VI.

— Хто тобі таке сказав? — його голос був рівний, без емоцій, як відшліфований камінь. Його очі — холодні й пронизливі. — Я працюю євнухом уже шість років.

Маомао розсміялася. Не голосно, але досить зухвало, щоб зачепити, її сміх був як ляпас у тиші саду.

— Ви дуже схожі на своїх батьків, — впевнено та спокійно сказала вона. Хоча в тому, хто був батьком вона не була впевнена. І від цього залежав вплив цієї таємниці. Проте цьому фальшивому євнуху не треба знати, що вона чогось не знає. Треба триматися впевнено: — Будь-хто з очима це побачить.

Дзінші стишився. На мить його обличчя стало напруженим.

— Але ж досі ніхто не побачив, — пробурмотів він з відтінком роздратування, що ледь пробивалося крізь його маску спокою. Це було не заперечення — це було визнання, гірке усвідомлення проникливості цієї дивної жінки. Проте навіть у цьому він залишався невдоволеним, бо його ідеальна маска була порушена.

Маомао підійшла ближче, наче збираючись довірити йому щось особисте, її рухи були граційними. Але її голос різав, як відточений ніж:

— Якщо в палаці хтось дізнається, що ви — не той, ким прикидаєтесь, це ж буде… дуже погано, чи не так?

Дзінші злегка стиснув плечима, він не хотів вестися на її провокації. Він був занадто розумним для цього.

— Що тобі потрібно? — запитав він, нарешті прямо та трохи втомлено.

— Я вже казала, — знизала плечима Маомао, дивлячись на нього. — Хочу стати наложницею Імператора.

— І яким чином я маю з цим допомогти? — його голос став різкішим. — Я не маю на це впливу.

«Тоді я хочу, щоб ти став моїм пішаком…» Маомао не зреагувала одразу. Вона дозволила собі коротку паузу, потім знову заговорила — її голос став теплим, але в словах відчувалася отрута, яка проникала під шкіру:

— Ти не можеш вирішити, бути жінкою чи чоловіком, Дзінші. То хоча б обери правильну сторону в цій грі.

Він глянув на неї з-під лоба, губи стиснулись у тонку лінію, обличчя виглядало напруженим.

— Ти можеш не кричати про це на весь двір?

— Залежить лише від тебе, — криво посміхнулась вона. — Якщо тебе так сильно цікавив мій клан, — додала тихо, з викликом, — стань же моїм союзником.

Дзінші насупив брови, явно стримуючи емоції, що бурхлили всередині.

— Я цікавився вашим кланом, бо у нього… жахлива репутація. Це не ті люди, яким я би довірився, — він зробив крок назад, його погляд став ще пильнішим: — Дуже дивно бачити, як донька імператорського стратега вештається ночами, дивиться на привидів і веде себе так, ніби все їй дозволено. Ти — підозріла панночка, Маомао.

Її усмішка лише розширилася, ставши ще більш цинічною.

— Але ти все ще тут, — відповіла вона м’яко. — Значить, не така вже я й підозріла.

***

Маомао повернулась додому у піднесеному настрої. Її крок був легкий, а в очах блищала ледь помітна іскра задоволення, немов вона щойно виграла важливу партію. Діалог із Дзінші не дав очікуваних результатів — він не пообіцяв їй жодної підтримки, не присягнув у вірності, навіть не злякався так, як їй би хотілося. Але одне залишалося незмінним: тепер вона знала його таємницю і могла цим зкористатися. І цього було достатньо, аби зробити день трохи приємнішим.

У кімнаті, де батьки знову проводили вечір за ґо, панувала тиша, порушена лише м’яким клацанням каменів на дошці. Це вже було певною традицією.

— Ти повернулась у гарному настрої, — промовив Лакан, не піднімаючи очей від дошки, але все одно залишаючись уважним до доньки. Маомао сіла поруч, витончено поправляючи рукав. — Є якісь новини стосовно Лішу? — додав він, не змінюючи тону.

Вона знизала плечима:

— Поки ні. Але… пам’ятаєш того євнуха? Тепер я маю на нього вплив, — з усмішкою похвалилася вона, очі блиснули. — Непогано, правда ж?

