IX.

Воз зупинився біля однієї з бічних брам палацу, коли ще не з’явилися перші промені сонця. Палац дрімав, потопаючи в передсвітанковій млі, його величні стіни були майже непомітні в темряві. Холод торкався шкіри крізь нічну вологу, але ніхто з них цього не помічав, їхні думки були зайняті іншим.

Вони мовчки вийшли з воза. Мовчки попрощалися, обмінявшись лише поглядами, в яких було сказано більше, ніж словами.

Маомао навіть не озирнулася. Її кроки були впевненими, вона зникала в тіні коридорів, несучи з собою нові знання та амбіційні плани.
Дзінші ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Але вона вже зникла, залишивши його наодинці з новими почуттями.

Їй вдалося — повернутися додому до світанку, коли ще ніхто не встиг помітити її відсутності. Тихо, майже непомітно вона прослизнула у власну кімнату, стягнула з себе накидку і, не роздягаючись повністю, просто впала на ліжко.
Очі її були розплющені ще кілька хвилин — пульс ще відлунював планами й образами, що вирували в голові після насиченої ночі. Але тіло було втомлене, і сон таки накрив її, занурюючи в спокій.

На нижньому поверсі, у просторій їдальні, пахло паровими пиріжками, чаєм з жасмином і ранковою звичкою, що наповнювала повітря затишком.
Фенсянь мовчки подавала Лакану чай, той переглядав якісь записки, пов’язані з нічними чергуваннями підлеглих військових, його погляд був зосереджений на паперах.

— Де Маомао? — несподівано спитав він, не відриваючи погляду від записів, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася нотка занепокоєння.

Фенсянь знизала плечима:

— Мабуть, ще спить.

— Вона ніколи не запізнюється на сніданок, — Лакан відклав записи, його лоб нахмурився. Він знав звички своєї дочки. — Покличте її, — сказав він до однієї з служниць. Та вклонилася й швидко зникла в коридорі, щоб виконати наказ.

Служниця відчинила двері обережно, її рухи були тихими, щоб не потурбувати господиню. Маомао лежала, згорнувшись у ковдрі, мов би втекла від світу.

— Пані, вибачте… — вона наблизилася, обережно доторкнувшись до її плеча. — Вас чекає батько на сніданку.

Маомао розплющила очі. Повільно. Порожньо, немов у них не було жодних емоцій. Потім — різко сіла на ліжку, мовби хтось торкнувся струни, натягнутої до межі.

— Я не хочу більше снідати з батьками, — різко кинула вона. Її голос був рівний, але в ньому ховався лід. І гіркота. І образа, що вилилася назовні.

Служниця незрозуміло покліпала очима, розгублено вклонилася й вийшла, залишаючи її наодинці. У кімнаті знову запанувала тиша. Маомао сиділа, обійнявши коліна. Образа не давала заснути, але й сили не було більше ні на що.

Служниця повернулася до їдальні, на ходу поправляючи край рукава. Вона спробувала говорити тихо, але Фенсянь і без слів уже щось відчула. Вона підняла погляд на чоловіка.

— Пані Маомао просила передати, що не прийде, — обережно сказала служниця. — Вона… сказала, що більше не хоче снідати з батьками.

Повисла тиша, густа й напружена.
Лакан не відреагував одразу. Він повільно поставив чашку з чаєм на стіл. Рухи були спокійними, навіть стриманими — але пальці стиснули ручку так, що майже було чути, як потріскує порцеляна.

— Вийди, — коротко сказав він служниці. Та мовчки вклонилася і зникла з кімнати.

Фенсянь не промовила ні слова, лише перевела погляд з чашки на обличчя чоловіка. Він сидів нерухомо, дивився перед собою. Його очі не були злими — радше… зосередженими. Щось аналізував, щось пригадував. Шукав слабке місце, де проґавив.

— Вона була не вдома вночі? — запитав тихо.

— Схоже на те, — кивнула Фенсянь.

