VII.

Тиждень потому.

Ранок тільки-но займався, вартові біля брами Зовнішнього палацу ще змагалися зі сонливістю, коли в тиші пролунали швидкі кроки. Маомао йшла впевнено, навіть не озираючись. Кілька днів тому вона переконала батька, що збирається всерйоз зайнятися підготовкою до статусу наложниці та взяти декілька уроків, і той, здається, проковтнув це пояснення.

Біля воріт до Заднього палацу, де жили жінки гарему, їй довелося зачекати до моменту, поки темрява почала розсіюватися, але ранкові дзвони ще не сповістили про початок нового дня. З бічного проходу нарешті випірнув Дзінші. На ньому був простий плащ із високим коміром, що закривав половину обличчя. Він коротко кивнув, і Маомао тінню прошмигнула за ним. Принаймні не підвів, усе йшло за її розрахунком.

Вони проштовхнулися крізь вузький службовий хід, звернули у глухий куток і опинилися в маленькому вбиральному покої без жодного вікна. На лаві чекав сувій грубого полотна та бліда тканинна шапочка, яку зазвичай носять простолюдинки.

— Мені здавалося, ви віддаєте перевагу шовку, — насмішкувато прошепотів він. Схоже, що ситуація, де горда та розбалувана принцеса змушена переступати через себе та лізти в ганчір’я, виразно розважала його .

— Я віддаю перевагу результату, — відрізала Маомао, вихоплюючи згортки з новим одягом. Вона вичікувально втупилася в Дзінші, вимагаючи очима, щоб той забирався геть і дав їй переодягнутися на самоті.

Сукня виявилася грубою, фарбованою в дешевий індиго, від якого тхнуло сирістю, її якість була далекою від палацової розкоші. Принцеса Ла двічі скривилась, проте мовчки переодяглася. Одяг сидів кепсько, це був зовсім не її розмір. Проте це було очікувано, оскільки служниці зазвичай недоїдали й були дрібними, а Маомао мала високий зріст і форми, які важко було сховати в цьому мішку.

Своє доглянуте м’яке волосся вона закрутила й запхала під шапочку, залишивши лише кілька неслухняних пасом. Далі дістала коробочку з косметикою, яку прихопила з дому. Фарбуватися без сторонньої допомоги вона вміла добре, а оскільки мета була протилежною до краси, заморочуватися з лініями не довелося.

Дзінші набридло чекати і він зазирнув всередину. Вигляд Маомао у вбранні служниці добряче посмішив його. Він сперся плечем об одвірок, витріщаючись на неї з відвертим інтересом та насолоджуючись її незвичним виглядом.

— Тебе стукати не вчили? — буркнула вона, не повертаючись.

Поглядаючи у срібне дзеркальце, вона швидко нанесла темні тіні під очі, створюючи вигляд людини, яка не спала три доби. А від пухких губ лишила тільки тонку безбарвну риску, стираючи усю їхню привабливість. Наостанок тонким пензликом поставила десятки хаотичних цяток на переніссі й підборідді, імітуючи веснянки.

Дзінші, який звик бачити в палаці лише ідеальні обличчя, мимоволі ахнув:

— Клянусь небом… вас рідна мати не впізнає.

— Сподіваюся, — відповіла вона сухо й занурила пальці в миску, щоб змити залишки фарби. — Бо якщо впізнає батько, я перетворюся на труп швидше, ніж остигне ця вода.

Вона глянула на нього з-під шапочки. Погляд здавався згаслим і важким, вся її зверхність зникла. Уперше за ранок Дзінші перестав посміхатися: перед ним стояла не принцеса, а звичайна міська дівка, на яку біля борделю Рокушоукан не зверне уваги жоден стражник. Її обличчя було настільки майстерно змінене, що навіть він, звиклий до жінок в гаремі, які постійно робили макіяж, був вражений.

— Ходімо, — рішуче шепнув він.

Вони вислизнули на вулицю. Палац тільки-но прокидався за їх спиною, його величні стіни були освітлені першими променями сонця, але нікому й на думку не спадало, що принцеса Ла щойно втекла у вигляді обдертої служниці. Вона стала невидимкою, готовою зануритися в світ, де правила Палацу не діють.

