X.

Йшли дні. Сонце повільно піднімалося над дахами палацу, фарбуючи його черепицю у тьмяно-золотий колір. Все ніби поверталося до звичного життя — слуги знову бігали галереями, наложниці обговорювали плітки, а імператорський сад цвів, як ні в чому не бувало. Але для Маомао нічого не було, як раніше. Її внутрішній світ був розірваний таємницями, що вибухнули в її свідомості.

Одного ранку в її кімнату увірвався голос:

— Маомао! — радісно вигукнула Меймей, повертаючись із відпустки. Вона кинулася до господині, наче не бачила її багато років, з виразом щирої радості й легким рум’янцем на щоках. — Як я за вами скучила! Ви, напевно, зовсім себе не шкодували, поки мене не було! Ану, покажіть руки! Обличчя! Ви хоч спали?

Маомао скривилась. Не з радості — з незручності. Її вторгнення порушило крихкий спокій.

— Я справлялася, — коротко відповіла вона, відсторонюючись від своєї головної фрейліни.

Її не тішив цей візит. Не через саму Меймей — та була добросердною, трохи наївною і щиро вірною. Проблема була в іншому: вона першою побіжить до Лакана, щойно щось помітить. Її відданість не мала меж, але й самостійності — теж.

Маомао натягнула маску байдужості. Говорила сухо, не виказувала нічого зайвого. Навіть на усмішку відповідала мовчанням. Вона швидко повернула Меймей до її обов’язків, щоб уникнути зайвих питань, що могли б скомпрометувати її.

Меймей нічого не сказала вголос, але щось у поведінці Маомао викликало підозру. Її обличчя було блідим, очі — настороженими, а рухи — надто обережними. Ніби вона весь час чекає, що хтось стукне у двері.

Сидячи в чотирьох стінах своєї кімнати та обдумуючи майбутні плани, Маомао все частіше ловила себе на тому, що думає про Дзінші. Не як про набридливого євнуха, а як про… можливість. Він був слабким у тому, що сам не хотів влади. Це робило його зручним — ідеальним, майже смішно простим у маніпуляції. Але водночас — таким, якого потрібно було тримати при собі.

Але була одна проблема. Вони практично не бачилися.

Дзінші зник у глибинах Заднього палацу, зайнятий офіційними справами — або ж просто ховався подалі від усього, що хоч трохи нагадувало відповідальність. Маомао ж жила у Зовнішньому палаці, з його служницями, військовими та формальностями, які тільки створювали зайві перепони. Потрапити до гарему без приводу було майже неможливо. Вони належали до різних світів — хоча обидва вже давно ступили на ту саму стежку гри.

Вона хотіла зустрічі. Вона мала план. Мала усмішку, слова, погляди — все те, чим могла б почати його обплутувати, тонко й поступово. І саме тому відчувала злість: ніби сама доля ставила палиці в колеса. Зустрічі не траплялись. Передавати записки — надто ризиковано. Шукати випадкових приводів — підозріло.

Маомао гризла губу, сидячи ввечері у своїй кімнаті, і подумки перебирала можливості.

Меймей з цікавістю поглядала на Маомао, яка мовчки сиділа над чашкою ще теплого чаю, не торкаючись його вже декілька хвилин. Очі дівчини ніби фокусувалися на чомусь невидимому, і Меймей одразу зрозуміла — її підопічна про щось дуже серйозно думає.

— Маомао… — лукаво протягнула вона, схиливши голову набік, — ти часом не закохалася?

Маомао вирвалась із задуму, підняла брови і засміялась так щиро, що Меймей навіть на мить розгубилася.

— Закохалась? Я? — скривилася Маомао. — Ти ж знаєш, я більше захоплююсь політикою, ніж людьми.

— То не заперечуєш? — хитро примружилась Меймей, продовжуючи грати роль подруги, а не фрейліни, її цікавість зростала.

