V.

Бенкет мав бути вишуканим і чарівним. Легкий вітерець колихав пелюстки квітів, золоті чаші виблискували під сонцем, жінки дзвінко сміялися, а музика лилася, мов мед, заповнюючи сад ніжними мелодіями. Але Маомао знала: у тіні завжди стоїть щось інше. Темне. Небезпечне.

Вона не їла. Знала, що отруїти можуть будь-кого, навіть її. Лише повільно пила чай — ковток за ковтком. Імператорський сад був прекрасний, але небезпека тут була така ж розкішна, як і декор на бенкетному столі.

Вона ж попереджала — не варто поспішати з вибором наложниць. Занадто поспішний крок може коштувати ще більше життів.

І ось… Крик.

Ніжний голос наложниці Лішу раптово прорізав тишу. Дівчина зіскочила зі свого місця, схопилася за горло — і знепритомніла, її тіло безвольно впало на землю.

Майже одразу все навколо перетворилося на хаос. Фрейліни кричали, їхні голоси зливалися в панічний гамір, слуги метушилися, не знаючи, куди бігти, лікарі бігли через садові ворота.

Маомао ж сиділа спокійно. Зосереджено. Її руки були чисті. Цього разу — не вона. І це навіть трохи здивувало.

«Я попереджала», — подумала вона.

Її погляд ковзнув садом, відзначаючи обличчя та відсутність певних фігур. Деяких знайомих облич сьогодні не було. Зокрема — однієї придворної дами, з якою її пов’язували мовчазні домовленості, тінь серед тіней. Вони ніколи не обговорювали планів — лише діяли, якщо треба. Тому Маомао не могла знати напевне, чи це її рук справа… але підозра вже пустила коріння, глибоко вкорінившись у її свідомості.

Імператор кудись зник із кількома довіреними охоронцями, його обличчя було напруженим. Бенкет більше не мав сенсу. Свято перетворилося на трагедію.

Маомао підвелася. Її погляд ковзнув по залишках святкового столу, по обличчях переляканих жінок, що тепер виглядали пошарпаними й безпорадними, по плямі розлитого вина на білому шовку, що здавалася кривавою раною. Вона знала, що всі ще будуть говорити про цей день — і про ту, хто залишилася спокійною в центрі бурі, незворушною, мов кам’яна статуя.

Вона обернулась і пішла, не кажучи ані слова, її кроки були тихими та впевненими. Тепер її плани дещо змінилися, фокусуючись на одному євнуху.

***

За дерев’яним столом, серед мерехтливих тіней ліхтарів, стиха ляскали камені ґо. Лакан задумливо розглядав дошку, а Фенсянь граційно підсувала чорний камінь до краю, перехоплюючи ініціативу. Їхні пальці рухалися повільно, майже урочисто — кожен хід був частиною мовчазного діалогу, який тривав десятиліттями.

— Ми чули про інцидент на бенкеті, — промовила мати, не підводячи погляду. — Чи встигла ти справити гідне враження?

Маомао зітхнула й опустилася навпроти, простежуючи лінії на дошці.

— Майже, — знизала плечима. — Я була обережна та ввічлива. Принаймні на початку. Але потім, здається, трохи… перегнула з одним євнухом.

— З одним конкретним? — Лакан не підвів очей, але його пальці завмерли над білим каменем, виказуючи прихований інтерес. — Не тим євнухом, що нещодавно нишпорив довкола, шукаючи інформацію про наш клан?

— Такий… Занадто гарний, надто прискіпливий. А ще… надто схожий на одну відому наложницю.

— Інтуїція? — тихо спитав батько, нарешті зробивши хід, який завершив чергову комбінацію на дошці.

— Інтуїція, — підтвердила вона трохи невпевнено. Вірити такій не точній штуці може коштувати життя.

Лакан нарешті подивився на доньку. В його очах не було ані здивування, ані осуду — лише мимовільна обережність, межуюча з визнанням.

— Деякі люди вважають, що робити висновки на основі здогадок — безвідповідально, — промовив він, — але я живий досі лише завдяки інтуїції. Якщо відчуваєш, що щось не так — значить, щось не так.

