Розділ другий. Із бібліотеки мерця

Думки звичайної людини часто схожі на хаос із різноманітної інформації і емоцій. Вони неструктуровані, безформні і інколи позбавлені будь-якого сенсу. Вони просто існують, бо мозок не може не думати. Коли йому нудно, він починає підкидати гівна на вентилятор, розважаючи себе. Часто ці розваги закінчуються печально.

Енді не був звичайною людиною. У його голові все було зовсім навпаки. Його мозок нагадував бібліотеку із чітко розташованими секціями класики, хорору і енциклопедій. І він завжди знав, де знайти потрібне з першого разу.

Мозок середньостатистичної людини обробляє інформацію приблизно за якихось дві соті частки секунди – і при цьому стабільно помиляється. У мозку Блека не було і натяку на помилки, хоч він і не вважав свою здатність мислити ідеальною.

***

Десь півгодини тому я прийшов до тями на City Road Cemetery. А це означає, що життя планети, на яку мене занесло, закінчиться через декілька днів. Чи здивувало мене те, що вони відводять спеціальні місця, в яких закопують мертві тіла, і дають цим місцям назви? Мабуть, я ще не думав над цим так серйозно. Мене, швидше, здивувало, що цей процес щоразу перетворюється на якийсь дивний обряд. У них існує щось на зразок культу, який після смерті прощає їм всі гріхи. Майже всі, я думаю. Вони моляться для цього ще при житті. Богові. Але не приносять йому жодних жертв. І щиро дивуються, коли їхні молитви не спрацьовують.

Мені не сподобався чоловік у чорному. Опустимо, що він був надто гучним і галасливим, – від нього віяло чимось темним і незрозумілим. Хоча на це гріх жалітися, я тільки декількома хвилинами раніше побачив своє відображення у дзеркалі. Сподіваюся, на їх території це не буде сприйматися як пряма загроза оточуючим. Інакше мене чекають проблеми. Побачивши когось, подібного мені, у себе вдома, я б, не думаючи, зламав йому шию. Тут це, наче, найефективніший спосіб позбавитися від когось. Я не розумію, чому вони вбивають інших задля розваги. Найрізноманітнішими способами. Це якийсь абсурд.

А ще ті, хто називаються себе людьми, люблять займатися саморуйнуванням. Вони романтизують психічні розлади та втрачання іншими своєї людяності. Здавалось би, немає нічого простішого, ніж піти до спеціаліста і пролікувати свою голову, але це насправді для них тяжко.

Вони все життя працюють, щоб мати змогу жити, але натомість виживають. Коли у них фінансові труднощі, вони впадають у крайнощі і спускають всі кошти на речі, які б мали допомогти їм розслабитися: випивка, наркотики, розваги. Мали б… але не мають. Це такі нелогічні, хаотичні і дикі створіння.

Хвилин п’ятнадцять назад я спробував самознищитися на одній із заправок. Мені було цікаво, чи існувало на цій планеті пальне, і я знайшов його в одній із найпримітивніших форм. Люди засмічують їм повітря, ґрунти і воду. Загалом, проаналізувавши небагато інформації, мені вдалося дізнатися, що засмічують вони все, чого торкаються. Можливо, примітивним тут є зовсім не пальне, проте це питання треба ще дослідити. Можу сказати тільки, що заправки біля «Spar» більше не існує, як і половини самого магазину. Я облив себе бензином з голови до ніг, і не зміг загорітися. Від однієї іскри трапився вибух. Я вцілів, не постраждавши.

Мені це дуже не подобається. Якщо я не зможу придумати ідею, як себе знищити, все це може дуже печально закінчитися.

В голові постійно грає ця набридлива музика, вона лунає прямо з мозку інших. Ця раса надто зациклена на піснях з дивним вмістом. Кожен другий на вулиці ходить з гаджетами, в яких гучно лунають ударні прямо у вухах. Поки що я не можу зрозуміти, як їх це заспокоює, але мене це змушує відволікатися.

