VI.

— Хто тобі таке сказав? — його голос звучав рівно, без жодної емоції, а очі залишалися холодними. — Я працюю євнухом уже шість років.

Маомао розсміялася. Не голосно, але досить зухвало, щоб зачепити найболючіше. Цей сміх був, як нахабний щиголь по носу.

— Ви дуже схожі на своїх батьків, — впевнено відказала вона. Хоча в тому, хто саме був батьком вона не була впевнена. І від цього залежав вплив цієї таємниці. Проте цьому фальшивому євнуху зовсім не обов’язково знати про її сумніви. Головне триматися впевнено: — Будь-хто, у кого є очі, це побачить.

Дзінші стишився. М’язи на його обличчі помітно напружилися.

— Але ж досі ніхто не побачив, — пробурмотів він із виразним роздратуванням. Це було не стільки заперечення, скільки гірке визнання проникливості цієї дивакуватої жінки. Але найбільше його дратувало те, що його ідеально маска тріснула.

Маомао зробила крок уперед, ніби збиралася шепнути йому щось дуже особисте. Проте її слова продовжували різати по живому:

— Якщо в палаці дізнаються, що ви не той, за кого себе видаєте… це буде катастрофа, чи не так?

Дзінші лише знизав плечима. Він був занадто розумним, щоб вестися на подібні провокації.

— Що тобі потрібно? — спитав він уже прямо.

— Я вже казала, — нагадала вона, не зводячи з нього очей. — Хочу стати наложницею Імператора.

— І як, по-твоєму, я маю з цим допомогти? — голос знову став різким. — Я не маю на це жодного впливу.

(Всього лише споглядач гарему, всього лише слідкує за усіма наложницями, всього лише перевіряє їхню вірністю Імператору і шепоче йому поради. Зовсім не має впливу, авжеж.)

«Тоді я хочу, щоб ти став моїм пішаком…» — Маомао не поспішала з відповіддю, роздумуючи над наступним ходом. Витримала паузу, даючи йому час посмикатися, а потім промовила несподівано теплим тоном, у якому виразно відчувалася отрута:

— Ти не можеш вирішити бути жінкою чи чоловіком, Дзінші. То хоча б обери правильний бік у цій грі.

Він глянув на неї з-під лоба, міцно стиснувши губи, немов від образи.

— Ти можеш не кричати про це на весь двір?

— Це залежить тільки від тебе, — криво посміхнулася вона. — Якщо тебе так сильно цікавив мій клан, — додала тихо, з викликом, — стань же моїм союзником.

Дзінші зчепив зуби, намагаючись не виплеснути гнів.

— Я цікавився вашим кланом тільки тому… тому що у нього жахлива репутація. Це не ті люди, яким я б довірився, — він відступив на крок назад, знову міряючи її уважним поглядом. — Дуже дивно бачити, як донька імператорського стратега вештається ночами, дивиться на привидів і поводиться так, ніби їй все дозволено. Ти дуже підозріла панночка, Принцесо Ла.

Вона розпливлася в ще більш цинічній посмішці.

— Але ти все ще тут. Стоїш і розмовляєш зі мною. Значить, не така вже я й підозріла.

Додому Маомао поверталася в піднесеному настрої. Йшла легко, а в очах блищало задоволення, немов вона щойно виграла важливу партію. Розмова з Дзінші не принесла очікуваних результатів: він не пообіцяв їй жодної підтримки, не присягнув на вірність і навіть не перелякався так, як їй хотілося. Але головне було зроблено — тепер вона знала його таємницю і могла цим скористатися. І цього було достатньо, аби зробити день трохи приємнішим.

У кімнаті батьки знову сиділи за ґо. В повітрі висіла звична вечірня тиша, яку порушувало лише клацання каменів об дошку. Це вже було певною традицією.

— Ти якась надто весела, — зауважив Лакан, не відриваючи очей від гри, але все одно залишаючись уважним до доньки. Маомао вмостилася поруч і витончено поправила складки сукні. — Є якісь новини щодо Лішу?