Вона очікувала, що батько кивне або, може, навіть усміхнеться у відповідь, розділяючи її тріумф. Але замість цього він зупинився посеред ходу. Його рука завмерла над дошкою, очі сповнились тривогою, що рідко виявлялася на його зазвичай незворушному обличчі.

— Я не дуже хочу, щоб ти водилася з ним, Маомао, — сказав він повільно, майже з холодом у голосі, що різонув сильніше, ніж дівчина очікувала.

— І чому ж? — різко відповіла вона напруженим голосом. — Ти щось знаєш, чого не знаю я?

Лакан не відповів. Він лише продовжив гру, наче нічого не сталося, але його мовчання було гучнішим за будь-які слова.

Маомао спалахнула всередині. Навіть тут, навіть удома… Вона відчувала, що її тримають у темряві. Що навіть її власна сім’я ставиться до неї як до дитини. Як до зброї, яку бояться, але не поважають.

— І тобі хорошого вечора, — кинула вона крізь зуби, підводячись.

Не чекаючи відповіді, Маомао розвернулася й пішла до своєї кімнати. В голові її вже крутились нові думки: не довіряти. Нікому. Навіть тим, хто називає себе родиною.

Наступного разу вона буде обережнішою. І більш мовчазною.

— Не знаю скільки ще він буде ховатися за масками…

Ніч опустилася на палац важким, липким покровом. У своїй кімнаті Маомао сиділа при тьмяному світлі лампи, з пляшкою алкоголю у руці. Вино було міцне, з легкою гірчинкою. Вона думала. Про імператора, якого вона досі не завоювала. Про Дзінші, який не зміг приховати своєї істини. Про батька, який не захотів нічого сказати, приховуючи свої карти.

Вона зробила ковток. Потім ще один. На мить їй здалося, що вона пливе десь у майбутньому — у залі для наложниць, у найкращому вбранні, прикрашена нефритом, з імператором поруч. Увесь палац схиляється перед нею. Всі ті дурепи, що шепотілись за її спиною, зникли. Їх більше нема. Вона — на вершині, непереможна й бажана.

Маомао усміхнулася. Але всередині щось гризло її. Те саме, що й завжди: відчуття, що її тримають у клітці, навіть ті, хто вдає близьких, навіть ті, хто її захищає.

— “Я не дуже хочу, щоб ти водилася з ним, Маомао”… — буркнула вона, переграючи слова батька. Якщо він так боїться, отже, вона зробила щось правильно. Її вибір був вірним.

Служниця тихо зайшла до кімнати, несучи нову лампу. Її тінь промайнула по стіні, немов примара.

— Пані Маомао, дозвольте…

— Що?! — різко відповіла та, не обертаючись.

Служниця завмерла на місці. Маомао допила вино до дна. Потім повернулася, подивилася на дівчину, й ніби побачила в її погляді щось, що їй не сподобалося — осуд? страх? співчуття?

І тоді все зірвалося.

— Не дивись на мене так, ніби я монстр, — прошипіла Маомао.

Служниця зробила крок назад, її очі розширилися від страху. Але було пізно. Пляшка з-під вина злетіла з руки Маомао й з тріском розбилася об голову дівчини. Та впала, мов лялька, мляво й беззвучно, її тіло обм’якло на підлозі.

Тиша повернулась у кімнату. Маомао стояла, важко дихаючи. Лякалася темряви, слухала тишу. Бо в голові — гул, немов відлуння розбитої пляшки. Але поступово, хвиля за хвилею, її свідомість очищувалась, повертаючись до холодної ясності.

Вона підійшла до служниці. Дівчина ще дихала. Добре. Не помре.

— Наступного разу стукай перш ніж увійти.

***

Кімната була тиха, лише легке шурхотіння сувоїв і приглушене потріскування вугілля в жаровні порушували мовчання. Дзінші стояв біля вікна, спиною до Ґаошуна, дивлячись у темний двір.

— Вона знає, — сказав він нарешті ледь чутно.

— Про вас?

— Усе. І тепер хоче маніпулювати мною, наче я один із її слуг. — Голос Дзінші був спокійний, але в ньому бриніло щось хиже, зле, немов він ледь стримував гнів.