Маомао трохи розслабилася. Вона чекала на такий дозвіл — діяти, спираючись не лише на факти, а й на власне чуття, якому не потрібні були докази.

— Але ти щось знаєш, — примружено мовила вона, пронизуючи батька власним поглядом. — І не кажеш.

— Можливо, — відповів він, повертаючи камінь у руці. ВІн залишався підозріло спокійним.

Фенсянь нарешті підняла очі на доньку, її голос був м’яким, але точним:

— Якщо шукаєш правду про Ах-Дуо… Лише одна людина може знати, що сталося з її дитиною насправді.

Маомао відчула, як у ній завмирає повітря. Це був не просто натяк — це був напрямок. Чіткий і недвозначний. Її наступний крок став очевидним. Час знайомитися з власною родиною.

***

Минуло кілька днів, а чутки, яких вона чекала, так і не з’явилися. Тиша була підозрілою, набагато тривожнішою, ніж плітки.

Маомао йшла повільно, не поспішаючи. Її прогулянка видавалася безцільною, та насправді кожен її крок мав мету. Вона вдивлялася в обличчя служниць, прислухалася до обривків розмов, що доносилися з-за ширм і кущів. Хтось обговорював тканини з нової партії, хтось — музикантів, які грали на бенкеті. Але ні слова про Лішу. Ні плітки, ні натяку на те, що сталося. Їй це не подобалося.

«Або хтось дуже добре прибрав сліди, або всі бояться говорити», — подумала вона. — «І в обох випадках — я в небезпеці».

Вона завжди знала, що це гра, в якій переможець забирає все, а програвші не мають другого шансу. Але ніколи раніше не відчувала, що сама може стати мішенню. Вона вважала себе непомітною. Нецікавою. Не досить типовою, не досить зручною, щоб хтось поклав на неї око чи зацікавився її долею.

Але зараз… після бенкету… усе змінилося. Її поява в саду, її запрошення від Імператора — все це зробило її видимою.

Вона зупинилася біля фонтану. Вода била рівномірно, створюючи ілюзію спокою, легкий шум води заспокоював, але не її свідомість. Ілюзії тут узагалі були скрізь, і вона була майстром їх розвінчання.

В її думках з’явилася Суйрей. Їхній союз був корисним. Навіть вигідним. Та чи був він щирим?

Колись клан Ла і клан Суйрей були ворогами. Суперниками. Їхнє суперництво було кривавим, жорстоким, безкомпромісним. Але в той момент, коли клан Суйрей опинився на межі знищення, саме Ла простягли руку. Допомогли. Запропонували захист — чи, можливо, контроль?

І тоді з’явилася Суйрей. Тиха, усміхнена, вірна. Інформація за інформацію, послуга за послугу. Їй не подобався Задній палац і вона хотіла сіяти хаос. В цьому вони були дещо схожими.

Маомао довго вважала, що це — баланс. Сильніший клан рятує слабший. А той, у свою чергу, служить. Але зараз щось у цій історії здавалося інакшим.

«Може, це була не подяка. Може, це була пастка з самого початку», — пронеслося в її голові. — «Може, вони самі це підлаштували. Весь занепад. Весь порятунок. Усе — брехня».

Вона відчула, як напружуються плечі, її тіло інстинктивно готувалося до боротьби.

«Треба поговорити з нею», — подумала Маомао. — «Поглянути їй в очі. Зрозуміти. Переконатися. І — якщо потрібно — діяти першою». Маомао знала, що якщо ситуація цього вимагає, то їй доведеться прибрати Суйрей без жодних вагань.

Але поки що це були лише домисли. Мовчазні тіні, які народжувалися в тиші її власної підозри. І тиша наразі грала не на її боці. Не можна було вірити навіть союзникам.

Маомао продовжувала прогулянку, але її думки вже не крутилися довкола Суйрей. Вони затихли, щойно вона побачила знайому постать, яка повільно прогулювалася алеєю, немов у нього не було ані справ, ані мети.

«Дзінші», — подумала вона, його ім’я пролунало в її свідомості з новою інтонацією. — «І що ж такий високопоставлений євнух робить сам-один, без охорони, без поспіху, без причин?»

