Том 1. I.

Імператор плакав. Тихо, без ридань, без схлипів, без тієї неконтрольованої слабкості, яку так легко помітити. Його біль був глибшим. Просто сидів у темряві, сперши лікті на стіл, і час від часу проводив долонею по обличчю. Він навіть не одразу зрозумів, що плаче.

Навіть найближчі служниці, які роками знали кожен його подих, не бачили цих сліз. Про це ніхто не знав, крім старого кухаря. Того вечора він, як завжди, приніс у покої рисові кульки. Вже пізно, майже перед сном. Імператор останнім часом майже нічого не їв, але кухар усе одно продовжував приносити щось тепле. Можливо, за звичкою. Можливо, просто не знав, що ще може зробити.

Він поставив тарілку на стіл і вже збирався піти, коли помітив його обличчя. Червоні очі та потемнілий погляд. Імператор одразу відвернувся. Кухар нічого не сказав. За довгі роки служби він навчився розуміти, коли краще не ставити запитань. Він тільки поправив тарілку, яка трохи з’їхала до краю столу, і вийшов.

Він служив у палаці довше, ніж багато хто з теперішніх придворних взагалі жив. Бачив імператора маленьким хлопчиком. Бачив його перші офіційні прийоми, перші сварки з радниками, перші перемоги, перші хвороби. Але таким — ніколи.

Рисові кульки так і залишилися неторкнутими.

Останній місяць змінив його. Та й увесь палац змінився — замовкли цитри, зав’яли квіти. Звичайно, ніхто не міг змусити такий великий палац замовкнути цілком. Десь ходили слуги, грюкали двері, у кухнях мили посуд, на подвір’ї змінювалася варта. Але зникло щось інше — те безтурботне життя, яке раніше просочувалося навіть крізь стіни.

Ще місяць тому вечорами із дальнього павільйону долинала музика. Хтось сміявся в саду. Служниці бігали коридорами з тацями, сварилися пошепки, коли думали, що їх ніхто не чує. Тепер навіть кроки стали обережнішими, музики майже не було, а у садах стало менше людей.

За місяць померли дві наложниці. Спочатку Ліхуа. Вона хворіла кілька днів, горіла зсередини, і всі бачили, як це відбувається. Служниці приносили воду, лікарі приходили один за одним, а сама Ліхуа вже майже не розмовляла. Їй ставало дедалі гірше, а лікарі лише робили вигляд, що щось контролюють.

Потім настала черга Ґьокуйо. Її смерть була зовсім іншою. Вона просто заснула і не прокинулася. Без болю та видимих ознак. Лікарі оглядали її довго, але нічого такого, що могло б пояснити смерть, не знайшли. Зрештою вони розійшлися, залишивши після себе більше запитань, ніж відповідей. Це було так, ніби сама природа повстала проти гарему, забираючи своїх жертв без попередження.

А в павільйоні залишилася маленька принцеса Лінглі і навіть її слабке дихання не могло повернути життя до цього місця. Дитина не розуміла, чому всі навколо стали такими сумними. Не знала, чому дорослі ходять навшпиньки, чому її годувальниця весь час витирає очі рукавом і чому ніхто не усміхається, коли вона тягнеться до них руками. Вона плакала, коли хотіла їсти, засинала на руках у служниць й тягнулася до будь-якого блискучого предмета, який опинявся перед нею. Звичайна дитина.

Від її плачу людям ставало ще важче. Їй не пояснили, що її матері більше немає. Та й як пояснити це дитині? Її сльози тепер здавалися лише ще одним зітханням у скорботному хорі палацу.

Скорбота просочилася всюди. Люди намагалися не говорити про мертвих, тому говорили про них постійно. Через це чутки почали розповзатися ще до завершення трауру, лишаючи по собі невидиму загрозу.

Спочатку хтось прошепотів, що це прокляття. Потім хтось згадав про отрути. Інша служниця присягалася, що вночі бачили привида. У палаці таке траплялося постійно й чутки не потребували доказів, вони трималися виключно на страхах. Один сказав дурницю, другий додав подробицю, третій уже розповідав її як факт. І чим сильніше люди боялися, тим переконливішою ставала історія.