Дорога до нижнього міста тягнулася довго й монотонно. Маомао сиділа у возі, підкидувана нерівностями дороги, і раз по раз поправляла шапочку — та сповзала на лоба, від чого лице здавалося ще більш блідим. Їй було некомфортно: груба тканина терла шию, рухи здавалися незграбними, навіть власне відображення в срібному дзеркальці, схованому в рукаві, викликало огиду. А поруч сидів Дзінші й демонстрував абсолютний спокій.

Він мовчав, прикривши очі й відвернувшись до завіси, ніби спостерігав щось усередині власної голови. Це мовчання тиснуло. Маомао періодично косилася на нього, намагаючись вгадати: про що він думає? Про неї? Про місію? Чи просто чекає, щоб ця дивна поїздка завершилася якомога швидше?

— Ви завжди такий мовчазний, коли немає перед ким красуватися? — зрештою не втрималася вона.

Дзінші повільно повернув голову. У його погляді промайнула знайома іронія.

— Якщо я почну теревенити з кожною супутницею в дорозі, доведеться найняти окремого писаря, щоб записувати всі ваші цінні думки.

Маомао скривилася та замовкла. На її думку, цей жахливий та фальшивий євнух взагалі не поважав жінок! Та і мабуть, нікого окрім себе. Його самовпевненість дратувала.

Віз знову підстрибнув на камені, і Маомао знову відчула, як сильно натерла плече мотузка від мішка, в якому вона сховала декілька необхідних речей. Це було незвично, навіть трохи принизливо для принцеси, звиклої до розкоші. Але також це було необхідно.

Під вечір високі дахи палацу остаточно розчинилися в сірому тумані за спиною. Вулиці ставали бруднішими, а повітря різкішим, з’явився стійкий сморід дешевої їжі та відходів. Кольори навколо втратили яскравість. Нижнє місто вирувало: хтось кричав, торгуючись за залишки риби, десь лаялися п’яні.

— Ми майже приїхали, — мовив Дзінші, розгорнувши мапу, — ще трохи на схід, до кварталу червоних ліхтарів.

Маомао мовчки кивнула. Попереду вже майоріли ліхтарики Рокушоукану й їхнє світло обіцяло таємниці. І десь серед них — стара тінь минулого, яку вона мусила знайти. Принцеса зіскочила з воза першою.

Вона зупинилася перед високою брамою Рокушоукану, втягнула повітря — з ароматами лотосу, вина і старих парфумів — і зморщилася. Вперше в житті вона стояла так близько до місця, про яке багато чула, але ніколи не бачила на власні очі. Колись тут жила її мати. Вона була найкращою куртизанкою в місті, поки не зустріла Лакана.

І саме звідси батьки свого часу витягли ще одну куртизанку — одну з принцес цього місця, МейМей, це була подяка їй за те що вони взагалі залишилися разом. Чутки подейкували, що вона зробила для них більше, ніж будь-то інший. З часом вона стала головною фрейліною Маомао: стежила за її вихованням, вчила її тримати спину, одягатися та поводитися так, як личить панночці. На щастя, зараз МейМей була у відпустці. Маомао полегшено видихнула: слава богам, ця жінка не бачить, як її вихованка крадеться вулицями до борделю, замаскована під служницю.

«Чи мала б я щось відчувати?» — подумки запитала себе Маомао, розглядаючи шовкові штори у вікнах, за якими рухалися розмиті тіні. Але всередині було порожньо. Жодного сплеску емоцій, лише відсторонене зацікавлення. Вона хитнула головою, відганяючи зайві думи.

Дзінші йшов слідом, немов тінь. Він не випереджав її, просто тримався за спиною й уважно стежив за кожним її рухом та поглядом, ніби прораховував: ця жінка — корисний союзник, чи майбутня загроза. Маомао відчувала цей погляд потилицею, але не оберталася. Їй не треба було бачити його лице, щоби знати — він їй не довіряє. І правильно робить.

Вони звернули у вузький провулок, де тхнуло паленим сміттям. Маомао озиралася по боках, запам’ятовуючи дорогу. А потім нарешті уривчасто заговорила, наче вже півгодини точила в голові цей монолог:

— У мене є легенда. Я скажу, що розслідую стару справу за наказом Імператора. Не лізь усередину, чекай на вулиці, — її голос був холодним, немов це був наказ, а не прохання.

