IX.

Віз зупинився біля однієї з бічних брам палацу ще до сходу сонця. Від нічної прохолоди спиною бігли мурашки, але після кількох годин у закритому возі, де тхнуло сирістю й чужим потом, навіть це холодне повітря здавалося порятунком. Ноги після тривалої їзди на жорстких дошках заніміли, але ні Маомао, ні Дзінші не стали чекати, поки візник опустить підніжку.

Вони мовчки вийшли з воза. Дзінші на мить затримав руку, ніби хотів щось зробити, але тільки переступив з ноги на ногу. Маомао навіть не глянула в його бік — лише поправила на плечі клунок, який всю дорогу муляв їй лопатку, і пішла у тінь глухого коридору. Вони мовчки попрощалися, обмінявшись лише поглядами, в яких було сказано більше, ніж словами.

Маомао навіть не озирнулася. Її кроки були впевненими, вона зникала в тіні коридорів, несучи з собою нові знання та амбіційні плани. Дзінші ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Але вона вже зникла, залишивши його наодинці з новими почуттями.

Їй вдалося повернутися додому до світанку, коли ще ніхто не встиг помітити її відсутності. Тихо прослизнула у власну кімнату, стягнула з себе накидку, яка ховала одяг служниці, і, не роздягаючись повністю, просто завалилася на ліжко. Очі різало від безсоння, у скронях уперто стукав пульс, пережовуючи події цієї ночі, але тіло брало своє — ковдра здалася важкою і сон накрив її швидко, без жодних сновидінь.

Тим часом на нижньому поверсі вже кипіло життя. З кухні тягло гарячим паром, перепаленою олією та солодкуватим запахом жасминового чаю. За великим столом сидів Лакан, обкладений сувоями, пов’язаними з нічними чергуваннями підлеглих військових. Його монокль висів на ланцюжку, а сам він роздратовано потер перенісся, лишаючи на шкірі сірий слід від чорнила. Фенсянь мовчки поставила перед ним піалу, з якої йшов сизий димок.

— Де Маомао? — спитав він раптом, не зводячи очей від записів. Голос був спокійним, але суглоби на пальцях напружилися.

Фенсянь знизала плечима:

— Спить, напевно. Ще рано.

— Вона ніколи не спить у такий час, — Лакан відклав папери і лоб його взявся зморшками. Він занадто добре знав, як вона поводиться, коли щось замислила. — Покличте її на сніданок, — сказав він до однієї з служниць. Та вклонилася й швидко зникла в коридорі, щоб виконати наказ.

Біля кімнати Маомао дівчина завагалася, перш ніж постукати. Потім тихо штовхнула двері й ступила на поріг. Маомао лежала, згорнувшись калачиком під ковдрою.

— Перепрошую, пані… — вона наблизилася, обережно доторкнувшись до її плеча. — Пан Лакан чекає вас до столу.

Маомао розплющила очі не одразу. Зачекала пару секунд, а тоді сіла на ліжку так різко, що служниця мимоволі відсахнулася, щоб не потрапити під її гарячу руку. Все тіло боліло, у роті було гірко.

— Я не хочу снідати з батьками, — різко кинула вона. Голос був буденним, але в ньому відчувалася образа. — Передай, що я не прийду. Ні сьогодні, ні взагалі.

Служниця кліпнула очима, перелякано згорнула долоні на грудях і, не знайшовши що відповісти, вискочила за двері. Маомао залишилася сидіти, охопивши коліна руками. Образа на батьків не давала заснути, але й сил не було більше ні на що.

Коли служниця повернулася до їдальні, Лакан саме тримав чашку біля губ. Дівчина запнулася на порозі, благально глянула на Фенсянь, а тоді тихіше, ніж зазвичай, сказала:

— Пані Маомао сказала… що не прийде. І що більше не хоче снідати з вами.

Фенсянь і без слів уже щось відчула. Вона підняла погляд на чоловіка.

— Мабуть, вона просто втомилася…

Чашка опустилася на стіл не одразу. Лакан застиг, а тоді повільно, з розставленими пальцями, поклав її на порцелянову тарілочку. Дерево під його долонею ледь чутно тріснуло, але обличчя лишалося спокійним, лише кутики очей сіпнулися.

— Іди, — коротко кинув він служниці. Та мовчки вклонилася і зникла з кімнати.

Коли двері за служницею зачинилися, Фенсянь тихо зітхнула й прибрала зі столу зайву піалу. Лакан сидів нерухомо, дивився перед собою. Його очі не були злими — радше… зосередженими. Щось аналізував, щось пригадував. Шукав слабке місце, де проґавив.