Маомао не відповіла одразу. В голові щось клацнуло: а чому б і не скористатися моментом? Зрештою, Меймей була не простою служницею. У минулому — куртизанка, яка знала, як зачарувати будь-кого. Її досвід був практичним, а погляд — загостреним. Маомао, хоч і не планувала вдаватися до банальних зваблень, іноді потребувала… натхнення. Погляду з іншого кута, бо іноді її око може замилитися.

— Уявімо, що гіпотетично — чисто гіпотетично — мені потрібно справити враження на одного чоловіка, — сказала вона. — Як ти думаєш, з чого краще почати?

Меймей миттєво зацікавилась. Вона сіла ближче, очі спалахнули вогником, передчуваючи цікаву розмову.

— О-о, отже, все ж таки є хтось! — проспівала вона. — Ну, звісно, почати потрібно з того, щоб зрозуміти, що йому подобається. Кожен чоловік має слабкість. Одні ведуться на голос, інші — на запах. Треті — на очі, або рухи. Спостерігай. А потім — дай йому це.

— А якщо він… трохи дурний і сам не знає, що йому подобається? — невинно перепитала Маомао, скрививши губи, її питання було сповнене лукавства.

— Тоді ще легше, — підморгнула Меймей. — Ти сама вирішиш, що йому подобається. І зробиш це правдою, — Меймей влаштувалася зручніше, підперла підборіддя рукою й уважно подивилася на Маомао, вловивши той самий блиск в очах, який завжди з’являвся, коли її підопічна щось задумувала. — То що? — лукаво запитала вона. — Він високий? Гарний? З благородної родини?

Маомао обережно сьорбнула чаю, відвела погляд у вікно.

— Він… іноді смішний. І дивно поводиться. Як дитина, яка грає дорослого.

Меймей нахилилась ближче, зацікавлено вигнула брову:

— Тобі подобаються слабші за тебе?

— Не слабший, — повільно промовила Маомао, — просто… нещасний. Здається, він хоче втекти від свого життя, але не може.

— О, — протягнула Меймей, її голос був сповнений розуміння. — Це той тип чоловіків, який хоче, щоб його розуміли, але не просить про це вголос. Вічна роль мученика. Дуже зворушливо. Тільки обережно: такі чоловіки — або стають твоїми рабами, або зраджують, щойно ти їм довіришся.

Маомао лихо посміхнулася:
— А якщо я хочу, щоб він став моїм рабом?

— Тоді спочатку стань тією, без кого він не зможе дихати, — серйозно відповіла Меймей. — Він повинен думати про тебе кожен день. Запах, голос, випадкові дотики. І найголовніше — увага. Але не постійна. Дай йому відчути нестачу.

— Як голод? — підхопила Маомао, очі блищали від розуміння.

— Як залежність, — кивнула Меймей. — Спочатку м’яко, ненав’язливо. А потім — раз, і зникаєш. Нехай шукає. Нехай мучиться. І тоді ти вже не просто жінка. Ти — незамінна.

Маомао мовчала, а потім неквапом поставила чашку на піднос.

— Це дуже корисно, — з іронією промовила вона. — Не думала, що колись буду записувати поради куртизанки.

— Колишньої, — гордо поправила Меймей. — І дуже успішної, якщо дозволиш.

— Ти завжди була хороша у своїй справі, — зізналася Маомао. — Можливо, я ще до тебе звернуся.

— Тільки скажи, — лукаво усміхнулася Меймей. — Якщо ти справді хочеш зачарувати цього бідолаху — зроби так, щоб він сам захотів тебе. Але не як ідеал. А як єдину, кого він ніколи не зможе зрозуміти до кінця. Це зводить з розуму.

Маомао усміхнулася тонко, задумливо. Вона вже була такою, яку він не міг зрозуміти. Певно через це він і почав ставитися до неї з підозрою, шукати інформацію про клан Ла, це навіть змусило Лакана насторожитися щодо нього.

