XI.

Маомао повели. Двері зачинилися з глухим звуком, що прозвучав майже як вирок. У кімнаті залишилися лише двоє: Лакан і Меймей.

Він стояв, наче статуя, але не з граніту, а з болю. Очі дивилися в нікуди. Руки тремтіли. Він, імператорський стратег, який за життя бачив десятки битв, не знав, що робити.

— Вона… вона ж нічого не зробила… Правда? — хрипко прошепотів він, ніби не до Меймей, а сам до себе. Він сам не знав у що вірити. Він знав, що плани доньки були амбіційними, але ніколи не думав, що вони можуть стати такими небезпечними. — Це помилка. Я мав її вберегти…

Меймей стояла поруч, мовчки. Її обличчя було блідим, але не порожнім. Вона вже не боялася, як кілька хвилин тому — тепер у її очах з’явилося щось інше. Вона повільно підійшла до стола. Згадала той погляд Маомао — чіткий, точний, як лезо скальпеля. Вона знала, що робити.

Лист. Коробка з чорнилом була зсунута, аркуш — покладений поверх улюбленого червоного паперу. Лист не ховався — він чекав. Коли Меймей прочитала його, серце у грудях затремтіло.

Слова були прості, але в них було все. Доказів? Нуль. Але цей лист — як тріщина в кривому дзеркалі, яка здатна розбити всю брехню. І їй треба було знайти євнуха на ім’я Дзінші.

Меймей відчула погляд. Лакан наблизився, помітивши, що вона тримає щось у руках.

— Що це? — тихо запитав він.

І в ту мить у неї народилася дилема. Слухати батька Маомао — який, може, краще знає, що робити? Чи виконати прямий наказ господині — навіть якщо він здається небезпечним, неправильним, навіть якщо вона не до кінця розуміє його сенсу?

Її пальці стиснули папір. Потім вона вдихнула й опустила очі.

— Нічого, — м’яко сказала вона. — Просто замітки. Вона завжди щось писала…

Лакан відвернувся. Він не сумнівався в її словах. Його розум зараз тонув у паніці.

А Меймей акуратно сховала лист у рукав. «Я зроблю це. Я відправлю листа. Навіть якщо загину за це.» Бо цього разу вона вирішила зробити правильно — послухати свою господиню.

Таємні шепоти, що зазвичай швидко розповзалися палацом, цього разу рухалися повільніше. Чутки були занадто темні, занадто небезпечні, щоб про них говорити відкрито, тож більшість воліла мовчати, побоюючись наслідків. Проте до Дзінші вони все ж долетіли першим. Двері до його кабінету розчахнулися з гуркотом, що розітнув ранкову тишу.

— Принцесу клану Ла стратять! — вигукнув Ґаошун, захекавшись. На його обличчі змішалися напруження, тривога… і щось схоже на полегшення, ніби з плечей став важкий тягар.

Дзінші підскочив з місця. Складки шовкової одежі хруснули на його плечах, коли він різко рушив.

— Що?! — він схопив Ґаошуна за зап’ястя. — Що вона зробила?

— Кажуть, вона відповідальна за вбивство двох наложниць. Але, як на мене, головне — вона забере ваш секрет із собою в могилу, — знизав плечима Ґаошун, ніби хотів утішити.

Але Дзінші не втішився. Його серце стиснулося в болючому спазмі. Так, він підозрював Маомао. Вона не була такою, як усі, в її очах жевріє блиск амбіції, яка часто межує з безжальністю. Але вбивство?.. Навіть у його уявленнях це здавалося надто темним сценарієм. Навіть для неї.

«Вона б не… Хоча… Вона здатна на все. Але ж не це…» — думки роєм крутилися в його голові, сперечаючись одна з одною, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення цій абсурдній новині.

У грудях защеміло. Тендітна, вперта, розумна до люті дівчина… Його думки билися, як птах у клітці. Раптом він відчув одне сильне, непереборне бажання: він повинен її побачити. Почути.

Дзінші вже тягнувся до дверей, коли…

— Чекайте! — пролунав голос. На порозі стояла Меймей. Вона виглядала стомлено, очі почервоніли від сліз, але в руках щось тримала, немов найцінніший скарб. — Я знаю, що не маю права сюди заходити, — сказала вона тихо (проте віддано та рішуче), дивлячись прямо на Дзінші, — але я маю щось, що ви повинні побачити. Це… це Маомао просила передати вам, якщо з нею щось трапиться.

