V.

Бенкет мав бути вишуканим і чарівним, принаймні так планувалося. Легкий вітерець ліниво колихав пелюстки квітів, золоті чаші виблискували під сонцем. Навколо лунав цей специфічний, трохи неприродний жіночий сміх, який завжди супроводжує такі заходи, а музика лилася, мов мед, заповнюючи сад ніжними мелодіями. Але Маомао відчувала: у тіні цієї розкоші завжди ховається щось інше. Щось темне та небезпечне, що терпляче чекає свого часу.

Вона не їла. Просто не могла змусити себе проковтнути бодай шматок, знаючи, що отруїти можуть будь-кого, навіть її. Маомао лише повільно пила чай — ковток за ковтоком, катаючи терпку рідину на язиці. Сад був прекрасним, безперечно, але небезпека тут була такою ж пишною та неминучою, як і декор на бенкетному столі.

Вона ж попереджала — не варто поспішати з вибором наложниць. Занадто поспішний крок може коштувати ще більше життів.

І ось… Крик.

Дівчина підскочила, перекинувши стілець, схопилася руками за горло, ніби намагалася вирвати щось зсередини, і знепритомніла. Її тіло, вбране у дорогий шовк, безвольно гепнулося на землю.

Тієї ж миті все навколо вибухнуло хаосом. Маомао бачила, як фрейліни верещали, мов перелякані кури. Слуги метушилися, не знаючи куди бігти, а лікарі, плутаючись у власних халатах, бігли через садові ворота.

Маомао ж лишалася спокійною та зосередженою. Її руки були чисті. Цього разу — не вона. І це, як не дивно, викликало в неї не полегшення, а легкий укол подиву.

«Я попереджала», — промайнуло в голові.

Вона обережно озирнулася довкола, мружачись від сонця, відзначаючи обличчя присутніх, а головне — порожні місця. Деяких фігур сьогодні бракувало. Зокрема, однієї придворної дами, з якою її пов’язували мовчазні домовленості. Вони ніколи не говорили про плани вголос — просто діяли, коли випадала нагода. Тому Маомао не могла знати напевне, чи це її рук справа… але підозра вже пустила коріння, глибоко вкорінившись у її свідомості.

Вона не мала жодної причини одразу звинувачувати Суйрей. Їхні домовленості ніколи не були такими, щоб одна могла просто припустити: «це зробила вона». Але Суйрей знала, як Маомао думає. І Маомао знала, як думає Суйрей.

Імператор швидко кудись зник із кількома довіреними охоронцями, його обличчя було напруженим. Бенкет втратив будь-який сенс. Свято, що так солодко починалося, обернулося дешевою трагедією.

Маомао підвелася. Її погляд ковзнув по залишках святкового столу, по розкиданих фруктах, по обличчях переляканих жінок, які тепер виглядали блідими й безпорадними, по плямі розлитого чаю. Вона знала, що всі ще довго будуть обговорювати цей день — і ту, хто залишилася спокійною в центрі бурі.

Вона розвернулася і пішла геть, не зронивши ні слова, намагаючись ступати тихо й впевнено, хоча серце калатало трохи швидше, ніж зазвичай. Її плани кардинально змінилися, тепер уся її увага була прикута до одного конкретного євнуха.

За важким дерев’яним столом, де мерехтливі тіні від ліхтарів танцювали на стінах, стиха ляскали камені ґо. Лакан, примруживши одне око, задумливо розглядав дошку, а Фенсянь граційно підсувала чорний камінь до краю, миттєво перехоплюючи ініціативу. Їхні пальці рухалися повільно — кожен хід був частиною мовчазного діалогу, який тривав між ними вже не одне десятиліття.

Маомао зупинилася біля дверей.

— Ви граєте?

— Намагаємося.

— Ми чули про цей… інцидент на бенкеті, — промовила мати, не підводячи погляду. — Чи встигла ти справити гідне враження?

Маомао тихо зітхнула, відчуваючи втому в плечах, і опустилася на вільне місце, машинально простежуючи лінії на дошці.

— Майже, — вона знизала плечима, намагаючись надати голосу байдужості. — Я була обережна та ввічлива. Принаймні, спочатку. Але потім, здається, трохи… перегнула палицю з одним євнухом.

