IV.

День садового банкету наближався з такою ж невблаганною швидкістю, як осінній вітер, що зносить пожовклі пелюстки, віщуючи про неминучі зміни. У палаці панувала особлива метушня — слуги готували сади, наложниці середнього рангу метушились, немов бджоли, сподіваючись стати “випадковим відкриттям” Його Величності, щойно траур спаде.

А Маомао готувалася мовчки, але цілеспрямовано. Це був не просто день — це був її шанс. Шанс заявити про себе не як жертва обставин, а як майстерний гравець.

Перед дзеркалом вона працювала над кожним мазком пензля, немов художниця, що малює останню, найважливішу картину. Цього разу — не стримано, не для власного задоволення, не «тонка краса» для вузького кола вибраних. Цього разу — яскраво, вражаюче, так, щоб її помітили.

Тіні лягали густими відтінками на повіки, підкреслюючи глибину її очей. Губи — теплий гранат, колір, що міг бути як обіцянкою, так і погрозою. Волосся — акуратно закріплене в складну зачіску, але з кількома продуманими пасмами, що м’яко спадали на обличчя, ніби недбало. Насправді — кожен локон був частиною ретельно продуманого образу з точністю до міліметра.

Сукня — насиченого кольору, що підкреслювала її струнку фігуру: приталена, з витонченим вирізом, що оголював тонку шию та з легким мереживом по краю рукавів, яке додавало витонченості. Вона виглядала не як звичайна придворна дама — як загадка, яку хочеться розгадати, як виклик, що обіцяє небезпечну, але захопливу гру.

Вона була готова. Кожен її м’яз був напружений, кожен подих — виважений.

Служниці мовчали, їхні обличчя були сповнені благоговіння. Її образ змусив їх відвести погляди. Не від страху — від захоплення, яке змішалося з нерозумінням. Це вже не була просто донька стратега. І не просто дівчина з амбіціями. Це була претендентка, що виходила на свою власну арену.

Маомао повільно вийшла з кімнати. Її кроки були тихими, впевненими, наче вона вже знала, як усе завершиться. Але не показувала.

І нарешті — вона ступила за ворота Заднього палацу і увійшла в сад. Повітря, здавалося, на мить зупинилося, немов сам сад затамував подих. Це Маомао прийшла заявити про себе на справжньому полі битви.

Бенкет розпочався офіційно: дзвони, легкі ритми струнних інструментів — все було бездоганно, до найменшої деталі. Але всі знали: сьогодні не музика головна. Сьогодні — вибір. І Маомао була готова.

Маомао йшла так, наче просто прогулювалася садом, її рухи були невимушеними, а легкі поклони тим, хто вартував цього, здавалися звичайною чемністю. Її очі спокійно ковзали по обличчях присутніх — вона не поспішала, не дозволяла собі захоплення чи зайвих емоцій, тільки аналіз. Це був не звичайний огляд, а ретельна оцінка.

Вона розглядала одну наложницю за одною, уважно, але без надмірної зацікавленості — якби це побачив хтось неуважний, то подумав би, що вона просто милується видами. Але вона вивчала суперниць, кожну з них, їхні сильні та слабкі сторони, їхні приховані мотиви.

І саме тоді, коли здавалось, що всі тут або надто молоді, або надто метушливі, або надто хочуть привернути увагу — з’явилася вона.

Ах-Дуо. З Гранатового павільйону.

Її присутність була схожа на холодну воду в жаркий день — твереза, стримана, тиха велич, що не потребувала підтвердження. Вона не виблискувала коштовностями, не сяяла яскравими шовками, але при цьому була центром уваги.Фіолетові очі — прозорі, наче розведене чорнило, — ніби проходили крізь людину, а не дивились на неї, проникаючи в саму душу. Волосся, довге та однаково фіолетове, було зав’язане строго назад — жодної спокуси, жодної пастки. І все ж — вона чомусь змушувала зупинитися й дивитися, її аура була незвичайною та магнетичною.

Ах-Дуо виглядала радше як красивий юнак, ніж класична придворна красуня. Її краса була не в солодкості, чи ніжній витонченості, а в недосяжності, у холодній досконалості, що відлякувала і притягувала одночасно.

Вона сиділа окремо — не через гордість чи бажання привернути увагу, а через якусь глибоку, вкорінену відчуженість, немов її свідомість перебувала далеко від цього метушливого свята.

— Це вона? — майже беззвучно прошепотіла Маомао до себе, її голос був ледь чутним, мов шелест вітру.

Їй доводилося бачити портрети, слухати розповіді, чутки. Але Ах-Дуо вживу — це було інакше. Це була не просто картинка, а жива історія, що випромінювала незвичайну силу.