Вона простягла лист. Дзінші взяв його обережно, як реліквію. Повільно розгорнув. «У військовому крилі є людина, яка хоче мене підставити.» Очі його широко розплющилися, пальці тремтіли. Він мовчки перечитав ще раз. І ще, намагаючись осягнути весь сенс написаного.

— Коли вона написала це? — прохрипів він ледь чутно.

— Напевно учора. Схоже, вона знала, що її заберуть, — відповіла Меймей, її голос був сповнений болю.

Дзінші не відповів. Він лише повільно зім’яв лист у руці, стискаючи його так сильно, що аж побіліли кісточки пальців. Цей маленький клаптик паперу, немов запалена іскра, розпалив у ньому полум’я люті та рішучості. Потім, з несподіваною рішучістю, розвернувся до Ґаошуна:

— У військове крило. Негайно.

Вони утрьох — Дзінші, Ґаошун і Меймей — майже бігли довгими коридорами, перетинаючи внутрішній двір. Палац ще дрімав, але надворі вже виднівся сірий ранок, важкий, туманний — такий, що передвіщає бурю.

У голові Дзінші роївся справжній вулик думок. Так, Маомао казала йому, що не довіряє навіть Лакану, що за нею стежать, і вона завжди була надзвичайно обережною. І коли їй потрібно було покинути палац, вона звернулася саме до нього, ніби визнаючи його вплив та владу, його приховану силу.

Він — єдина людина, до якої вона звернулась за допомогою. І написала лист саме йому. Довіряє? Від цієї думки щось дивне й несподіване заворушилося в грудях. Тепло.

Чи вона все ще вважає своїм пішаком? Слабкість?

Може це ще одна гра та ілюзія від Маомао? Дзінші не знав у що вірити. Він пирхнув, хоча зараз було не до сміху. Ця дівчина навіть за крок до страти не давала йому спокою, заповнюючи думки, як повільна отрута.

«Навіть якщо я просто ведуся на її маніпуляцію…» — подумав, відчуваючи дивне поєднання роздратування та привабливості. І все одно поспішав до неї, незважаючи на внутрішній сумнів.

Військове крило. Тяжке повітря, просочене запахом сталі, диму і невблаганної влади. Дзінші навіть не встиг відкрити рота, як двері в одну з кімнат розчахнулися з гуркотом, і звідти вийшов Лакан, сам військовий стратег.

Він виглядав так, ніби не спав, не їв і не дихав цілу добу. Очі його були почервонілі, рухи нервові, а на обличчі — та сама емоція, яка розривала і самого Дзінші: страх, злість, провина. Це був вираз людини, яка втратила все.

Він побачив Дзінші. І одразу ж вибухнув, наче давно стримуваний вулкан.

— Це все ти! — заревів він, і за кілька кроків уже був перед ним, кулаки були стиснуті. — Через тебе та твої кляті маски! Через те, що ти не можеш взяти на себе відповідальність за те, ким ти є!

Його кулак уже майже торкнувся грудей Дзінші, але він вміло перехопив Лакана, міцно, без зайвої сили, лише зупинив. Очі Лакана — дикі, палаючі, в них жила чиста ненависть. Але коли він зустрів погляд самого Дзінші — завмер. У них був один і той самий біль. Одна і та сама тривога. Тільки кожен із них ніс її по-своєму.

— Я врятував сина імператору не для того, щоб потім він стратив мою доньку! — Лакан сказав зайвого, майже викрикнувши таємницю, що могла зруйнувати палац. Проте Дзінші був занадто зайнятий думками про Маомао, щоб звернути на це увагу.

— Якщо ви не будете мені заважати, — тихо сказав Дзінші, майже шепочучи, — то ми встигнемо довести, що Маомао не винна.

Ці слова повисли в повітрі, мов остання молитва перед стратою, наповнюючи простір напругою. Лакан ще кілька секунд дихав важко, напружено, його груди здіймалися від люті та безсилля. Потім, різко відвівши руку, він відступив.

— Якщо щось піде не так… — сказав він хрипко, не договорюючи.

— Не піде, — перебив Дзінші, його голос був твердим, як сталь, не залишаючи місця для сумнівів.