— З одним конкретним? — Лакан не підвів очей, продовжуючи вивчати позицію, але його пальці, що тримали білий камінь, на мить завмерли, виказуючи прихований інтерес. — Не тим випадково, що нещодавно так активно нишпорив довкола, намагаючись винюхати щось про наш клан?

— Такий… Занадто гарний, щоб бути справжнім, і надто прискіпливий. А ще… — Маомао завагалася, підбираючи слова. — Він надто схожий на одну відому наложницю. Ах-Дуо…

Вона бачила схожість. Вона відчувала, що щось не сходиться. Але відчуття — не доказ.

— Інтуїція? — тихо спитав батько, нарешті зробивши хід, який різко змінив ситуацію на дошці.

— Інтуїція, — підтвердила Маомао трохи невпевнено. Вона розуміла, що вірити такій не точній штуці може коштувати життя.

Лакан нарешті відірвався від гри і подивився на доньку. В його погляді не було ані здивування, ані осуду — лише мимовільна обережність, змішана з неохочим визнанням.

— Деякі люди вважають, що робити висновки на основі здогадок — це безвідповідально, — промовив він, криво посміхнувшись. — Але я живий досі лише завдяки цій самій інтуїції. Якщо ти відчуваєш шкурою, що щось не так — значить, щось точно не так.

Маомао відчула, як напруга в спині трохи спала. Їй потрібен був цей негласний дозвіл — діяти, спираючись не лише на сухі факти, а й на власне чуття, яке рідко її підводило й не потребувало доказів.

— Але ти щось знаєш про це, — вона примружилася, дивлячись прямо в обличчя батькові. — Знаєш і мовчиш.

— Можливо, — відповів він, крутячи камінь у пальцях і знову повертаючись до дошки. Він залишався підозріло, майже дратуюче спокійним.

Фенсянь нарешті підняла очі на доньку, її голос прозвучав м’яко:

— Якщо хочеш знайти правду про Ах-Дуо… Лише одна людина може точно знати, що насправді сталося з її дитиною тієї ночі.

Маомао відчула, як у грудях перехопило подих. Це був не просто натяк, це було пряме вказання шляху. Її наступний крок став очевидним. Час ближче знайомитися з власною родиною.

***

Минуло кілька днів, а чутки, яких вона так чекала, так і не з’явилися. Тиша навколо цієї справи була підозрілою, набагато тривожнішою, ніж будь-які найбрудніші плітки.

Маомао йшла повільно, намагаючись не привертати уваги. Її прогулянка мала видаватися безцільною, та насправді вона фіксувала кожен рух навколо. Вона вдивлялася в обличчя служниць, намагаючись вловити нервове сіпання повік, прислухалася до уривків розмов, що доносилися з-за розписних ширм і кущів. Хтось жваво обговорював якість тканини з нової партії, хтось — музикантів, які грали на бенкети. Але ні слова про Лішу. Жодної плітки чи натяку на те, що сталося в саду. Їй це категорично не подобалося. Це було неприродно для Палацу.

«Або хтось дуже впливовий прибрав сліди, або всі бояться говорити», — подумала вона, відчуваючи холодний піт. — «І в обох випадках — я в зоні ризику».

Вона завжди знала, що це жорстока гра, в якій переможець отримує все, а ті, хто програв не мають другого шансу. Але ніколи раніше вона не відчувала, що сама може стати мішенню. Вона звикла вважати себе непомітною, сірою мишею, нецікавою для серйозних гравців. Не досить типовою, не досить зручною, щоб хтось поклав на неї око.

Але зараз… після того клятого бенкету… усе змінилося. Її поява в саду, запрошення від Імператора — все це витягнуло її на світло.

Вона зупинилася біля фонтану, підставивши обличчя під дрібні бризки. Вода била рівномірно, створюючи ілюзію спокою, але цей шум не заспокоював її думок. Ілюзії тут узагалі були скрізь, і вона була майстром їх розвінчання.

В її думках знову з’явилася Суйрей. Їхній союз був корисним, навіть вигідним для обох. Та чи був він хоч на йоту щирим?

