IV.

День садового банкету не просто наближався — він нависав над палацом, як грозова хмара, що от-от проллється зливою неминучих змін. З самого ранку палац стояв на вухах. У повітрі пахло осінніми квітами, метушнею та парфумами наложниць. Слуги, збиваючись із ніг, тягали горщики з хризантемами, хтось двічі перекинув тацю з чашами, а біля одного з павільйонів старший євнух сварив двох хлопців через неправильно розвішані ліхтарики.

Траур ще не встиг стати далеким спогадом. Але місця у Внутрішньому палаці довго порожніми не залишалися. Наложниці середнього рангу снували туди-сюди, наче сполохані бджоли. Усі чудово розуміли, заради чого сьогодні зібралися. Кожна з них потай плекала надію стати тим самим «випадковим відкриттям» для Імператора.

Маомао ж цілеспрямовано готувалася в тиші своєї кімнати. Перед дзеркалом вона просиділа довше, ніж планувала. Спочатку не сподобався колір губ. Потім одна брова виявилася трохи темнішою за іншу, хоча служниця клялася, що різниці немає.

— Є, — сказала Маомао.

Дівчина нахилилася ближче до дзеркала.

— Я не бачу, пані.

— Тоді відійди.

Це був не просто бенкет, це був її шанс. Вона більше не збиралася бути жертвою обставин чи безликою донькою стратега. Сьогодні вона заявить про себе як про майстра, що вміє грати по-крупному.

Маомао стерла частину фарби сама й почала заново. Перед дзеркалом вона працювала довго й ретельно. Кожен рух пензлика був точним, як у художника, що завершував свою останню картину. Жодної стриманості, жодної «тонкої краси» для поціновувачів. Сьогодні — тільки яскравість, що б’є в очі та змушує обертатися услід. Вона накладала густі тіні на повіки, малюючи погляд, у якому можна було втопити цілий флот. Губи фарбувала в колір стиглого граната — відтінок, що балансував між обіцянкою та погрозою. Волосся, вкладене у складну зачіску, але з кількома продуманими пасмами, що ніби недбало спадали на обличчя. Насправді ж Маомао знала: кожен локон лежить саме там, де йому призначено бути, з точністю до волосинки.

Сукня насиченого відтінку облягала її струнку фігуру. Приталений силует з витонченим вирізом, що оголював тонку шию та з легким мереживом по краю рукавів. Вона виглядала не як звичайна придворна дама, що шукає покровителя, а як загадка, яку неможливо розгадати. Як виклик, що обіцяє небезпечну, але захопливу гру.

Вона вдихнула на повні груди, відчуваючи, як шовк натягнувся на спині. Кожен м’яз був готовий до дії.

Служниці, які допомагали їй одягатися, завмерли в кутку кімнати. На їхніх обличчях читалося щось середнє між благоговінням та нерозумінням. Вони боялися навіть дихнути в її бік, і це було добре. Це захоплення підтверджувало — образ вдався. З кімнати виходила претендентка, готова вийти на власну арену до хижаків.

Вона встала перед дзеркалом і повернулася боком.

— Занадто?

Одна зі служниць швидко похитала головою. Інша трохи запізнилася. Маомао це помітила.

— Ти думаєш, що занадто.

— Ні, пані!

— Нічого. Я теж так думаю.

Дівчина збентежено опустила очі. Маомао знову подивилася у дзеркало. Саме тому й добре. Маомао повільно рушила до дверей. Її кроки були неймовірно впевненими. Вона не знала напевно, як усе завершиться, але йшла так, наче фінал уже був їй відомий.

І ось — важкі ворота Заднього палацу залишилися позаду. Вона ступила на бруківку саду. Повітря на мить здалося густішим, немов сам сад затамував подих, зустрічаючи її. Маомао прийшла на справжнє поле битви.

Бенкет розпочався за всіма правилами: урочисті дзвони, легкі ритми струнних інструментів. Усе було бездоганно, до нудоти правильно. Але всі присутні розуміли: музика сьогодні — лише фон. Головне — вибір, який зробить Імператор. І Маомао була готова потрапити в його поле зору.

Вона йшла, вдаючи, що просто прогулюється поміж квітучих кущів. Її рухи були невимушеними, а легкі поклони тим, хто вартував хоч якоїсь уваги, здавалися звичайною чемністю. Але її очі не відпочивали ні секунди. Вони спокійно ковзали по обличчях, аналізуючи, зважуючи, оцінюючи. Жодного захоплення чи зайвих емоцій, тільки сухий розрахунок. Це був не огляд краси, а оцінка сил та слабкостей.