***

Ранок був незвично ясним. Навіть занадто. Усе довкола дратувало Маомао — дзижчання комах за вікном, шелест сукні Меймей, навіть власне дихання. Але в глибині душі вона знала: сьогодні починається щось нове, щось, що змінить хід її долі.

Вже тиждень потому, одразу після “самогубства” служниці, вона подала запит на аудієнцію з наложницею Ах-Дуо. Доньці Лакана, Принцесі Ла, не могли відмовити. І ось сьогодні прийшла відповідь. Аудієнцію призначено. Маомао отримала запечатаний сувій ще зранку. Якщо випадково зустрітися з Дзінші не виходило, то чому б не зустрітися відразу з його мамою?

Вона усміхнулася, хижо, куточками губ. Усмішка звіра, що довго сидів у засідці, готуючись до стрибка. Меймей, яка нещодавно повернулась із відпустки й раділа зустрічі, лише з цікавістю спостерігала за своєю підопічною.

— Господинько, ви щось замислили? — легковажно промовила вона, розчісуючи їй волосся. — Навіть не віриться, що ви добровільно виходите з кімнати. Я вже думала, що ви вирішили навіки стати відлюдницею. Зараз зроблю вас красунею — хай хоч сам імператор зацікавиться!

Маомао усміхнулася, але в її очах промайнуло щось, що змусило б холод пройти по спині будь-кого, хто її боявся. Проте Меймей і далі безтурботно плела коси, вплітаючи сріблясті стрічки й невеличкі шпильки у формі квітів лотосу.

Маомао глянула на неї крізь дзеркало. В її очах промайнуло щось темне. Вона добре знала, що Меймей — не просто вірна служниця, а перш за все інструмент її батька. Вона — та, хто першою піде до Лакана, якщо щось піде не так. Тому — жодних зайвих слів.

— Просто набридло сидіти в чотирьох стінах, — зітхнула Маомао, вдаючи байдужість. — А ще я подумала, що настав час пригадати, як виглядати пристойно.

Меймей засміялась і продовжила свою справу.

— Тоді давай зробимо з тебе принцесу. Знову.

Вона нічого не сказала. Просто сиділа тихо, дозволяючи Меймей працювати. Приміряла усмішку — лагідну, теплу, як у добропорядної доньки вельможі. Це була маска, і вона чудово сиділа.

А всередині кипіло: думки, плани, прорахунки. Її чекає Ах-Дуо. Матір Дзінші. Настав час доторкнутися до минулого. А може, й обернути його на свою користь.

Коли зачіска була готова, Маомао вдягла елегантне, але не надто яскраве вбрання — те, яке відповідало статусу доньки високопоставленого вельможі, але не затьмарювало наложниць. Вона виглядала стримано, гідно й… підозріло спокійно.

Маомао встала, випросталась і підняла підборіддя.

— Дякую, Меймей. І ще одне. Якщо хтось питатиме, скажи, що я вийшла подихати повітрям.

— Звісно, — кивнула та, — але ж ти не йдеш одна?

— Сьогодні — йду. Так треба.

Кімната наложниці Ах-Дуо була занадто тихою, майже гнітючою. У повітрі висів запах ладану, а всі фіранки були щільно закриті, ніби господиня не терпіла сонячного світла, що проникало всередину. Маомао ввійшла із легким поклоном, з обличчям, яке мало вигляд шанобливої чемності, що годиться для Принцеси.

— Я рада, що ви знайшли час для мене, пані, — ввічливо сказала вона, сідаючи навпроти Ах-Дуо, якій вже принесли чай.

— Звісно. Ми рідко бачимо молодь, яка ще вміє поводитись гідно. Тим паче з таким батьком, як у тебе, — м’яко всміхнулася доросла жінка. Її голос був спокійним, але очі спостережливими.