Колись клан Ла і клан Суйрей були ворогами, суперниками, чиє протистояння було жорстоким і безкомпромісним. Але в той момент, коли клан Суйрей опинився на межі повного знищення, саме Ла простягли їм руку. Допомогли. Запропонували захист — чи, можливо, це було просто зручною формою контролю?

Маомао не знала, чому. Можливо, Імператор настояв чи батько побачив вигоду. І тоді з’явилася Суйрей. Тиха, усміхнена, завжди вірна. Інформація в обмін на інформацію, послуга за послугу. Їй не подобався Задній палац, і вона хотіла посіяти тут хаос, щоб помститися за щось своє. В цьому вони були дещо схожими.

Маомао довго вважала, що це — ідеальний баланс. Сильніший клан рятує слабший, а той, у свою чергу, служить. Але зараз щось у цій історії здавалося інакшим.

«Може, це була не подяка. Може, це була пастка з самого початку», — пронеслося в її голові. — «Може, вони самі все це підлаштували: і занепад, і порятунок. Усе — суцільна брехня».

Вона відчула, як напружуються плечі, її тіло рефлекторно готувалося до боротьби.

«Треба поговорити з нею», — вирішила Маомао. — «Поглянути їй в очі. Зрозуміти. Переконатися. І — якщо потрібно — діяти першою, поки вона не випередила мене». Маомао знала, що якщо ситуація цього вимагатиме, вона прибере Суйрей без жодних вагань.

Але поки що це були лише домисли. Здогадки, які народжувалися в тиші її власних підозр. І ця тиша наразі грала проти неї. Не можна було вірити навіть союзникам.

Маомао продовжувала прогулянку, хоча ноги вже гули від утоми. Але її думки вже не крутилися довкола Суйрей. Вони різко обірвалися, щойно вона побачила знайому постать, яка повільно йшла алеєю, немов у нього не було ані справ, ані найменшої мети. Було дивно бачити його тут, поза межами Заднього палацу.

«Дзінші», — його ім’я пролунало в її свідомості з якоюсь новою інтонацією. — «І що ж такий високопоставлений євнух робить тут сам-один, без причин, поспіху та охорони, ніби звичайний гульвіса?»

Це було дивно. А все дивне в Палаці було або небезпечним, або цікавим, або і те, і інше разом. Маомао не любила загадок без розв’язання, а ще більше — коли хтось намагався обійти її в грі, правила якої вона ж сама й вигадала.

Вона рушила до нього, навмисно уповільнюючи крок і надаючи собі вигляду легкої втоми, немовби прогулянка вийшла занадто довгою.

— Пане Дзінші, — вона ввічливо вклонилася, намагаючись не дивитися йому прямо в очі. Впевнена брехня легко злетіла з її вуст: — Мені соромно, що я не мала змоги поговорити з вами належно під час бенкету. Відразу після чаю мені стало нестерпно зле, тому я була трохи… не в собі.

Він усміхнувся. Спокійно, красиво, тією бездоганною посмішкою, яка зазвичай збиває з пантелику, як і личило людині його статусу. Проте його гарні очі залишалися абсолютно холодними — вони спостерігали, вивчали, намагаючись просканувати дівчину наскрізь.

Маомао почала ненавидіти цю усмішку. Занадто гарна.

— Ви не маєте за це вибачатися, пані. Бенкет був доволі… непередбачуваним для нас усіх.

Вони рушили далі поруч. У їхніх голосах звучала ідеальна ввічливість, а от у думках… краще було туди не заглядати.

— Ви, певно, маєте безліч справ у зв’язку з цим… інцидентом, — мовила Маомао, вдаючи байдужість і розглядаючи носки своїх черевиків, але її вуха ловили кожен відтінок інтонації.

— Є такі справи, що ніколи не закінчуються, — ухильно відповів він, — але винний поки що, на жаль, не знайдений.

— Тоді… — вона на мить зупинилася і повернула голову, вдаючи щире зацікавлення. — …її стан критичний?

Він зробив ледь помітну паузу, ніби зважуючи відповідь. І потім сказав, дивлячись їй прямо в очі:

— Вона жива.

