VIII

Субота. Департамент поліції NYС

Йодзу приїхав у відділок о другій дня. Коли зайшов у приміщення, де розміщувався офіс, на нього вже чекали. Капітан Стівенсон зодягнений у джинси та вельветовий піджак кольору кавових зерен та середнього зросту чоловік із метушливими жестами у костюмі Dolce & Gabbana та м’ятій сорочці кольору фуксії.

Сержант кивнув шефу, ковзнув поглядом по другому відвідувачу.  Продюсер Сатура – Канн Путта. Він і був ініціатором залучення їх у цю справу. Дурну справу, яка прийняла дуже поганий перебіг.

-Сержанте, – капітан дивився на свого підлеглого вичікувально.

Йодзу у повній мовчанці пройшов до стола. Всівся в крісло. Поставив пластянку із кавою на стільницю.

-У вас є питання? – каптур худі качнувся в бік капітана.

-Питання… Чи є у нас питання?!!!! – чоловік у костюмі підскочив із крісла, вискнув, мов пилка, що занадто швидко увійшла в лист фанери. – Стівенсоне, це… нахабство! Та як він так може! Як ви йому таке дозволяєте?! Він мав за ним наглядати, захищати, знайти того збоченця, а що… що вийшло?!

Тсукіру спокійно подивився на боса, так ніби вони були тут удвох. Просто двоє старих приятелів, що зустрілися у пабі на вихідних, випити по кварті пива. Капітан підняв догори руку, зупиняючи потік вереску.

-Що ти дізнався, сержанте? – проговорив, звертаючись до хлопця.

-Одразу хочу прояснити декілька моментів. По-перше: охорона була лише в холі. Як ви і наказували. По-друге: Дже… – він затнувся на мить, труснув головою, – Об’єкт самовільно покинув помешкання, хоча був проінструктований, що цього робити не можна ні в якому разі. По-третє: команда працює максимально швидко, з урахуванням побажань замовника уникати зайвого розголосу.

-Продовжуй, – капітан закинув ногу на ногу, зручніше вмощуючись у кріслі. Продюсер плюхнувся на своє сидіння, хапаючи ротом повітря, мов рибина, яку викинули на дно човна рибалки.

-Решта інформації я волію наразі не розголошувати. Бо є підозри, що викрадення стало можливим саме тому, що хтось злив дані… І цей хтось був у дуже близькому контакті з об’єктом, – Йодзу лише трохи припідняв голову, з тіні каптура було видно губи та кінчик носа.

-Розумію та приймаю, – Стівенсон кивнув.

-Т-тт-то-бббто… у близькому контакті… Це він зараз про що? – продюсер знову зірвався на рівні ноги.

-Проведений аналіз матеріалів справи свідчить, що погрози, надіслані повідомлення інтимного характеру, дзвінок з одноразового телефону, зникнення об’єкта, це все було зрежисованим та реалізованим через найближче оточення пана Сатура. Саме тому я залишаю за собою право не розголошувати деталі слідства при особах, які мають дотичність до об’єкта.

Чоловік закліпав, притискаючи руки до грудей:

-Це… повна нісенітниця… – проговорив хрипким голосом.

-Це запорука того, що більше ніяка інформація не потрапить поза межі групи розслідування. І не зашкодить життю об’єкта ще більше, – сержант зробив ковток кави, – А тепер мені потрібно поставити Вам декілька запитань, пане Путта.

-Яких запитань? – чоловік завовтузився в кріслі.

Стівенсон дивився на сержанта. Йому завжди було цікаво спостерігати за тим, як працює цей дивак у вічно натягнутому на голову каптурі, широченних джинсах та взутті, що більше пасувало підліткові з Бронкса, а не  аналітику департаменту поліції.

-Чи відомо Вам, пане Канн, про клуб VOID? Чи відвідували ви його із паном Сатуром?

-Н-ні… я не чув…

-А про панянку на ім’я Ліз О’Коннор?

-Хто це? – Путта лише крутив головою, – Яке це має відношення до Джеффа?

-Пане Путта, питання тут ставить сержант Тсукіру. І раджу відповідати на них максимально чесно та точно, – капітан говорив спокійно, але в його голосі вчувався метал.

-Але… я направду не знаю про що зараз йдеться! – чоловік обхопив голову руками. На його обличчі читався відчай, – Він не дзвонив мені від учора. Сьогодні ми мали обговорити зустріч із режисером та узгодити час запису в студії. Я телефонував йому увесь ранок. Та телефон поза мережею… А потім подзвонив пан Стівенсон. І сказав, що… Джефф зник! Це катастрофа! Ви розумієте!!!

-Добре… Наразі це все. Зв’язок будете підтримувати через капітана. А зараз – мені треба працювати. Тому… панове, – Йодзу кивнув і відвернувся від чоловіків, повністю зосередивши свою увагу на моніторі.