— І повернулася до світанку. — Лакан відкинувся на спинку стільця, поглянув у вікно. — Я оберігав її все життя, думав, вона вже достатньо доросла, щоб довіряти їй, але схоже, треба знову приставляти охорону.

— Це щось особисте, — розуміюче сказала Фенсянь. — Її образа… не на поверхні. Там глибше.

— Вона дізналася щось, чого не мала б знати, — пробурмотів Лакан сам до себе, зовсім не слухаючи дружину.

Він різко підвівся. На мить здавалося, що рушить до її кімнати — але зупинився. Внутрішня боротьба відобразилася в напруженому виразі обличчя.

— Вона вже не дитина, — мовила Фенсянь. — А ми занадто довго робили вигляд, що вона не здатна бачити очевидне.

Лакан мовчав. Уперше за довгий час він не знав, що сказати. Маомао закривалася від них. І, здається, вперше — назавжди.

***

Кілька днів Маомао не залишала своєї кімнати. Її фіранки були щільно запнуті, повітря стало затхлим, але вона не помічала, занурена у власні думки. Кімната була її фортецею — і водночас кліткою, що обмежувала свободу.

Вона сиділа на підлозі, оточена сувоями, коробочками з травами, списками, нотатками й скляночками з напівготовими настоянками. Але найбільше її увагу привертав один аркуш. Цінний рецепт. Написаний старою рукою Луомена. Ліки для воскресіння. Ритуал, що межує з забороненим.

Її погляд став порожнім, коли вона вивчала кожне слово, кожну позначку. Вона перечитувала його знову і знову, ніби намагаючись побачити там щось більше, ніж просто текст. Щось сакральне, потаємне. Спасіння.

Пальці тремтіли. Вона схопила один зі стосів трав, потім кинула його геть. Вона не знала, де дістати такі інгредієнти, її знання були обмеженими в цій галузі.

«Всі вони брешуть. Батько. Мати. Імператор. Чому всі щось приховують?» — ці думки обпалювали її, розпалюючи вогонь рішучості.

Маомао підвелася і почала ходити кімнатою, наче в клітці. Її думки були розірваними клаптями — минуле, плани, підозри, образи — усе змішалося в напружену спіраль, що стискалася навколо неї.

І раптом їй здалося, що вона знайшла відповідь.

«Суйрей,» — вперше за кілька днів у думках прозвучала рішучість. — «Суйрей знається на отрутах, на рідкісних речовинах. Якщо хтось і може допомогти мені зібрати всі інгредієнти — то це вона. Вона не боїться того, що заборонене. Вона теж не довіряє людям. Але… вона не має знати, що це за рецепт…»

Маомао пройшла вузькими коридорами військового крила, уникаючи зайвих поглядів. Її кроки були тихі, впевнені, немов вона знала, куди йде, хоча не була тут вже багато місяців. Але її пам’ять, гостра як бритва, не підвела.

Суйрей мешкала у відокремленій частині — кімната з товстими дерев’яними дверима, замками, засовами і запахом порошків та металу. Маомао постукала лише один раз.

Двері відчинилися майже відразу. З темряви виглянули холодні очі — насторожені, втомлені, уважні.

— Чому ти прийшла? — запитала Суйрей, не вітаючись і не запрошуючи всередину.

Маомао усміхнулася, граючи роль, що останнім часом вдавалася їй дедалі краще — грайлива легковажність.

— Такий чудовий вечір. Чому б нам не випити? — нахилила голову, підморгнула і простягнула їй пляшку вина. — Як старі знайомі.

Суйрей не повірила ні на мить. Але мовчки відійшла від дверей, даючи своїй гості дорогу, хоча очі залишалися напруженими, вивчаючи кожен рух принцеси.
Маомао зайшла, неначе нічого не сталося. Озирнулася. Тут майже нічого не змінилося — холодна кімната, кілька колб, темні полиці, все було на своїх місцях.