— Як цікаво, — з насмішкою процідив Дзінші. Він зупинився й склав руки на грудях, дивлячись на неї згори вниз. — І з яких це пір ти тут розпоряджаєшся? Нагадати, що ти зараз виглядаєш як моя служниця?

Маомао різко розвернулася. В цю мить вона не була ні принцесою, ні служницею. Вона була просто розлюченою та втомленою жінкою, якій смертельно набридли його принижуючі жартики. Вона зробила два швидких кроки вперед і…

Лясь!

Гострий звук ляпаса розрізав повітря. Її долоня залишила на його щоці червоний слід, що виразно проступав на бездоганній шкірі. І в ту ж мить настала тиша. Маомао застигла, відчуваючи, як пальці на долоні все ще печуть від удару і усвідомила, що саме вона зробила. Вона ніколи раніше не дозволяла собі такого з чоловіками. Зі служницями — так, вона могла зірватися, але… Дзінші був інший. Він був вищим, сильнішим і, зрештою, небезпечним. На мить щось холодне пробігло по її хребту. Невже вона перетнула межу?

Але просити вибачення вона не збиралася. Вона лише випрямила спину й зухвало втупилася йому в очі, незважаючи на внутрішній шок. Вона вичікувала. Чи він щось зробить? Щось скаже?

Дзінші стояв нерухомо, притиснувши долоню до щоки, показуючи лише здивування. Ніякого гніву чи злості, скоріше розгубленість. Його обличчя наливалося червоним, і Маомао не могла зрозуміти — від болю, чи від… чогось іншого, що промайнуло в його очах. Він виглядав так, ніби ось-ось щось скаже, але натомість просто надувся, зморщив лоба і поплентався за нею, мов щойно покарана ображена дитина.

Маомао косо зиркнула на нього. Щось у цій ситуації було абсурдне, майже театральне. І, мабуть, трішки… кумедне.

А Дзінші в цей час відчував, як десь у грудях піднімається щось тривожно тепле, невідоме досі почуття, що змішувало біль і здивування з чимось абсолютно новим. Це було не просто фізичне відчуття, а щось набагато глибше.

— Гарні жінки страшні у гніві… — пробубнів він, продовжуючи ображено тримати свою щоку.

Аптека виявилася зовсім крихітною. Маомао зупинилася перед дверима і коротко глянула на Дзінші. Той все ще стояв осторонь із червоною щокою й ображеним виглядом. Він досі виглядав занадто розгубленим після ляпасу, на обличчі зберігався легкий рум’янець. Вона глянула на нього зверхньо і нагадала:

— Не заходь. Це не твоя сцена.

Він лише невизначено знизав плечима, немов забув, що сам теж мав справи до старого аптекаря. Маомао вдихнула, налаштовуючись, й постукала в двері. За хвилину всередині щось заскрипіло, і двері повільно відчинилися. На порозі з’явився сухорлявий дідок із гострим поглядом і дерев’яною палицею в руках.

Маомао уважно вдивилася в його риси: розріз очей, ніс, лінія щелепи… Щось спільне з Лаканом безумовно було, хоч і розмите роками.

— Добрий вечір. Вибачте за пізній візит, — шанобливо сказала вона, вклонившись. — Я з палацу, проводжу розслідування. Шукаю відповіді щодо однієї давньої справи.

Старий кивнув і відступив углиб аптеки. Вона зайшла й одразу притиснула двері, щоб Дзінші не почув жодного слова.

— Я щодо сина Ах-Дуо, — відразу почала вона, поки старий не встиг нічого запитати, переходячи до самої суті. Вона не вміла ходити навколо теми довго, як це зазвичай було прийнято. — Наскільки мені відомо, вас несправедливо вигнали з палацу через ту історію. Ви ж були повитухом при її пологах?

Луомен зупинився. На його обличчі з’явилася усмішка, ніби його щось сильно розсмішило. Немов він вже розкрив весь її обман.

— За такі розмови мені можуть знести голову з плечей, юна пані, — мовив він спокійно, ніби бачив її наскрізь. Що ж, не дарма ж він був з клану Ла.

Маомао рішуче замахала руками:

— Ні, нічого такого! Все між нами, ніхто не дізнається. Я просто знаю… що ви не винні. Кажуть, дитина померла, але це не зовсім правда, чи не так?

