IX

Субота 20:13

Ліз вийшла із під’їзду свого будинку на околиці міста. Район, в якому дівчина орендувала помешкання з однією із подруг, був не показним, але доволі спокійним. Принаймні тут можна було пересуватися навіть пізнім вечором не боячись натрапити на зграю відморозків, які могли скористатися тим, що ти дівчина, одинока та ще і біла. От і зараз, вона йшла безлюдною вулицею. Її підбори вибивали дзвінкий ритм кроків по хіднику. Вечір був доволі прохолодним. Дівчина вище підняла комір свого молочно-білого пальта, яке купила лишень учора. В руках у неї була торбинка Prado. Вона посміхалася. Останнім часом їй таланило. Перехід у клуб VOID дійсно став її виграшним лотерейним квитком.

Тендітна, із гарною фігуркою та гривою золотавого волосся, Ліз О’Коннор мала природнє відчуття пошуку вигідних пропозицій, які значною мірою полегшували життя у чужому та великому місті. Так сталося і з тим дивакуватим чоловіком, якого представив їй директор. Спочатку він не дуже сподобався Ліз. Високий, кістлявий, з бляклими вибалушеними очима, як у риби, солом’яним волоссям, зачесаним на рівний проділ, холодними вогкими долонями та чіпкими пальцями, він, кажучи відверто, налякав дівчину ледь не до смерті. Проте, герр Ланг запропонував доволі кругленьку суму за її послуги. А об’єктом виявився симпатичний молодик екзотичної зовнішності, здається таєць за походженням. Милий, з променистою посмішкою та гарними манерами. Як виявилося згодом, він був відомим у себе на батьківщини співаком та актором. Хлопець сподобався Ліз. Вони стали бачитися ледь не кожних вихідних, якщо він був у місті. Проводили час у клубі. Деколи вечеряли у ресторані на другому поверсі. Чим викликали заздрісні погляди решти дівчат, яких туди ніхто не запрошував.

У Ліз були чіткі інструкції, як поводитися із залицяльником. Що не варто форсувати події. Проте, і сам хлопець не поспішав переходити до якихось активних дій. І, як би їх побачення не обмежувалися лише територією клубу, можна було б уявити, що вони звичайні молоді люди, які просто зустрічаються.

Так тривало до цього тижня. Їй зателефонували у середу. Голос у слухавці був жіночий. У четвер Ліз прийшла у призначене місце, де на неї чекав герр Ланг. Вони гуляли разом по парку заміського гольф-клубу. Говорили. Точніше, Ланг ставив їй запитання, а Ліз звітувала про її зустрічі із об’єктом (як він сам його називав). А потім, чоловік завів її в невелике приміщення, яке слугувало для зберігання садового реманенту. Ліз була у спідниці та жакеті.

Герр Ланг наказав їй зняти спіднє. Вона мовчки підкорилася. Чоловік нахилив її вперед так, що вона вперлася руками в стіну, грубо схопив за волосся і… засунув в неї пальці. Ліз скрикнула від несподіванки. Та Ланг рикнув, щоб вона заткалася. Холодні довгі пальці почали рухатися в її піхві так, ніби вишукували щось усередині. Це було… не те, щоб боляче, проте викликало огиду. Дівчина закусила губу, намагаючись дихати якомога тихіше. Рух продовжувався. І на кожному поштовху він розтягував її все сильніше, пропихаючи у середину ще один палець. Допоки в ній не опинилася уся його рука. Тоді пальці склалися усередині в міцний кулак. Поштовх. Біль пронизав її від піхви до лопаток і плеснувся униз гарячою хвилею, підгинаючи коліна.

-Будь ласка… мені… боляче, – Ліз спробувала повернутися до чоловіка, але той із силою ткнув її обличчям у стіну. Рука рухалася усередині, мов поршень, – Рахуй до ста… Зіб’єшся – застромлю в тебе ручку лопати.

Очі Ліз стали величезними. Вона облизнула губи:

-Р-раааз… – поштовх, із силою, – Два… – біль пронизав нутрощі, – Три… чотири… вісім, десять… двад-цять… два!

Поштовхи, поштовхи… Між ніг пекло вогнем. Сімдесят вісім…Ланг постійно міняв кут та траєкторію, не даючи їй змоги прилаштуватися під його ритм.

-Сто…

Чоловік висмикнув руку. Ліз осіла на підлогу. А він витер кисть її трусиками та простягнув конверт із темного паперу, перев’язаний атласною стрічкою рожевого кольору. Проговорив так, ніби вони убули в офісі та він диктував їй справи на день:

– В п’ятницю ти маєш бути із об’єктом у клубі не пізніше десятої вечора.