Одне коротке речення. Те саме, яке Маомао так хотіла почути, що аж кулаки стислися під рукавами.

«Я хоча б попадаю з першого вистрілу.» — швидка думка.

Дзінші дивився на неї так, ніби очікував побачити бодай якусь емоцію, здивування чи полегшення. Але вона лише кивнула — ледь помітно, немов це було цілком очікувано.

«Цікаво», — подумала вона. — «Якщо про це ще не пліткують по кутках, значить, справа набагато серйозніша, ніж здається на перший погляд. І значить — він збрехав би мені, якби не мав для цього вагомої причини».

— Добре, — сказала вона з легкою усмішкою. — Це справді тішить. Ми всі сподіваємося на її одужання.

— А особливо ви, правда ж? — тихо, майже інтимно кинув він.

Маомао не зреагувала. Невже цей павич справді її в чомусь підозрює? Її обличчя залишалося непроникним, як і завжди. Але вона помітила — він стежить за кожним її рухом, так, ніби вже давно щось про неї знає. Або здогадується. Проте вона була хитріша.

Бо тепер вона знала, на що натиснути. Його схожість з Ах-Дуо не могла бути випадковістю. І якщо він є тим, кого вона підозрює … Гра стала цікавішою.

— Дайте вгадаю, пане Дзінші, — спокійно сказала Маомао, зупиняючись і дивлячись на нього впритул. Вона вирішила кинути виклик, одразу переходячи до суті, без танців з бубном: — У вас упереджене ставлення до мене через мого батька? Повірте, я теж його не надто люблю, — вона зробила паузу, смакуючи момент. — Я чула, що ви дуже активно цікавились моїм кланом.

Дзінші на мить відвів погляд. Він явно не був готовий до такої прямоти, майже грубощів від такої дивакуватої дівчини.

— Лішу врятували досить швидко, — додав Дзінші після важкої паузи, його погляд був задумливим, ніби він намагався перевести тему в безпечне русло. — На щастя, поряд виявилися слуги з достатнім досвідом у таких справах.

— Врятували… — повторила Маомао. — Зазвичай у подібних випадках тут буває інакше, чи не так? Ви ж знаєте краще за мене, як усе закінчувалося з попередніми наложницями. Отруєння — і одразу смерть. Без варіантів.

— Я спостерігаю за гаремом, я знаю все, що відбувалося з наложницями, пані Ла. Здається, у тих випадках дії були більш… рішучі, — погодився Дзінші. — Тоді їх хотіли прибрати, а Лішу… можливо, лише налякати.

«Якщо він справді спостерігач гарему, то може бути корисним пішаком. Треба встановити з ним хороші зв’язки, як би він мені не подобався.»

— Щось тут не так, пане, — тихо мовила Маомао. — Виконавець був ніби невпевнений у собі. Або…

— …або це була зовсім інша людина, з іншими цілями, — завершив за неї Дзінші, їхні думки зійшлися. — У наложниці Лішу жахливі фрейліни, але я не думаю, що вони могли б наважитися отруїти свою господиню. Це надто складно для них.

Вони зупинилися біля невеликого озерця. Вода в ньому була прозора, але глибока. Вона нагадувала їхню розмову, яка занурювалася все глибше на дно інтриг.

— Я чув, що ви не їли нічого з поданого на бенкеті, — раптом сказав він, озираючись на неї, погляд знову став вивчаючим. Йому явно здавалося дивним це поєднання обережності та інтересу до справи Лішу. — Обережність — рідкісна чеснота у нашому дворі. Боялися, що вас теж спробують отруїти?

— Ви багато чого чуєте, пане, — відповіла Маомао з кривою усмішкою. — А ще більше бачите. Наприклад, кого можна отруїти абсолютно безкарно, а кого краще не чіпати. І кого врятують, навіть якщо отруять, бо він потрібен живим.

— Це ви зараз про себе?

— Це я про тих, хто вижив. І про тих, кого вже ніхто не врятує, — її голос залишався холодним. Жодної емоції, лише лише факт, викладений із безжальною точністю. — А от ви, — вона трохи нахилила голову, розглядаючи його, — здається, чудово розумієте, як працюють ці сили. Ви ж тут опинилися не просто для прогулянки?

