VIII.

— Дуже цікаво бачити вас разом, — мовив Луомен, коли двері за ними зачинилися, і він залишилися наодинці з Дзінші. Вони залишилися вдвох серед полиць із сухою травою та глиняними глечиками. Старий глянув на молодика з-під сивих брів, його голос був м’яким, але у ньому вловлювався прихований гачок, який мав зачепити співрозмовника.. — Як справи у наложниці Ах-Дуо?

Дзінші трохи підняв підборіддя. Запитання здалося йому дивним та недоречним, але він швидко повернув собі звичний рівний тон:

— У Задньому палаці зараз вистачає безладу. Вона досі лишається при дворі… Хоча ходили чутки, що вона невдовзі покине палац. Але поки що без змін.

Луомен слухав, не перебиваючи. Погляд його затримався на обличчі Дзінші на секунду довше, ніж вимагала ввічливість. Очі старого ніби просвічували крізь шкіру, бачачи саму суть. Старий переконався в тому, про що здогадувався й раніше: юнак дійсно нічого не знає. Його слова були щирими, а погляд відвертим. «Отже, він і гадки не має, ким є насправді…»

Дзінші тим часом переступив з ноги на ногу, поправив рукав і перевів розмову на те, що його справді допікало. Його цікавість до родини Ла була очевидною.

— Власне, я хотів задати вам кілька запитань. Якщо маєте час. Про клан Ла, й особливо про Лакана.

Луомен стиха пирхнув. Трохи втомлено та іронічно, з тріщиною давньої гіркоти.

— Якщо ти прийшов, щоб якось зарадити моїй старій біді… то запізнився років на двадцять.

— Клан Ла… і особливо сама Принцеса… Вони небезпечні. І водночас незбагненні, — Дзінші ледь помітно стиснув пальці у кулак. В його очах лише рішучість та нетерпіння. — Я думаю, ви єдиний, хто може розповісти про них щось справжнє. Щось, чого не знайдеш у палацових архівах чи чутках.

Старий деякий час замовк, а потім повільно похитав головою.

— Колись давно я спати не міг — так хотів справедливості та помсти, — мовив він тихо, майже байдуже. — Мріяв, що правда вийде назовні, і все стане на свої місця… Що Лакан постраждає так само, як постраждав я. А потім… — він зітхає. — Час — дивна річ час. З роками ненависть тьмяніє. Я прожив довге життя, хлопче. І не найгірше, чесно кажучи. То, може, з мене досить.

Дзінші це очевидно не влаштовувало. Він звик отримувати відповіді, а тут зіштовхнувся з глухою стіною.

— І ви взагалі нічого мені про них не розкажете? — майже з роздратуванням запитав він.

Луомен підвів очі, розглядаючи його глибше, ніж дозволяла звичайна розмова.

— Хлопчику мій… Якщо ти досі не знаєш правди про себе, то як я можу розповідати тобі правду про когось іншого?

Дзінші здригнувся. Слова влучили прямо в ціль. Щось у голосі старого змусило його на мить затамувати подих, але спитати прямо він не наважився.

— Ти казав, у палаці хаос? — як нічого й не було, перевів тему Луомен.

— Так. Дві наложниці померли, — пробурчав Дзінші, намагаючись повернути собі діловий вигляд. — Ми не знаємо, хто винен. А принцеса Ла здається мені дуже підозрілою. Вона надто часто опиняється поруч. Якщо вона пішла в батька, то від неї можна чекати чого завгодно. Можливо… історія повторюється?

Луомен хрипло розсміявся, аж закашлявся:

— Думаєш, вона здатна на вбивство? Я ж зовсім нічого про неї не знаю, — ухилився старий. Він знову всміхнувся тим самим дідовим усміхом, у якому було і тепло, і насмішка. — Але послухай… Тебе справді так цікавить клан Ла? Чи, може, справа тільки в Маомао?

Дзінші різко відвернувся вбік, втупившись у темний куток між шафами. Зашарівся, мов хлопчисько, зловлений на гарячому.

— Добре. Я зрозумів. Ви просто не хочете відповідати, — витиснув він із себе і зітхнув. — Можна купити у вас трохи крохмалю?

— Так, — Луомен підвівся й зачовгав за дерев’яну перегородку.

Дзінші чекав, слухаючи, як у сутінках аптеки шелестить папір і шуршить білий порошок. Коли старий повернувся з невеличким згортком, Дзінші витяг із гаманця жменю монет — разів у три більше за звичайну ціну — і поклав на стіл.

— Дякую, — в очах світилась надія, що гроші розв’яжуть старому язик.

