Розділ четвертий. Мертвий

Звісно Олі не змінив свою думку. Не передумав вбивати себе. Виражаючись простими, зрозумілими йому словами, Олівер знаходився в стані ахую, м’яко кажучи. Його мозок і так був хворим, як і сам хлопець, самознищуючись і знищуючи свого носія. Його психіка була настільки виснажена щоденною боротьбою з депресією, що Сайкс хотів тепер вбити не тільки себе, а ще й Енді за його непрохану «допомогу». Ці думки кипіли, як чайник, в мозку Олівера, поки вони перелізали огорожу, щоб вибратися із вокзалу.

Він йшов поряд із незнайомим йому «типом», намагаючись триматися на відстані. Йому дуже боліла голова, як зсередини, так і ззовні. І найдивнішим було те, що вперше, за останній рік, якщо не довше, Сайкс відчував голод. Він міг би з’їсти зараз щось настільки несмачне, що його могло б знудити, але принаймні це б позбавило від дратуючого бурчання в шлунку.

– Цим можна заплатити за їжу? – витягнув його з думок Енді, дістаючи з внутрішнього карману жилетки… щось.

– Їбать, я, по-твоєму, бачу в темряві? – хрипко промовив Олі, ковзаючи поглядом по трохи вищій за нього фігурі.

– Та без питань, – клацнув він пальцями, після чого неподалік них засвітився ліхтар.

– Ти ідіот!? Комендантська година, нас зараз заберуть у відділок, – почав озиратися на всі боки Сайкс, його знову почало трусити, дрібні мурахи повзали хребтом, на лобі потроху почав виступати піт, хоча на вулиці було зовсім не спекотно.

– Але ж ти хочеш їсти, – протягнув на світло руку з чорною пластиковою картою Блек, перепитуючи: – То цим можна заплатити за їжу?

Олівер втупився в нього, не відводячи погляду. Деяку мить назад це створіння, – хлопець не знав, як його ще можна було назвати по-іншому, але точно був впевненим, що той не людина, – віддубасило його, намагаючись вбити, а потім спробувало… поцілувати? Це було настільки дивно і незрозуміло для молодшого, що його брови розбіглися в різні боки, підбираючи емоцію. Він дивився на чорну полосу на обличчі Енді, яка проходила від вуха до вуха. На повіках теж було щось схоже на «smoky eyes». Олівер не поважав чоловіків, які фарбуються, але сьогодні вирішив не коментувати це вголос.

– Олівере, – помахав Блек рукою перед обличчям хлопця.

– Якщо на ній є кошти, – знизав плечима Сайкс, бажаючи нарешті продовжити їх шлях в нікуди, та дещо змусило його знову підняти голову, прикипаючи поглядом до Енді.

– Що? – кивнув той запитально.

– По-перше, я не називав тобі свого імені, а по-друге, – він тяжко ковтнув, – ти не розмовляєш? – ніби перепитав він сам у себе.

– Я ж казав, що не відкривав свого рота, – клацнув пальцями прибулець, вимикаючи світло. – Сайкс, ми розмовляємо тільки у твоїй голові, – додав він тихіше. – Ти інколи також не відкриваєш рота.

Олівер нахилив голову, дивлячись на обриси свого побитого життям взуття, не рухаючись. Він прислухався до пустоти у своїй голові і його дивувало, що там немає купи думок, які зводили його з розуму протягом останніх десяти років.

– Так, звісно, – закивав він, розмашисто мотаючи головою. – Чому б і ні, – і стукнув з розмаху ногою в гомілку Енді.

– У тебе все добре? – звів одну брову чоловік.

– Так, все чудово, у мене просто їде дах, – засміявся він, але зовсім невесело. Спиною Блека пробіг холод, це було чимось новим і навіть диким для нього.