Маомао вклонилася літній дамі, ім’я якої так і не змогла згадати, потім обмінялася кількома словами з дружиною чиновника з фінансового відомства. Та сказала, що сьогодні чудова погода. Маомао погодилася. Хоча погода була звичайна.

Вона розглядала суперниць одну за одною. Для стороннього спостерігача це виглядало б як легка цікавість придворної дами, що милується видами саду. Насправді ж Маомао вивчала кожну: хто надто нервує, хто занадто голосно сміється, хто намагається приховати прищі під шаром білил. Вона шукала їхні приховані мотиви та страхи.

І саме в той момент, коли їй почало здаватися, що всі тут або надто молоді, або надто метушливі, або надто відверто прагнуть уваги Імператора — з’явилася вона.

Ах-Дуо. З Гранатового павільйону. Тиха велич, що не потребувала підтвердження. Вона не виблискувала коштовностями, не сяяла яскравими шовками, та все ж була беззаперечним центром уваги. Її фіолетові очі не просто дивилися на людей — вони проходили крізь них, проникаючи в саму душу. Волосся, такого ж фіолетового відтінку, було зав’язане строго назад, без жодної спокусливої пастки чи зайвої прикраси. І все ж, від неї неможливо було відвести погляд. Її аура була магнетичною, хоч і холодною.

Ах-Дуо виглядала радше як красивий юнак, ніж як класична придворна красуня. Її врода була не в солодкості чи ніжній витонченості, а в недосяжній холодній досконалості, що одночасно відлякувала й притягувала.

Вона сиділа окремо від усіх. Це не виглядало як гордість чи бажання привернути увагу, радше як природна відчуженість. Немов її свідомість перебувала десь далеко від цього метушливого свята. Хтось намагався завести з нею розмову, але вона відповідала коротко й через кілька хвилин знову залишалася сама.

— То це вона? — майже беззвучно злетіло з губ Маомао.

Їй доводилося бачити портрети, слухати розповіді, чутки. Але Ах-Дуо вживу — це було зовсім інше. Це була не просто картинка, а жива історія, що випромінювала силу.

Колишня перша дружина, подруга дитинства Імператора. Та, що мала бути його єдиною. Та, що… втратила все, і все ж залишилася в палаці. Маомао несподівано зрозуміла, чому Імператор колись так до неї прив’язався.

Маомао згадала історії, які обережно розповідала мати. Фенсянь узагалі рідко говорила про такі речі прямо. Але Маомао вистачило уривків. Про ті подвійні трагічні пологи. Про те, що Ах-Дуо тоді не вважалась «пріоритетною», і лікарів відправили до іншої. Про Луомена (якого так не любить згадувати батько), якого потім швидко усунули від справ (чи не батько приклав до цього руку?). Про сина Ах-Дуо… що, кажуть, не вижив тієї ночі. Усе це складалося в сумну, але водночас загадкову картину.

Але щось у цій жінці було… невирішене. Неначе її роль у цій виставі ще не зіграна до кінця.

Маомао продовжувала спостерігати. Ах-Дуо не посміхалася, майже не брала участі в розмовах, навіть не дивилася в бік Імператора. Її очі дивилися кудись далі, за межі саду, за межі цього безглуздого свята, за межі реальності. Немов вона бачила щось, що недоступне іншим.

«Вона вже не змагається. Але й не здається. Вона просто є,» — подумала Маомао, і ця думка вразила її своєю простотою. Ах-Дуо не прагнула повернути своє місце, але й не відпускала його повністю.

І в цей момент Маомао зрозуміла: саме таких суперниць варто боятись найбільше. Тих, хто не грає за правилами, хто не бореться за звичні привілеї, але чия присутність змінює весь розклад на дошці. Ах-Дуо була примарою минулого, що могла в будь-яку мить стати загрозою для майбутнього.

Сонце повільно пересувалося небом, кидаючи довгі тіні на павільйони. Легкий вітерець колихав шовкові завіси, приносячи запах дорогої парфумерії та зів’ялого листя. Сад поступово заповнювався фігурами у вишуканих шатах — кольори, візерунки та прикраси мерехтіли в променях сонця, створюючи святкову атмосферу. Але Маомао дивилася глибше. Вона продовжувала своє мовчазне дослідження, скануючи кожну нову наложницю, їхні рухи та вирази обличчя.