Старий гроші взяв. Мовчки, без жодного здивування, лише злегка прищурився, як досвідчений шуліка, який за своє життя бачив сотні таких юнаків із їхніми спробами купити відповіді. Дзінші зачекав ще кілька секунд, зрозумів, що більше нічого не витягне, і забрав свій мішечок.

— Думаю, час повертатися до Маомао, — запропонував Луомен.

На кухні було тихо. Маомао сиділа за низьким столом, спершись підборіддям на кулак. На її обличчі застигла дивна посмішка, а погляд був зафіксований на плямі від сажі на стіні. Вона явно була десь не тут.

Луомен без слів поставив чайник на жаровню. За декілька хвилин приміщення заповнилося легким ароматом жасмину, створюючи ілюзію спокою. Вечір тягнувся довго, вони пили чай, та розмовляли на безпечні теми, які не мали жодної ваги — про дощі, які очікувалися до кінця тижня, про ціни на лікарські трави, про те, що в нижньому місті знову подорожчала олія. Але чомусь здавалося, що в кожному слові була ще одна прихована нитка, що кожен погляд ніс у собі більше, ніж було сказано.

Діло йшло до ночі. За вікном стишувався рух, а вогні ліхтарів колихалися, кидаючи довгі тіні на вулиці.

— Певно, нам час повертатися до палацу. Дорога неблизька, — мовив нарешті Дзінші і неквапно підвівся. Він вийшов на ганок першим, не чекаючи нікого й не прощаючись. Чомусь не хотілося робити це вголос.

Маомао вже збиралася йти за ним, коли Луомен раптом зупинив її легким рухом руки.

— Зачекай-но, — він понишпорив у глибокій кишені халата, витяг складений у декілька разів аркуш пожовклого паперу і простягнув їй. — Тримай. Може, колись стане в пригоді, — сказав він тихо, майже змовницьки, і кивнув. Його очі були сповнені розуміння.

Маомао обережно взяла папір. Це був рецепт, написаний дрібним почерком — складний, із рідкісними інгредієнтами, що вимагали глибоких знань. Очі пробігли рядками, але вона не встигла вчитатися, відчуваючи вагу цього подарунку.

— Що це? — ледь чутно прошепотіла вона.

Луомен всміхнувся — вже по-іншому, ніж до Дзінші. Лагідно, як до рідної крові.

— Найбільше, що я можу зробити для своєї внучки.

Очі дівчини розширилися, але вона мовчала. Їй раптом стало мулко в горлі, вперше за довгий час їй хотілося сказати щось щире, правильне, як вчать у шляхетних родинах, щось, щоб висловити вдячність, яка зараз розливалася в її грудях. Але з рота вилетіло тільки коротке, майже сухе:

— Дякую.

І за мить вона зникла за дверима, лишаючи позаду старого, який стояв на порозі, слухаючи, як її швидкі кроки затихають у темному провулку.

В її руках був рецепт ліків воскресіння.

Віз поволі котився темними вулицями назад до палацу, його колеса ритмічно стукотіли по бруківці. Усередині було тихо, але ця тиша була наповнена прихованими думками. Маомао сиділа на лаві, підібгавши ноги, й сяючим поглядом дивилася перед собою. Посмішка так і не зійшла з її обличчя, виражаючи натхнення та щастя. Вона була схожа на кішку, яка щойно тяпнула зі столу найжирніший шматок риби й тепер чекає, поки господарі помітять нестачу.

Дзінші крадькома поглянув на неї. Виглядала дивно… не такою, як завжди. Без звичних зітхань, скарг на грубу сукню чи цинічних коментарів. І — що ще дивніше — без цієї вічної настороженості в очах, яка завжди була її візитною карткою.

— Невже зустріч з Луоменом тебе так обрадувала? — не витримав він нарешті. Він виглядав дуже втомленим після такого довгого дня, сповненого несподіваних подій.

— Звісно, — легко відгукнулася вона. — Сімейні зустрічі завжди йдуть на користь. Раджу й тобі якось поговорити зі своїми, брате Імператора.

В її голосі був ледь вловимий, але зухвалий натяк. Маомао повернулася до нього повністю, її очі весело блищали у темряві. Усмішка розтяглася ще більше, їй подобалося грати в цю гру — знати більше, ніж він. Вона знала таємницю, яка важила більше за весь цей віз разом із конем і візником, і натякала на неї абсолютно безсоромно. Бути ледь не єдиною, хто знає правду та не мовчить. Змушувати його страждати від нерозуміння, чому їй так смішно називати його братом. Вона смакувала це.