Вона знизала плечима:

— Поки ні. Але… пам’ятаєш того євнуха? Тепер я маю на нього вплив, — вона не втрималася і задоволено похвалилася. — Непогано, правда ж?

Маомао очікувала, що батько кивне чи, може, навіть усміхнеться, розділяючи її тріумф. Проте Лакан раптово завмер. Його рука з затиснутим між пальцями каменем зупинилася над дошкою, а на зазвичай байдужому обличчі промайнула тривога.

— Я не хочу, щоб ти з ним водилася, Маомао, — промовив він повільно, з холодом у голосі, що різонув сильніше, ніж дівчина очікувала.

— Це ще чому? — різко перепитала вона, напружуючись. — Ти знаєш щось, про що мені не кажеш?

Лакан не відповів. Він просто опустив камінь на дошку й продовжив гру так, ніби цієї розмови й не було.

Всередині у Маомао все закипіло. Знову. Навіть тут, у власному домі її тримають за дурепу, яку не варто присвячувати в серйозні справи. Навіть власна сім’я ставиться до неї як до дитини. Як до корисної зброї, яку бояться, але не поважають, тому краще тримати її в темряві.

— І тобі гарного вечора, — процідила вона крізь зуби й піднялася на ноги.

Не чекаючи відповіді, Маомао пішла до себе. В голові билася лише одна думка: не довіряти. Нікому. Навіть тим, хто називає себе родиною. Наступного разу вона буде обережнішою. І менш балакучою.

— …тому що я не знаю, скільки ще він ховатиметься за масками…

Маомао сиділа у своїй кімнаті при тьмяному світлі лампи, тримаючи в руках пляшку алкоголю. Вино було міцне, дещо гіркувате, але добре проганяло зайві думки. Вона повільно обмірковувала все: Імператора, якого вона досі не завоювала; Дзінші, який так безглуздо не зміг приховати своєї істини; батька, який не захотів нічого казати, приховуючи свої карти.

Вона зробила ковток. Потім ще один, відчуваючи, як тепло розливається грудьми. На мить в уяві виникла картина прекрасного майбутнього: зала для наложниць, найкращий одяг, важкий нефрит у волоссі, а поруч — Імператор. Увесь двір схиляє голови перед нею. А всі ті дурепи, що шепотілися за спиною, просто зникли. Вона одна на самісінькій вершині.

Маомао усміхнулася цій думці. Але десь глибоко всередині її досі гризло те саме давнє відчуття: її тримають у клітці. Навіть ті, хто вдає із себе близьких та захищає.

— «Я не хочу, щоб ти з ним водилася, Маомао»… — роздратовано пробурмотіла вона, переграючи батьківську інтонацію. Якщо він так боїться, отже, вона зробила щось правильно. Її вибір був вірним.

У кімнату безшумно зайшла служниця з новою лампою в руках. Її тінь ковзнула по стіні, як примара.

— Пані Маомао, дозвольте…

— Що треба?! — рявкнула Маомао, навіть не повертаючись.

Дівчина завмерла. Маомао перехилила пляшку, допивши залишки вина, і нарешті розвернулася. У погляді служниці вона прочитала щось таке, що що їй не сподобалося — осуд? страх? співчуття?

Це остаточно вивело її з себе.

— Не дивись на мене так, ніби я монстр, — прошипіла Маомао.

Служниця відсахнулася, але було пізно. Важка пляшка вилетіла з рук Маомао й з тріском розбилася об голову дівчини. Вона миттєво впала на підлогу, її тіло обм’якло.

У кімнаті знову запанувала тиша. Маомао стояла над нею, важко дихаючи. Лякалася темряви, слухала тишу. У вухах гуділо — гул, немов відлуння розбитої пляшки. Але поступово, хвиля за хвилею, її свідомість очищувалась, повертаючись до холодної ясності.

Вона нахилилася до дівчини. Ще дихає. Добре, значить, не помре.

— Наступного разу стукай, перш ніж увійти.

***

У кабінеті Дзінші панувала напівтемрява. Чути було лише шурхіт сувоїв та тихе потріскування вугілля в жаровні. Дзінші стояв біля вікна, спиною до Ґаошуна, дивлячись у темряву.