Суйрей поставила на стіл дві чашки. Наливала вино мовчки. Маомао тим часом сіла і розслаблено перехилила келих першою, щоб показати, що вино не отруєне. Вечір розпочався.

Вино поступово зменшувалося в пляшці, а розмови лишались стриманими й ніби далекими від цілі. Вони говорили про погоду, про страви в палаці, про останні новини — все поверхневе, безпечне, майже штучне. Сміялися час від часу, але сміх не торкався очей. Напруга висіла між ними, мов серпанок диму — невидимий, але всепроникний.

Обидві чудово знали, на що здатна інша. І саме тому не довіряли.

Раптом Маомао нахилилась трохи вперед, погляд з-під вій — ніби між жартом і серйозністю.

— Це не ти отруїла Лішу на нещодавньому бенкеті? — мовила вона майже весело, але очі блищали уважністю, вичікуючи реакцію.

Суйрей мовчки кліпнула очима, наче перевіряючи, чи правильно почула. Потім пирхнула, майже зі сміхом.

— Чому тебе це цікавить? — її голос був насмішкуватим, але тонким, мов лезо. — Я якби це була я, вона б не вижила, — відповіла Суйрей, дивлячись Маомао прямо в очі.

Мить тиші. Маомао кивнула, наче визнаючи це як факт. Вона повірила. Суйрей не мала до того відношення.

Вино зігрівало щоки, робило мову вільнішою.

— Я просто хочу знати, хто міг це зробити, — сказала вона після паузи. — Бо я хочу стати наложницею імператора.

Суйрей підняла брову, але нічого не сказала. Тиша стала густішою.

— Тому мені важливо розуміти, з ким я маю справу. — Маомао вела далі, не помічаючи, як здає себе, відкриваючи свої справжні мотиви.

І тут у свідомості Суйрей щось клацнуло. Все склалося в картинку. Смерті. Чутки. Маомао, яка завжди була “не зацікавлена”. Раптова зміна. Пудра, афродизіак. Її нова мета. Її інтерес до конкуренції. І ця розмова.

Але Суйрей нічого не сказала. Лише злегка всміхнулася і наповнила обом бокали ще раз.

— Тоді за амбіції, Маомао, — спокійно сказала вона.

Їхні чашки дзенькнули. Вино ледь хлюпнуло на край. І обидві зробили ковток, залишаючи свої справжні думки при собі.

***

Наступного ранку палац гудів від чуток. Усі обговорювали новину — одна зі служниць покінчила життя самогубством. Нібито вона зізналася в тому, що отруїла наложницю Лішу. Дехто плакав, дехто шепотівся про таємні накази згори. Але більшість просто тягнулися до місця події — люди завжди люблять дивитися на смерть.

Серед натовпу була і Маомао.

Її погляд ковзав по тілі. Молода служниця, ще вчора жива, тепер лежала холодна й неприродно вигнута. Тхнуло залізом — запах крові. Маомао непомітно нахилилася ближче, роздивляючись пальці мертвої.

«Дивно, що це сталося саме після розмови з Суйрей…» — майнула думка. Але вона одразу її відкинула. Немає доказів. Просто збіг. Її мозок знову перемкнувся в аналітичний режим.

Позаду почулися кроки. Знайомий голос, злегка хриплуватий:

— Думаєш, самогубство?

Маомао обернулася — Дзінші. Він стояв поруч, зосереджено вдивляючись у тіло. Його обличчя було спокійним, але погляд — уважним.

— Бачиш кров на пальцях? — прошепотіла Маомао, навіть не глянувши на нього. — Боролася. Може, з кимось. Мені здається, вона хотіла вижити. Кажеш, її звинувачують у тому, що вона отруїла Лішу? — спитала вона вже пряміше, повернувшись до Дзінші.

Він кивнув.

— Так. Знайшли докази в її кімнаті. Все виглядає надто… ідеально.

Маомао прикусила губу.

— А отже, або вона була дурною, або хтось хотів, щоб ми так подумали.