Дзінші здригнувся, втиснувшись спиною в дерев’яну стінку. На щастя, темрява сховала його справжні емоції.

— Я тобі цілий день допомагав, — пробурчав він, намагаючись зберегти спокій, — ти можеш не кричати про це?

— Я хіба щось сказала? — вона зобразила найневинніший вираз обличчя, на який була здатна.

— Твій тон — це вже крик, — пробубнів він, відчуваючи, як зростає його роздратування. — З тобою неможливо мати справу.

— Можливо. Але дорого, — легковажно відказала Маомао і хитнулася вперед, поправляючи свою зачіску. — Я навіть скажу, чому. Бо я знаю більше, ніж повинна. А ще вмію мовчати, коли треба.

— Дуже переконливо, — Дзінші скривився, виражаючи сарказм. — І все ж ти кричиш про це візнику прямо зараз.

— Він глухий, — безтурботно відмахнулася Маомао, її нездорова посмішка стала ще ширшою. — Ти хіба не перевіряв?

Дзінші на мить справді розгубився. Потім зрозумів, що її просто несла тріумфальна хвиля після успішної авантюри.

— То ти вирішила, що тепер на крок попереду всіх?

— Я завжди була, — відповіла вона тихо, вже без насмішки. — Просто ти тільки зараз це збагнув.

Він довго дивився на неї. Одяг служниці і плями від макіяжу додавали їй абсолютно божевільного вигляду, але водночас від неї неможливо було відвести очей. В цій дивній, небезпечній усмішці, в цій втомленій, але гордій фігурі — було щось чарівне. Лякливе, тривожне — і притягальне.

— Принцесо, — озвався він після довгої паузи.

— Гм?

— Будь обережною з тим, що ти знаєш. Це може зробити тебе мішенню.

— О, я знаю, — тихо кивнула вона, на секунду витягаючи з кишені папірець із рецептом від Луомена і ховаючи його глибше у рукав, ніби демонструючи свою нову зброю. — Але хто сказав, що я не цілитимусь першою?

Віз котився далі. Палац чекав на них — зі своїми секретами, інтригами й небезпеками. Але зараз віз був мовчазним свідком зародження чогось нового.

Час минав повільно, а ніч ставала холоднішою. За вікном було тихо, ніби весь світ заснув. Але не вони. Спати в одному возі здавалося надто… інтимним. Непристойним, навіть якщо між ними нічого не було. Маомао сиділа в кутку, спершись плечем на дерев’яну стінку. Її погляд раз у раз ковзав до Дзінші.

Він вже відверто клював носом. Голова його здригалася щоразу, коли колесо втрапляло у яму, важкі повіки злипалися. Маомао це помітила — і заговорила, щоб не дати йому заснути.

— Брате Імператора, — раптом вимовила вона з лукавою усмішкою, — а чому ти прикидаєшся євнухом?

Голос її був м’яким та грайливим. Дзінші важко розплющив очі, провів долонею по обличчю, розтираючи щоки і глянув на неї з-під напівопущених повік.

— Ти можеш говорити про щось окрім цього?

— Можу, — солодко погодилася Маомао і нахилилася трохи ближче. — Наприклад, можу почати вголос складати список людей, яким в першу чергу розкажу твій секрет.

Вона говорила це майже несерйозно, але погляд її залишався пильним та промовистим. Дзінші тяжко зітхнув і відкинув голову назад, вдарившись об дошку.

— Як же з тобою важко… — пробурмотів він. — Добре. Хочеш знати? Я просто… не хочу бути принцем, — Маомао припинила усміхатись. Її обличчя стало серйозним. — Мені не подобається палац. Увесь цей тягар, ці очікування… Мені не потрібен трон, я не прагну влади. Я роблю все, щоби вийти з лінії спадкування, розумієш? — його голос став нижчим, трохи глухим. У ньому було щось по-справжньому щире та вразливе, чого вона раніше не чула. — Тому я й погодився керувати гаремом. Якщо я знайду найкращу жінку, яка народить моєму брату спадкоємця, з мене нарешті знімуть усі ці обов’язки. I я зможу просто… зникнути.

Маомао довго мовчала. Її погляд був спрямований в інший кут, але вона слухала уважно. Надто уважно. Вона думала про те, наскільки кумедно влаштований світ.

«Якби ж ти знав…» — промайнуло в неї в голові. «Якби ж ти знав, що ти і є тим самим спадкоємцем…»

Але вона нічого не сказала. Лише опустила погляд і прошепотіла собі під ніс:

— Ось так і буває.