Капітан підвівся, жестом пропонуючи Канну зробити те саме. Підхопивши продюсера під лікоть, Стівенсон майже силоміць витягнув його з кабінету, залишаючи свого сержанта на одинці з ноутбуком та думками.

Коли за чоловіками зачинилися двері, Йодзу видихнув крізь міцно стиснуті щелепи. От же лайно! Годинник показував третю дня. З моменту зникнення пройшло більше вісімнадцяти годин. А вони все ще товклися на місці.

***

Йодзу повернувся із даху все тими ж пожежними сходами. На той момент він вже знав і про дзвінок до Сатура о 20:42, і про його розмову із абонентом зазначеним у звіті, як Ксав’є Рено. На бесіду з яким він пішов разом із Мендесом.

Рено був емігрантом французького походження, стрункий, русявий, з виразними сірими очима. Касв’є працював де випадала можливість, не гребував нічим, від роботи таксиста, до сміттяра та санітара у місцевій клініці для божевільних. Із Сатуром заприятилював у юнацтві. Обидва зі схожими історіями, чужі в «країні мрій», де останні часто-густо не здійснювалися, а лише розбивалися на друзки. Правда, талант та наполегливість одного дозволила йому стати відомим та впізнаваним, а от інший лишився, якщо не на самому дні, то плавав доволі мілко.

Тсукіру та Мендес вийшли з невеликої квартири Рено о півдні. Той тип Йодзу не сподобався. Ніби він був і не поганим, на перший погляд. Ну, трохи наляканим. Але це зрозуміло, коли до тебе суботньої днини приходять двоє представників департаменту поліції. І те, що спочатку він усе заперечував теж було прогнозованим і не дивним. Проте, коли зрозумів, що відпиратися сенсу немає – на питання відповідав доволі змістовно та вичерпно. Та було у ньому щось… напевно, на рівні відчуттів та інтуїції, що Йодз насторожувало.

-І що? – спитав його Мендес, коли вони йшли вулицею від будинку Рено, – Що скажеш про цього Ксав’є?

-Все дуже не однозначно, – Йодзу задер голову, дивлячись у небо, що набундючилося сірими хмарами, – Але поки що збігається із тим, що ми накопали. Тому… Йдемо до клубу. Але для цього нам потрібний ордер…

-Хм… для ордера потрібен час, – Родріго похитав головою.

-Так…

-Сьогодні субота, суддів не буде до понеділка. І що ми робитимемо?

-Я обираю дзвінок другу, – проказав Тсукіру, дістаючи телефон.

Час. Він втікав, мов пісок крізь пальці. Невпинно. Невблаганно. Йодзу розумів, що чим довше вони не можуть вирахувати викрадачів та визначити мотив, тим менша вірогідність знайти їх підопічного живим та неушкодженим.

Його хробак неспокою продовжував копирсатися у мозку. Було щось іще. Невловимо знайоме. Подібне. До… Того, що він вже бачив раніше. Дуже давно. Хлопець хитнув головою: «Цього просто не може бути. Ні. Моя хвороблива уява грає зі мною дурний жарт…»

***

-Доповідай, – капітан сидів за широчезним столом із темного масиву дуба, склавши руки з переплетеними пальцями на стільниці.

-До об’єкта зателефонували із пропозицією відвідати клуб VOID. Сатур покинув помешкання без попередження та охорони о 21:15. Він вийшов через балконні двері. До клубу його відвіз такий собі Касв’є Рено. Це було о 21:40.

-Так. А наш пан Канн не в курсах про походеньки його підопічного? – Стівенсон відкинувся на спинку рипучого крісла.

-Як ми мали можливість впевнитися – ні, – Йодзу говорив досить тихо, але чітко. Він переміщався по кабінету капітана, скрадаючись, мов хижий звір. То швидко переходячи із одного кута в інший, то раптом завмираючи на місці.

-Ти йому віриш цьому Путті? – старий поліцейський прискалив око.

-Так. Бо у нього немає мотиву. Сатур для нього не лише друг, а ще і основний об’єкт доходу. А Путта… Він не дурень різати курку, яка несе золоті яйця. Та і розголос про зникнення зараз нікому не на руку. У них там контракт горить на зйомку. Реклама. Серіал, поїздка в Таїланд і все таке…

-Зрозуміло. Отже. А що той Рено?

-Касв’є Рено – 31 рік, француз за походженням. Переїхав з Ліона у віці 10 років. Працював таксистом, охоронцем. Знайомий із Сатуром із років 13. Непогано малює. Вони разом відвідували місцеву школу мистецтв. Там і заприятилювали. Притягався за дрібні порушення. Хуліганство та крадіжку в 16. З того часу – чистий. Якщо не рахувати штрафів за неправильне паркування. Принаймні у поліції на нього нічого немає. Проте його часто бачать у компанії хлопців із Бронкса. Хлопців Піт Буля Джонні з клану Вілламо.