Перші хвилини бесіди минали у традиційній ввічливості: погода, неспокій у гаремі, нова поставка тканин із південних провінцій. Маомао сиділа рівно, пила чай маленькими ковтками, тримаючи чашку пальцями так, як належить знатній панні.

І раптом — ніби випадково, ніби просто підтримуючи розмову — вона запитала:

— Ви дуже рідко з’являєтесь на прийомах. Проте… я помітила, що ви близькі з наложницею Лішу, чи не так?

Ах-Дуо повільно відклала чашку. Усмішка на її обличчі не зникла, але очі стали холоднішими, в них з’явилася сталева твердість.

— Ти спостережлива, як і твій батько. Так, ми близькі.

Маомао вклонилась у знак вдячності за відповідь і ніби задумалась, перш ніж додати наступне:

— Напевно, після втрати сина… це дуже важко. Я розумію. Можливо, в Лішу ви бачите когось близького. Доньку?

Тиша повисла між ними, густа й напружена. Ах-Дуо не одразу відповіла. Її пальці торкнулися підлокітника, а погляд змістився вбік, ніби вона шукала відповідь у порожнечі.

— У тебе гарна пам’ять, принцесо. Але є речі, про які краще не говорити вголос. Навіть у кімнатах, які здаються безпечними.

Маомао всміхнулася майже невинно, з легким нахилом голови.

— Даруйте. Я просто… шукаю відповіді. У час, коли в гаремі кояться жахливі речі, кожна деталь може виявитись важливою.

— І ти думаєш, що я — одна з цих важливих деталей?

— Я знаю, — м’яко відповіла Маомао, — я думаю, що ви — людина, яка надто багато знала, аби залишатись осторонь.

Ах-Дуо нічого не сказала. Тільки дивилася на неї довго, уважно. І врешті відповіла тихо, майже пошепки:

— Деякі речі не можна змінити, навіть якщо ти їх зрозумієш.

Маомао мовчки кивнула, але в очах її спалахнула іскра: вона прийшла не просто за відповідями. Вона прийшла, щоб перевірити межі.

— Ви не думаєте, як дивно, що з чотирьох наложниць вижили тільки ви вдвох? Одна, яка вже не може мати дітей, а інша — занадто юна, щоб їх мати.

Ця фраза змусила Ах-Дуо трохи змінитися на обличчі. Ах-Дуо дивилася тепер прямо на неї, її погляд був пронизливим. Розуміючим.

— Я б на твоєму місці не розкидалася такими сильними заявами, які тягнуть на державну зраду, — холодно мовила вона. — Ніхто ж не хоче, щоб доньку старого стратега стратили за вбивство наложниць.

Маомао розсміялася — тихо, але щиро.

— О, це ще не схоже на державну зраду, — прошепотіла вона майже з насолодою. — Політичний переворот почнеться, коли в палаці дізнаються, що у імператора є син.

Ах-Дуо зблідла. Обличчя її на мить втратило звичну маску, а спокій розвіявся. Вона мовчки дивилася на дівчину, ніби обдумувала: заперечувати, брехати чи… зізнатися.

Кілька напружених секунд — і вона різко махнула рукою.

— Вийдіть, — наказала слугам. Ті поклонилися і мовчки зникли.

Потім дістала з лакованої скриньки темний глечик і дві чашки. Наповнила їх вином. Протягнула одну Маомао.

— Я не п’ю на важливих зустрічах, — відказала дівчина.

— Це буде неповага до старшої наложниці, якщо ти відмовишся, — зітхнула Ах-Дуо, притискаючи чашку до губ. — То звідки ти знаєш правду про мого сина?

Маомао взяла вино, не п’ючи. Усміхнулася, повільно, майже хижо. Пригубила. Невдоволено зітхає, дивлячись на червону рідину.

— Чому всі вважають, що в цьому палаці ні в кого немає очей? — кинула вона, майже з образою. — Ви з ним схожі як дві краплі води. Особливо, коли невдоволені.