Він схилився над нею, взявся пальцями за підборіддя, смикнув догори. Його бляклі очі, ніби заткані білою пеленою дивилися холодно та незмигно:

-Роби що хочеш, пропонуй будь-що, він має бути в п’ятницю в клубі, з тобою. Усі інструкції знайдеш у конверті. Прочитаєш – спали. І опісля не висовуйся з дому не менше тижня. Причину відсутності придумай сама. Затямила?

-Так, – прошепотіла Ліззі.

-Молодець. Розумна дівчинка… – герр Ланг посміхнувся, показавши свої великі жовті зуби, мов у коня, поплескав її по щоці та вийшов за двері.

***

Ліз зателефонувала до Джеффа та запропонувала зустрітися. Він погодився із радістю. В клубі все пройшло так, як і казав Ланг. Їй навіть не прийшлося докладати якихось зусиль, щоб змусити його піти із нею. Між ними нічого не відбулося. Хоча секс із таким красенем мав бути приємнішим за те, що із нею зробив той хтивий збоченець. Проте, головним було те, що вона отримала доволі великий гонорар. Суми з конверта мало вистачити надовго, якщо бути заощадливою. Ліз вміла рахувати гроші. Проте не втрималася та придбала пальто на розпродажі і омріяну сумочку. Зараз вона крокувала до метро, щоб зустрітися зі своїми подругами у пабі в центрі. Її обличчя світилося щастям у передчутті ефектної появи в таких обновках.

Тінь, що відокремилася від темної стіни будинку, метнулася їй навперейми так раптово, що дівчина навіть не встигла скрикнути. Їй затисли рота та затягнули у глухий темний простінок між будівлями, за контейнери зі сміттям. Вона намагалася пручатися. Проте її тримали міцно.

-Скажеш те, що я хочу почути – лишися живою та неушкодженою. Будеш кричати – зламаю щелепу, – голос незнайомця був вкрадливим та холодним, – Якщо зрозуміла – кивни.

Ліз судомно затрусила головою, з її очей котилися великі гарячі сльози.

-Отже, розпочнімо… Ти – Ліз О’Коннро, працюєш у клубі VOID. Виконуєш функції хмммм… компаньйонки, – Ліз не бачила обличчя незнайомця, проте відчула, що той посміхнувся на останньому слові.

-Т…тттак, – прошепотіла ледь чутно.

-Твій останні клієнт, з яким ти була у п’ятницю. Розкажи мені, що ви робили та коли пішли з клубу?

• Він… я… – дівчина трусилася, мов осиковий лист, – Я не розумію про що…

Рука лягла їй на горло, пальці стиснули тонку шию. Постать нахилилася над нею. Дівчина відчула гаряче дихання у себе на щоці:

-Ліззі… Маленька брехлива сучка. Як ти гадаєш, твої татко та мамця будуть раді почути, що їхня єдина солодка розумниця не працює ніякою асистенткою у модному журналі та не вчиться на факультеті журналістики, бо її поперли з універу, ще торік не так за академічні заборгованості, як за скандал із викладачем, який до того ж виявився одруженим із двома дітками. А саме головне, чи зрадіють вони, коли дізнаються, що їх Ліззі – щльондра?

-Будь ласка… – прошепотіла дівчина, – не тт-р-е-ба…

-Що? Лялю, говори голосніше, я не розчув, – незнайомець притисся до неї сильніше. На вулиці почулися кроки та голоси. Ліз швидко глянула в ту сторону, проте побачила, як біля її вилиці зблиснуло лезо, – Не варто, люба…

-Чого ви хочете? – прошепотіла дівчина, косячи оком на руку із ножем.

-Відповіді на запитання.

-Які?

-П’ятниця вечір. Ти була в клубі з чоловіком. Брюнет, десь метр сімдесят зростом, зодягнутий в синю шовкову сорочку, такого ж кольору штани. Азійська зовнішність.

-Так…

-Як його звуть знаєш?

-Джефф…

-Як довго ви були в клубі? – голос з-під каптура лунав тихо але чітко.

-Я… вийшла з кімнати на вимогу десь об одинадцятій…

-Кімната на вимогу, – протягнув чоловік, хмикнувши.

-Ну, це там… це такі спеціальні кімнати для усамітнення з гостями, – Ліз затнулася.

-Ти залишила його самого, чому?