Колишня перша дружина, подруга дитинства імператора. Та, що мала бути його єдиною. Та, що… втратила все, і все ж залишилася.

Маомао згадала історії, які обережно розповідала мати. Про ті самі пологи — подвійні, трагічні. Про те, що Ах-Дуо не вважалась “пріоритетною”. Про Луомена (якого так не любить згадувати батько), якого потім швидко усунули (чи не він приклав до цього руку?). Про сина… що, кажуть, не вижив. Усе це складалося в єдину, сумну, але водночас загадкову картину.

Але щось у цій жінці було… невирішене. Неначе її роль ще не закінчена.

Маомао спостерігала: Ах-Дуо не посміхалася, майже не брала участі в розмовах, навіть не споглядала імператора. Її очі дивилися кудись далі, за межі саду, за межі цього свята, за межі реальності, немов бачили щось, недоступне іншим.

«Вона вже не змагається. Але й не здається,» — подумала Маомао, і ця думка була висновком, що вразив її. Ах-Дуо не прагнула повернути своє місце, але й не відпускала його повністю.

І в цей момент Маомао зрозуміла: саме таких суперниць варто боятись найбільше. Тих, хто не грає за правилами, хто не бореться за звичні привілеї, але чия присутність змінює все. Ах-Дуо була примарою минулого, що могла стати загрозою майбутньому.

Сонце повільно пересувалося небом, кидаючи довгі тіні на витончені павільйони, а легкий вітерець колихав шовкові завіси. Сад поступово заповнювався фігурами у вишуканих шатах — кольори, візерунки, прикраси мерехтіли в променях сонця, створюючи святкову атмосферу. Але Маомао дивилася глибше. Вона продовжувала своє мовчазне дослідження, скануючи кожну нову наложницю, кожен рух, кожен вираз обличчя.

І ось її погляд зупинився на дівчині, яку вона раніше не бачила так близько, її присутність була настільки непомітною, що межувала з прозорістю.

Лішу. З Діамантового павільйону.

У першу мить у Маомао промайнула думка, яка була більш емоційною, ніж вона очікувала від себе, майже вибиваючись із її звичної холоднокровності: «Яка ж це все дурня! На відміну від неї я хоча б повнолітня.»

Дівчина виглядала зовсім молодою — надто молодою. Темно-фіолетові очі, довге каштанове волосся, хода, в якій ще залишалося щось дитяче.

«Імператор? Вона?» Ця думка здавалася абсурдною. Маомао глянула на неї ще раз — довше, уважніше. «Це не може бути його смак. Тоді в чому річ?»

Відповідь не змусила себе чекати. Маомао випадково зупинилася поблизу групи фрейлін, які говорили не надто тихо, їхні голоси були наповнені глузливим шепотом. Її вуха, гострі до найменшого нюансу, вловили кілька фраз — і все стало на свої місця, мов пазл.

— Вона навіть не розуміє, що…
— Та вона не зробить нічого без того, щоб…
— А ти бачила, як вона вчора… — сміх.

Маомао не здивувалася. Але здригнулася.

«Вона дитина.»

Не в буквальному сенсі, звісно, але… надто молода, надто недосвідчена, надто покірна, щоб вижити в цьому серпентарії. І — найголовніше — самотня. У її погляді читалася потреба в керівництві, в захисті.

Вона спостерігала, як Лішу несміливо озирається навколо, ловлячи погляди служниць, ніби шукала вказівок, як поводитись, щоб не помилитися. І тільки коли Ах-Дуо тихо кивнула їй із протилежного боку саду, їхні погляди зустрілися в миттєвому, мовчазному розумінні. Лішу трохи розслабила плечі, майже непомітно усміхнулася.

«Ах-Дуо піклується про неї?» Маомао помітила цей тонкий, невидимий зв’язок, що існував між двома жінками.

Інтуїція підказала їй: після втрати дитини Ах-Дуо, схоже, підсвідомо шукала, кого б могла оберігати. І Лішу… була саме такою мішенню.

«Вона — слабка ланка. І не загроза,» — подумала Маомао, але в ту ж мить усвідомила, — «…а от її прив’язаність до Ах-Дуо — може стати інструментом. Або слабкістю. І для однієї, і для іншої.»

Це була нова інформація, що могла змінити розклад сил на її шахівниці. І Маомао вже починала обдумувати, як використати це.

А потім, у голові Маомао склався ще один, вирішальний пазл. Обидві жінки, Ах-Дуо та Лішу, яких вона щойно оцінила, можуть бути скинуті з її шахівниці, оскільки: «Ні Ах-Дуо, ні Лішу не здатні дати імператору спадкоємця!»