Ах-Дуо нічого не відповіла. Лише зітхнула. Очі її на мить потеплішали, а потім знову стали холодними.

— Він народжений неофіційно, — нарешті мовила. — Казати, що він син імператора — це кинути виклик усьому палацу.

— Тому ви кажете, що він його брат, — спокійно додала Маомао, не відводячи погляду. — Я знаю.

— Знаєш… — Ах-Дуо втупилася в чашку, яку тримала обома руками. Її голос був низький, майже шепіт. — Зазвичай ті, хто знають — мовчать про це. Як твій батько.

— А я не мій батько, — гордо мовила Маомао, вирівнюючи спину. Її погляд потемнів, у ньому загорівся холодний та небезпечний блиск. — Якщо ця інформація є корисною, я буду нею користуватися. — Вона зробила паузу, прискіпливо вивчаючи реакцію Ах-Дуо. Та була мовчазна, але в її погляді промайнуло щось, що змусило Маомао продовжувати виставу. — Знаєте, Дзінші ж не знає, що ви його мати… — додала вона з відтінком солодкої отрути. — Як думаєте, якою буде його реакція?

Ах-Дуо зітхнула важко. Її обличчя залишалося спокійним, але щелепа була напружена.

— Він щасливий зараз, — повільно відповіла вона. — Навіть майже не маючи обов’язків принца. Ти дійсно хочеш, щоб він дізнався, що не брат, а син імператора? — Маомао мовчала, але очі її ніби запитували: «А чому б і ні?» — Це його морально знищить, — додала Ах-Дуо, спокійно, наче говорила про якусь звичну річ. — Він міг здогадуватися про правду, але йому ніколи не було вигідно її визнавати. Йому зручно в його ролі. Йому затишно бути тінню, а не центром. А ми щасливі, якщо щасливий він. І якщо ти скажеш йому правду — він не повірить. Не тому, що ти брешеш… а тому, що він не захоче в це вірити.

Маомао скривилася, але не від поразки — швидше, від визнання правди. Вона знала це. Відчувала ще з першої розмови з Дзінші про імператора. Його страх перед владою. Його огида до трону. Але вона не відступить.

— Знаєте, — повільно промовила Мао, відставляючи чашку. — Кожна таємниця це зброя. Вона або вбиває, або рятує. Але я ще не вирішила, куди вистрілити.

Ах-Дуо дивилася на неї довго. Потім мовчки підвелася, підійшла до вікна і подивилася на сад.

— Ти небезпечна, Маомао, — тихо сказала вона. — Як і годиться доньці Лакана. Проте Лакан на боці імператора, а ти…

— А я хочу бути вище.

— Послухай, бути наложницею — це не мрія, — знову втомлено зітхнула Ах-Дуо, вперше за вечір у її голосі прозвучала нестримна людська туга. Вона розмовляла з Маомао наче з власною дитиною, яка не розуміла простих речей. — Я планувала покинути палац і бути щасливою. Проте після смерті двох наложниць я досі тут лишаюся, бо імператору треба моя підтримка. Маомао, це не те, за чим треба гнатися.

Вона подивилася на дівчину майже з жалем, як на когось молодого й наївного, хто ще не встиг пізнати всю гнилизну цього місця. Але Маомао лише ледь всміхнулася — не тепло, а хижо.

— Можливо, для вас це тягар, — спокійно відповіла вона. — Але для мене — інструмент. Іноді треба забруднити руки, щоб досягти мети. Іноді садівник вимазується в багнюці, щоб знищити бур’ян. Для того, щоб розквітли справжні трояди.

Ця фраза була промовлена надто легко. Надто відверто. Ах-Дуо мовчала кілька секунд. Її погляд став холодним, пронизливим. Трохи спокійним. Вона вже не була налякана тим, що Маомао знала таємницю, ні.

— Знаєш… — почала вона, повільно встаючи. — Ти на диво спостережлива. Занадто. І надто амбітна. Це небезпечне поєднання.