Після емоційної сутички в коридорі Лакан все ж приєднався до них. Тепер вони йшли вчотирьох крізь сірі, вогкі коридори військового крила. Меймей — уже не та перелякана фрейліна, що ховалася за чужими спинами. Вона першою зазирала в кімнати, голосно гукаючи по іменах, її рішучість зростала з кожним кроком. Лакан — як розлючений звір, що шукає свою жертву. Його плечі були напружені, кулаки — стиснуті. Він ковтав кожен новий поворот, ніби намагався не задихнутися від власного гніву. Ґаошун ішов за всіма, як завжди стриманий, його обличчя було непроникним. Але навіть він був не здатен приховати, як з кожним кроком його погляд ставав все важчим.

Дзінші був попереду. Увірвався до наступної кімнати — і завмер. Світ ніби зупинився.

— Ні… —вирвалося з нього.

Перед ним — Суйрей. Холодна, мертва, поруч вино і листя тютюну, розсипане на столику. Її обличчя було спокійним. Ніякої боротьби. Ніяких слідів спротиву. Він згадав слова Маомао про самогубство однієї з служниць – тоді у неї були сумніви, бо на пальцях були сліди крові, ніби жертва хотіла вижити. А тут… Справжнє самогубство. Сумнівів не було.

У куточку кімнати — сховані флакони, записи, набори для змішування порошків. Лакан мовчки підійшов, його обличчя було напруженим. Він переглянув один із сувоїв — і спохмурнів.

— Вона тримала тут все: і отрути, і докази, і різні зразки… — пробурмотів він. — Вона і справді це зробила.

— І вона хотіла, щоб виглядало так, ніби це… Маомао, — додала Меймей, яка читала другий запис із тремтячими пальцями. Її голос був тихим, але сповненим жаху і розуміння.

Дзінші стояв, як закам’янілий. На обличчі — нічого, лише мертва блідість. У середині — буря, що розриває на частини. Він дивився на тіло Суйрей, ніби все ще сподівався, що вона відкриє очі і скаже: «Це все жарт». Але вона мовчала. І це означало одне — Маомао, така підозріла та хитра Маомао, не винна.

— Треба зібрати докази. Усе — порошинки, документи, тіло. — видавив Дзінші так, ніби йому бракувало повітря.

— Простий євнух не може віддавати такі накази, — холодно кинув Лакан і покликав своїх підлеглих військових. Він махнув рукою, і його солдати почали збирати все, виконуючи накази без жодних вагань.

Дзінші не відповів одразу. Тільки глянув на нього, повільно, майже з жалем.

— Ви ж знаєте… що я не просто євнух.

І, не сказавши більше жодного слова, розвернувся і побіг. Кров стугоніла у вухах, заглушуючи все навколо. Він мав лише одну ціль. Встигнути. Зупинити страту.

Він біг коридорами палацу, що здавалися нескінченними, перестрибував через сходинки, навіть зачепив когось плечем. «Тільки б не запізнитися.» Кожна секунда була на вагу золота.

Площа для страти була заповнена гнітючою тишею. Здавалося, що вже ніхто й не хотів цього робити. Особливо сам Імператор, який так важко переніс смерть двох наложниць, тепер навіть не міг дивитися на те, як доньку його давнього друга хочуть стратити. Він думав, що, певно, не мав цього допустити. Що Лакан буде злим, його лють буде нестримною. Що ця страта понесе забагато проблем для Імперії.

Але це був його обов’язок. Винний за смерть його наложниць мав понести справедливу кару, незалежно від її статусу. Навіть якщо ця вина лежала на спадкоємиці клану Ла.

Дзінші летів коридорами, задихався від власної швидкості. Його одяг був розтріпаний, лице червоне від напруги, волосся розвівалося за ним, немов темна стрічка. І коли він нарешті добіг до воріт — вартові його не впустили.

— Ніхто не має права заходити, — пролунав сухий, беземоційний голос одного з охоронців.

— Ви з глузду з’їхали?! — вибухнув Дзінші. — Там зараз страчують невинну людину!

— Нам все одно, хто винен, а хто ні, — холодно відповів інший вартовий, його очі були порожніми.

Дзінші стис кулаки, нігті впилися в долоні. Він був готовий усе зірвати. Зірвати личину, вигукнути своє справжнє ім’я. Готовий відкрити свою правду, лише б урятувати її. Навіть якщо це означатиме кінець його таємниці і життя, до якого він звик.

І саме в ту мить, високо з балкону, з’явився Імператор. Він помітив метушню біля входу, його погляд ковзнув по фігурі Дзінші. Його очі звузились, наче він намагався розгледіти щось важливе.