— Вона була не вдома вночі? — запитав тихо.

— Схоже на те, — кивнула Фенсянь.

— І повернулася до світанку, — Лакан відкинувся на спинку стільця, поглянув у вікно. — Я оберігав її все життя, думав, вона вже достатньо доросла, щоб довіряти їй, але схоже, треба знову приставляти охорону.

— Це щось особисте, — розуміюче сказала Фенсянь. — Її образа… не на поверхні. Глибше. І вона має право на власні секрети. Ти сам зробив усе, щоб вона не надто нам довіряла.

— Вона дізналася щось, чого не мала б знати, — пробурмотів Лакан сам до себе, зовсім не слухаючи дружину.

Він різко підвівся. На мить здавалося, що рушить до її кімнати, але зупинився. Руки його, зазвичай такі впевнені у грі в ґо, зараз безпорадно стискалися в кулаки. Він просто не знав, що робити з власною дочкою. Уперше за довгий час цей чоловік, який з легкістю аналізував людей, здавався просто втомленим батьком.

— Вона доросла, Лакане, — мовила Фенсянь. — А ми занадто довго робили вигляд, що вона не здатна бачити очевидне.

Лакан мовчав. Він не знав, що сказати. Маомао закривалася від них. І, здається, вперше — назавжди.

***

Наступні кілька днів Маомао майже не показувалася на очі. Фіранки в кімнаті були закриті, крізь щілини ледь пробивалося денне світло. Повітря стало затхлим, але вона не помічала, занурена у власні думки. Кімната була її фортецею — і водночас кліткою, що обмежувала свободу.

Вона сиділа на підлозі, оточена сувоями, коробочками з травами, списками, нотатками й брудними піалами із-під чаю, який вона забувала пити. Але найбільше увагу привертав один-єдиний аркуш. Найцінніший рецепт, написаний старою рукою Луомена. Ліки для воскресіння. Ритуал, що межує з забороненим.

Вона перечитувала його раз за разом, поки букви не починали розпливатися в очах. Здавалося, вона хоче побачити там щось більше, ніж просто текст. Своє спасіння. Пальці тремтіли. Вона схопила один засушений корінець з коробочки, а потім кинула його геть. Батьківський дім був сповнений книжок, але абсолютно порожній щодо справді небезпечних інгредієнтів. Вона не знала, де дістати такі складники, її знання були дещо обмеженими в цій галузі.

«Всі вони брешуть. Батько. Мати. Імператор. Чому всі щось приховують?» — ці думки розпалювали вогонь рішучості.

Вона підвелася, відчуваючи, як у попереку боляче потягнуло м’язи. Переступила через сувій, підійшла до вікна й трохи відхилила край тканини. У дворі служниця вибивала килим. Ритмічні, дурнуваті звуки. Вона почала нервово ходити кімнатою. Її думки були розірваними клаптями — минуле, плани, підозри, образи — усе змішалося в напружену спіраль, що стискалася навколо неї.

І раптом їй здалося, що вона знайшла відповідь. Вибір був очевидним, хоч і небезпечним.

«Суйрей,» — вперше за кілька днів у думках прозвучала рішучість. «Суйрей знається на отрутах та рідкісних речовинах. Якщо хтось і може допомогти мені зібрати всі інгредієнти — то це вона. Вона не боїться того, що заборонене. Вона теж не довіряє людям. Але… вона точно не має знати, що це за рецепт…»

Надвечір Маомао рушила коридорами військового крила, уникаючи зайвих поглядів. Вона прослизнула повз двох вартових й зупинилася біля знайомих важких дверей. Її кроки були тихі та впевнені, вона знала, куди йде, хоча не була тут вже багато місяців. Але пам’ять не підвела.

Суйрей мешкала у відокремленій частині — кімната з товстими дерев’яними дверима, замками, засовами і запахом порошків та металу. Маомао постукала лише один раз.

Двері відчинилися майже миттєво, ніби господарка вже чекала за ними з ножем у руці. Суйрей визирнула з темряви — бліда, з темними колами під очима, у простій темній сукні. Погляд уважний та насторожений.

— Чого тобі? — замість привітання кинула вона, не збираючись запрошувати гостю усередину.

Маомао усміхнулася, граючи роль, що останнім часом вдавалася їй дедалі краще — грайлива легковажність.

— Такий чудовий вечір. Чому б нам не випити? — нахилила голову, підморгнула і простягнула їй пляшку міцного вина. — Як старі знайомі.