— Мені часто це говорять.

Ах-Дуо пирхнула, вже геть іншим тоном — як жінка, яка зробила свій висновок.

— Ти сьогодні сказала багато. І багато з того, що не варто було говорити. Багатозайвого на сьогодні, Маомао. Прийом закінчений.

Вона показово підійшла до дверей і відчинила їх, чітко даючи зрозуміти: розмова завершена.

Маомао підвелася повільно, не кланялася, не дякувала, лише коротко глянула Ах-Дуо в очі — наче викликала її на дуель.

Після ухожу Маомао Ах-Дуо довго не зачиняла двері. Її обличчя залишалося беземоційним, але пальці стискали тканину рукава. Вона знала — це була не просто бесіда. Це був початок гри, де на кону стояло більше, ніж просто ім’я її сина.

Щойно Маомао вийшла за двері та повернула в інший коридор, де її ніхто не бачив, вся холодна маска зникла, ніби з неї зірвали друге обличчя.

Вона ковтнула повітря, різко — як риба, викинута на берег. Її серце калатало так голосно, що здавалося, його чути в усьому палаці. Обережна та розсудлива Маомао зараз перетворилась на розгублену, перелякану дівчину, яка зрозуміла, що зробила непоправну помилку і може злетіти з шахівниці.

«Що я наробила?» Вона мало не побігла довгим коридором, задихаючись від паніки. У голові — дзвін і повторюваний голос Ах-Дуо: «ти сказала забагато… ти сказала забагато…» Маомао стискала кулаки, нігті впивалися в долоні. Її тіло ніби горіло зсередини — від адреналіну, страху й ненависті до себе.

— Мене стратять… швидше, ніж я доберуся до влади… — прошепотіла вона тремтячим голосом. — І батько мені вже не допоможе.

Вона не йшла до своїх покоїв. Не мала права зупинятися. Думати — надто пізно. Планувати — запізно. Треба діяти. І діяти негайно. Її кроки стали стрімкими, мов удари серця, — вона прямувала до військового крила. До Суйрей.

«Вибач, проте тобі доведеться взяти відповідальність за те, що надсилала мені ту пудру», — думала Маомао, стискаючи щелепу. — «Хочеш бути моїм союзником — значить, готуйся і тягнути мої гріхи».

Її погляд став гострим. Вона сама загнала себе в пастку — і тепер мала вирватися. Навіть якщо доведеться втягнути інших.

Нічний вітер продував коридори, але вона не відчувала холоду. Діяти на емоціях — завжди помилка, але коли ти падаєш у прірву — краще вже хапатися за змію, ніж за нічого. Роздираючи пальці в кров, як та служниця, що закінчила життя самогубством. Бо вона намагалася вижити.

У Маомао не було ліків воскресіння. Їй було рано помирати. Проте нещодавня ситуація показала, як легко підробити чуже самогубство.

Варто… взяти яду, вина та листя табаку. Прямо як в старій історії про куртизанку, яку їй колись розповідала Меймей.

***

Маомао повернулась у свої покої пізно вночі. Її хода була рівна, обережна. Та для того, хто знав її достатньо добре, було видно: вона на межі. Запах міцного спиртного витав навколо, просочувався в тканину одягу, у волосся, у тишу кімнати. Але погляд — ясний. Холодний. Зосереджений. Вона трималась прямо, мов на військовому параді.

У кімнаті нікого не було. Служниці вже спали або просто не поверталися вночі, знаючи характер пані. Маомао пройшлася до середини приміщення, зняла верхній одяг і спокійно опустилася в крісло. Вона подивилася на свої долоні — чисті. Всі сліди, всі докази — на чужих руках.

«Ніхто не скаже, що це я», — подумала вона і повільно усміхнулась.