— Дві смерті. Одна дитина. І купа порожніх кімнат, — спокійно, майже ледаче сказала Маомао дивлячись у вікно, де слуги вивішували траурні стрічки. Один хлопець ніяк не міг зав’язати вузол, і старший слуга зрештою мовчки відштовхнув його вбік та зробив сам.

В її очах світилася холодна насолода, мов у хижака, який спостерігає за здобиччю.  Лакан не відповів. Він сидів за низьким столиком, зосереджено схилившись над дошкою ґо, на якій чорні та білі камені вже окреслили хитромудрі візерунки. Він повільно поклав чорний камінь на дошку. Його пальці були довгими й тонкими, а рухи — виваженими. Погляду з поля він не зводив, ніби дошка була цілим світом. Його обличчя було, як завжди, спокійне, але вуста трохи стиснулись, видаючи внутрішню напругу, що ховалася за звичною незворушністю.

Маомао відійшла від вікна і сіла навпроти.

— Ти програєш.

— Ти навіть не дивилася на дошку.

Маомао перевела погляд на камені.

— Я бачила достатньо.

— Нестерпна дитина.

— Мені часто це кажуть, — вона ледь усміхнулася. — Ти сам мене такою виховав.

Гра тривала вже давно, і на полі залишалося не так багато місця для помилок. Маомао поставила камінь на дошку.

— Тут скоро стане тісно. Смерть завжди залишає місце, яке прагнуть заповнити, — сказав він.

Лакан підняв погляд, і на мить їхні очі зустрілися. Його погляд був проникливим, а її — крижаним. На її обличчі з’явилася посмішка — не весела, а та, що залишає після себе неприємний осад. Небезпека, завуальована під невинність. Такою була Маомао.

— Я знаю. Саме про це я й думаю. Коли закінчиться траур, сюди приїдуть нові дівчата. Почнеться гра, — прошепотіла вона, і в її голосі бриніла моторошна радість. — На павільйони накинеться зграя. Вони будуть мріяти про шовк і дорогоцінності. Про ласку імператора. Про те, як виносити йому спадкоємця… — вона підняла погляд і подивилась на батька з тією самою посмішкою: — А я хочу більше.

— Більше, ніж що?

— Більше, ніж бути однією з них. Усі вони думають, що знають правила. Я знаю, що правила можна змінити, — Маомао взяла білий камінь і покрутила його в пальцях.

Лакан тихо засміявся:

— Ти стаєш схожою на мене.

— Це звучить як образа.

— Я й не казав, що це комплімент. Ти знаєш, що ти не народжена для того, щоб бути чиєюсь прикрасою.

— Я не буду його іграшкою. Я не буду народжувати йому дітей, мені огидна сама думка про це, — сказала Маомао вже жорсткіше. Вона подивилася на дошку, потім знову на батька. Її погляд став ще більш рішучим. — Але… Я хочу, щоб він робив те, що потрібно мені.

Лакан нарешті поставив камінь. Він мовчав, тільки ковзнув поглядом по дошці. Її ходи ставали все кращими. Занадто кращими. Це було те, чого він прагнув, і те, чого він боявся.

Тієї ночі була повня. Маомао довго не могла заснути. Вона лежала на спині й дивилася в стелю, поки за вікном цокали нічні комахи. Вона кілька разів переверталася з боку на бік, а потім просто встала й відчинила вікно.

У кімнату одразу зайшло холодне повітря. Вона сперлася руками на підвіконня та визирнула назовні. Місяць був холодний та блідий, як її відображення.

«Імператриця Маомао» — вона подумки повторила ці слова. Не тому, що мріяла про титул. Сам титул її мало цікавив. Її цікавило те, що можна було зробити, отримавши його.

Імператриця. Звучить непогано. Як перший крок у значно більшу гру. Це вже не просто гарна жінка в красивому одязі, яка сидить поруч із правителем. Це влада. Можливість вирішувати. Можливість говорити щось тихим голосом і знати, що люди все одно виконають наказ.

***

За кілька днів одна з її служниць припустилася помилки. Маомао сиділа під перголою, переглядаючи листи. На ній був темно-зелений шовк, волосся було зібране ідеально, жоден локон не вибивався, відображаючи її внутрішній порядок і контроль. Перед нею лежав лист, який вона перечитувала втретє.

