XI

Рік по тому. Доки Гаммерфеста (Норвегія)

-Ти такий самий, як і я… Ти – дракон. Хижак. Ти не можеш без крові. Вбивство – твоя природа, – Ганс лежав на боці, підібгавши під себе ноги та притримуючи долонею руку, що звисала донизу, мов брудна шмата. З розідраного рукава юшила кров, скрапуючи на бетонну підлогу. Він із зусиллям підвів голову, поглянув на хлопця, що стояв над ним, – Зізнайся собі… визнай це! Я маю рацію. Адже… я знаю тебе, як ніхто інший… – чоловік зайшовся кашлем. Сплюнув криваву піну, – Моїм словам є підтвердження. Трупи. Вони тягнуться вервечкою за тобою… Скількох ти вбив, допоки… вийшов на мене?

Чоловік безсило опустив голову на запилюжену долівку. Хлопець продовжував німувати, дивлячись кудись у простір. Чи то не чуючи звернених до нього слів, чи не бажаючи відповідати.

-І… не кажи мені, що все це заради якоїсь красивої вищої мети, покарання зла та іншої маячні. Ти вбиваєш, бо тобі це по-до-ба-єть-ся. Ти кайфуєш від цього. Скажи, це ж навіть краще за секс!

Пальці хлопця на мить зобгалися у міцні кулаки. Але одразу знову розслабилися. Він, нарешті, глянув собі під ноги, де на шорсткій бетонній підлозі лежав закривавлений чоловік. Його солом’яне волосся розтріпалося та спадало на обличчя неохайними пасмами. Колись біла сорочка тепер була брудною, перемащеною кров’ю. Штанка розірвані на коліні. В проріху виднілася здерта шкіра. Дорогі туфлі запорошені пилом.

Йодзу повільно опустився біля пораненого навпочіпки, звісивши кисті рук із стегон донизу. Нахилив голову на бік, як часто роблять тварини. Він роздивлявся лежачого із таким виразом обличчя, яке буває у дітей,що знайшли гусінь чи жука, із сумішшю допитливості та огиди. Його різнокольорові очі незмигно дивилися в обличчя Ганса. Той вишкірився. Завовтузився, загрібаючи ногою, намагався втримати голову піднятою, не відвести своїх бляклих вибалушених очей від хлопця. М’язи на шиї напнулися від натуги. Плечі тремтіли.

-Так… я – хижак. Дракон. Ти кажеш, що знаєш мене…Тоді тобі має бути відомими, що я НІКОЛИ не вбиваю заради забави. Як і більшість тварин. Для мене це не самоціль. Лише життєва необхідність. Щодо задоволення. Ні. Вбивство і секс не можна порівнювати. А мені не те, не інше не приносить задоволення… Я абсолютно спокійно можу жити без сексу (якщо ти говориш лишень про фізичну потребу), як і без вбивства. Проте, мені набагато важче жити без можливості пізнання чогось нового, – Йодзу заправив за вухо сяйливе пасмо волосся, – І мені цікаво… скільки часу протримається Ганс Йогансен, чи як тебе там тепер звати, герр Ланг, або пан Хомельхофф, якщо я залишу його тут… З маленькими сірими тваринками, які вважають це приміщення своєю територією. Ти ж розумієш, про що я зараз веду? Правда?

Очі чоловіка вирячилися ще сильніше. Він затремтів. Спробував підвестися. Але знову завалився кулем на бік.

-Ти… Тобі ж кортить встромити мені ножа в горлянку. Я бачу це у твоїх очах. Ну, давай, розпори мені черево, задовольни себе, – Ганс нервово облизнув закривавлені губи.

-Ні… – Йодзу піднявся, хитнув головою, – Цього мені не кортить. А от дізнатися з чого щури починають їсти людину – мені цікаво. Мій друг поділився зі мною своїми роздумами… Я пообіцяв йому дослідити це питання. А наочний приклад завжди краще за суху теорію.

Ганс затрусився, на його чолі проступив рясний піт. Він намагався не випускати із поля зору ноги у високих чорних черевиках, які зараз відійшли від нього на декілька метрів. Почувся брязкіт металу. Йогансен завовтузився, намагаючись відповзти. Проте, його підхопили попід руки та потягли по підлозі. Він завив, коли скалічена кінцівка проїхалася по бетону.

-Потерпи ще трохи… – Йодзу затягнув Ланга на грубо збитий тапчан. Накинув на нього шкіряний нашийник . Руки та ноги оперезали кайданки.

Чоловік заричав, слова виривалися із горлянки з сипінням:

-Ти… мале білобрисе щеня! Треба було тебе придушити ще тоді, в Кіото!

-Що було – загуло… – Йодзу взявся за краї сорочки Ганса, різко рвонув їх так, що ґудзики розлетілися на всі боки. Потім зняв ремінь із його штанів та перетягнув поранену руку. Ланг зашипів крізь стиснуті зуби.