Суйрей не повірила ні на мить. Але мовчки відійшла від дверей, даючи своїй гості дорогу, хоча очі залишалися напруженими, вивчаючи кожен рух принцеси. Маомао зайшла, неначе нічого не сталося. Озирнулася. Тут майже нічого не змінилося — холодна кімната, кілька колб, темні полиці, все було на своїх місцях.

Суйрей поставила на стіл два бокали. Наливала вино мовчки. Маомао тим часом сіла і розслаблено перехилила келих першою, щоб показати, що вино не отруєне. Вечір розпочався.

Вони сиділи одна проти одної, спершись ліктями на стіл. Розмова спочатку геть не клеїлася. Вони говорили про погоду, про страви в палаці, про останні новини — все поверхневе, безпечне, майже штучне. Натягнуто сміялися час від часу. Напруга весь час висіла між ними. Вино трохи обпікало горло, але розтопити кригу між ними не могло. Кожна чекала, коли інша припуститься помилки. Обидві чудово знали, на що здатна інша. І саме тому не довіряли.

Вино поступово зменшувалося в пляшці, а розмови лишались стриманими й далекими від цілі. Раптом Маомао нахилилась трохи вперед, погляд з-під вій — ніби між жартом і серйозністю.

— Слухай, а то не твоїх рук справа з Лішу на нещодавньому бенкеті? — мовила вона майже весело, але очі блищали уважністю, вичікуючи реакцію.

Та навіть не здригнулася. Суйрей мовчки кліпнула очима, наче перевіряючи, чи правильно почула. Потім пирхнула, майже зі сміхом.

— Чому тебе це цікавить? — її голос був насмішкуватим. — Я якби це була я, вона б не вижила, — відповіла Суйрей, дивлячись Маомао прямо в очі.

Маомао кивнула, визнаючи це як факт. Це звучало переконливо. Суйрей точно б довела справу до кінця. Отже, вона не мала до цього відношення.

Вино зігрівало зсередини та робило мову вільнішою.

— Тоді хто? — Маомао примружилась від винного хмелю. — Мені скоро доведеться крутитися серед наложниць. Хотілося б знати, від кого чекати подарунків у чай, — Суйрей підняла брову, але нічого не сказала.. — Тому мені важливо розуміти, з ким я маю справу, — Маомао вела далі, не помічаючи, як здає себе, відкриваючи свої справжні мотиви.

В очах Суйрей промайнуло щось схоже на здивування, яке швидко змінилося розумінням. Все склалося в картинку. Смерті, чутки, Маомао, яка завжди була «не зацікавлена». Її раптова зміна, пудра, афродизіак. Її нова мета та інтерес до конкуренції. І ця розмова.

Суйрей не стала розпитувати. Вона просто взяла пляшку й долила їм обом останні краплі.

— Тоді за твої амбіції, принцесо, — спокійно сказала вона.

Їхні бокали дзенькнули. Вино ледь хлюпнуло на край. І обидві зробили ковток, залишаючи свої справжні думки при собі.

***

Наступного ранку палац гудів від чуток. У бічному дворику, біля колодязя, зібрався натовп служниць та дрібних чиновників. Усі обговорювали новину — одна зі служниць покінчила з собою. Нібито вона зізналася в тому, що отруїла наложницю Лішу. Дехто плакав, дехто шепотівся про таємні накази згори. Але більшість просто тягнулися до місця події — люди завжди люблять дивитися на смерть.

Серед натовпу була і Маомао. Її погляд ковзав по тілу. Служниця була зовсім молодою, ще вчора жива, тепер лежала холодна й неприродно вигнута. Тхнуло залізом. Маомао непомітно нахилилася ближче, роздивляючись пальці мертвої. Під нігтями стирчав бруд і засохла кров, а шкіра на фалангах була здерта.

«Дивно, що це сталося саме після розмови з Суйрей…» — майнула думка. Але вона одразу її відкинула. Немає доказів. Просто збіг. Її мозок знову перемкнувся в аналітичний режим.

Позаду почулися кроки. Знайомий голос, злегка хриплуватий:

— Віриш у самогубство?

Маомао обернулася — Дзінші. Він стояв за її спиною, засунувши руки в глибокі рукави. Вигляд у нього був так собі, волосся вибилося із зачіски. Він зосереджено дивився на тіло.

— Бачиш кров на її пальцях? — прошепотіла Маомао, навіть не глянувши на нього. — Боролася. Може, з кимось. Мені здається, вона хотіла вижити. Її звинувачують у тому, що вона отруїла Лішу? — спитала вона вже пряміше, повернувшись до Дзінші.

