VIII.

— Дуже цікаво бачити вас разом, — мовив Лоумен, коли двері зачинились за ними, і він залишилися наодинці з Дзінші. Його голос був м’яким, але у ньому вловлювався прихований гачок, який мав зачепити співрозмовника. — Як справи у наложниці Ах-Дуо? — запитав він з ледве помітною усмішкою, що ледь торкнулася його вуст.

Дзінші злегка підвів брови, не зовсім зрозумівши причини такого питання. Але відповів спокійно:

— У Задньому палаці зараз справжній хаос. Тому вона лишається при дворі… Хоча ходили чутки, що вона невдовзі покине палац. Але поки що — без змін.

Лоумен уважно дивився на нього. Очі старого ніби просвічували крізь шкіру, бачачи саму суть. І цієї миті він переконався — Дзінші нічого не знає. Його слова були щирі, погляд — відвертий. Він і гадки не має, ким є насправді…

Дзінші злегка насупився.

— Власне, я хотів задати вам кілька запитань. Щодо Лакана, якщо ви не проти, — сказав Дзінші, переходячи до теми, що йому справді пекла, його цікавість до родини Ла була очевидною.

Старий знов усміхнувся. Трохи втомлено, трохи іронічно, його посмішка була сповнена прихованого сенсу.

— Якщо ти хотів мені якось допомогти… боюся, вже занадто пізно.

Дзінші стискає щелепу. В його очах — рішучість.

— Клан Ла… і особливо сама Маомао… Вони небезпечні. І водночас — незбагненні. Я думаю, ви єдиний, хто може розповісти про них щось справжнє. Щось, чого не знайдеш у палацових звітах чи плітках.

Лоумен мовчить кілька секунд. Потім повільно хитає головою.

— Колись я хотів справедливості. Хотів помсти. Мріяв, що правда вийде назовні, і все стане на свої місця… Що Лакан постраждає так само, як постраждав я, — він зітхає. — Але час — дивна річ. З роками ненависть тьмяніє. Я прожив довге життя. І не найгірше, чесно кажучи. То, може, з мене досить.

Дзінші виглядав невдоволеним. Його брови зійшлися, кутики рота напружилися.

— Невже ви нічого не розкажете мені про клан Ла? — майже з роздратуванням запитав він, його голос був сповнений нетерпіння.

Лоумен нахилив голову, наче розглядаючи його глибше, ніж дозволяла звичайна розмова.

— Хлопчику мій, — мовив він повільно. — Якщо ти досі не знаєш правди про себе, то як я можу розповідати тобі правду про когось іншого? — Дзінші здригнувся, але промовчав. Слова старого влучили в ціль. — Ти казав, у палаці хаос? — спитав Лоумен, переводячи тему.

— Так… — насупився Дзінші. — Дві наложниці загинули. Ми не знаємо, хто винен. А Маомао здається мені дуже підозрілою. Якщо вона така сама, як її батько, то, можливо… історія повторюється?

Лоумен розсміявся. Хрипло, коротко, з іронією.

— Думаєш, вона здатна на вбивство? Я нічого про неї не знаю, — ухилився старий. — Але… — він знову всміхнувся тим самим дідовим усміхом, у якому була і теплота, і насмішка. — Ти впевнений, що тебе цікавить клан Ла?.. А не сама Маомао?

Дзінші різко відвернувся, щоб той не побачив, як він почервонів. Зашарівся, мов хлопчисько, зловлений на гарячому.

— Добре. Я зрозумів. Ви не хочете це обговорювати, — тихо промовив він. Зітхнув. — Можна у вас купити трохи крохмалю?

— Є, — коротко відповів Лоумен і зник за поличками, де зберігалися ліки.

Дзінші чекав, спостерігаючи, як його руки неквапливо пересипають білу пудру в невеличкий мішечок. Коли той повернувся, Дзінші простягнув йому суму втричі більшу, ніж коштував товар.

— Дякую, — коротко сказав він, в очах світилась надія, що гроші розв’яжуть старому язик.