-Ага… Дивні знайомства у цього золотого хлопчика… – присвиснув капітан.

-Так, можливо. Проте… Такі люди, як Касв’є люблять тертися біля таких, як Сатур. Рено часто допомагав об’єкту потрапляти у різні місця неформально. І вчора у вечорі саме він відвіз його до клубу, – Йодзу нарешті сів у крісло напроти стола шефа, залізши у нього з ногами.

-Тобто, як об’єкт зник із помешкання нам відомо. А що по самому клубу? – капітан взяв до рук ручку, декілька разів перекрутив її в пальцях.

-Клуб елітний. Туди без запрошення не попадеш. Сатура бачили там з однією панянкою. Вони пробули у клубі до одинадцятої вечора.

-Дані, я так розумію, не офіційні.

-Не для протоколу, – кивнув Йодзу.

-Ну… і куди вони пішли далі?

-Нікуди.

-Тобто нікуди? – Стівенсон нахилився над столом, втупивши погляд у сержанта.

-Принаймні, як показують камери стеження на вулиці, через парадні двері ні міс Ліз О’Конор, ні Дж… – Йодзу кашлянув, витиснув із себе далі, – Джефф Сатур із клубу не виходили. Що збігається із показаннями Рено. Об’єкт йому так і не зателефонував.

Капітан стиснув руки у кулаки:

-От лайно…

Тсукіру спустив ноги із сидіння. Відштовхнувся. Крісло зробило оберт навколо своєї осі. Обидва мовчали. Стівенсон дістав пачку сигарет, вишкріб одну, всунув до рота, прикурив, затягнувся. Попіл впав на стільницю.

-Є ідеї щодо того, де вони можуть бути?

-Одна є, але це лише припущення, яке треба перевірити, – Йодзу ще раз покрутив крісло. Механізм скрипнув при обертанні. Хлопець, як зачарований розглядав стелю кабінету шефа.

-Тобто ти не скажеш, – підсумував капітан. Крекнув, загасив недопалок у масивній попільниці, – Ок. І про те, щоб доповідати мені одразу про такого роду пригоди, як сьогодні зранку…

-Це була моя ініціатива. Тому Менедес і мовчав, – сержант сів рівно і тепер дивився у вікно поза плечем Стівенсона, – Я не повірив, що йому стане сміливості чи нахабства утнути подібне.

-Ага… Цей Сатур – ще той бляха фрукт, – капітан відкинувся на спинку крісла, – Але йому стало дурості… – капітан потер великою п’ятірнею шию.

-Дурість – рушійна сила, яка здатна звернути гори… – проговорив сержант.

-Тепер питання, що нам робити далі?

-Шукати… – відповів Тсукіру, підводячись із крісла.

Капітан уважно подивився на свого підлеглого. Щось у голосі сержанта змусило бувалого копа здригнутися. Невловиме, але відчутне на рівні підсвідомості, ніби його торкнулася холодна рука мерця .

– І ще одне… Камери на терасах у будівлі апартаментів об’єкта не працюють. Як повідомив нам власник, дуже конфіденційно, так вимагали майже всі пожильці.

– Чому мене це не дивує… – Стівенсон лише сильніше згорбився в кріслі.

– Так, не дивує… Але насторожує те, що про це знали не лише ті, хто там живе, – сержант кивнув та вийшов із кабінету боса.

***

Йодзу заскочив в офіс, забрав рюкзак та подався пустими коридорами до виходу. В основному залі на першому поверсі було людно та гамірно. Тут завжди стояв гул, як у вулику. І постійна метушня. Сержант натягнув каптура на голову якомога нижче та швидко прослизнув повз чергового. Штовхнув двері, видихнув із полегшенням, опинившись на вулиці.

Призахідне сонце забарвлювало червоним золотом вікна будівель на проспекті. Хлопчина йшов серед натовпу, уважно дивлячись собі під ноги. Навколо нього снували люди, лопотіли діти, гавкали собаки. Десь там, за будівлями хмарочосів дихав океан. Розмірено, мов міфічний звір, який спав своїм казковим сном.

Коли хлопець нарешті потрапив до свого помешкання, на вулиці вже запали густі сутінки. Він поставив чайник на плитку. Дістав із холодильника вчорашній рис із креветками. Швидко розігрів. Сів за крихітний стіл. Їв неквапливо. Ретельно пережовуючи страву. Його очі незмигно дивилися у простір незрячим поглядом. Так було завжди, ще з дитинства, коли виникала потреба вирішити якусь складну розумову задачу. І саме через ці його «зависання» мати мала із ним проблеми, починаючи із дитсадка. Ця його особливість у поєднанні з нетиповою для японця зовнішністю (він був альбіносом) були тим поштовхом, який визначив його подальшу долю та привів аж за океан, у поліційний відділок міста Яблука. Але цьому передував довгий шлях, сповнений болю, зневіри, відчаю, самотності та жаху.