Це було дивно. А значить — цікаво. Маомао не любила загадок без розв’язання. А ще більше — не любила, коли хтось намагався обійти її в грі, правила якої вона ж сама й вигадала.

Вона рушила до нього, уповільнюючи крок, надаючи собі вигляду легкої втоми, немовби прогулянка вийшла занадто довгою.

— Пане Дзінші, — вона ввічливо вклонилася, її голос був тихим, але чітким, впевнена брехня вислизнула з її вуст. — Мені соромно, що я не мала змоги поговорити з вами належно під час бенкету. Після чаю мені стало зле, тому я була трохи… не в собі.

Він усміхнувся. Спокійно, красиво, як і личило такій високопоставленій людині. Проте його гарні очі залишалися холодними — спостерігали, вивчали, намагаючись прочитати дівчину.

— Ви не маєте за це вибачатися, пані. Бенкет був доволі… непередбачуваним.

Вони рушили далі поруч. У їхніх голосах — ввічливість. А в думках — краще не знати.

— Ви, певно, маєте багато справ у зв’язку з інцидентом, — сказала Маомао, поглядаючи вперед, нібито байдужа до відповіді, але її вуха були загострені до найменшого звуку.

— Є такі, що ніколи не припиняються, — відповів він, — але винний поки що не знайдений.

— Тоді… — вона повернула голову, вдаючи зацікавлення. — …її стан критичний?

Невелика пауза. І потім:

— Вона жива.

«Я хоча б попадаю з першого вистрілу.»

Одне коротке речення, яке Маомао чекала почути. Дзінші дивився на неї так, ніби вона повинна була дивуватися. Але вона лише кивнула — ледь помітно, немов це було цілком очікувано.

«Цікаво», — подумала вона. — «Якщо про це ще не пліткують, значить, справа набагато глибша, ніж здається. І значить — він збрехав би, якби не мав для цього причини».

— Добре, — сказала вона з легкою усмішкою, її обличчя було спокійним. — Це тішить. Ми всі сподіваємося на краще.

— А особливо ви, правда ж? — тихо кинув він.

Маомао не зреагувала. Невже він її в чомусь підозрює? Її обличчя залишалося непроникним, як завжди. Але вона помітила — він стежить за нею так, ніби вже давно щось знає. Або здогадується. Проте вона була хитріша.

Бо тепер вона знала, на що натиснути. Його схожість з Ах-Дуо не була випадковістю. І якщо він є тим, кого вона підозрює …

Гра стала цікавішою.

— Дайте вгадаю, у вас упереджене ставлення до мене через мого батька? Я теж його недолюблюю, — спокійно сказала Маомао, її голос був тихим, але впевненим. Вона кинула виклик, одразу переходячи до суті. — Я чула, що ви цікавились моїм кланом.

Дзінші відвів погляд. Він не був готовий до таких грубощів від дивакуватої дівчини.

— Лішу врятували досить швидко, — додав Дзінші після паузи, його погляд був задумливим, ніби він хотів перевести тему розмови. — На щастя, поряд виявилися слуги з достатнім досвідом.

— Врятували… — повторила Маомао, ніби смакуючи слово. — Зазвичай у подібних випадках буває інакше. Знаєте ж, як усе було з попередніми наложницями? Отруєння — і одразу смерть.

— Я спостерігаю за гаремом, я знаю все що відбувалося з наложницями. Здається, у тих випадках дія була більш… рішуча, — погодився Дзінші. — Їх хотіли прибрати, а Лішу – лише налякати.

«Якщо він спостерігач гарему, то може бути корисним пішаком для того, щоб я стала наложницею… Треба встановити з ним хороші зв’язки.»

— Щось не так, — тихо мовила Маомао, — Виконавець ніби невпевнений в собі. Або…

— …або це зовсім інша людина, — завершив за неї Дзінші, їхні думки зійшлися. — Взагалі у наложниці Лішу жахливі фрейліни, але я не думаю, що це вони могли б отруїти свою господиню.

Вони зупинилися біля озерця. Вода була прозора, але глибока. Як їхня розмова, що занурювалася все глибше на дно інтриг.