Їхні погляди зустрілися. І на мить між ними запанувало мовчання, наповнене спільною підозрою.

— Але якщо справа закрита, то добре. Головне, щоб більше ніхто не помирав, — зітхнув Дзінші, провівши рукою по обличчю. Втома йому не личила — але сьогодні вона проглядалася в кожному русі.

Маомао кивнула, але в її очах було видно — вона думає зовсім не про заспокоєння.

«Все це… занадто охайно. Занадто зручно.»

Її погляд знову ковзнув по натовпу, що повільно розсіювався. Усі пішли по своїх місцях — комусь просто хотілося побачити тіло, хтось сподівався підслухати щось цікаве. Але серед усіх присутніх вона помітила дещо цікаве.

— Немає Ах-Дуо… і Лішу також немає, — прошепотіла сама до себе. З того самого дня, коли Лішу отруїли, обидві жінки зникли з публічного життя. Жодного разу не з’явилися на прогулянках, ні на обідах, ні на жодних заходах. І хоча офіційно ніхто не оголошував їх хворими чи ізольованими, вони наче розчинилися в палаці. Імператор боїться.

Маомао відчула знайоме відчуття, що стискає шлунок, коли щось не збігається. Вона добре знала: якщо справа виглядає простою — значить, її спростили навмисне.

«Ах-Дуо…»

Ім’я відлунювало в голові. Знаючи, ким насправді є Дзінші, Маомао розуміла: ця стара жінка приховує набагато більше, ніж здається. Якщо вона мати Дзінші — то в її руках ключ до найнебезпечніших таємниць палацу. І, можливо, до минулого, яке досі тримає Маомао в напрузі.

«З нею потрібно поговорити. Спокійно. А може, й трохи натиснути.»

Маомао непомітно відійшла вбік, занурена в думки. За її спиною Дзінші ще щось говорив до вартового, але вона вже його не чула. Її внутрішній механізм почав працювати. Підозри, ниточки, пазли — усе знову починало складатися в візерунок.

***

Маомао сиділа на підлозі у своїй кімнаті, підклавши під спину подушку. Перед нею стояв напівпорожній чайник — остиглий, як і її погляд. У повітрі стояла тиша, наповнена думками, які крутило, мов вітер пелюстки.

«Зазвичай я радилася з батьком.» Ця думка промайнула блискавкою і зникла, залишивши по собі гіркий присмак. Лакан завжди знав, що де відбувається — він міг передбачити дії навіть найхитріших придворних. А тепер вона залишилася сама. І це було нове почуття — не свобода, а скоріше ізоляція. Самотність того, хто взявся грати у гру, де кожен крок може бути останнім.

«Після двох смертей імператор став нервовим. Тепер наложниць бережуть так, ніби вони самі по собі вже діаманти. Це пояснює зникнення Ах-Дуо та Лішу з публічного життя.»

Їх не ховали. Їх берегли.

«Дзінші…» Її думки поповзли в іншому напрямку.

Усмішка торкнулася кутиків її губ — трохи зневажлива, трохи задумлива. Він був таким слухняним, покірним. І водночас — смертельно небезпечним, бо сам не знав власної сили. Син імператора, спадкоємець, якого сам імператор приховував від світу. Ідеальна маріонетка — якщо навчитися правильно смикати за нитки.

«Але він не хоче влади. Ховається від неї. Готовий усе віддати, аби тільки залишитися осторонь.»

Це ускладнювало гру. Бо не можна змусити когось узяти трон — якщо він цього не хоче. Але…

«Якщо я приберу імператора — Дзінші доведеться взяти владу. У нього не буде вибору.»

Питання лише в тому, чи зможе вона керувати ним після цього. Маніпуляції працювали. Але він вже почав вивчати її. Відчувати її слабкості. І — щось гірше — довіряти їй.

«Цього замало.»

Потрібна була сильніша прив’язка.

«Можливо, варто діяти рішучіше. Зробити так, щоб він закохався. По-справжньому.»