— Вона знає, — мовив він нарешті.

— Про вас?

— Усе. І тепер пробує маніпулювати мною, як одним із своїх слуг, — голос Дзінші залишався спокійним, але в ньому відчувалася напруга, немов він ледь стримував гнів.

Ґаошун відклав папери та випростав спину, уважно дивлячись на господаря.

— Якщо вона становить таку загрозу — чому ми досі її не усунули? У нас вистачає незакритих справ, отруєнь, підозр… Все можна дуже гарно оформити, — діловито запропонував він.

— Вона донька Лакана, — нагадав Дзінші. — Це все ускладнює. Не забувай, що навіть зараз його ім’я — це стратегічна фігура, яку не можна просто так змести з дошки.

Ґаошун примружився:

— Саме так. Тому нам потрібно щось, чим можна буде натиснути на неї. Важіль впливу. Ми вже піднімали архіви: історія клану Ла, їхні зв’язки, борги. Все чисто. Єдине слабке місце — сам Лакан, але він ідеально приховав усі сліди. Наші люди нічого не знайшли.

Настала коротка тиша. Дзінші повернувся до слуги, його очі блищали в тьмяному світлі.

— Ще є… — обережно продовжив Ґаошун. — Той старий аптекар-євнух. На відміну від Лакана, він людина емоційна і говорить більше, ніж варто. Останній раз його бачили в нижньому місті, десь біля борделю Рокушоукан. Я відправлю туди людей. Якщо пощастить, то зможемо дістати щось… несподіване.

Дзінші сів у крісло й скрестив руки на грудях:

— Думаєш, він допоможе?

— Якщо не вдасться використати його проти клану Ла… — Ґаошун зробив паузу й ледь помітно посміхнувся: — Ну, принаймні, він може зробити з вас справжнього євнуха, — він коротко окинув поглядом стегна Дзінші. — Жартую, звісно. Я б все ж хотів колись побачити ваших дітей

Дзінші подивився на нього так, що навіть камін у кутку, здавалось, на мить згас.

— Дуже смішно, Ґаошуне.

— Ну, ви ж знаєте, мій гумор завжди межує з державною зрадою.

Дзінші зітхнув, гірко посміхнувся і потер скроні.

— Шість років я був привидом євнуха в цьому Палаці. І тут з’являється дівчина, яка бачить мене крізь усі маски.

— І це вас лякає?

— Це збуджує в мені цікавість, — відказав Дзінші. — Але саме тому вона така небезпечна.

— А ви не думали просто… прийняти свою роль? Тоді це не доведеться приховувати, і вона не зможе вдаватися до маніпуляцій.

Дзінші насупив брови й скривився, як маленька дитина, якій відмовили в шоколадці.

— Знайди аптекаря. Я хочу знати, чому клан Ла так майстерно вміє зникати з історії.

Ґаошун мовчки вклонився й вийшов. В деякі моменти його господар був дуже впертою людиною. Чи ще навіть дитиною.

***

В думках Маомао крутилося тільки одне ім’я — Луомен. Забутий родич, проклята тінь клану Ла. Людина, яка знала занадто багато й зникла з палацу ще до її народження, а його ім’я стало табу. Але вулиці міста його пам’ятали. І, здається, він досі десь там, у вузьких провулках старого району, де зілля пахне страхом, а кожен відвар ховає історію, що може зруйнувати чиїсь долі. І їй треба було його знайти.

Діяти доведеться самотужки, вона не могла дозволити, щоб про це хтось дізнався. Особливо батько, який, схоже, ненавидить Луомена. Він просто не допустить їхньої зустрічі. Маомао треба була допомога, але перебираючи союзників, вона відкинула всіх. Суйрей — така зручна, але надто розумна — могла стати загрозою. Сяолань тиха й вірна, але бовкне щось не те й не помітить. Ліхаку? Прямолінійний, як меч, і вдвічі менш корисний, коли мова заходить про інтриги та приховані маневри. Абсолютно непридатний для цієї справи.