І ось її погляд зупинився на дівчині, яку вона раніше не бачила так близько. Її присутність була настільки непомітною, що межувала з прозорістю. Лішу з Діамантового павільйону. Дівчина стояла біля невеликої групи придворних дам і явно не знала, куди подіти руки. То складала їх перед собою, то бралася за рукав, то знову опускала.

У першу мить у Маомао промайнула думка, яка була більш емоційною, ніж вона очікувала від себе. Це майже вибило її зі звичної холоднокровності. «Яка ж це все дурня! На відміну від неї я хоча б повнолітня!» Роздратування, змішане з несподіваною жалістю.

Дівчина виглядала зовсім молодою — надто молодою для цього місця. Темно-фіолетові очі, довге каштанове волосся, хода, в якій ще залишалося щось незграбне.

«Імператор? Вона?» Ця думка здавалася абсурдною. Маомао глянула на неї ще раз — довше, уважніше. «Це не може бути його смак. Тоді в чому річ? Чому вона тут?»

Відповідь не змусила себе чекати. Маомао випадково зупинилася поблизу групи фрейлін, які говорили не надто тихо, їхні голоси були наповнені глузливим шепотом. Її вуха вловили кілька фраз — і все стало на свої місця.

— Вона навіть не розуміє, що…

— Та вона не зробить нічого без того, щоб…

— А ти бачила, як вона вчора… — вибух сміху.

Маомао не здивувалася. Але всередині щось неприємно ворухнулося. Вона відчула несподіване роздратування. Не до Лішу. До них.

«Вона дитина. Просто дитина.»

Не в буквальному сенсі, звісно, але… надто молода та недосвідчена, щоб вижити в цьому серпентарії. І — найголовніше — абсолютно самотня. У її погляді читалася відчайдушна потреба в захисті.

Вона спостерігала, як Лішу несміливо озирається навколо, ловлячи погляди служниць, ніби шукала вказівок, як поводитись, щоб не помилитися. І тільки коли Ах-Дуо тихо кивнула їй із протилежного боку саду, їхні погляди зустрілися в мовчазному розумінні. Лішу трохи розслабила плечі, майже непомітно усміхнулася.

«Ах-Дуо піклується про неї?» Маомао помітила цей майже невидимий зв’язок, що існував між двома жінками.

Інтуїція підказала їй: після втрати власної дитини Ах-Дуо, схоже, підсвідомо шукала, кого б могла оберігати. Когось, хто потребував її сили. І Лішу… була саме такою ідеальною мішенню для її нереалізованого материнства.

«Вона — слабка ланка. І сама по собі не загроза,» — подумала Маомао, але в ту ж мить усвідомила інше, — «…а от її прив’язаність до Ах-Дуо — це вже цікаво. Це може стати інструментом. Або слабкістю. І для однієї, і для іншої.»

Це була нова важлива інформація, що могла кардинально змінити розклад сил на її уявній шахівниці. І Маомао вже починала обдумувати, як використати це спостереження.

А потім, у голові Маомао склався ще один, вирішальний пазл. Обидві жінки, Ах-Дуо та Лішу, яких вона щойно оцінила, можуть бути офіційно скинуті з її шахівниці, оскільки: «Ні Ах-Дуо, ні Лішу не здатні дати Імператору спадкоємця!»

Ця думка була жорстокою, але беззаперечною. Ах-Дуо після трагічних пологів більше не могла мати дітей. А Лішу була занадто юною, тому Імператор поки що не відвідував її.

Вперше за весь цей довгий день Маомао відчула, що її присутність тут має реальний сенс. Вона не просто донька стратега, не просто принцеса клану Ла, яку привели показати Імператору. Вона підвела підборіддя трохи вище і зосередилася. Поле бою визначено, а гравці позначені. І вона — не сторонній спостерігач, а повноправна учасниця гри.

Після розвідки серед найвищих наложниць, що були основними фігурами в цій партії, Маомао продовжувала неквапно прогулюватися між деревами. Вона намагалася не привертати до себе зайвої уваги, зливаючись із тлом саду. Її погляд ковзав по жінках у кольорових шатах — одні сміялися дзвінко та неприродно, інші намагалися граційно розмовляти з придворними, хтось із них потай нишпорив очима в бік Імператора, сподіваючись привернути його погляд хоча б на мить.

Всі вони сподіваються. Всі — хочуть одного й того ж.

Маомао трохи скривилась. Хтось із них справді вважав, що сьогодні на щось вплине? Що їхня краса чи витонченість змінять долю? Але вона знала — вибір буде зроблено не тут, і не так. Можливо, вибір уже й зроблено.

