III

В пітьмі був хтось. Він спостерігав. Як звір у темному лісі, що вже знайшов свою жертву і тепер просто вичікував слушної миті. Джефф завмер. Він чув своє хрипке дихання. Розумів, що варто бути спокійнішим. Адже за власним шаленим серцебиттям нічого не можливо розібрати. «Не панікувати. Не кричати. Не…» – думки билися в голові переполоханими голубами, що лопочуть своїми крилами. Не… Не… Не…

-Хто тут? Що вам від мене потрібно? – його голос зрадницьки затремтів. Відповіддю була тиша. Невже він помилився? Чи може напруження та страх зіграли з ним цей жарт? Та в момент, коли він був готовий видихнути із полегшенням – почувся тихий смішок. Від цього звуку усе його єство стислося у тугий ком, він не витримав:

-Чорт забирай! Що за дурні жарти?!!! Ти…. Сраний виблядок!

Кроки. Вони почали наближатися. Один. Два. Три. Зупинка. Джефф замотав головою, завовтузився на твердому ложі. Пута, що стримували його, із силою врізалися у шкіру зап’ястків.

І знову кроки… Один. Два. Зупинка. І знову – один, два, три, чотири… Ніби тварина скрадається, м’яко ступаючи великими лапами. Зупиняється принюхуючись. Йде далі… Один. Серце пропускає удар. Дваааа. Джефф затрусив руками, намагаючись звільнитися. В організмі прокинулися первісні інстинкти – бігти, щоб вижити.

Кроки стихли. Щось клацнуло і сліпучий промінь освітив фігуру на підвищенні, розіп’яту на дошках. Джефф скрикнув від несподіванки та різкого болю. Навіть через опущені повіки світло вдарило по очах із такою силою, що непрохані сльози покотилися щоками. Воно виявилося гіршим за пітьму. Завдавало фізичного болю. Ніби він став вампіром. Відчуття, що його зараз розглядають безцеремонно, у найменших дрібницях, змушувало смикатися іще сильніше. «Хто цей маніяк?… Що йому потрібно? Що буде далі?» – думки змінювали одна одну швидко, безладно.

Незнайомець торкнувся його руки. Міцні пальці з силою стиснули стерту в кров шкіру. Джефф скривився, намагаючись втримати стогін. Його ребра підіймалися під тонкою тканиною сорочки занадто часто та сильно. Він спробував підвести голову, обдивитися. Але направлений на нього промінь був таким яскравим, що окрім пульсації білого марева більше нічого не вдалося розгледіти. Засліплений, знерухомлений, він перебував у повній владі божевільного відморозка.

-Відпусти мене негайно! – викрикнув у сліпучу білизну.

Тихе пирхання у відповідь. І рука незнайомця плавно спускається нижче, стискає лікоть. Рухається далі… Джефф десь на краю свідомості відмічає, що пальці якісь дивні. Але ця думка змивається нападом паніки. Його шлунок судомно стискається і хвиля блювотиння виплескується з рота наповнюючи повітря кислим смородом. Він зайшовся кашлем. Гидка рідина потрапила до носа, забиваючи дихання.

Коротке scheiβe!*  Джеффа схопили за волосся, різко розвертаючи обличчям донизу. Він боляче вдарився колінами в дошки. Намагався вдихнути. Вперся руками в гострий край тапчана. Зібравши усі залишки сили відштовхнувся у спробі втекти. Марно. Його схопили за загривок, вдавлюючи коліно в спину, ткнувши щокою у шорстку поверхню. Чуже дихання опалило шкіру вилиці:

–  Малий брудний хлопчисько, – шепіт над вухом звучить глухо, ніби голос доноситься із труби, – Вирішив побавитися в героя… Ну що ж, давай пограємо…

Його тіло різко підіймають та штовхають із силою, грубо. Чужі руки хапають під пахви. Людей, як мінімум, двоє. І це окрім того, який говорив із ним. Пов’язка на очі. Він відчайдушно крутить головою в безуспішній спробі не дозволити себе осліпити. За що отримує сильний удар під дихало. Заточується. Легені горять вогнем. Та його вже волочать спочатку по підлозі, потім здається по залізних сходах. Джефф декілька разів шпортається, один раз навіть падає, вдаряючись ногою в край чогось досить гострого. Шипить від болю, по гомілці від коліна донизу тече щось липке та тепле. Але він більше не видає ні звуку. Вирішивши – краще мовчати, щоб там не було. Та «бавитися в героя», як сказав незнайомець, довго не виходить.