Ця думка була холодною, але беззаперечною. Ах-Дуо після трагічних пологів не могла мати дітей. А Лішу була занадто юною, тому імператор поки що не відвідував її.

Вперше за весь день Маомао відчула, що її присутність має сенс. Вона не просто донька стратега, не просто принцеса клану Ла.

Вона підвела підборіддя трохи вище. Її очі — холодно зосереджені. Поле бою визначено. Гравці — позначені. І вона — не сторонній спостерігач. Вона — учасниця гри.

Після розвідки серед найвищих наложниць, що були основними фігурами, Маомао продовжувала неквапно прогулюватися між деревами, не привертаючи до себе зайвої уваги. Її погляд ковзав по жінках у кольорових шатах — одні сміялися дзвінко та неприродно, інші намагалися граційно розмовляти з придворними, хтось із них потай нишпорив очима в бік імператора, сподіваючись привернути його погляд.

Всі вони сподіваються. Всі — хочуть одного.

Маомао трохи скривилась. Хтось із них справді вважав, що сьогодні на щось вплине, що їхня краса чи витонченість змінять долю. Але вона знала — вибір буде зроблено не тут, не так. Можливо, вибір уже й зроблено.

Вона зупинилася біля водойми, дивлячись, як золоті рибки хльостають хвостами у прозорій воді, створюючи легкі брижі на поверхні. І в ту ж мить її погляд наштовхнувся на фігуру, яка наче не належала цьому простору.

«…О, хто це?»

Стрункий силует у світлому, майже сяючому вбранні з’явився, немов марево. Його темне волосся, що ніби вловлювало сонце, обрамляло обличчя, а шкіра — світла, майже сяюча — створювала враження неземної краси.

Його краса була майже занадто ідеальною, настільки, що Маомао відчула щось між роздратуванням і… обуренням. Ця досконалість здавалася неприродною, навіть образливою.

«О, ні. Це що, нова конкурентка?» Майнула думка, швидка і гірка. «Така краса — вона могла б затьмарити всіх нас.»

І тільки коли її очі ковзнули по його рисах — чітка лінія щелепи, витончені губи, очі — все стало на свої місця. Це — не жінка. Це чоловік.

Точніше євнух.

Він наближався, його кроки були легкими, майже невагомими, немов він ковзав по повітрю.

Маомао не ворухнулася, її постава залишалася бездоганною. Тільки трохи звела брови — єдина ознака внутрішнього занепокоєння. Внутрішньо — вона напружилася, її розум миттєво почав аналізувати нову змінну.

«Я його не знаю. Але він знає мене.»

Він зупинився поруч, мовби випадково, але Маомао відчула розрахунок у цьому русі. І заговорив м’яким, відточеним голосом, що, здавалося, був створений для заспокоєння:

— Гарний сьогодні день для бенкету, правда ж?

Його слова були люб’язними, але в них відчувався прихований підтекст.

Маомао перевела на нього погляд. Повільно. Оцінила його посмішку, рух рук, бездоганну поставу. Вона вивчала його так, як хижак дивиться на потенційну здобич, аналізуючи кожну деталь.

«Занадто красивий. Занадто легкий у словах. Значить — небезпечний.» Ці висновки були миттєвими й категоричними.

Вона мовчки кивнула, не сказавши ані слова. І в її очах блиснуло щось холодне, відсторонене, як промінь місяця на замерзлій воді.

«Пішак. Гарний, глянцевий, блискучий — але все ще пішак. Але думає, що не є ним.» Ця думка була її вердиктом.

Він не знітився. Навпаки — ніби тільки цього і чекав. Його усмішка стала трохи щирішою — або вправно зробила вигляд. Маомао не могла бути впевнена.

— Справжній майстер ландшафтного мистецтва зумів створити сад, у якому відбуваються такі доленосні зустрічі, Принцесо клану Ла, — сказав він, наче мимохідь, все ще вдивляючись в її обличчя. — Що ж, я Дзінші.

І в ту ж мить Маомао усвідомила — він підійшов не заради люб’язностей. Він прийшов по неї.

Їх погляди зустрілися. Коротко. Мовчки. Без емоцій.

«Гаразд. Треба тікати від цього павича.»

Маомао вклонилася — жест, що символізував завершення їхнього короткого діалогу (монологу), — і зробила крок убік, залишаючи його посеред стежки. Хай дивиться їй услід. Вона відчувала його погляд, що пронизував її спину. Вона знала, що тепер знову будуть ходити чутки про її дивакуватість та невміння підтримати розмову ні про що.