-Бо він відрубався через хвилин п’ять, після того як ми туди зайшли. Мені було трохи дивно, бо він не був п’яним, проте… Все було так, як мені сказали. Я все зробила і пішла.

-Хто тобі сказав? І що ти мала зробити?

-Тип один. Він… він дав мені гроші. Сказав, щоб я Джеффа покликала в клуб. А потім відвела в ту кімнату і йшла собі геть, як тільки він засне…

-Хто дав тобі таке завдання? Його ім’я? – пальці на горлі знову стиснулися сильніше.

-Герр Ланг. Він… мене з ним познайомив містер Пібоді, – дівчина схопилася за зап’ясток руки, що тримала її за шию, прохрипіла, – Будь ласка… мені боляче…

-Де ви з ним бачилися? – не звертаючи уваги на благання, продовжував допитувати її незнайомець.

-Мені дзвонили. І я йшла туди, куди наказували… – Ліз починала задихатися. Вени на її шиї здулися синіми мотузками.

Раптом хватка послабилася. Фігура у чорному відступила на крок. Ліз судомно вдихнула, рукою вперлася у стіну, щоб не впасти. В голові паморочилося, у вухах дзвеніло.

-Як виглядає той Ланг?

-Він такий блідий, високий, кістлявий. Схожий на якогось зомбі із фільму. А саме страшніше – це його очі… Вони у нього…

-Як в мертвої риби… – проговорив той.

Ліз підняла обличчя до незнайомця. Косий промінь від ліхтаря на мить вихопив із темряви біле довге пасмо, що вибилося з-під каптура.

-Звідки… – дівчина скрикнула, сахнулася в бік. Її спіймали за плечі та з силою притисли до стіни. З вулиці знову почулися кроки. Там хтось ішов весело перегукуючись. Ліз спробувала вивільнитися, шарпнулася в бік проходу. Хлопець затулив їй рота долонею. Лезо увійшло з правої сторони під ребра, мов у м’яке масло. Дівчина схлипнула. Іще один рух. Майже як поштовх члена під час коїтусу. Тільки замість гарячого органу в неї входив холодний метал, розтинаючи шкіру, м’язи та шматуючи печінку. Її ноги підкосилися. Проте Ліз не впала. Її  підхопили та акуратно поклали на долівку. Перед очима вона бачила бліде обличчя та очі. Одне світилося у темряві примарним блакитним світлом, а друге потопало у кривавій темряві.

-Хто тттти? – одними губами прошепотіла дівчина, відчуваючи, як її тіло слабшає з кожним подихом, а під нею розтікається тепла калюжа.

-Тихше… Тихше, маленька Ліззі… Не говори. Бережи сили. І ти зможеш прожити на декілька хвилинок довше… – обличчя зникло з перед її очей. Тепер Ліз бачила темне небо всіяне мерехтливими зорями. Вона кліпнула і пірнула у темну височінь… В-д-и-ххх… Її пальці все ще стискали сумочку Prado та вже не відчували цього. Ви-ди-ххх… В широко розчахнутих очах відбивалися далекі галактики та невідомі світи.

Темна фігура ворухнулася, взяла торбинку та випатрала її поряд із ще теплим тілом у вовняному білому пальті на якому ніби розквіт величезний мак. Пальці у шкіряній рукавиці торкнулися очей, опускаючи повіки. Постать завмерла на мить, нахиливши голову. Потім знову напнула каптур, повільно попрямувала між будинками у глиб темного вузького проходу.

***

Капітан зателефонував Тсукіру, піднявши того з ліжка о сьомій ранку в неділю.

– Сержанте! У нас два трупи. Мендес вже їде по тебе, – голос Стівенсона був глухим та знервованим, – По ходу, обидва фігуранти твоєї справи.

Хлопець пробурмотів щось нерозбірливе в слухавку та неохоче сів у коконі із картатої ковдри. Його довге біляве волосся, заплетене звечора у косу, зараз було розкуйовдженим. Він потягнувся, розминаючи м’язи. Підвівся та попрямував до кухні. В двері затарабанили тоді, коли в  помешканні розливався аромат зеленого чаю з жасмином. Йодзу пішов відчиняти. На порозі стояв Мендес. Його неголене обличчя було сірим від утоми.

-Проходь. Тільки визуйся, будь ласка… – блондин розвернувся спиною до мексиканця і знову попрямував до кухні, – Тобі каву?

-Так… – Мендес вовтузився у передпокої, скидаючи високі черевики, – Капітан тобі вже повідомив?