Джеффа заштовхують в приміщення, де гуляють холодні протяги та гулке відлуння. Чутно, як крапає вода. Його зв’язані руки підіймають догори, закидаючи на гак. Пальці відчувають холодний метал. В глибині приміщення спрацьовує механізм, мотор урчить тихо та ритмічно. І тіло підіймається так, що стояти вдається лише навшпиньки. «Відчуття, ніби я туша свині, яку готуються розібрати на м’ясо…» – Джефф ще раз пробує поворухнути головою, потертися вилицею в передпліччя, може так вдасться хоч трохи посунути темну пов’язку.

-А ти все ніяк не заспокоїшся, таааак… – знову гугнявий голос. Дуже близько, чужі долоні обмацують його тіло, безцеремонно.

-Не ру-хай мене! – Джефф випльовує слова в простір перед собою.

-Уммм… хоробрий, еге ж? – пальці стискають горло, – Що ж… давай, так буде навіть цікавіше.

Чується тріск тканини, яку розривають. З нього здирають одяг. Джефф викручується, немов вуж. Але це просто ще одна спроба без результату. Ще один його програш.

Шипіння. Льодяний струмінь опікає шкіру. Він ледь може дихати в цьому крижаному потоці, що б’є по тілу, вгризається у самі кістки, скручує м’язи в тугу болючу спіраль. Величезний холодний звір пожирає його шматок за шматком. Аж поки не доходить до живота та спускається в пах… Ні. Ні! Доооосиииить!

Хто це кричить?

Він?

Невже це він?

Струмінь зникає. Та Джефф знає, що це не кінець. Лише перерва перед наступними знущаннями. Тіло тремтить. Кисті пульсують. М’язи рук горять вогнем. Здається, що суглоби зараз вискочать із своїх западин, і він просто впаде донизу… Кроки. Лункі. Вони звучать пострілами в пронизливій тиші. Повернути голову на звук. І слухати вже впізнаване… раз. Зупинка. Два. Три. Чотири. Зупинка.

-Досить? Так швидко досить? Ти просиш мене зупинитися, але… Mein herz*, це ж лише початок… – голос насмішкуватий. Тому збоченцю смішно. З його болю, приниження і… страху. Джефф безвольно повисає на руках усією вагою тіла. Біль яскравим спалахом пронизує його, мов блискавка. Пітьма поглинає свідомість.

***

Бум, бум… Перерва і знову. Бууууум! Розкотисте гуркотіння вириває його із забуття. Розплющити очі. Темно. Тіло затерпле від довгого лежання на твердій поверхні. Щось шумить високо над головою. Дощ? Він шурхотить по даху того величезного приміщення, яке все так само потопає у пітьмі. Джефф закусує губу, намагаючись стримати стогін. Як же боляче… Його руки та ноги закуті у ланцюги, що дзеленчать від кожного поруху так голосно, що здається, це чутно аж до місяця. І це погано, дуже погано, бо ті, хто утримує його тут здогадаються – він прийшов до тями. А це може означати лише одне…

Хлопець заплющив очі. Його тіло трусилося, як у пропасниці від холоду та виснаження. Кожен м’яз терпнув від будь якого шереху та різкого звуку. Серце завмирало, як тільки йому вчувалися кроки. Він тремтів, розіпнутий на тому клятому лежакові, знерухомлений, позбавлений можливості захистити себе, навіть просто прикрити свою наготу, очікуючи, що ж із ним буде далі. І саме очікування, насправді, було найстрашнішим. Жахливішим за кривду, страх та біль.

______________________________________________________________

Scheiβe*-  лайно( нім.)

Mein herz* – моє серденько( нім.)