Та Лоумен мовчки взяв монети, не додавши більше ні слова. Лише хитро прищурився, як досвідчений шуліка, що бачив таких юнаків не раз і не двічі. Секунди тягнулися повільно. Дзінші зітхнув і взяв мішечок.

— Думаю, час повертатися до Маомао, — запропонував Лоумен.

Вечір тягнувся довго. Повернувшись на кухню, Дзінші та Лоумен побачили Маомао, яка сиділа з дивною усмішкою, її погляд був відсутній, немов вона перебувала в іншому світі, далеко від цієї скромної аптеки.

Лоумен заварював чай, розливав його у маленькі чашечки, і в повітрі витав легкий аромат жасмину, створюючи ілюзію спокою. Троє пили чай, говорили про погоду, рідкісні лікарські трави, безпечні теми, які не мали жодної ваги, але чомусь здавалося, що в кожному слові була ще одна прихована нитка, кожен погляд ніс у собі більше, ніж було сказано.

Діло йшло до ночі. За вікном стишувався рух, а вогні ліхтарів колихалися, кидаючи довгі тіні на вулиці.

— Певно, час повертатися до палацу, — мовив нарешті Дзінші і неквапно підвівся. Його тінь ковзнула по дерев’яній підлозі, немов передвісник його відходу. Він вийшов першим, не попрощавшись. Чомусь не хотілося робити це вголос.

Маомао вже збиралася за ним, коли Лоумен раптом зупинив її легким рухом руки.

— Зачекай, — він витягнув з кишені пожовклий листочок і простягнув їй. — Можливо, колись тобі це допоможе, — сказав він тихо, майже змовницьки, і кивнув. Його очі були сповнені розуміння.

Маомао обережно взяла папір. Це був рецепт. Складний, із рідкісними інгредієнтами, що вимагали глибоких знань. Очі її пробігли рядки, але вона не встигла вчитатися, відчуваючи вагу цього подарунку.

— Що це? — ледь чутно прошепотіла вона.

Лоумен всміхнувся — вже по-іншому, ніж до Дзінші. Лагідно. Як до рідної крові.

— Найбільше, що я можу зробити для своєї внучки.

Маомао стояла мовчки. Вперше за довгий час їй захотілося щось сказати щиро, висловити вдячність, яка розливалася в її грудях. Але слів не було. Лише легке:
— Дякую.

І за мить вона зникла за дверима, лишаючи позаду старого, який ще довго дивився вслід.

В її руках був рецепт ліків воскресіння.

Віз поволі котився темними вулицями назад до палацу, його колеса ритмічно стукотіли по бруківці. Усередині було тихо, але ця тиша була наповнена прихованими думками. Маомао сиділа, напівусміхаючись, її погляд сяяв — вона здавалася майже щасливою. Ні, навіть не так — натхненною. Вперше за довгий час її обличчя виражало таку глибоку, внутрішню радість.

Дзінші крадькома поглянув на неї. Виглядала дивно… не такою, як завжди. Без звичних зітхань, бурчання чи цинічних коментарів. І — що ще дивніше — без цієї вічної настороженості в очах, яка завжди була її візитною карткою.

— Невже зустріч з Лоуменом тебе так обрадувала? — пробурмотів він. У його голосі бриніла втома. День був довгим, сповненим несподіваних подій.

— Звісно, — легко кивнула вона. — Спілкуватися з родичами корисно. Щиро раджу робити це частіше, брате імператора.

В її голосі був натяк. Ледь вловимий, зухвалий. Усмішка розтяглася ще більше, і тепер її очі дивилися на нього відкрито, майже весело. Їй подобалося грати в цю гру — знати більше, ніж він. Бути ледь не єдиною, хто знає правду та не мовчить. Змушувати його страждати від нерозуміння, чому їй так смішно називати його братом.

Дзінші здригнувся. На щастя, темрява сховала його справжні емоції.

— Я тобі сьогодні весь день допомагав, — пробурчав він, намагаючись зберегти спокій, — ти можеш не кричати про це?

— Я хіба щось сказала? — невинно спитала вона, її голос був сповнений удаваної простодушності.

