Том 1. I.

Імператор плакав. Не тим гучним, відчайдушним риданням, що спотворює обличчя і розриває груди. Його біль був глибшим, тихим, тим, що стискає серце і не дає вільно дихати. Навіть найближчі служниці, які роками знали кожен його подих, не бачили цих сліз. Але кухар, старий, сивий чоловік із добрими, втомленими очима, що ніс йому рисові кульки на ніч, бачив. Бачив червоні очі та холодний, потемнілий погляд.

Імператорський палац став мовчазним — замовкли цитри, зав’яли квіти. Дві смерті за місяць. Спочатку наложниця Ліхуа — мов згоріла зсередини. Потім Ґьокуйо — ніби пелюстка, яку обірвав вітер. Її краса, така ж яскрава і ніжна, як квітуча сакура, раптово зів’яла. Вона просто заснула і не прокинулася. Без болю, без видимих ознак, але від цього не менш жахливо. Це було так, ніби сама природа повстала проти гарему, забираючи своїх жертв без попередження, безжально і невблаганно.

І хоча після останньої залишилася дитина, маленька принцеса Лінглі, навіть її слабке дихання не могло повернути життя до цього місця. Навіть дитячий плач, який колись був ознакою життя, тепер здавався лише ще одним зітханням у скорботному хорі палацу. Скорбота просочилася в кожен куточок, у кожен камінь, у кожен подих.

Чутки ширилися палацом, як дим після пожежі, залишаючи по собі гіркий запах і невидиму загрозу. Вони проникали крізь зачинені двері, шелестіли по шовкових кімоно, передавалися з вуст у вуста. Кожна служниця, що полірувала підлогу, кожен євнух, що мовчки ковзав коридорами, кожна друга наложниця, що тепер відчувала холодок страху на своїй шкірі — всі шепотіли.

***

— Дві смерті. Одна дитина. І купа порожніх кімнат, — промовила Маомао, спостерігаючи з вікна як слуги вивішують траурні стрічки на павільйонах. Їхні рухи здавалися повільними, обтяженими, немов сама тканина жалоби просякла їхню енергію. Її голос був спокійним, майже ледачим, та в очах світилася насолода — холодна, мов гладь озера перед бурею. Це була насолода хижака, що спостерігає за своєю здобиччю.

Лакан не відповів одразу. Він сидів навпроти неї, за низьким столиком, зосереджено схилившись над дошкою ґо, на якій чорні та білі камені вже окреслили хитромудрі візерунки. Він повільно, з майже ритуальною точністю, поклав чорний камінь на дошку, його пальці були довгими й тонкими, а рухи — виваженими. Погляду з поля він не зводив, ніби дошка була цілим світом. Його обличчя було, як завжди, спокійне, але вуста трохи стиснулись, видаваючи внутрішню напругу, що ховалася за звичною незворушністю.

— Смерть завжди залишає вакуум, — промовив він нарешті. — І вакуум завжди прагнуть заповнити.

Маомао повільно обернулась до нього, її рухи були граційними, як у кішки, що причаїлася перед стрибком. Він підняв погляд, і на мить їхні очі зустрілися, його погляд був проникливим, а її — крижаним. На її обличчі з’явилася посмішка — не весела, а та, що залишає після себе неприємний осад, мов присмак гіркої кориці. Небезпека, завуальована під невинність. Такою була Маомао.

— Почнеться гра, — прошепотіла вона, і в її голосі бриніла дивна, моторошна радість. — Коли спаде траур, на павільйони накинеться зграя. Вони будуть мріяти про шовк і дорогоцінності. Про ласку імператора. Про те, як виносити йому спадкоємця… — вона підняла погляд і подивилась на батька з тією самою посмішкою: — А я хочу більше.

— Ти не народжена для того, щоб бути чиєюсь прикрасою, — промовив Лакан тихо.

— Я не буду його іграшкою. Я не буду народжувати йому дітей, — сказала Маомао вже жорсткіше, з відтінком огиди. Вона подивилася на дошку, потім знову на батька, її погляд став ще більш рішучим. — Але…

Лакан мовчав, тільки ковзнув поглядом по дошці. Її ходи ставали все кращими. Занадто кращими. Це було те, чого він прагнув, і те, чого він боявся.

***

Над імператорським палацом висіла мертва повня. Маомао дивилась на неї, як на своє відображення: біле, холодне, але здатне освітити всю ніч.

«Імператриця Маомао», — подумала вона. Звучало непогано. Як перший крок у значно більшу гру. Вона вже відчувала напругу, що росла в повітрі, запах змін, що витав над палацом.