Поруч стояла молода служниця з опущеним поглядом. Її плечі здригалися, а пальці, стиснуті в кулаки, тремтіли у такт з її кімоно. Це був страх, перед власною господинею.

— Ти сказала, — промовила Маомао тихо, — що лист був переданий належним чином.

— Так, пані.

— Але сьогодні я дізналась, що хтось переплутав пакети. І тепер інформація про запрошення до зимового бенкету дійшла до наложниці з Північного крила, — вона не підвищувала голосу, але кожне слово було крижаним. Служниця, не витримавши, впала на коліна. Її обличчя було спотворене відчаєм.

— Я… я не знаю. Пробачте! Я тільки передала згідно…

Маомао нарешті підняла очі від листа.

— За що саме? — служниця завмерла. — Ти просиш пробачення, але навіть не знаєш, за що.

— Я думала, що…

— Не думай. Замовкни, — перебила Маомао. Вона склала аркуш і відклала його на бік. — Знаєш, — продовжила вона, — у нашій родині роблять ставку на точність. Одна неточність — і сотні людей гинуть. Мій батько колись наказав втопити умілого вояку за те, що він помилився в одній ієрогліфічній рисці. Бо через це наказ пішов не тому генералу, — на її обличчі не було жодного жалю, лише відсторонена констатація факту, що робила її слова ще більш жахливими. 

— Через одну риску?

— Через одну риску, — Маомао встала. Її тінь впала на служницю. Вона кілька секунд дивилася на неї, а потім дістала крихітну скляну ампулу.

Дівчина побачила її й зблідла ще більше. Маомао подивилася на власні руки. Вони були чистими та доглянутими. Жодної подряпини, як у дівчини, що ніколи не працювала. Вона іноді думала, що люди надто багато говорять про ніжність рук. Руки не визначають людину, а те, що ними роблять — визначає.

— Пані, будь-ласка…

— У мене є декілька крапель дуже цікавого засобу. Його дали мені в дар від одного торговця. Він паралізує, але не вбиває. Параліч м’язів, але свідомість — ясна. Ще й свербить нестерпно. І триває… два дні, — її голос став ще тихішим, майже ніжним, але ця ніжність була страшнішою за будь-який гнів. Вона нахилилася до служниці, настільки близько, що та відчула її подих. Трохи спирту та щось м’ятне. — Але я не використаю його. Бо я — добра господиня.

Вона випросталася і простягнула ампулу іншій служниці, яка весь цей час стояла трохи осторонь  — старшій, досвідченішій, чиї очі були порожніми від довгої служби. Та поклонилась, обережно взяла під лікоть молодшу служницю і повела винну до заднього крила. За кілька секунд Маомао почула приглушені схлипування. Дівчина плакала, але вже не благала.

— У цьому палаці помилки мають ціну.

Маомао сиділа нерухомо ще довго. Десь за стіною служниця говорила іншій жінці, що в господині дуже гарний почерк. Хтось відповів, що краще б у неї був м’якший характер. Маомао почула, але не подала виду.

Маомао заплющила очі й уявила, як крізь цей хаос вона підіймається вгору. Крок за кроком. По сходах із тіл і помилок — чужих тіл, чужих помилок, які вона майстерно використовувала як опору. Іноді люди уявляли жорстоких людей зовсім не так. Ніяких закривавлених пальців. Просто чисті руки та спокійний голос. І можливість наказати комусь зробити те, чого ти сама ніколи не зробиш.

Вона бачила свій шлях. Не прямий, таких шляхів не буває. Доведеться обходити перешкоди. Відступати. Інколи дозволяти іншому виграти, щоб потім забрати більше. Вона не прагнула бути з імператором. Ця думка була для неї такою ж відразливою, як і сама ідея народження дітей. Її амбіції простягалися значно далі. Вона прагнула бути над ним. Не просто поруч, не як його дружина чи мати його дітей, а як сила, що керує його діями, що маніпулює долями. Можливість змусити людей робити те, що їй потрібно. Можливість сидіти в кімнаті й одним словом змінювати чиєсь життя. Можливість дивитися на весь палац зверху й знати, що кожен рух десь унизу був частиною її плану. Вона бачила себе ляльководом, а Імператора – лише однією з фігур на її величезній дошці.