— Твій тон — це вже крик, — пробубнів він, відчуваючи, як зростає його роздратування. — З тобою неможливо мати справу.

— Можливо. Але дорого, — легковажно відказала Маомао і хитнулася вперед, поправляючи свою зачіску. — Я навіть скажу, чому. Бо я знаю більше, ніж повинна. А ще вмію мовчати, коли треба.

— Дуже переконливо, — Дзінші скривився, виражаючи сарказм. — І все ж ти кричиш про це візнику прямо зараз.

— Він глухий, — безтурботно відмахнулася Маомао, її нездорова посмішка стала ще ширшою. — Ти хіба не перевіряв?

Дзінші на мить справді розгубився. Потім зрозумів, що її просто несла хвиля післяуспішної авантюри, її тріумф був очевидним.

— То ти вирішила, що ти тепер на крок попереду всіх? — втомлено спитав він.

— Я завжди була, — відповіла вона тихо, без насмішки. — Просто ти нарешті це помітив.

Він глянув на неї крадькома. В цій дивній, небезпечній усмішці, в цій втомленій, але гордій фігурі — було щось чарівне. Лякливе, тривожне — і притягальне.

— Принцесо, — озвався він після довгої паузи.

— Гм?

— Обережно з тим, що ти тепер знаєш. Це може зробити тебе мішенню.

— О, я знаю, — тихо кивнула вона, витягаючи з кишені папірець із рецептом від Лоумена і ховаючи його глибше у рукав, ніби демонструючи свою нову зброю. — Але хто сказав, що я не цілитимусь першою?

Віз котився далі. Палац чекав на них — зі своїми секретами, інтригами й небезпеками. Але зараз, у цьому темному просторі на двох, візок був мовчазним свідком зародження чогось нового.

Час минав повільно. За вікном воза стояла тиша — ніч була глибока, мовчазна, ніби весь світ заснув. Але не вони.

Спати в одному возі здавалося надто… інтимним. Непристойним, навіть якщо між ними не було нічого. Маомао сиділа в кутку, спершись плечем на дерев’яну стінку. Її погляд раз у раз ковзав до Дзінші.

Він виглядав змученим. Повіки важкі, голова час від часу схилялася вперед, наче от-от задрімає. Маомао це помітила — і заговорила, щоб не дати йому заснути.

— Брате імператора, — раптом вимовила вона з лукавою усмішкою, — а чому ти прикидаєшся євнухом?

Голос її був м’яким, грайливим, з ледь чутною насмішкою. Дзінші зморщив лоба і глянув на неї з-під напівопущених повік.

— Ти можеш говорити про щось окрім цього? — втомлено, майже з роздратуванням спитав він.

— Можу, — солодко сказала Маомао і нахилилася трохи ближче. — Наприклад, можу скласти список людей, яким я найпершому розкажу твій секрет.

Вона говорила це майже несерйозно, але погляд її залишався пильним. Промовистим. Дзінші тяжко зітхнув, потер обличчя рукою й відкинувся на спинку сидіння.

— Як же з тобою важко… — пробурмотів він. — Добре. Хочеш знати? Я просто… не хочу бути принцем, — Маомао припинила усміхатись. Її обличчя стало серйозним. — Мені не подобається палац. Увесь цей тягар, ці очікування… Мені не потрібно трону. Я не прагну влади. Я роблю все, щоби вийти з лінії спадкування. — Його голос став нижчим, трохи глухим. У ньому було щось по-справжньому щире, навіть вразливе, чого вона раніше не чула. — Тому я й погодився керувати гаремом. — Він дивився у темряву за вікном. — Якщо я знайду найкращу жінку, яка зможе народити спадкоємця моєму братові тоді з мене нарешті знімуть усі ці обов’язки. Я зможу просто… зникнути.

Маомао довго мовчала. Її погляд був спрямований в інший кут, але вона слухала уважно. Надто уважно.

«Якби ж ти знав…» — промайнуло в неї в голові. «Якби ж ти знав, що ти і є тим самим спадкоємцем…»

Але вона нічого не сказала. Лише опустила погляд і прошепотіла собі під ніс:

— Ось так і буває.