Маомао сиділа під перголою, одягнена у темно-зелений шовк. Її волосся було заплетене ідеально, жоден локон не вибивався, відображаючи її внутрішній порядок і контроль. А погляд — зосереджений на аркуші пергаменту. Поруч стояла служниця — молода, тендітна, з опущеним поглядом, що намагалася сховати своє обличчя. Її плечі здригалися, а пальці, стиснуті в кулаки, тремтіли так, що навіть легкий шовк її кімоно тремтів у такт. Це був не холод ночі, що спускалася на палац. Це був страх, стискаючий горло, перед власною господинею.

— Ти сказала, — промовила Маомао тихо, — що лист був переданий належним чином. Але сьогодні я дізналась, що хтось переплутав пакети. І тепер інформація про запрошення до зимового бенкету дійшла до наложниці з Північного крила.

Вона не підвищувала голосу, але кожне слово було, немов холодна крапля води, що падає на розпечений камінь, викликаючи шипіння і пару. Служниця, не витримавши, впала на коліна, її обличчя було спотворене відчаєм.

— Пробачте! Я… Я не знала… Я тільки передала згідно…

— Замовкни, — перебила Маомао. Вона склала аркуш і відклала його на бік. — Знаєш, — продовжила вона, — у нашій родині роблять ставку на точність. Одна неточність — і сотні людей гинуть. Мій батько колись наказав втопити умілого вояку за те, що він помилився в одній ієрогліфічній рисці. Бо через це наказ пішов не тому генералу. — На її обличчі не було жодного виразу жалю, лише відсторонена констатація факту, що робила її слова ще більш жахливими.

Маомао встала. Її тінь впала на служницю. Вона зняла зі столу крихітну скляну ампулу. Рідина всередині здавалася густою, майже маслянистою.

— У мене є декілька крапель дуже цікавого засобу. Його дали мені в дар від одного торговця. Він паралізує, але не вбиває. Параліч м’язів, але свідомість — ясна. Ще й свербить нестерпно. І триває… два дні. — її голос став ще тихішим, майже ніжним, але ця ніжність була страшнішою за будь-який гнів.

Вона нахилилася до служниці, настільки близько, що та відчула її подих. Трохи спирту та щось м’ятне.

— Але я не використаю його. Бо я — добра господиня.

Вона випросталася і простягнула ампулу іншій служниці — старшій, досвідченішій, чиї очі були порожніми від довгої служби. Та поклонилась і повела винну до заднього крила. Дівчина плакала. Але вже не благала.

Маомао повернулась до столу. Руки у неї були без жодної подряпини. Ніжні. Акуратні. Як у дівчини, що ніколи не працювала. Але в її очах — холод. Не лід, а те, що залишається після — порожнеча. Глибока, бездонна, вона поглинала світло, залишаючи по собі відчуття відстороненості, яка межувала з моторошністю.

Маомао заплющила очі й уявила, як крізь цей хаос вона підіймається вгору. Крок за кроком. По сходах із тіл і помилок — чужих тіл, чужих помилок, які вона майстерно використовувала як опору.

Вона не прагнула бути з імператором. Ця думка була для неї такою ж відразливою, як і сама ідея народження дітей. Її амбіції простягалися значно далі, вище. Вона прагнула бути над ним. Не просто поруч, не як його дружина чи мати його дітей, а як сила, що керує його діями, що маніпулює долями. Вона бачила себе ляльководом, а Імператора – лише однією з фігур на її величезній дошці.

Останнім часом щось справді відбувалося в палаці. Повітря було наелектризоване від таємниць, шепоту, що переходив у чутки, які, як отруйний туман, розповзалися кожним куточком, просочуючись у свідомість навіть найменш зацікавлених. Поки стояла темна ніч, і тиша (наповнена лише стрекотінням цикад та віддаленим завиванням вітру) панувала навколо, Маомао вирішила, що настав час дещо перевірити…

Забуті жінки.
Ті, кого не вигнали, але й не приймали.
Ті, кого колись обіцяли, а потім — забули.

Місяць — повний, яскравий, мов око богині, що спостерігає за брудною грою смертних. Легка імла застелила сад, де колись цвіли абрикоси. Тепер їхні сухі гілки ніби були свідками ще однієї особистої трагедії.

І танець почався.

Вона справді танцювала — мов тінь, що втратила тіло, легка, майже невагома. М’які подихи шелесту сукні були єдиним звуком у цій тиші, що порушувався лише легким поскрипуванням старих гілок. Голі стопи на холодному камені здавалися нечутливими до пронизуючої температури, а порожній погляд, спрямований у небо, немов шукав відповіді у вічності.

