констатація факту?

«Мені час йти… Доброї ночі, пане Сатур»

Вони обидва ніби грали у гру, перекидаючись фразами, як м’ячем. Слова.  Натяки. Жести. Погляди. Тсукіру відчув тоді, що… щось ворухнулося у ньому. Те, чого не було так давно. Те, що здавалося померло багато років тому…

Йодзу пригадав, як виходив геть. Як відчував спиною погляд чоловіка. Як збирав до купи усю силу волі, щоб не обернутися, не крикнути йому в обличчя різкі слова та водночас, щоб не зірватися бігти. Геть… Якомога далі від нього… Від аромату парфумів, темних очей та волосся, яке так хочеться пестити пальцями… Рятівні двері за декілька кроків. Хлопець видихає із полегшенням. Ось ще мить і він опиниться в коридорі…

СТОП.

З вітальні чути голос Сатура. Він говорить. Слова не розібрати. Тембр оксамитово-теплий, переливчастий… Він го-во-рить… Але із ким, якщо…

«Отже, я лишаюся на одинці із віскі, музикою та ліжком.»

В усьому помешканні не було навіть натяку не те, щоб тут бував хоч колись присутній хтось, окрім самого Сатура. Він не дозволяв нікому заходити на свою територію. Бо присутність чужака, якщо не дратувала, то викликала дискомфорт. Відчутний. Йодзу зрозумів ситуацію одразу, як тільки вперше опинився в цих апартаментах. Це і було тою точкою зіткнення, яка нервувала обох. Сатура, бо порушували його особисті кордони. Тсукіру – ускладнювало роботу. Але попри все, він розумів Джеффа. Сам був таким, не любив пускати когось у свою приватність.

***

Йодзу зазирнув до спальні, де побачив Мендеса:

-Ти ще не пішов, це добре, – сержант швидко пройшов у тепер наповнену променями сонця кімнату, від чого вона втратила свій затишок. Стала неохайною, занадто відкритою. Ніби розхристана повія, яку виштовхали із авто.

-Так, – Родріго випрямився, уважно дивлячись на Тсукіру.

-Мені потрібні дані про дзвінки об’єкта із вчорашнього вечора і до сьогодні. З 20:30 до 06:00.

-Добре, Йодзу.

-Перешли на пошту. Дякую.

-Тсукіру… – Мендес зам’явся, – Ти… Чорт. Не знаю, як ми його так могли прогледіти…

-Це не ваша провина, – сержант лише качнув головою.

-Ну, як не наша, ми ж…

-Не ваша. Моя…

Хлопець знову насунув каптур і відхиливши стулку дверей, вийшов на балкон, де взувся у свої кросівки. Відмітив на автоматі, що без взуття у помешканні ходив лише він…

***

З вулиці долинало шурхотіння шин, поодинокі голоси людей, дзеленчання дзвіночка у сусідній з будинком кав’ярні. У дворі стояли двоє в уніформі служби доставки. Поверхом вище чулися звуки музики. Новий день входив у свої права. Місто прокинулося.

Фігура у темному худі, з насунутим на голову каптуром, нечутно рухалася по залізних сходах, підіймаючись вгору, ніби великий кіт, що вирішив вийти на полювання.

«А що, як би він… погодився залишитися? – думка проштрикнула мозок,       – Ні… Чорт забирай, ні! – Йодзу швидко вибрався на дах, всівся на парапеті, звісивши ноги донизу. Витягнув сигарету із пачки, прикурив. Затягнувся. Вона жахливо смерділа. Дим був занадто гарячим та гірким. Він загасив тонкий довгий циліндрик, зламавши його навпіл. Тихо вилаявся, – Так не можна. Так далі не можна. Треба перестати відволікатися. Це потрібно, щоб знайти його… Об’єкт. Сатура. Джеффа… Знайти попри все, бо більше він не може дозволити собі втратити іще когось, невинного…»

Сержант дістав телефон, набрав повідомлення. Затримався на мить, ніби роздумуючи чи варто його відправляти. Зітхнув. Так чи інакше – все вилізло назовні. Гірше вже не буде. Принаймні, треба на це сподіватися. Він натиснув на стрілочку відправки.