Олівер не розумів, що з ним зробило це створіння, і чому йому було так байдуже на це. Будь-яка інша людина вже б не просто давала задню – бігла б зі швидкістю 40 км/год. Але давайте будемо чесними, будь-яка інша людина з ймовірністю 90% була б більш фізично і ментально здоровою, ніж Олівер з його хворим мозком. З будь-якою іншою людиною «фокуси» Енді не спрацювали б: у кращому випадку все закінчилося б глибокою психологічною травмою, а в гіршому – ще однією, цього разу вже остаточною, спробою самогубства. Жорстокість ніколи не була ефективним способом допомоги людині, яка перебуває в суїцидальній кризі. Та це спрацювало, проте не так, як мало, і тепер Сайкс хотів відпиздити Енді до посиніння.

– Ти, мабуть, думаєш, що це все нереально? – задав найбезглуздіше питання, яке тільки міг, Енді.

– О-о-о, ну, знаєш, за життя якось ніхто раніше не хотів зробити мені лоботомію, – пирхнув Олі.

– Це що таке? – серйозно запитав старший.

– Це коли тобі свердлять дірку в голові, щоб ти став спокійнішим, – втомлено пояснив Олівер, відчуваючи невгамовне бажання вдарити Енді ще раз. Але він стримався, розуміючи, що це може бути небезпечно.

На обличчі Енді на коротку мить з’явився вираз, схожий на спробу обробки складної інформації.

– Це боляче? – запитав він.

– А ти, блять, як думаєш? – скривився Сайкс. Він знову відчув знайоме роздратування, змішане з наростаючою тривогою. Його світ остаточно перестав бути йому підвладним.

– Я не думаю, принаймні так, як це робите ви. Особливо ти, – Блек торкнувся його плеча, на що Олівер скинув його долоню.

– Слухай, як тебе звати? – перегородив йому шлях Олівер.

– Енді, – зупинився чоловік.

– Енді, а ти не міг би з’їбатися з моєї голови, будь ласка?

– Хочеш, щоб я пішов? – схилив голову у запитанні Енді, бо досі найтяжче йому давалося сприйняття нецензурної лексики. Він просто не розумів, навіщо люди її використовують, заміняючи нею вже існуючі слова, і не міг вгадати, що саме означало те чи інше слово, але точно знав, що його перепитування дратують хлопця.

– ТАК! ПІШОВ, ЗНИК, ЩЕЗНУВ, ЗАБРАВСЯ ГЕТЬ! ВІДЧЕПИСЯ ВІД МЕНЕ! – вибухнув Олівер. Він відчув, як знову починає тремтіти.

– Мені немає куди йти, – спокійно сказав Енді. – І я гадки не маю, що значить твоє «нахуй», куди ти мене зараз відправляєш.

– ПЕРЕСТАНЬ ЧИТАТИ МОЇ ДУМКИ! – схопився за голову Сайкс.

– Я не читаю твої думки, – спокійно відповів він. – Ти сам їх озвучуєш. У своїй голові. І робиш це дуже голосно, – знизав плечима Енді.

Олівер застиг, його руки, що стискали голову, повільно опустилися, але пальці тремтіли, ніби він намагався втримати залишки здорового глузду. Його очі, червоні від сліз і втоми, вп’ялися в Енді. Слова Блека – «ти сам їх озвучуєш» – гуділи в голові, як рій розлючених бджіл, і Олівер не знав, він хоче розсміятися, чи заволати.

– Але у тебе, принаймні, не грає музика в голові, і мені це подобається, – спробував натягнути на обличчя посмішку Блек.

– Яка ще, в біса, музика? – Олі вже був на межі нервового зриву.

– Поки що не розумію, люди щось постійно слухають у своїй голові. А у твоїй тихо.

– Мені це сприймати як комплімент?

– Дістань собі поїсти, – не відповів на його питання Енді, перебиваючи. – У тебе шлунок видає дивні звуки.

– Це нормально.

– Хіба це не означає, що треба поїсти?

– Слухай, якщо ти вже вирішив йти за мною, чи не міг би ти стулитися? – Олівер зрозумів свою помилку, передбачаючи очевидну відповідь. – У моїй голові, – додав він. – ПОМОВЧ!

Сайкс не знав, чи було вірним рішенням йти до себе додому, маючи такий нехороший хвіст у вигляді поїхавшого психопата. Та йому більше не було куди йти, і ніч, загалом, не обіцяла нічого хорошого. Невже могло трапитися щось гірше за невдалу спробу самогубства?