Ґаошун відклав папери й сів рівніше, його погляд був зосереджений на господареві.

— Якщо вона настільки небезпечна — чому ми досі її не усунули? У нас є незакриті справи, отруєння, підозри… все можна гарно оформити, — запропонував він без натяку на жорстокість.

— Вона донька Лакана, — холодно нагадав Дзінші. — І це все псує. Не забувай, що навіть зараз його ім’я — це стратегічна фігура, яку не можна просто змести з дошки.

Ґаошун примружився:
— Саме так. Тому ми повинні знайти щось, чим можемо тиснути на неї. Контрбаланс. Ми ж уже шукали — історія клану Ла, зв’язки, борги. Усе чисто. Єдине слабке місце — Лакан. Але й він, на жаль, ідеально приховав усі сліди. Навіть ваші архівісти нічого не знайшли.

Настала коротка тиша, напружена й важка. Дзінші повернувся до нього, його очі блищали в тьмяному світлі.

— Ще є… — почав Ґаошун обережно. — Той старий аптекар-євнух. І, на відміну від Лакана, він — емоційна людина. Говорить більше, ніж варто. Останній раз його бачили у нижньому місті, недалеко від борделю Рокушоукан. Я надішлю людей. Якщо пощастить — зможемо дістати щось… несподіване.

Дзінші сів, схрестивши руки:

— Думаєш, він допоможе?

— Якщо не вдасться використати його проти клану Ла… — Ґаошун зробив паузу, а тоді з ледь помітною усмішкою додав: — Ну, принаймні, він може зробити з вас справжнього євнуха, — він кивнув на стегна Дзінші, — Жартую, звісно, — додав він сухо. — Я б хотів побачити ваших дітей.

Дзінші кинув на нього такий погляд, що навіть камін у кутку, здавалось, на мить згас.

— Дуже смішно, Ґаошуне.

— Ну, ви ж знаєте, мій гумор завжди межує з державною зрадою.

Дзінші зітхнув і гірко посміхнувся, його обличчя було сповнене іронії.

— Шість років я був привидом євнуха у цьому палаці. І ось з’являється дівчина, яка бачить крізь усі маски.

— І це тебе лякає?

— Це збуджує в мені цікавість, — відказав Дзінші. — Але саме тому вона така небезпечна.

— А ти не думав просто… прийняти свою роль? Тоді це не доведеться приховувати, і вона не зможе вдаватися до маніпуляцій.

Дзінші насупив брови, як маленька дитина, якій відмовили в шоколадці.

— Знайди аптекаря. Я хочу знати, чому клан Ла так досконало вміє зникати з історії.

Ґаошун вклонився і пішов. В деякі моменти його господар був дуже впертою людиною. Чи ще навіть дитиною.

***

В думках Маомао зараз лише одне ім’я. Лоумен. Забутий родич. Проклята тінь клану Ла, яка переслідувала їх з далекого минулого. Він, хто знав забагато, зник із палацу ще до її народження, його ім’я стало табу. Але місто пам’ятало. І, здається, він досі десь там — у вузьких вуличках старого району, де зілля пахне страхом, а кожен відвар ховає історію, що може зруйнувати чиїсь долі. І їй треба було його знайти.

Вона не могла дозволити, щоб про це хтось дізнався, особливо її батько, який схоже що ненавидить цю людину. Він просто не допустить їхньої зустрічі. Маомао треба була допомога. Вона згадувала своїх союзників. Суйрей — така розумна, така зручна — могла стати загрозою. Сяолань — така тиха й вірна — могла проговоритися, хай і несвідомо. Ліхаку? Прямолінійний, як меч, і вдвічі менш корисний, коли мова заходить про інтриги та приховані маневри. Всі її “союзники” раптом виглядали як пішаки, їхні рухи були передбачувані. І серед них не було ферзя. Лише вона — гравець, сама проти всіх, змушена покладатися лише на себе. Бути ферзем самій, щоб в кінці стати королевою. Точніше краще — імператрицею.