Він кивнув.

— Так. Командир варти каже, що справа закрита. Знайшли докази в її кімнаті. Все виглядає надто… ідеально.

Маомао прикусила губу.

— Дуже зручно. А отже, або вона була дурною, або хтось хотів, щоб ми так подумали.

Їхні погляди зустрілися. І на мить між ними запанувало мовчання, наповнене спільною підозрою.

— Але якщо справа закрита, то добре. Головне, щоб більше ніхто не помирав, — зітхнув Дзінші, провівши рукою по обличчю. Втома йому не личила, але проглядалася в кожному русі все частіше.

Маомао кивнула, але в її очах було видно — вона думає зовсім не про спокійні часи.

«Все це… занадто охайно. Занадто зручно.» Усе це смерділо дешевою постановкою. Дзінші хотів вірити в краще, але Маомао завжди бачила більше. Її погляд знову ковзнув по натовпу, що повільно розсіювався. Усі пішли по своїх місцях — комусь просто хотілося побачити тіло, хтось сподівався підслухати щось цікаве. Але серед присутніх вона помітила дещо цікаве.

— Немає Ах-Дуо… і Лішу також немає, — прошепотіла сама до себе. З того самого дня, коли Лішу отруїли, обидві жінки зникли з публічного життя. Жодного разу не з’явилися ні на прогулянках, ні на обідах, ні на жодних заходах. І хоча офіційно ніхто не оголошував їх хворими чи ізольованими, вони наче розчинилися в палаці. Схоже, Імператор боявся втратити останніх жінок.

Маомао відчула знайоме відчуття, що стискає шлунок, коли щось не збігається. Вона добре знала: якщо справа виглядає простою — значить, її спростили навмисне.

«Ах-Дуо…» Ім’я відлунювало в голові. Знаючи, ким насправді є Дзінші, Маомао розуміла: ця стара жінка приховує набагато більше, ніж здається. Якщо вона мати Дзінші, то в її руках ключ до найнебезпечніших таємниць палацу. І, можливо, до минулого, яке досі тримає Маомао в напрузі.

«З нею потрібно поговорити. Спокійно. А може, й трохи натиснути.» Маомао непомітно відійшла вбік, занурена в думки. За її спиною Дзінші ще щось говорив до вартового, але вона вже його не чула. Її внутрішній механізм почав працювати. Підозри, ниточки, пазли — усе знову починало складатися в візерунок.

***

Маомао сиділа на підлозі у своїй кімнаті, підклавши під спину подушку. Перед нею стояв напівпорожній остиглий чайник.

Раніше, коли виникала така плутанина, вона просто йшла до батька. Він міг дратувати, міг говорити загадками, але його розум гостро клацав, будь-які загадки. Тепер ця дорога була закрита. І це було нове відчуття — не свобода, а скоріше ізоляція. Самотність того, хто взявся грати у гру, де кожен крок може бути останнім.

«Після двох смертей імператор став нервовим. Тепер наложниць бережуть так, ніби вони самі по собі вже діаманти. Це пояснює зникнення Ах-Дуо та Лішу з публічного життя.» Їх не ховали. Їх берегли. «Дзінші…» Її думки поповзли в іншому напрямку. Його втомлене обличчя там, біля тіла служниці.

Усмішка торкнулася кутиків її губ — трохи зневажлива, трохи задумлива. Він був таким слухняним та покірним, коли треба. І водночас — смертельно небезпечним, бо сам не знав власної сили. Син імператора, спадкоємець, якого сам імператор приховував від світу. Ідеальна маріонетка — якщо навчитися правильно смикати за нитки.

«Але він не хоче влади. Ховається від неї. Готовий усе віддати, аби тільки залишитися осторонь.» Це ускладнювало гру. Бо не можна змусити когось узяти трон, якщо він цього не хоче. Але… «Якщо я приберу імператора — Дзінші доведеться взяти владу. У нього не буде вибору.»

Питання лише в тому, чи зможе вона керувати ним після цього. Маніпуляції працювали, але він вже давно почав вивчати її та відчувати її слабкості. І — що гірше — довіряти їй. Одного страху та взаємних таємниць було мало, потрібна була сильніша прив’язка. Щось простіше й надійніше. Щось, що змушує навіть розумних чоловіків втрачати глузд і робити дурниці.

«Можливо, варто діяти рішучіше. Зробити так, щоб він закохався. По-справжньому.»