Якщо Енді не буде знати, де в його домі лежить найгостріший ніж для м’яса, у Олівера буде невелика перевага над ним. Зрештою, він сам хотів обрати для себе новий сценарій смерті.

– Чому тебе так трясе? – взяв його руку Блек, тримаючи у висячому положенні.

– Це називається «ломка», – спробував забрати долоню Сайкс.

– Хто тебе ламає? – почав перебирати чужі пальці чоловік.

Олівер різко висмикнув руку, стискаючи долоню в кулак. Його паяло від власної слабкості у тілі, і не тільки у ньому. Ломка була не просто словом – вона була фізичним доказом того, як кетамін, який колись здавався порятунком, тепер тримав його в лещатах, нагадуючи, що він не може втекти навіть від самого себе.

– Ніхто мене не ламає. Я вже давно сам себе зламав.

– Ти не хочеш присісти? – раптом зупинився Енді, коли вони проходили повз парк.

– Я нічого не хочу, але валяй, – підійшов він до однієї з лавочок, сідаючи. Блек навис над ним, викликаючи роздратування. – Ти ж, блять, сісти хотів, хулі тепер стоїш наді мною?

– Я запропонував тобі присісти, бо ти виглядаєш не дуже добре. Але якщо ти вже сидиш… – він знизав плечима, так і залишаючись стояти поруч з лавкою.

Нездатність незнайомця вловити сарказм Олівера та його буквальне розуміння ситуації ще більше розлютило Сайкса.

– То сядь, блять! – вибухнув Олівер.

І Блек сів. Прямо на ноги хлопця, обличчям до обличчя. Від нього нестерпно несло бензином. Його коліна притиснулися до стегон Сайкса, а світлі очі, що здавалися напівпрозорими в тьмяному світлі, дивилися на нього так уважно, що Олівер мимоволі відсахнувся, вдарившись спиною об спинку лавки. Його серце забилося сильніше – не від страху, а від якоїсь дивної, хворої суміші емоцій – злості, сорому, розгубленості. Енді був занадто близько, його присутність була занадто важкою, а його спокій – занадто нестерпним.

– Ти що, зовсім поїхав? – прохрипів Олівер, його голос тремтів, але він не відводив погляду. – Злізь, нахуй, із мене, бо я тобі зараз вріжу! – його руки мимоволі піднялися, але зупинилися у повітрі, ніби він не був певен, чи хоче штовхнути Енді, чи задушити, чи повернути той самий кулак в щелепу, даруючи таку ж рану на губі.

– Бий, – вказав Енді рукою на своє обличчя.

А Оліверу не потрібно було другого запрошення, щоб відмовлятися від першого. Він замахнувся правою рукою, цілячись прямо в ніс прибульця, вкладаючи в цей удар всю свою лють, роздратування і безсилля. Чи хотів він поранити Енді? Можливо. Однозначно! Хлопець просто хотів, щоб від нього відстали. І неприємний звук, який пролунав разом із ударом, був схожим на хрускіт криги у калюжі під ногами морозного ранку. Кров потекла обличчям Енді, скрапуючи на його одяг, частково забруднюючи джинси Сайкса.

Вони дивилися один на одного близько хвилини, серце Олівера все ще приглушено, але часто билося, заважаючи дихати на повні груди.

– Тобі не боляче? – зрештою, першим подав голос молодший, сам не розуміючи, чому.

– Звісно, що боляче, – коротко відповів Енді, задумавшись. В його голові розгортався новий, зовсім неочікуваний позаплановий план (читачу, вибач за тавтологію) по самознищенню. На обличчі з’явилася і застигла справжня посмішка, проте очі не виражали нічого. Його новий знайомий скляним поглядом дивився повз нього, і Олівера це до усрачки налякало.

– Енді, чи як тебе там? – торкнувся він плеча чоловіка. – Я можу щось зробити, щоб ти залишив мене у спокої? – Сайкс остаточно здався.

Зіниці Блека відмерли, переміщуючись на обличчя Олі.

– Так, – він витримав невелику паузу. – Вбий мене, щоб врятувати свою планету.