Звісно. Враховуючи те, що євнух, підозріло схожий на Ах-Дуо, зараз стоїть за дверима. І Маомао вважала весь палац дурними сліпцями, якщо вони цього не помічали.

Старий довго мовчав, розглядаючи її. Спочатку він категорично не хотів це розповідати. Але щось в цій дівчині… змусило його передумати. Він повільно опустився на стілець та заговорив так, наче копаючись у спогадах.

— Я б не розповідав це будь-кому, але… це ж ти, — він дивно усміхнувся. — я дійсно приймав пологи у Ах-Дуо. Хлопчик народився живим і здоровим. Нічого не віщувало лиха. Але потім в палаці здійнявся галас. Мене звинуватили у змові — мовляв, я допоміг підмінити новонародженого сина Ах-Дуо на новонародженого брата Імператора. Вони народилися майже в один час… Та я… я просто робив свою роботу.

— Тобто ви нічого не знали? — уточнила Маомао, намагаючись упевнитися в його словах.

— Тоді — ні. Це вже потім до мене дійшло, хто це провернув. Мій власний племінник, близький друг Імператора. Він хотів, щоб дитина його друга була в безпеці, а мене просто виставив винним і вижив з клану. Дуже обережно, дуже хитро. Все було зроблено так чисто, що й крайніх не знайдеш. А Імператор відправив мене геть, мабуть, віддячуючи другові.

Маомао застигла. Пазли в голові починали складатися в цілісну картину.

— Тобто дітей поміняли місцями? Брат Імператора, про якого ходять чутки, що він просто нелюдимий… Насправді він його син?!

— Саме так, — кивнув Луомен. — Справжній брат помер ще немовлям, я не знаю причини. Але оскільки їх поміняли, саме його вважали сином Ах-Дуо й поховали.

Маомао зітхнула, усвідомлюючи масштаби обману та роздумуючи, що можна буде зробити з цією правдою.

— Шкода, що Ах-Дуо така вірна дружина. Якби вона зрадила імператору, історія була б куди цікавішою… — вона миттєво осмислила сказане й навіть почервоніла. — Вибачте, це я несерйозно…

Голова йшла обертом. Отже, Дзінші — той самий «молодший брат», якій ніколи не з’являється на публіці. Звісно не з’являється, він же з якогось дива вирішив погратися в євнуха. Але… «Чи знає він сам, чия він дитина?»

Маомао різко підвела очі, її погляд був сповнений нового розуміння:

— Хто взагалі про це знає?! Сам син Ах-дуо знає, хто він такий? Що вона його мати? Чи досі думає, що Імператор — його брат?

Луомен уважно подивився на неї й трохи нахилив голову, його усмішка стала ширшою.

— Ви ставите правильні питання, юна пані. Але ж ви можете запитати у нього особисто. Так, принцесо клану Ла?

Маомао заклякла. В її очах промайнуло щось схоже на розгубленість — лише на мить, але Луомен це помітив.

— Ти брешеш так само кепсько, як і твій батько, — продовжив Луомен із легким глузуванням. — Я впізнав тебе, як тільки ти переступила поріг. Родичам негарно так брехати, особливо коли у тебе така… виразна кров. Чи ти думала, я б дійсно розповів цю історію першій-ліпшій служниці?

Маомао відкрила рота, щоб заперечити, але він підняв руку, зупиняючи її.

— Навіть у цьому костюмі й гримі в тебе мамина зовнішність. Але характер… і слизькість, мов у змії… це вже точно від Лакана.

Вона насупилася й зніяковіла, але очей не опустила. Якщо він одразу зрозумів, хто вона… чому пустив? Чому розповів правду? Ситуація ставала все напруженішою.

Раптом двері скрипнули, і до кімнати без церемоній зайшов Дзінші. Йому, очевидно, набридло стояти на вулиці.

— Що так довго? — буркнув він, оглядаючи вкриті пилом полиці з сушеними травами.

Луомен повільно перевів здивований погляд на нього. У його очах промайнуло щось подібне до жалю.

— І цей схожий на матір… — тихо мовив дід сам до себе. — І на діда трохи. А от щодо характеру… тут я вже не впевнений.

Дзінші застиг на місці. Його погляд ковзнув від Луомена до Маомао, намагаючись збагнути зміст почутого.