Останнім часом щось справді відбувалося в палаці. Повітря було наелектризоване від таємниць. Поки стояла темна ніч, і тиша (наповнена лише стрекотінням цикад та віддаленим завиванням вітру) панувала навколо, Маомао вирішила, що настав час дещо перевірити…

У гаремі були ті, хто вигравав. Були ті, хто програвав. А були ті, хто просто зникав із чужої пам’яті. Забуті жінки. Ті, кого не вигнали, але й не прийняли назад. Ті, кого колись обіцяли, а потім просто перестали згадувати. Маомао хотіла знати, що вони роблять і чого хочуть, особливо після всього, що сталося.

Тому тієї ночі вона пішла до старого абрикосового саду, який майже ніхто не відвідував. Дерева давно відцвіли, а доріжки заросли травою. Каміння під ногами було нерівним, і Маомао одного разу мало не перечепилася.

Вона почула шелест. Спочатку подумала, що це вітер. Потім побачила її. Жінка. Танцювала боса, на холодному камені. Легка, майже невагома. М’які подихи сукні були єдиним звуком у цій тиші.

Маомао впізнала її не одразу. Її звали Фуйоу. Раніше про неї говорили набагато більше, вона була красивою, сміялась дзвінко й голосно. Колись імператор звернув на неї погляд, і цей погляд був обіцянкою. А потім — відвернувся, немов втративши інтерес до надто яскравої квітки. Її, немов непотрібну річ, обіцяли генералу. Хороша партія — це була угода, холодний розрахунок, що не залишав місця для її почуттів.

А сама Фуйоу на це не погодилася. Тоді Фуйоу збожеволіла. Принаймні так вирішили всі.

Маомао мовчки спостерігала, як вона танцює. Вона стояла в тіні масивної колони, загорнута в темне хутро. Не кліпала й не ворушилась. Аналізувала. Жоден м’яз на її обличчі не здригався, лише очі вбирали в себе кожну деталь.

Спочатку їй здалося, що рухи справді хаотичні. Але ні. Фуйоу не помилялася. Вона тримала ритм. Знала, де зупинитися, коли повернутися, коли підняти руки. Навіть дихання не збивалося. Танець був занадто акуратним для божевілля.

«Рухи не випадкові.» — пролунала думка. «Темп збережено.» — її танець не був хаотичним, у ньому відчувалася ритмічність. «Вона контролює себе.» — жодного істеричного пориву, жодного справжнього відчаю, лише витончена імітація.

Маомао повільно схрестила руки на грудях. Отже, ось як. Вона не втратила розум. Вона просто знайшла спосіб, у який усі інші перестали від неї чогось вимагати. Маомао не могла не визнати — це було непогано придумано. Фуйоу хотіла піти з гри. Маомао хотіла зовсім іншого. Їй не подобалася думка про втечу. Навіщо тікати, якщо можна залишитися й змусити інших грати за твоїми правилами?

«Невдала наложниця, яка зімітувала безумство, щоб втекти. І отримала свободу, хоча й іншим шляхом. Пішла з гідністю. Танцює для місяця, а не для трону.» — остаточний висновок сформувався в її голові. У ньому не було осуду, лише холодна логіка. «Вона хотіла, щоб імператор від неї відвернувся.»

І вона домоглася того, чого хотіла. Їй більше не потрібно було відповідати очікуванням. Не потрібно було виходити заміж. Не потрібно було чекати уваги імператора. Не потрібно було народжувати дітей. Вона просто стала жінкою, яку всі вважали божевільною. І отримала свободу.

Маомао відчула щось схоже на повагу. Це було дивне, майже неприємне відчуття, що рідко відвідувало її. Повага до чужої волі, до чужої майстерності в маніпуляції, хоч і в іншому руслі. І водночас легке роздратування.

«Я б не втекла. Я б змусила його дивитися. Змушувала б знову й знову. Аж поки він не став би моїм.» Ця думка гостро впилася в її свідомість, підкреслюючи їхню фундаментальну різницю. Фуйоу відреклася від гри, Маомао ж прагнула стати її вершиною. Вона сама не знала, чому ця думка здалася їй такою природною. Можливо, тому що Фуйоу і вона були схожі лише до певного моменту. Одна хотіла свободи. Інша хотіла контролю.