Дзінші помітив, як Маомао замовкла й дивилася кудись у темряву, втративши свою звичну енергію. Здавалося, її думки були десь дуже далеко, її обличчя стало незчитуваним. Він вирішив скористатися цим моментом, щоб повернутися до того, що його турбувало.

— Принцесо, — м’яко почав він, трохи нахилившись до неї. — А що ти думаєш з приводу смерті наложниць? Ми досі не знайшли винного.

Маомао повільно повернула голову до нього. Її обличчя було порожнім, ніби вона на мить вимкнула всі емоції. Лише очі — гострі, мов ножі.

— Мабуть, бажаючих стати імператрицею багато, — спокійно відповіла вона. — Кому, як не спостерігачу за гаремом, це знати. — У кожному її слові було щось слизьке, немов вона натякала на його власну участь у палацових інтригах. Дзінші трохи відхилився назад, не зводячи з неї погляду, його власна підозра зросла. — Якщо я хочу стати імператрицею, — додала вона, кривлячи губи в легкій, глузливій посмішці, — це ще не значить, що мене треба підозрювати.

Вона пирхнула майже з образою, але ця реакція здавалася більше театральною, ніж щирою, немов вона розігрувала роль.

Дзінші відчув, як його впевненість похитнулась. Його губи стиснулися в лінію, і він мимоволі відвів очі, відчуваючи дискомфорт. Частина його розуму кричала про обережність, але інша — шкодувала, що засумнівався в ній.

— Ох… — буркнув він нарешті. — Це просто… я не знаю, кому можна довіряти.

Маомао не відповіла. Її погляд знову ковзнув у ніч за вікном, і в темряві її обличчя стало незчитуваним, ховаючи думки та емоції.

В її голові тим часом визрівав план.

У возі запала тиша. Дзінші втупився у свої руки, де нервово крутив край рукава. Маомао дивилася у вікно, але не бачила нічого — її погляд застиг у порожнечі, а думки крутилися з шаленою швидкістю, продумуючи свої наступні кроки.

«Дзінші — син імператора.» — пролунало в її свідомості, мов музика.
«Той самий спадкоємець, якого всі так шукають.» — ця думка додавала її посмішці ще більшої хитрості.
«А він… не хоче цієї влади.»
«Це навіть краще.»

— Ти колись замислювався, що було б, якби імператор… раптом зник? — тихо сказала вона, не повертаючись до нього.

Дзінші здригнувся.

— Що? Чому ти таке питаєш? — його голос був сповнений тривоги.

Маомао нарешті глянула на нього, і її погляд був майже невинним. Майже.

— Просто… цікаво. Теоретично. Ти ж наступний у черзі, хіба ні?

Він зітхнув, потираючи скроні.

— Теоретично. Але я не хочу цього. Я не підходжу. Я не імператор. У мене немає… бажання керувати. Я б радше…

— Був би маріонеткою? — обірвала вона м’яко, але з такою точністю, що він замовк.

— Я не це мав на увазі, — тихо заперечив він.

Маомао знову посміхнулася. Та сама посмішка, яка змушувала людей почуватися не зовсім безпечно. В ній було щось… рептильне. Розважливе.

«Ідеально. Не хоче влади — значить, не боротиметься.»
«Маніпулювати ним просто.»
«А в статусі імператриці я отримаю все.»
«Все, що заслужила.»

Вона простягнула руку, легенько торкнувшись його плеча. Дзінші підняв погляд. У його очах майнула тінь недовіри, що змагалася з втомою.

— Ти… лякаєш мене іноді, Принцесо.

Вона засміялася. По-справжньому. Але в її очах холод залишився.

І в цей момент вона вже знала: план змінився. Імператор більше не був ціллю. Ціль була поруч, в тому ж возі. М’який. Зламаний. Ідеальний.

«Можливо, пора стати імператрицею. Але не при імператорі. А при тому, хто навіть не здогадується, що ним стане.»

Навіть місяць не знав, що приховувала ця ніч.