Він мовчав кілька довгих секунд, його обличчя знову стало непроникним. Потім обережно, зважуючи кожне слово, відказав:

— Іноді достатньо лише одного погляду на людину… щоб зрозуміти, наскільки вона небезпечна.

— Повністю згодна з вами, — м’яко відповіла Маомао. — Більшість дурнів у цьому палаці цього не вміють, на жаль… — вони мовчки дивилися в сторону павільйонів. — Мені іноді здається, що будь-хто може бути наступним у цьому списку жертв, — раптом сказала вона. — І що головне — це бути непомітним. Але як тоді бути тим, кого мають помітити?

Її запитання прозвучало як риторичне, але в ньому була прихована глибока іронія над власною долею. Дзінші дивився на неї мовчки.

— Я хочу стати наложницею Імператора, пане Дзінші, — сказала вона прямо, не знижуючи голосу. — Якщо ви справді спостерігач гарему і маєте вплив, то допоможіть мені туди потрапити.

Дзінші примружився, на його обличчі з’явилася легка, майже доброзичлива посмішка.

— Ви ж чудово знаєте, що ви не в його смаку, пані Ла, — сказав він м’яко, і в його голосі прозвучала впевненість, яка її зачепила. — Імператор… полюбляє зовсім інший тип жінок.

Маомао зупинилася як укопана. Її обличчя залишалося спокійним, але очі звузилися до вузьких щілин. Щось у його голосі — чи то зневажливий тон, чи то абсолютна упевненість у знанні чужих смаків — її зачепило за живе.

— Можливо, ви й праві, — сказала вона, нахиливши голову набік і розглядаючи його з новою цікавістю, — але дивлячись на вас, пане, я іноді грішним ділом думаю, що може саме ви — справжня наложниця в цьому палаці. Найвпливовіша з усіх.

Вона зробила іронічну паузу, насолоджуючись тим, як сіпнулася його повіка. Її голос був спокійний, але слова різали, проникаючи в саму суть.

— Такий євнух, що своєю красою затьмарює половину гарему, — продовжувала вона, — може, це саме ви в смаку Імператора, а не всі ці нещасні жінки? — її очі холодно блиснули. — Хоча…

Вона зробила крок ближче, злегка нахилилася до нього, ніби збиралася відкрити найстрашнішу таємницю Всесвіту. Її голос став тихішим, але від цього лише більш пронизливим. Це була лише здогадка, у неї не було жодних доказів, лише інтуїція. Але зараз варто було виглядати впевненою.

— Мені здається, пане Дзінші, що ви взагалі не євнух.

Дзінші занімів. Його бездоганна усмішка миттєво зникла, а обличчя стало блідим, як папір. Уся його ретельно вибудувана маска розсипалася в одну мить, оголюючи щось зовсім інше.

Повисла тиша. Легкий вітер продовжував хитати гілки дерев, шелестів листям, ніби намагаючись розбавити цю напругу. Але вона залишалася.

Дзінші повільно відвів погляд, ніби обмірковуючи свій наступний хід. Вперше за весь час він виглядав не як граційна лялька при дворі, а як поранений хижак, якого загнали в кут.

«Я вгадала?.. Серце калатає, як божевільне. Якщо я помилилася, мені кінець.»

— Ви дуже спостережлива, пані Ла, — сказав він нарешті, і його голос звучав дуже напружено.

— Я не тільки спостережлива, — відповіла Маомао, і на її обличчі з’явилася крижана посмішка. — Я ще й небезпечна. Чи хочете ви, пане, щоб про це дізнався весь Палац? В Задньому палаці не можна знаходитися таким чоловікам. Ви ж знаєте закон.

Її слова були прямим ударом під дих. Дзінші зітхнув. На мить здалося, що йому раптом стало байдуже. Невже її маніпуляції не працюють на нього так, як вона розраховувала?

— Я можу унести цю таємницю з собою в могилу, — сказала вона тихіше, — але тільки якщо Ви будете співпрацювати зі мною, пане. І не будете сунути свого довгого носа в справи мого клану. Нам обом вигідна ця мовчазна угода.