Дзінші помітив, як Маомао замовкла, втративши свою звичну енергію. Здавалося, її думки були десь дуже далеко, обличчя стало незчитуваним. Він вирішив скористатися цим моментом, щоб повернутися до того, що його турбувало.

— Принцесо, — м’яко почав він, нахилившись до неї. — А що ти думаєш з приводу смерті наложниць? Ми досі не знайшли винного.

Він любив слухати її думки, які завжди проникали в саму суть. Проте Маомао розцінила це як підозру. Вона повільно повернула голову до нього. Її обличчя було порожнім, ніби вона на мить вимкнула всі емоції. Лише очі лишалися гострими.

— Охочих сісти поруч із Імператором завжди вистачає, — спокійно відповіла вона. — Кому, як не спостерігачу за гаремом, це знати, — у кожному її слові було щось слизьке, немов вона натякала на його власну участь у палацових інтригах. Дзінші трохи відхилився назад, не зводячи з неї погляду, його власна підозра знову зросла. — Якщо я хочу стати імператрицею, — додала вона, кривлячи губи в глузливій посмішці, — це ще не значить, що мене треба підозрювати.

Вона пирхнула майже з образою, але ця реакція здавалася більше театральною, ніж щирою, немов вона розігрувала роль.

Дзінші відчув, як його впевненість похитнулась. Губи стиснулися в лінію, і він мимоволі відвів очі, відчуваючи дискомфорт. Частина його розуму кричала про обережність, але інша — шкодувала, що засумнівався в ній.

— Ох… — Дзінші відвів очі, почуваючись ніяково. — Це просто… я не знаю, кому можна довіряти. Я просто хотів почути твою думку.

Маомао не відповіла. Її погляд знову ковзнув у ніч за вікном, і в темрява ховала її думки та емоції.

В її голові визрівав план. Знову стало тихо. Дзінші втупився у свої руки, де нервово крутив край рукава. Маомао дивилася у вікно, але не бачила нічого — її погляд застиг у порожнечі, а думки крутилися з шаленою швидкістю, продумуючи свої наступні кроки.

«Дзінші — син імператора.» — пролунало в її свідомості, мов музика. «Той самий спадкоємець, якого всі хочуть народити.» — ця думка додавала її посмішці ще більшої хитрості. «А він… не хоче цієї влади.» До Імператора так просто не підступитися. А цей хлопець… Він сидить прямо навпроти. Він змучений, лякається власного походження й прагне лише того, щоб його лишили в спокої. «Це навіть краще.»

— А ти не думав, що буде, якщо Імператор… раптом зникне? — тихо запитала вона, не повертаючись до нього.

Дзінші здригнувся й випростався:

— Що за дурниці? Навіщо ти це питаєш? — його голос був сповнений тривоги.

Маомао нарешті глянула на нього, і її погляд був майже невинним. Майже.

— Просто так. Для загального розвитку. Це цікаво. Теоретично… Ти ж наступний у черзі, хіба ні?

Він зітхнув, потираючи скроні.

— Теоретично. Але я не хочу цього. Я не підходжу. Я не імператор. Я не зможу керувати цілою імперією. Я б радше…

«..помер.»

— Був би маріонеткою? — обірвала вона м’яко, але з такою точністю, що він замовк.

— Я не це мав на увазі, — тихо заперечив він.

Маомао знову посміхнулася. Та сама посмішка, яка змушувала людей почуватися не зовсім безпечно. В ній було щось… рептильне та розважливе.

Усе ставало на свої місця. Жодних складних змов проти чинного володаря робити не треба. Потрібно просто зачекати й опинитися поруч в потрібний момент.

«Ідеально. Не хоче влади — значить, не боротиметься. Маніпулювати ним просто. А в статусі імператриці я отримаю все. Все, що заслужила.»

Вона простягнула руку й легенько, двома пальцями, торкнулася його плеча, скидаючи з тканини якусь прилиплу соломинку. Дзінші підняв погляд. У його очах майнула тінь недовіри, що змагалася з втомою.

— Ти… іноді лякаєш мене, Принцесо, — тихо сказав Дзінші, уважно розглядаючи її тонкі пальці.

Вона засміялася. По-справжньому. Але холод в її очах нікуди не зник. І в цей момент вона вирішила: план змінився. Імператор більше не був ціллю. Ціль була поруч, в тому ж возі. Такий м’який, зламаний. Ідеальний.

«Можливо, пора стати імператрицею. Але не при Імператорі. А при тому, хто навіть не здогадується, що ним стане.»

Навіть місяць не знав, що приховувала ця ніч.