Вона зупинилася біля водойми, дивлячись, як золоті рибки хльостають хвостами у прозорій воді, створюючи легкі брижі на поверхні. І в ту ж мить її погляд наштовхнувся на фігуру, яка наче не належала цьому простору. Вона була занадто… ідеальною.

«…О, хто це?»

Стрункий силует у світлому вбранні з’явився перед нею, немов марево. Його темне волосся, що ніби вловлювало сонце, обрамляло обличчя, а шкіра — світла, майже прозора — створювала враження неземної краси.

Його краса була такою, що Маомао відчула дивну суміш роздратування й… обурення. Ця досконалість здавалася неприродною, навіть образливою для звичайних смертних.

«О, ні. Це що, нова конкурентка?» — Майнула думка, швидка і гірка. «Така краса — вона могла б затьмарити всіх нас, разом узятих.»

І тільки коли її очі ковзнули по його рисах — чітка лінія щелепи, витончені, але не жіночі губи, очі — все стало на свої місця. Це — не жінка. Це чоловік.

Точніше євнух, бо в Задньому палаці не можна знаходитися чоловікам. Але який чоловік міг би мати таку вроду?

Він наближався, його кроки були легкими, майже невагомими. Маомао не ворухнулася, її постава залишалася бездоганною, чому вона вчилася роками. Тільки трохи звела брови — єдина ознака внутрішнього занепокоєння. Внутрішньо вона напружилася, її розум миттєво почав аналізувати нову змінну в цьому рівнянні.

«Непристойно красивий. Я його не знаю. Але він, схоже, знає мене.»

Він зупинився поруч, мовби випадково, але Маомао відчула розрахунок у цьому русі. І заговорив м’яким, відточеним голосом, що, здавалося, був створений для заспокоєння чи спокушання:

— Гарний сьогодні день для бенкету, правда ж?

Його слова були люб’язними, але в них відчувався прихований підтекст. Він не просто говорив про погоду.

Маомао перевела на нього погляд. Повільно, не поспішаючи. Оцінила його усмішку, легкий рух рук, бездоганну поставу. Вона вивчала його так, ніби потенційну небезпеку, аналізуючи кожну деталь.

«Занадто красивий та легкий у словах. Значить — небезпечний?» Висновки були миттєвими й категоричними.

Вона мовчки кивнула, не сказавши ані слова. І в її очах блиснуло щось відсторонене.

«Пішак. Глянцевий та блискучий — але все ще пішак. Але він думає, що не є ним.» Ця думка була її вердиктом.

Він не знітився під її холодним поглядом. Навпаки — ніби тільки цього й чекав. Його усмішка стала трохи щирішою — або він вправно зробив вигляд, що вона щира. Маомао не могла бути впевнена.

— Справжній майстер ландшафтного мистецтва зумів створити сад, у якому відбуваються такі доленосні зустрічі, Принцесо клану Ла, — сказав він, наче мимохідь, все ще пильно вдивляючись в її обличчя. — Що ж, я Дзінші.

І в ту ж мить Маомао усвідомила — він підійшов не заради люб’язностей. Він прийшов по неї. Їх погляди мовчки зустрілися. Коротко та без емоцій.

«Гаразд. Треба тікати від цього павича.»

Маомао вклонилася — жест, що символізував завершення їхнього короткого діалогу (який насправді був монологом), — і зробила крок убік, залишаючи його посеред стежки. Хай дивиться їй услід. Вона відчувала його погляд, що пронизував її спину. Вона знала, що тепер знову будуть ходити чутки про її дивакуватість та невміння підтримати розмову ні про що.

Але рушила далі — геть від євнуха, але не з поля бою. Бо поле бою було всюди.

Маомао ходила поміж дерев, роблячи вигляд, що милується пейзажем. Але насправді її увага була сконцентрована зовсім на іншому.

«Євнух… Дзінші, значить.»

Вона не знала його. Не знала, ким він є у палаці, якого рангу чи ролі. Але він був там, його присутність була незаперечною. І він заговорив до неї першим, що було незвично. Він її знав, можливо навіть дуже добре. Їй це категорично не подобалось.

«Гарний. Аж надто. Не належить до звичайної прислуги — це було видно з усіх його рухів. Значить, впливовий. Значить, потрібний.»

Маомао в думках перекладала фігури на уявній шахівниці. Його краса була настільки незвична для чоловіка, що вона знову подумала — чи не можна її використати?

«Його можна буде використати… якщо знайду, що йому потрібно. А йому щось потрібно, раз він підійшов до мене.»