У кімнаті було надто тихо. Служниці мовчки рухались по кутках, уникаючи її погляду. Після тієї пляшки… вони були напоготові, їхні обличчя виражали суміш страху та поваги. Але Маомао сьогодні стримувалася. Занадто багато залежало від контролю, від ідеальної зовнішньої незворушності. Вона ковтала хвилювання, мов гіркий настій — без цукру, без надії, дозволяючи йому розчинятися в її крові.

Вона зупинилася, зібрала волосся в грубий вузол, її рухи були різкими, але цілеспрямованими. Потім підійшла до дзеркала, дивлячись у своє відображення, мов очікуючи побачити там іншу себе. Ту, яка не боїться, яка впевнена у кожному своєму рішенні. Ту, яка знає, що робити.

— Це буде дуже важливий хід, — прошепотіла вона собі, її голос був ледь чутним, але сповненим рішучості. — Один неправильний крок — і я злечу з дошки.

Але вона ще не знала: інша фігура вже рушила. Дзінші, із тінню за плечима у вигляді його вірного слуги також шукав Лоумена. Не заради правди. А заради контролю. Бо хто володіє минулим — той диктує правила майбутнього. І ці двоє гравців, кожен зі своїми мотивами, наближалися до однієї й тієї ж мети, не підозрюючи про дії один одного.

***

Минуло кілька днів. Маомао з’явилась перед Дзінші без попередження — мов гроза, що не потребує запрошення, її поява була раптовою і владною.

— Настав час допомогти мені, — сказала вона холодно, не вклоняючись, не стримуючи зневаги в голосі. — У мене до вас завдання. Ви ж не просто прикраса імператорського двору, сподіваюсь?

Дзінші навіть не підвівся з місця. Його погляд був байдужим, майже втомленим, ніби він уже передбачив цей діалог.

— І що ж ти хочеш?

— Щоб ви нарешті зробили вибір. Або допомагаєш мені, або я допомагаю твоєму секрету знайти вуха.

Він криво посміхнувся, але в очах — крижана напруга. Вони вже грали в цю гру. Вона — натяками, він — мовчанням. Та сьогодні щось було інакше, повітря між ними стало щільнішим.

— Що тобі потрібно? — його голос був позбавлений емоцій.

— Я мушу вибратися в місто. І так, щоб мій батько про це не дізнався. — Маомао відповіла без вагань. — І служниці. І взагалі всі, за ким може слідкувати мій батько. У цій вибірці лишаєшся ти та Імператор.

Дзінші підняв брови, здивований.

— Невже у вас настільки жахливі стосунки? Я вважав, що старий стратег обожнює свою доньку.

Звучало майже як жарт, але відповідь Маомао була надто тиха й надто справжня:

— Просто… якщо він дізнається, що я розшукую його дядька — він мене вб’є.

Ці слова вдарили в нього, мов удар грому — прямо в серце. Його очі розширилися, в них промайнуло здивування, а потім — усвідомлення. Вона теж шукала аптекаря. Але не знала, що її мета вже перетинається з його. Це був ключ, несподіваний подарунок долі. І цим треба було користуватися.

Він обережно відкинувся на спинку крісла, намагаючись не видати хвилювання, що охопило його.

— І… ти знаєш, де шукати?

Маомао трохи нахилила голову набік, дивлячись на нього з підозрою. Вона вловила щось у його голосі. Щось зайве. Непоясненний інтерес.

— Можливо. Недалеко від борделю Рокушоукан. Там є аптека. Дуже стара.

Дзінші зітхнув, ледь помітно, немовби скидаючи важкий тягар. Кілька секунд мовчав, обмірковуючи, а потім кивнув.

— Якщо ти придумаєш, як пояснити свою відсутність батькові… Я зможу тебе вивезти. Переодягнемо тебе в служницю. Тебе ніхто не впізнає. — його голос звучав впевнено, пропонуючи неочікуване рішення.

Маомао примружилася, вивчаючи його обличчя, намагаючись розгадати його мотиви. Вперше його дії були непередбачуваними. Як мінімум, вона не думала, що він так легко погодиться.

— Можливо, ти не просто пішак, — прошепотіла вона, її голос був сповнений нового, несподіваного інтересу. — Можливо, ти ще згодишся. Зустрінемося через тиждень.