Її звали Фуйоу.

Колись вона сміялась дзвінко й голосно. Колись імператор звернув на неї погляд, і цей погляд був обіцянкою. А потім — відвернувся, немов втративши інтерес до надто яскравої квітки. Її, немов непотрібну річ, обіцяли генералу. Це була угода, холодний розрахунок, що не залишав місця для її почуттів.

А вона вибрала — божевілля.

Маомао спостерігала мовчки. Вона стояла в тіні масивної колони, загорнута в темне хутро. Вітер колихав її шовкові рукави, і здавалося, що місяць відбивався в очах, але вона не кліпала. Не ворушилась. Лише спостерігала. Аналізувала. Жоден м’яз на її обличчі не здригався, лише глибокі очі, мов два чорні омути, вбирали в себе кожну деталь.

Її мозок працював з точністю анатомічного ножа, розтинаючи кожну мить танцю, кожен рух Фуйоу, шукаючи приховані значення.

«Рухи не випадкові.» — пролунала думка. Вона помітила приховану грацію, що переходила в елемент контролю.

«Темп збережено.» — її танець не був хаотичним, у ньому відчувалася ритмічність.

«Вона контролює себе.» — жодного істеричного пориву, жодного справжнього відчаю, лише витончена імітація.

«Ізоляція — власний вибір.» Вона не була вигнана, вона відокремилася самостійно.

«Невдала наложниця, яка зімітувала безумство, щоб втекти. І отримала свободу, хоча й іншим шляхом. Пішла з гідністю. Танцює для місяця, а не для трону.» — остаточний висновок сформувався в її голові. У ньому не було осуду, лише холодна логіка. «Вона хотіла, щоб імператор від неї відвернувся.»

Маомао відчула щось схоже на повагу. Це було дивне, майже неприємне відчуття, що рідко відвідувало її. Повага до чужої волі, до чужої майстерності в маніпуляції, хоч і в іншому руслі. І водночас легке, майже непомітне роздратування.

«Я б не втекла. Я б змусила його дивитися. Змушувала б знову й знову. Аж поки він не став би моїм.» Ця думка була, як гострий шип, що впився в її свідомість, підкреслюючи їхню фундаментальну різницю. Фуйоу відреклася від гри, Маомао ж прагнула стати її вершиною.

Фуйоу кружляла, немов лотос у повені, що дозволив течії нести себе, вибираючи власний шлях.

А Маомао стояла, як камінь на березі — холодна, гостра, незламна. Спостерігає за потоком, плануючи, як змінити його русло.

І саме в цю мить він її побачив.

Дзінші не збирався сюди приходити. Ніч мала бути присвячена паперам та думкам, що роєм кружляли в його голові, але втомлений євнух, тремтячи, доповів, що чергові служниці налякані привидом, який танцює ночами в старому абрикосовому саду. Це була дрібниця, але допитливість, що завжди боролася в ньому з втомою, перемогла. Він пішов.

Зупинився на безпечній відстані в тіні дерев, і побачив її. Не привида, а жінку.

Доньку стратега. Маомао з клану Ла. Відому, але невидиму. Холодну та небезпечну, як ніж, захований у рукаві. Вона думала, що її не видно в темряві, але її силует виділявся на фоні місячного світла так виразно, як клинок на білому шовку. Він бачив її чітко: струнку постать, застиглу, нерухому. Вона нічого не казала, не виявляла жодних емоцій. Вона просто стояла й дивилась, спостерігаючи за танцем Фуйоу з тією ж відстороненою концентрацією, з якою сам Дзінші розгадував би складний ребус.

А потім — розвернулась і повільно пішла.

І він не знав чому від цього йому стало так тривожно. Ця тривога не була страхом, а радше відчуттям чогось невідомого, що зсунулося на своє місце. Це було передчуття.

«Принцеса Ла гуляє вночі з привидами. Це або дурість… або план.» У його голові, що звикла до логічних висновків, це рівняння не сходилося. Дівчина з таким поглядом, з такою холодною зібраністю, не могла бути дурною. Отже, це був план. І думка про те, що ця жінка, яка здавалася такою відстороненою, могла бути частиною чиєїсь, а можливо, і своєї власної, складної гри, не давала йому спокою. Вона була загадкою, яку він раптом, несподівано для себе, захотів розгадати.

А вона, йдучи по кам’яній доріжці, ледь усміхнулась.

«Навіть привиди у цьому палаці — жінки, які робили вибір. І вигравали.»