— Я чув, що ви не їли нічого з поданого, — сказав він, озираючись на неї. Погляд все ще був вивчаючим. Напевно, йому здавалося дивним, що вона так сильно цікавиться справами Лішу. — Обережність — рідкісна чеснота у дворі. Боялися, що вас теж отруять?

— Ви багато чого чули, — відповіла Маомао з ледь помітною усмішкою. — А ще більше бачите. Наприклад, кого можна отруїти безкарно, а кого ні. І кого врятують, навіть якщо отруять.

— Це ви про себе?

— Це я про тих, хто вижив. І про тих, кого вже не врятуєш, — її голос залишався рівним. Жодної емоції, лише логіка, лише факт, викладений із безжальною точністю. — А от ви, — вона трохи нахилила голову, — здається, чудово розумієте, як працюють ці сили. Ви ж тут не просто для прогулянки?

Він мовчав кілька секунд, його обличчя було непроникним. Потім обережно сказав:

— Іноді достатньо лише поглянути на когось… і вже зрозуміти, наскільки він небезпечний.

— Повністю згодна, — м’яко відповіла Маомао, її посмішка стала трохи помітнішою. — Більшість людей цього не вміють… — вони мовчки дивилися в сторону павільйонів. — Мені здається, що будь-хто може бути наступним, — раптом сказала вона. — І що головне — це бути непомітним. Але як тоді бути тим, кого мають помітити?

Її запитання прозвучало як риторичне, але в ньому була прихована глибока іронія. Дзінші дивився на неї мовчки, його обличчя було непроникним.

— Я хочу бути наложницею імператора, — сказала вона прямо, не знижуючи голосу. — Якщо ти спостерігач гарему, то допоможи мені сюди потрапити.

Дзінші примружився. На його обличчі з’явилася легка, майже доброзичлива посмішка.

— Ви ж знаєте, що ви не в його смаку, — сказав він м’яко, його голос був спокійним та впевненим. — Імператор… полюбляє інший тип жінок.

Маомао зупинилася, її лице залишалося спокійним, але очі звузились. Щось у його голосі — чи то в тоні, чи в упевненості — її зачепило, немов тонка голка.

— Можливо, — сказала вона, нахиливши голову набік, її погляд був проникливим, — але дивлячись на вас, я іноді думаю, що може саме ви — справжня наложниця в цьому палаці, — жорстока іронія.

Вона витримала паузу, її голос був спокійний, навіть м’який — та слова різали, як отруєне лезо, проникаючи в саму суть.

— Такий євнух, що затьмарює своєю красою половину гарему. Може, це ви в смаку імператора? — її очі холодно блиснули, висловлюючи неприхований виклик. — Хоча…

Вона зробила крок ближче, злегка нахилилася, ніби відкриваючи таємницю, її голос став тихішим, але від цього лише більш пронизливим. Це лише здогадка, у неї немає ніяких доказів. Але варто лише виглядати впевненою.

— Мені здається, ви взагалі не євнух.

Дзінші занімів. Його усмішка зникла, а обличчя стало блідим, як папір. Уся його граційна маска розсипалася в одну мить.

Повисла тиша. Легкий вітер хитав гілки дерев, шелестів листям, ніби намагаючись розбавити напругу. Але вона залишалася, щільна і нерухома.

Дзінші відвів погляд, ніби обмірковуючи наступний хід. Вперше за весь час він виглядав не як граційна лялька при дворі, а як хижак, що був викритий, його очі були наповнені небезпечною рішучістю.

«Я вгадала?..»

— Ви дуже спостережлива, — сказав він нарешті, голос звучав напружено.

— Я не тільки спостережлива, — відповіла Маомао, її посмішка була крижаною. — Я ще й небезпечна. Чи хочете ви, щоб про це дізнався весь палац? В Задньому палаці не можна знаходитися таким чоловікам.

Її слова були прямим ударом, безжальним і точним. Дзінші зітхнув. Навіть здавалося, що йому байдуже. Невже її маніпуляції не працюють не нього?

— Я можу унести цю таємницю в могилу, якщо Ви будете співпрацювати зі мною, пане. І не сунути носа в справи мого клану.