Вона пройшла повз групу дам у строкатих сукнях, які жваво перешіптувалися. І зупинилася на мить, почувши кілька обірваних фраз:

— …це вона.

— Хто? Та, новенька?

— Кажуть, вона донька стратега Лакана…

Маомао не обернулася. Лише трохи примружилась. Всередині кольнуло, але вона звикла.

«Ага. Отже, вже знають.» Її ім’я вже почало ширитися палацом, немов ядовитий аромат.

— Та сама?

— …але чому вона тут? Вона ж не наложниця.

— Кажуть, імператор сам її запросив. Навіщо вона йому?

— Бідолашна Лішу. Їй і так нелегко, а тепер ще одна конкурентка…

Отже, її вже записали в суперниці. Маомао продовжила рух. Але кожне слово, кожен шепіт вона запам’ятала, фіксуючи їх у своїй пам’яті.

Її губи ледь помітно сіпнулися в цинічній посмішці. Всі вони думали, що бенкет — це лише конкурс краси, де варто лишитися в полі зору, усміхнутися правильно, показати свої переваги — і ти вже на крок ближче до трону.

«Наївні.»

Обід розпочався. Маомао опинилася навпроти Ах-Дуо та Лішу. Розмова точилася мляво, ніби всі були обережні, щоб не сказати зайвого. Тільки Лішу, як дитина, періодично порушувала тишу своїм нестримним захопленням:

— Які чудові страви сьогодні, правда, Ах-Дуо? А цей суп з грибами…

Її голос був наївним і щирим. Ах-Дуо тільки кивнула, не піднімаючи очей від своєї піали. Її обличчя, як завжди, було стриманим. Дивна пара. Але поруч із Ах-Дуо Лішу справді виглядала спокійнішою. Маомао спостерігала, майже нічого не їла, тільки повільно пила чай і вивчала кожен рух.

І тоді — вона згадала гарне обличчя євнуха Дзінші. Світла шкіра, пропорції обличчя, овал очей. Її розум, гострий до деталей, зробив клацання, немов шестерні механізму, що раптом стали на свої місця.

«Він… Він був схожий на Ах-Дуо. Ті ж очі, той же овал обличчя…»

Маомао трохи розширила очі від несподіванки, але швидко оговталася, зберігаючи свою незворушність. Вона перевела погляд з Ах-Дуо на євнуха, який стояв неподалік, ведучи легку розмову з одним із старших чиновників. Його постава, його жести — в них було щось знайоме, щось, що викликало дивне відчуття дежавю.

«Невже…»

Вона вдихнула повітря — повільно, намагаючись упорядкувати думки, що вихором кружляли в її голові. Це відкриття могло змінити абсолютно все.

«…якщо це справді він — тоді я знаю, хто його мати. Це очевидно. А ось хто батько — питання значно цікавіше. Таке, що може перевернути всі уявлення про палацові інтриги та престолонаслідування.»

Маомао все ще не зводила погляду з євнуха. Її думки крутились навколо одного божевільного, але такого логічного припущення: «Ах-Дуо… і він? Мати і син?»

Питання залишалося без відповіді, але кожна клітина її тіла вже знала — так, між ними є зв’язок. Занадто подібна структура обличчя. Надто знайомий погляд. Це не можна було списати на випадковість, навіть у такому великому палаці.

«А якщо він справді її син… Хіба він не мав бути мертвим? Хіба не казали, що дитина Ах-Дуо померла тієї трагічної ніч?»

Ця думка могла перевернути не лише Внутрішній двір, розкриваючи таємниці гарему. Вона могла перевернути весь Палац.

Маомао ковтнула захололий чай, намагаючись зосередитися на реальності, а не на своїх припущеннях.

І тоді…

— Аааа! — різкий писк прорізав тишу в саду, змусивши птахів злетіти з дерев.

Всі обернулися на звук. Це була Лішу.

«Що?.. Що трапилося?» Крик був таким різким, що Маомао здригнулася. Чашка перекинулася. Чай розлився на скатертину й потік їй на рукав.

— Чорт…

Її погляд був прикутий до Лішу. Дівчина трималася за горло, її обличчя почало синіти.

Хтось крикнув за лікарем, зриваючи голос. Хтось — за охороною. Ах-Дуо вже стояла над дівчиною на колінах, забувши про свою стриманість. Її обличчя, зазвичай таке холодне, тепер було спотворене розпачем. Вона хитала Лішу за плечі.

— Лішу?! Лішу!.. Дихай! Будь ласка, дихай! — її голос зривався на крик.