-Твій друг… Ти ж це про того брудного тайця? Він вже встиг стати твоїм другом? Лише другом? – Ганс випльовував слова, мов отруту, – Хіба ти його не трахнув? Адже то твій типаж…

Йодзу сіпнувся, мов йому вліпили ляпаса. На мить його обличчям промайнула тінь люті. Йогансен заусміхався:

-Ні? О… Та не може бути… Ти дозволив йому це зробити?!

Очі Тсукіру зблиснули, він мов стріла різко метнувся до бранця. Його подих опік шкіру на лиці Ганса. Пальці зімкнулися на горлі.

-Я вгадав! І як? Він вправний? Ти кричиш під ним так само голосно, як робив це, коли тебе їбав я? – прохрипів чоловік, намагаючись вдихнути.

Йодзу вишкірився. Біляві пасма впали на чоло. Очі палали. Зіниці звузилися до двох мікроскопічних цяток.

-Що ні? Він не може тебе задовольнити? – Ганс вже ледь міг проштовхнути слова через безкровні губи. Та раптом… хватка послабилися. Бліде обличчя відсунулося. Йодзу форкнув та відпустив його шию. Чоловік закліпав, хапаючи повітря широко відкритим ротом.

-Ти завжди був недолугим. В усьому… А щодо твоїх сексуальних здібностей… Тебе цікавили лише біль та приниження. Ти примітивний. Із замашками низькопробного маніяка. Нікчема, який думає, що має вагу у цьому світі. І… тобі не вдасться вивести мене. Я розумію чого ти прагнеш. Щоб я зірвався і врешті-решт вбив тебе. Так, для тебе це було би найкращим. Легка та швидка смерть від моїх рук. Та ти не заслуговуєш на неї…

Ганс лишень сильніше стис зуби. Його очі горіли диким вогнем безумства. Раптом він подався вперед, губи викривила подоба усмішки:

-Мораліст… Ну, що ж… А твій друг знає, що ти таке насправді? Ти йому розповів про себе? Якщо вже у вас все так серйозно та чесно. От навіть про те, куди ти подався цього разу. Що ти задумав? І з ким ти? Він знає хто я для тебе?

-А хто ти для мене? – спитав хлопець, присівши поряд з Гансом на дошки. Чоловік замовк. Йодзу усміхнувся, – Хто ти? Скажи мені… Хто ти, що знущався над неповнолітнім довгі три роки, морив голодом, змушував виконувати для тебе брудну роботу та ґвалтував… Ти зробив з мене потвору. Але так і не домігся, щоб я став твоєю ідеальною машиною для вбивств. Бо… Ти не знаєш, ні як когось приборкати, а тим більше приручити… Ти залишив знаки на моєму тілі, проте не в душі… Так, ти вбив у мене на очах єдину близьку мені людину. За що і отримав те, що отримав…

Хлопець кивнув на скалічену правицю чоловіка. Стенув плечима:

-Причина та наслідок. Логічна послідовність. Це ж твої слова.

Ланг задивився на Тсукіру. Лице останнього випромінювало спокій. А ні тобі злості, а ні страху. Йодзу нахилився над Йогансеном, забрав замащені кров’ю пасма волосся з очей. Затримав руку трохи довше на вилиці. Якась тінь на мить майнула в його очах, – Мені тебе шкода. Ти не можеш нікому дати нічого, окрім болю. Не знаєш іншого способу взаємодії з людьми, окрім страждання та страху.

-А ти у нас став експертом з почуттів чи мозкоправом? – Ганс різко мотнув головою. Здавалося, що той ледь чутний доторк хлопця пропік його наскрізь.

-Я не експерт з психології… Але надивився на тобі подібних достатньо. І… Навіть тепер, попри все… я вдячний тобі… Вдячний, що показав мені мою пітьму. Бо без неї я не зміг би віднайти світло… – Йодзу нахилився над остовпілим чоловіком та поцілував його в чоло, – Дякую тобі… І прощавай.

Ганс закліпав. Щось стислося у нього в грудях, заважаючи зробити вдих. А хлопчина легко підвівся, ще раз уважно перевірив імпровізований джгут на його пораненій руці. Його рухи були чіткими та вивіреними, як у людини що звикла рахувати кожну хвилину свого часу. І яка ненавидить тих, хто не робить так само… Він відступив на крок, мов роздивлявся завершену інсталяцію. Задоволено посміхнувся і розтанув у пітьмі. Десь клацнув вимикач. Усе приміщення поглинула темрява. Лишень легкі кроки ще вчувалися тихим шелестінням. Та голос пролунав ніби з потойбіччя:

-А щодо твого питання. Так він знає що я таке… І приймає мене, таким яким я є… Усього…

-Це не врятує тебе! А тим більше його від тебе! Згадаєш мої слова! – Ганс крикнув в густу пітьму. Його голос відбився від стін переляканим відлунням, – Ти не зможеш себе стримати! Бо єдине, що ти вмієш робити добре – це вбивати… Йодзу!

Відповіді не було.

Чоловік замовк, вслухаючись в темряву. В якій почулося тихе шурхотіння десятків маленьких кігтистих лапок. А десь за залізними стінами розмірено дихав океан, мов величезний міфічний звір, що спав та снив свої дивні сни.