VI

Пітьма. Вона вміє дихати. Шепотіти. Сміятися. Схлипувати. Спостерігати. Вона може бути блаженством забуття. А може наповнюватися тупотінням багатьох маленьких кігтистих лапок. Тонко попискувати. Хрумкотіти. Тулитися до оголеного стегна, тикатися холодним носом у ребра. Битися за невидимі крихти десь на підлозі…

Джефф сіпнувся, коли щось залоскотало його по щоці. Кайданки грохнули із силою набатного дзвона. Щось пискнуло, метнулося геть від нього. Майнуло повз тіло, зачепило прохолодним( хвостом?) Він скрикнув. Захлинувся цим зойком, боляче прикусивши язика. «Щооо… що це було?!» – відчув, як волосся підіймається на потилиці сторч. Бо відповідь вже знав.

Щури.

Ці тварюки було повсюди. Вони копирсалися в мороці. Пищали. Шурхотіли невидимими папірцями, перекидали жерстянки, шкрябалися по кутках та під його імпровізованим ложем. І лізли до нього. Безцеремонно тикаючись носами в незахищене тіло.

Джефф борсався, намагаючись відігнати наглих потвор. Від різкого брязкоту ланцюгів вони на якийсь час тікали. Але поверталися знову, варто йому було забутися у дрімоті. «Якщо я засну – вони зжеруть мене живцем… Чи буде це боляче? Чи відчуватиму я, як це відбуватиметься? Вони будуть починати їсти мене з обличчя чи оберуть іншу частину тіла? Скільки часу їм треба, щоб з’їсти людину цілком? Мене хоч опізнають потім?..» Думки у тумані марення.

Кроки. Хтось наближається. Джефф завмирає, як і щури. Його підіймають за плечі. Ллється вода. На обличчя, до рота. Стікає цівкою з кутика напіврозкритих губ. Язик, розпухлий мов колода. Прохолода… в горло. Судомно ковтнути. Раз, другий. І ще… Він не бачить нічого. Пов’язка на очах стала невід’ємною частиною його перебування тут. Його опускають назад на тверду поверхню. Він вдаряється потилицею. Ще раз судомно ковтає слину із залишками води.  Це викликає біль у горлі. Тіло мов ватяне.

-Може сказати босу?

-Що сказати?

-Він якийсь зовсім охлялий…

-Хочеш – дзвони до нього сам. Мені того не тр’е…

-Ну, хоч накрий його чимось. Бо шкіра холодно, мов у мерця.

Чути кроки, що віддаляються, потім повертаються знову. На нього щось накидають зверху. В ніс вдаряє запах пилу та прілості. Дихати стає важче. Та він не рухається. Намагається втримати у роті приємну прохолоду. Звідкись чути ритмічний шурхіт. Це не щурі. І не дощ. Здається, що там, вдалечині, за мороком мірно дихає велетенський міфічний звір… Цей звук викликає дивний спокій та умиротворення. Джефф знову поринає у стан напівмарення, напівзабуття. Не спати… Не спати, бо… Не…

Обличчя виринає з пітьми, впливаючи в свідомість, майже як у казці про Алісу. Бліде, з блискучими очима кольору холодного весняного неба десь на горі Фудзі… Хто він? Хто ця проява з місячним сяйвом у волоссі? Його ім’я – таємниця. Та він і не людина зовсім… Не людина. Не… спа-ти…

***

Кроки. Наче гарматний постріл. Один . Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Вони наближаються. Тяжкі. Невідворотні. Голос луною розкочується приміщенням. Джефф сіпається від несподіванки. Намагається випірнути із свого марення на поверхню. Та чи так вже потрібно йому в реал? Чи краще було би лишитися десь усередині самого себе. Адже ці кроки не передвіщають нічого доброго. Лишень ще одне коло пекла. Чи зможе він його пережити? Чи хоче він його пережити? Чи йому дійсно треба… дізнатися, як це пережити?

З нього стягають ковдру. Тіло одразу відчуває холодний протяг. Пальці несвідомо стискаються у кулаки. Дихання збивається. Він намагається перевернутися на бік… Підтягнути ноги під живіт.

Різке сіпання за ланцюг. Нога ковзає по дошках.

-Лежати! – слово ляскає, мов батіг.

Джефф здригається всім тілом. Завмирає. Але раптом в ньому підіймається злість. Він підтягає ногу згинаючи в колоні. Непокора. Така мізерна, проте рішуча.

Чується сипіння. Хтось видихає із хрипом. Пов’язка на очах – він сліпий. Проте не глухий. Його кат незадоволений. Бо він не зламався (принаймні поки що). Потріскані губи розтягаються в ледь помітній посмішці:

– Пішов ти…

Зухвалість.

Так.

Дурість.

Безперечно.

Та він не дворова шавка, яка буде випрошувати кусень хліба, принижуючись. Йому не вийти живим із цього приміщення на краю всесвіту. Тож… варто спробувати повернути ситуацію так, щоб скоротити час перебування тут до мінімуму. До можливого останнього подиху. Бо відчувати він більше не може… Нічого. Окрім болю… Той став частиною нього самого. Як дихання, серцебиття… Сама суть єства. Все що він може – занурюватися в нього все глибше. І глибше. На саме дно. Там, де вічна пітьма. Тиша та космічний холод. Допоки серце не перестане битися…

Дивно, проте його знову накривають тою смердючою ковдрою. Слова, що долинають мов з колодязя, гугняво, нерозбірливо та по тембру зрозуміло, що віддаються якісь розпорядження. Кроки, їх тепер багато. Щури кидаються врозтіч. Його знову підіймають. До рота тикають чимось теплим, металевим із запахом їжі. Джефф спочатку пручається, відвертається, зціплює зуби. Але той, хто намагається запхати йому ложку до рота робить це вправно. Пальці боляче притискають щелепу. Рот відкривається мимоволі. В нього вливають гарячу рідину із густим ароматом м’яса та спецій. Він ковтає. Судомно. Ложка за ложкою. Тепло лине стравоходом, потрапляє до шлунку. Він тягнеться вище, мов цуценя до сучки. Хапаючи їжу губами. Утробно урчить, швидко ковтаючи.

-Песик зголоднів. Їж… добре їж. Тобі знадобляться сили, багато сили… – голос поряд пролунав так несподівано, що Джефф захлинається, ледь не задихнувшись. Кашляє. Лапає широко відкритим ротом повітря.

Чується сміх. Від цього рипучого тихого, мов шелест звуку, йому стає зле. «Не варто було… Не варто показувати будь що, навіть те, що виривається мимоволі. Це лише один із способів тортур. Не більше…» – запізніла думка. Та його лишають у спокої. Просто лишають. Наодинці із очікуванням. З думками, про те що може ще статися… З напруженням, яке викручує тіло, мов у наркомана в ломці, коли адреналін насичує кров по вінця. Коли серце зривається в шалений галоп, б’ється в ребра із силою, готове зламати тонкий каркас із кісток.

Він вслухається в тишу. Вслухається в дихання звіра в пітьмі. Його реальність звужується до кайданів на кінцівках, до щурів, які чекають своєї поживи. Але спочатку буде біль. Дуже багато болю… Він знає це. Чекає. Боїться і… прагне його.