Але рушила далі — геть від євнуха, але не з поля бою. Бо поле бою було всюди.

Маомао ходила поміж дерев, роблячи вигляд, що милується пейзажем. Але насправді її увага була сконцентрована зовсім на іншому.

«Євнух…»

Вона не знала його. Не знала, ким він є у палаці, якого рангу чи ролі. Але він був там, його присутність була незаперечною. І він заговорив до неї першим, що було незвично. Він її знав, можливо навіть дуже добре. Їй це не подобалось.

«Гарний. Аж надто. Не належить до звичайної прислуги — це було видно з усіх його рухів. Значить, впливовий. Значить, потрібний.»

Маомао в думках перекладала фігури на уявній шахівниці. Його краса була настільки незвична для чоловіка, що вона знову подумала — чи не можна її використати?

«Його можна буде використати… якщо знайду, що йому потрібно.»

Вона пройшла повз групу дам у строкатих сукнях, які жваво перешіптувалися. І зупинилася на мить, почувши кілька обірваних фраз, що, немов уламки дзеркала, відображали настрій палацу:

— …це вона.
— Та, новенька?
— Каже, вона донька Лакана…

Маомао не обернулася. Лише трохи примружилась.

«Ага. Отже, вже знають.» Її ім’я вже почало ширитися палацом, немов тонкий, але відчутний аромат.

— …але чому вона тут? Вона ж не наложниця.
— Кажуть, імператор сам її запросив.
— Бідолашна Лішу. Їй і так нелегко…

Маомао продовжила рух. Але кожне слово, кожен шепіт вона запам’ятала, фіксуючи їх у своїй пам’яті.

Її губи ледь помітно сіпнулися в посмішці — тихій, цинічній. Всі вони думали, що бенкет — це лише конкурс краси, де варто лише лишитися в полі зору, усміхнутися правильно, показати свої переваги — і ти вже на крок ближче до трону.

«Наївні.»

Обід розпочався.

Маомао опинилася навпроти Ах-Дуо та Лішу. Розмова точилася мляво, ніби всі були обережні, щоб не сказати зайвого, не порушити тендітну рівновагу цього зібрання. Тільки Лішу, як дитина, періодично порушувала тишу своїм нестримним захопленням:

— Які чудові страви сьогодні, правда, Ах-Дуо?

Її голос був наївним і щирим. Ах-Дуо тільки кивнула, не піднімаючи очей. Її обличчя, як завжди, було холодним і стриманим. Маомао спостерігала, нічого не їла, тільки пила чай і вивчала кожен рух.

І тоді — вона згадала.

Гарне обличчя. Світла шкіра. Пропорції. Овал очей. Її розум, гострий і безжальний, зробив клацання, немов шестерні механізму, що раптом стали на свої місця.

«Він… був схожий на Ах-Дуо.»

Маомао трохи розширила очі, але не подала вигляду, зберігаючи ідеальну незворушність. Вона перевела погляд з Ах-Дуо на євнуха, який стояв неподалік, ведучи легку розмову з одним із старших чиновників. Його постава, його жести — в них було щось знайоме, щось, що викликало дивне відчуття дежавю.

«Невже…»

Вона вдихнула повітря — повільно, намагаючись упорядкувати думки, що вихором кружляли в її голові. Це відкриття могло змінити все.

«…якщо це справді він — тоді я знаю, хто його мати. А ось хто батько — питання значно цікавіше, таке, що може перевернути всі уявлення про палацові інтриги.»

Маомао все ще не зводила погляду з євнуха. Її думки крутились навколо одного: «Ах-Дуо… і він?»

Питання залишалося без відповіді, але кожна клітина її тіла вже знала — так, між ними є зв’язок. Занадто подібна структура обличчя. Надто знайомий погляд. Це не можна було списати на випадковість.

«А якщо він справді її син… Хіба він не мав бути мертвим?»

Ця думка могла перевернути не лише внутрішній двір, розкриваючи таємниці гарему. Вона могла перевернути весь палац. Весь порядок престолонаслідування. Все.

Маомао ковтнула чай, намагаючись зосередитися.

І тоді…

— Аааа! — писк, різкий, дикий — прорізав тишу в саду.

Всі обернулися. Це була Лішу.

«Що?..» Маомао рвучко підвелася, її погляд був прикутий до Лішу. Усі навколо завмерли, час ніби зупинився.

Хтось крикнув за лікарем. Хтось — за охороною. Ах-Дуо вже стояла над дівчиною на колінах, її обличчя, зазвичай таке стримане, тепер було спотворене жахом. Вона хитала Лішу за плечі.

— Лішу?! Лішу!..