Спочатку тонко. Потім — ширше. А потім — розсміялася. Глухо, сухо, з полегшенням, з божевільною насолодою. Вона встала, дістала ще одну пляшку вина, відкоркувала її без поспіху, як після великого святкування. І зробила кілька ковтків прямо з горла.

«Після справи можна і напитися. Щоб скинути стрес.» Щоб хоча б на мить уявити, що все закінчилося. Що вона ще не труп. Але страх сидів усередині, мов жива істота, чіплявся за легені. Маомао хотіла вбити його. Вином. Сміхом. Сном. Чим завгодно.

Через деякий час, вже трохи розслабившись, вона сіла за стіл. Взяла аркуш, чорнило. Писала швидко, чітко, наче в запамороченні.

«У військовому крилі є людина, яка хоче мене підставити.»

Лист був короткий. Брехливий. Але він був емоційно точним — саме такий, який зачепить Дзінші. Якому він повірить.

Маомао перечитала написане. Зморшки на лобі зникли. Вона акуратно склала листа і поклала його на саме видне місце — на кут стола, так, щоб перша ж служниця вранці не пройшла повз.

«Але відправляти його ще зарано,» — подумала вона. — «Нехай лежить. Нехай буде як пастка. Як прикриття. Як план Б, якщо щось піде не так.»

Вона нарешті дозволила собі зітхнути. І лягла на ложе, навіть не знімаючи прикрас із волосся. Очі заплющились. Поки що може спати. Поки ще жива.

Це був перший ранок, коли Маомао не хотіла бути права.

Вона прокинулась не від сонця, не від служниць, а від крику. Розлюченого, небезпечного крику її батька:
— Ви не маєте права! Вона дитина! Вона нічого не зробила! — його голос лунав крізь коридори, наче розриваючи стіни палацу.

Але Маомао вже знала. «Ах-Дуо справді це зробила.»

Двері різко відчинилися. На порозі стояли вартові у темних мундирах, з імператорськими знаками на грудях.

— Принцесо клану Ла, — пролунав холодний голос одного з офіцерів, — ви підозрюєтеся у державній зраді у справі вбивства наложниць Ґьокуйо та Ліхуа. Прошу вас пройти з нами.

Маомао на мить заплющила очі, вдихнула — і байдуже зітхнула. Не було паніки. Не було навіть страху. Лише холодна думка: «Ах-Дуо — жорстока жінка. Але я її розумію. Вона захищає свою дитину.»

— Я буду співпрацювати, — спокійно відповіла Маомао, підводячись із ліжка. Вона випросталась, ніби готуючись до церемонії. — Все, що я скажу, може бути використано проти мене, тому я нічого вам не скажу.

Вона була спокійна. Вона знала, що ймовірність вижити є. Якщо все піде за планом. Це був найризикованіший план в її житті, бо мало зійтися багато факторів, які не залежали ні від чого.

Позаду вартових вона побачила батька. Його очі — повні шоку, гніву й безсилля. Таких вона не бачила ще ніколи.

— Не бійся, — прошепотіла вона до нього, навіть не посміхаючись. — Я не винна.

Але найбільше здивував її інший погляд — Меймей. Вона стояла в кутку, перелякана, бліда, немов їй щойно винесли смертний вирок разом із Маомао.

Маомао повернула голову до неї і тихо, ніби про щось буденне, сказала:

— Якщо мене стратять… подбай про мою маму.

А тоді коротко — але надзвичайно серйозно — глянула у бік свого письмового столу. Тонким рухом очей вказала на лист. Її обличчя було незворушне, але у цьому погляді крився наказ. І якщо Меймей не поспішить, це буде останній наказ, який віддала її господиня: «Відправ його. Терміново.»

Солдати підійшли ближче. Один з них ввічливо, але жорстко простягнув руки, щоб скувати зап’ястя.

— Хай буде шоу, — прошепотіла Маомао сама до себе і дозволила надягти кайдани. Спокій дівчини лякав всіх навколо.