— Про що це ви? — запитав він нарешті.

Маомао мовчала, дивлячись на нього. Серце тривожно калатало десь у горлі. Все пішло не за планом. Вона не розраховувала, що її так безглуздо викриють, та ще й при ньому.

— Здається, нам час іти, — швидко мовила вона, уникаючи пояснень.

Дзінші невдоволено примружився і лишився на місці, склавши руки на грудях. Цікавість виявилася сильнішою за роздратування.

Луомен зітхнув:

— Та досить уже, я не монстр. Якщо вже внучка прийшла в гості, то чому б не посидіти? Просто… не треба було з порога брехати.

Маомао опустила голову. У голові промайнуло: треба вибачатись. Але це було занадто неприродно для неї, навіть непосильно. Вона не вміла просити пробачення.

— Ох… — видавила вона з себе, відчуваючи, як щоки заливає гаряча фарба. — То… отже… як ваше життя? — ніяково запитала вона.

— А чому ти взагалі цікавилась тією інформацією, яку я тобі надав? — перебив Луомен, уважно дивлячись на неї.

— Бо мій батько мені її не надав, — відказала вона різко, майже з образою. — Він навіть не знає, що я тут.

Луомен тихо розсміявся.

— Я не думав, що ти виростеш… такою.

Маомао здригнулася, не знаючи, як сприймати ці слова. Чи це похвала, чи осуд? Її брови знову насупилися.

— Добре, — сказав він, повертаючись до внутрішньої кімнати. — Проходьте. Я зроблю чаю.

Його голос звучав як запрошення до перемир’я. Маомао і Дзінші переглянулися. Вперше за день вони обидва виглядали однаково спантеличеними. Несподіваний поворот подій змусив їх обох відчути себе на незнайомій території, де правила гри змінювалися на ходу.

Маомао сиділа на кухні, постукуючи пальцями по столу. Її погляд бігав кімнатою, але нічого не бачив — усе в її голові оберталося навколо однієї думки, яка розпадалась на сотні фрагментів, кожен з яких відкривав нові перспективи.

«Дзінші — син Імператора…» Не просто євнух, не просто син наложниці Ах-Дуо. А син самого Імператора. «Спадкоємець, якого стільки жінок у гаремі мріяли народити, щоб дібратися до престолу…» Виходить, що людина, яка сяде на трон наступною народився дуже давно. І це Дзінші.

«Він цього не знає. Він вважає себе братом Імператора і грається в євнуха…» — усвідомлення цього факту викликало в ній складну суміш здивування та іронії. Те, що він вважав себе його братом вона могла зрозуміти. Але чому він це приховує і видає себе за євнуха? Це був останній пробіл в історії.

«Імператор, мабуть, теж не знає правди. Чи знає і просто бажає сину щастя? Але ж яке щастя без престолу? Він не офіційно народжений, це може принести багато проблем усім… А батько? Батько точно знає, він приклав до цього свої руки, хотів зберегти життя сину друга. І не сказав. Нікому. Навіть мені…» — гіркота цих слів обпікала її, посилюючи відчуття зради та прихованих інтриг.

Мозок гарячково шукав застосування цим знанням. Кожна деталь могла стати козирем — вчасно використаним словом, загрозою, обіцянкою, тиском чи, навпаки, підтримкою. Вона тримала в руках чужу таємницю такого масштабу, що її п’янило.

Вона усміхалась широко, майже блаженно. Руки злегка тремтіли — чи від напруги, чи від передчуття чогось грандіозного.

Дзінші з Луоменом перекинулися коротким поглядом, вийшли з кухні і зникли за дверима сусідньої кімнати.

— Я хочу купити в нього деякі ліки, — байдуже кинув Дзінші, навіть не глянувши на неї.

Вони не поверталися вже хвилин десять, може й більше. Але Маомао цього майже не помітила. Усі її думки були зайняті набагато важливішим.

«Він не знає, ким є. Але я знаю. І з цим я можу…»

Щоки горіли, як від лихоманки. Обличчя застигло в дивному виразі — між натхненням і божевіллям. Якщо хтось би зараз на неї подивився, міг би подумати, що вона або от-от розсміється, або закричить. Але вона мовчала. Усередині кипіла революція. Нарешті — справжня сила.