Фуйоу зробила ще один оберт та її волосся ковзнуло по спині. На мить вона виглядала зовсім молодою. Не наложницею, не колишньою фавориткою. Просто дівчиною, яка танцює вночі, тому що їй більше ніхто не може наказати цього не робити. Фуйоу кружляла, немов лотос, що дозволив течії нести себе, вибираючи власний шлях. А Маомао стояла, як камінь на березі — холодна та незламна. Спостерігає за потоком, плануючи, як змінити його русло.

Вона ще довго стояла в тіні, спостерігаючи за танцем. І саме в цей момент він її побачив.

Дзінші не збирався сюди приходити. Ніч мала бути присвячена паперам. Їх було стільки, що він уже починав ненавидіти сам вигляд чорнила. Але втомлений євнух, який прийшов із доповіддю, сказав, що служниці бояться ходити біля старого абрикосового саду.

— Привид, — сказав він.

Дзінші підняв очі від паперів.

— Привид? — євнух кивнув. — І що він робить?

Євнух трохи зам’явся.

— Танцює.

Дзінші помовчав.

— Звичайно.

Дзінші потер перенісся. Іноді він думав, що палац спеціально вигадує йому нові проблеми. Він міг проігнорувати це та повернутися до роботи. Це була дрібниця, але допитливість, що завжди боролася в ньому з втомою, перемогла. Він пішов перевірити.

У саду він побачив Фуйоу. Просто жінку, яка танцювала. Ніякого привида не було. Але була донька стратега, принцеса з клану Ла, Кан Ламао. Дівчина, про яку завжди говорили з обережністю. Така відома, але така невидима. Він знав її, звичайно знав. Про доньку Лакана важко було не знати, хоча сама вона, здається, робила все можливе, щоб про неї ніколи не говорили.

Вона стояла в тіні колони й дивилася на танець наложниці. Дзінші зупинився. Вона думала, що її не видно в темряві, але на фоні місячного світла її силует виділявся аж занадто виразно. Він бачив її чітко — струнка постать без жодних емоцій. Вона стояла абсолютно спокійно. Занадто спокійно для людини, яка прийшла сюди через чутки про привида. Дзінші мимоволі усміхнувся. Отже, їй теж було цікаво.

Вона дивилася на Фуйоу без жалю чи остраху. Вона аналізувала, ніби перед нею була не жива людина, а задача, яку треба розв’язати. Раптом Маомао повернула голову. Дзінші завмер. Їхні погляди зустрілися усього на мить. А потім — розвернулась і повільно пішла. І він не знав чому від цього йому стало так тривожно. Ця тривога не була страхом, а радше відчуттям чогось невідомого. Це було передчуття якихось змін.

Маомао вже зникла за поворотом. Дзінші ще трохи постояв на місці. Подивився на Фуйоу, а потім знову туди, де зникла Маомао. Принцеса не виглядала людиною, яка випадково забрела сюди. Вона прийшла навмисно. І якщо вона прийшла навмисно, то навіщо?

Дзінші знав багато людей, які вміли брехати та багато людей, які вміли прикидатися дурнішими, ніж вони є. Але Маомао не прикидалася. Ця дівчина його зацікавила. Не тому, що була красивою. У палаці вистачало красивих жінок. І не тому, що була донькою Лакана. Це, навпаки, було радше причиною триматися від неї подалі.

«Принцеса Ла гуляє вночі з привидами. Це або дурість… або план.» У його голові, що звикла до логічних висновків, це рівняння не сходилося. Дівчина з таким поглядом не могла бути дурною. Отже, це був план. І думка про те, що ця жінка, яка здавалася такою відстороненою, могла бути частиною чиєїсь, а можливо, і своєї власної, складної гри, не давала йому спокою. Вона була загадкою, яку він раптом, несподівано для себе, захотів розгадати.

Маомао йшла кам’яною доріжкою додому. Вона зупинилася й подивилася на небо. Фуйоу залишилася в саду. Палац був дивним місцем, де всі щось приховували. Страхи, амбіції, божевілля…

— Навіть привиди у цьому палаці — жінки, які робили вибір. І вигравали, — вона ледь усміхнулася та пішла далі, думаючи про Фуйоу, про інших наложниць, про себе.