-Угм…

Коли Родріго, нарешті, протопав до кухні та всівся на табуретку, втиснувшись між вікном та столом, Йодзу чаклував над маленьким кавником, насипаючи в ємність брунатний порошок із густим ароматом та додаючи спеції. Кивнув на планшет на столі. Напарник підтягнув його ближче до себе, пробіг очима по екрані. Тсукіру дістав із холодильника шинку, сир та декілька яєць.

-Яєчню?

-Давай…

Блондин заходився готувати сніданок. Мендес мовчки спостерігав за граційними вивіреними рухами хлопця. Він не переставав дивуватися його вмінню бути таким плавним, м’яким, неспішним у будь-якій ситуації. Йодзу нагадував йому кішку. Пещену, ліниву, муркотливу тварину, яка живе заради задоволення, їжі та сну. Проте, це була омана. Бо за показними лінощами ховалася сила та спритність смертельно небезпечного хижака.

Коли яєчня була готова, а кава і чай розлиті по горнятках, обидва чоловіки мовчки взялися їсти. На початку їх спільної роботи ця особливість сержанта висаджувала Мендеса. Адже їх чекали на місці злочину, а вони замість того спокійно споживали страви чи пили каву. Проте, згодом, він звик до своєрідної філософії Йодзу. Дійсно, трупи вже нікуди не подінуться. А от з їх ненормальними графіками роботи – їжа це те, що повинно бути не залежно від обставин. Саме тому усі розмови про справу залишалися на потім. А сніданок проходив у блаженній тиші та спокої. Лише, коли Родріго допив свою каву, а Йодзу завантажив посуд до посудомийки, вони покинули помешкання і вже по дорозі до місця злочину сержант вивчав дані, що були відомі на поточний момент.

***

Департамент поліції NYС. Неділя 10:07

-Отже, що у нас є… – капітан сидів у кріслі, не зводячи очей із двох осіб навпроти: смаглявого брюнета із борідкою-еспаньйолкою, яку варто було б добре підправили у барбер-шопі та хлопчини у худі з смішними вушками на каптурі.

Мендес почав доповідь:

-Два тіла. Одне – молода дівчина років 20, білявка. За описом та фото схожа на Ліз О’Коннор, яку востаннє бачили у вечорі п’ятниці з нашим об’єктом в клубі. Друге тіло – Джеремі Пібоді. Директор клубу VOID.

-Причини смерті установлені?

-Так. На тілі О’Коннор виявлені численні колоті рани, нанесені швидше за все ножем. Схоже на напад з метою пограбування. Її сумочку ми так і не знайшли, проте біля тіла були розкидані особисті речі, документів не було…. А от Пібоді – він втопився, – продовжив Родріго.

-Втопився? – перепитав капітан, – Де саме?

-У себе вдома, у ванній…

-У ванній? – перепитав капітан.

-Саме так…

-Він був п’яний, як чіп. Певно, заліз у ванну, заснув і захлинувся, – спокійно проговорив Йодзу.

-Ну… – протягнув Стівенсон, – Але тобі не здається, сержанте, що це якось дивно. Двоє людей, пов’язаних із об’єктом гинуть акурат після його зникнення?

-Трохи є таке. Але, якщо навіть, хтось таким чином намагається замести сліди – доказів, що це навмисні вбивства у нас немає, – хлопець розвів руками в сторони.

-Немає… у нас по факту взагалі НІЧОГО немає! – сивочолий поліцейський вгатив кулаком по стільниці так, що задзвеніла ложка у склянці.

-Є дані про те, що приблизно о пів на дванадцяту ночі з п’ятниці на суботу від чорного ходу клубу виїхав фургон кейтерінгової компанії. В який перед тим завантажили доволі об’ємний пакунок…- ніби мимохідь сказав Тсукіру.

-І… що? – капітан прискалив око, дивлячись на сержанта.

-Ну, кейтернігова компанія зазначила, що цей фургон не повернувся на базу. А водія вони шукають саме від п’ятниці. Він не виходить на зв’язок.

-Вже певно і не вийде, – хмикнув Мендес.

-Знайшли, куди цей фургон поїхав? – капітан прикурив цигарку.

-Шукаємо.

-Шукайте активніше, – капітан підвівся. Мендес та Тсукіру теж.

-Так точно, босе, – проговорив Йодзу. Вони разом із Родріго швидко покинули кабінет розлюченого шефа.

Мендес подивився на напарника, проте так і не наважився задати питання, що крутилося у нього на язиці. Та Йодзу, як це бувало часто, ніби прочитав його думки:

-Він живий. Принаймні поки що…