— Що там за шум? — його голос, незважаючи на відстань, пролунав чітко і владно.

— Ваше Величносте, — нахилився радник, що стояв поруч з Імператором, — здається, цей євнух вимагає доступу на площу.

— То впустіть його.

Це прозвучало просто. Але достатньо гучно, щоб наказ долетів до воріт. І враз вартові відступили, їхні обличчя виражали подив. Дзінші вбіг на площу. Пил під ногами, сонце над головою. І — він побачив її. Маомао.

Її вели. Повільно, врівноважено, як ніби вона йшла не на смерть, а просто на чергову прогулянку палацом. Її руки зв’язані, але вона не виглядала зламаною. Обличчя — спокійне, навіть байдуже, погляд спрямований у землю, ніби вона відсторонилася від усього, що відбувалося. Навіть не подивилася в його бік.

— Зупиніть страту! Вона невинна! — крикнув Дзінші так, що у присутніх здригнулися плечі, а шепіт прокотився рядами натовпу.

Кат уже простягав руки до мотузки, його пальці були майже на ній. Шепіт посилився. Кат зупинився, його рухи завмерли. Імператор нахилився вперед, його погляд був зосереджений на Дзінші.

— Була знайдена винна людина, яка хотіла підставити цю невинну жінку. Знайдені всі докази. Це все зараз оглядають військові, — вигукнув Дзінші, його голос був хрипким, але сповненим рішучості, що не залишила місця для сумнівів.

Маомао нарешті підняла голову. Подивилася прямо на нього. Уперше за весь цей день — і в її погляді була подяка. Не за порятунок. За те, що він повірив у її спектакль, повірив в те, що вона не винна.

Кат стояв, не рухаючись, його руки завмерли в нерішучості. Маомао вже стояла на підвищенні, на шиї – петля, що чекала свого часу, але страта зупинилася в останню мить. Тиша на площі тривала так довго, що навіть ворони над головами затихли, немов затамувавши подих. І в цю гнітючу паузу, що розтягнулася на вічність, пролунав чіткий, ритмічний звук чобіт.

Лакан ішов, мов буря, його постать випромінювала нестримну рішучість. За ним – два його офіцери, що несли сувої, скриньки, пакети, запечатані речі – все, що було знайдено в покоях Суйрей.

— Це все, — кинув він, зупиняючись просто перед троном Імператора. — Докази. Усе вказує на придворну даму Суйрей.

Він говорив спокійно, але в кожному слові дзвеніла лють. Він був дуже злим на свого старого друга, Імператора, за те, що той так спокійно повірив у те, що Маомао, його Маомао, винна.

Імператор переглянув записи, його обличчя залишалося непроникним, але видно було, як він повільно видихає з полегшенням. Тягар, що давив на його плечі, раптом розсіявся.

— То це не вона, — шепоче радник позаду імператора, його голос був ледь чутним, сповненим полегшення. — Слава Небесам, бо палац не витримав би війни з кланом Ла…

Маомао стояла мовчки, ще не до кінця вірячи в свій порятунок. Але тепер — уже без мотузки на шиї, а руки були звільнені від пут. Дзінші в цей момент не дивився на імператора чи на натовп. Він дивився тільки на неї. На її спокійне, але виснажене обличчя, на її очі, що тепер випромінювали нестримну силу.

Лакан повернувся до ката:

— Якщо хоч хтось доторкнеться до неї — знайду і зітру з лиця землі.

І всі відступили. Солдати, вартові, навіть кат – кожен відчув цю непереборну силу й відступив, немов під впливом невидимої хвилі.

Весь палац повірив Дзінші та Лакану. Імператор, радники, військові, кожен євнух, наложниця, служниця та фрейліна — всі прийняли цю версію подій. Лише одна людина стояла осторонь, зберігаючи холодну, неприступну байдужість. Ах-Дуо.

Вона не вірила. Не тому, що докази були слабкими — навпаки. Вони були надто ідеальні. Надто вчасно зібрані. І надто вигідні. Вона все ще була переконана, що Маомао була не просто жертвою обставин. Проте навіть вона не могла заперечити: усе вказувало на Суйрей. Докази незаперечні.

Імператор підняв руку, його жест був остаточним.

— Відновити порядок. Принцеса клану Ла має бути звільнена негайно.