Усі її союзники раптом стали виглядати, як передбачувані пішаки. І серед них не було ферзя. Лише вона — гравець, сама проти всіх, змушена покладатися лише на себе. Доведеться самій ставати ферзем, аби зрештою стати королевою. Точніше краще — імператрицею.

Після інциденту з пляшкою у кімнаті панувала тиша. Служниці мовчки рухались по кутках, намагаючись не потрапляти їй на очі — у їхніх поглядах читався страх та повага. Сьогодні Маомао змусила себе стримуватися. Занадто багато залежало від контролю, від ідеальної зовнішньої незворушності. Вона просто ковтала своє хвилювання, як гіркі ліки, не даючи йому виплеснутися назовні.

Вона підійшла до дзеркала й швидко зібрала волосся в грубий вузол. Глянула у власне відображення, мов очікуючи побачити там іншу себе, яка не вагається й точно знає, що робити.

— Це буде дуже важливий хід, — рішуче шепнула вона. — Один хибний крок і я злечу з дошки.

Вона й не знала, що суперник уже зробив свій хід. Дзінші, із тінню за плечима у вигляді його вірного слуги, теж шукав Луомена. І йшов тим самим слідом. Тільки не заради правди, як вона, а заради контролю. Бо хто володіє минулим — той диктує правила майбутнього. І ці двоє гравців, кожен зі своїми мотивами, наближалися до однієї й тієї ж мети, поки що не підозрюючи про дії один одного.

***

За кілька днів Маомао з’явилась перед Дзінші без жодного попередження. Її владна поява не потребувала запрошень.

— Настав час допомогти мені, — заявила вона з порога, ігноруючи будь-які правила етикету. Без поклонів та не стримуючи зневагу у голосі. — У мене є для вас завдання. Ви ж не просто прикраса імператорського двору, сподіваюсь?

Дзінші навіть чола не підвів від паперів. Його погляд був байдужим, майже втомленим, ніби він уже передбачив цей діалог.

— І що ж ти хочеш?

— Щоб ви нарешті зробили вибір. Або допомагаєте мені, або я допомагаю вашому секрету знайти вуха.

Він криво посміхнувся, але в очах залягла напруга. Вони вже грали в цю гру. Вона — натяками, він — мовчанням. Та сьогодні щось було інакше, повітря між ними стало щільнішим.

— Кажи вже, що тобі треба.

— Мені потрібно вибратися в місто. Так, щоб батько про це не дізнався. І служниці. І взагалі всі, за ким Лакан може стежити. У цій вибірці лишаєтеся тільки ви та сам Імператор.

Дзінші підняв брови, явно здивований:

— Невже, у вас настільки жахливі взаємини? Я гадав, що старий стратег обожнює свою доньку.

Звучало майже як жарт, але відповідь Маомао була надто тиха й надто справжня:

— Просто… якщо він дізнається, що я розшукую його дядька — він просто зачинить мене під замком. Або ще гірше.

Ці слова змусили Дзінші випростатися. Його очі розширилися, здивування змінилося раптовим усвідомленням. Вона теж шукає аптекаря! Але не знала, що її мета вже перетинається з його. Який несподіваний подарунок долі. І цим треба було користуватися.

Він обережно відкинувся на спинку крісла, намагаючись не видати хвилювання:

— І… ти знаєш, де його шукати?

Маомао схилила голову, підозріло вивчаючи його обличчя. Вона відчула підвох. У його голосі з’явився зайвий інтерес.

— Можливо. Недалеко від борделю Рокушоукан. Там є одна аптека. Дуже стара.

Дзінші мовчки обдумав її слова, а потім кивнув:

— Якщо вигадаєш, як пояснити свою відсутність батькові… я вивезу тебе. Переодягнемо в служницю, ніхто й не помітить.

Маомао примружилася. Така легка згода здалася їй дивною. Він діяв зовсім не так, як вона очікувала.

— А ти виявився кориснішим, ніж я думала. Можливо, ти не просто пішак, — прошепотіла вона, її голос був сповнений нового, несподіваного інтересу. — Можливо, ти ще згодишся. Зустрінемося через тиждень.

«Які його мотиви?..»