У них цікаві споруди, в деяких вони живуть, називаючи їх власним домом. Для мене «дім» – поняття більш розлоге: коробка не може зватися «домом». В ній вони тримають не тільки майно, але і тварин. В чому сенс – гадки не маю. Як і не знаю, як вони розмножуються. Хоча я встиг побачити «малих людей».

Хвилин десять назад я спробував скрутити собі шию. Суглоби, сухожилля, зв’язки і, можливо, кістки – я чув, як хрускотить все це, але, відпустивши руки, голова повернулася на місце. Я викрутив її під кутом 110° – це було неможливо.

Тому через декілька хвилин я спробував стрибнути з багатоповерхівки, щоб розбитися. Це була якась покинута споруда, де я почувався доволі комфортно. Я обрав двадцять п’ятий поверх, викидаючись спиною у вікно з розбитим склом. Удар, трохи болю і… нічого. Це почало турбувати мене ще більше. Я або чогось не розумів, або моє тіло не мало ніякого відношення до людського. Я звівся на ноги, обдумуючи останню ідею, яку почув дорогою сюди – зброя.

Хвилин п’ять назад я сидів у калюжі власної крові, шматуючи собі руку вздовж і впоперек. Шкіра зросталася назад на очах за декілька секунд, дивуючи мене ще більше. Ну і вистріл в голову також нічого не дав. Куля дзенькнула десь позаду, продірявивши череп і все, що було в ньому. На хвилину в очах потемніло, я навіть встиг заспокоїтися, а потім… Я облишив, забираючись геть з якогось паркінгу.

Люди дуже люблять автомобілі, вони не хочуть пересуватися природно. Деякі з них мають по декілька цих штук, які виводять їх лінь на абсолютно новий рівень. Я не можу їх засуджувати, переважно сам обираю у своєму світі користуватися телепортацією, але це, принаймні, не засмічує повітря, яким вони дихають. А тепер і я. Хоча я вже десь встиг почути фразу: «Лінь – двигун прогресу».

Хвилиною назад трапилося щось настільки дивне, що змусило мене присісти біля якогось дерева і голосно ковтати повітря, намагаючись вдихнути, як раніше. Я вирішив піти, подивитися, що собою представляють люди зблизька. Не вступаючи в контакт. Там був якийсь міст, де було дуже багато пішоходів і жодних автомобілів. Мене це зацікавило, я вирішив злитися з натовпом і просто перейти на інший бік.

Більшість з них доволі закриті та поверхневі: сум, злість, розпач, заздрість, подеколи – радість. Це не викликає в мені нічого, окрім цікавості, бо я ніколи не відчував нічого подібного. І мені б не хотілося відчувати. Можливо в цьому є якийсь сенс, але він робить весь вид слабким і схильним до маніпуляцій. Від такого воїна немає користі. Але вони носять броню. На їх обличчях завжди однаковий вираз, ніби заводські налаштування. У більшості сумний погляд і задумливий вираз обличчя. Але я не можу залізти глибше. Ніби щось не дає цього зробити. Можу тільки сказати, що керує ними, але це лише емоції. Лише оболонка.

В якийсь момент з думок мене вирвав жахливий біль, який стиснув серце так, що я справді вперше відчув тривогу. Я був необережним, розглядаючи перехожих, і зіштовхнувся з одним із них. Всього лише ковзнув своїм плечем по його плечу, але це було так… вперше я не можу підібрати слова. В горлі з’явився тяжкий клубок, який неможливо було прогнати, очі наповнилися сльозами, а серце… Я відчував його, фізично. Ніби в нього ніж встромили, продовжуючи всаджувати ще глибше. Ніби всі кольори цього світу стали темнішими, всі звуки раптово зникли і навіть при цьому в голові було не пусто, а… страшно? Я, взагалі, можу вживати це слово у такому контексті? Невже мене щось може налякати? Я бачив багато речей, але вперше мені довелося не побачити нічого. Безнадія, самотність, розгубленість, паніка, прийняття. Прийняття… Без жодних спроб боротися. Клянуся, я не хотів це відчувати, та як же мене це розізлило. На моїй планеті за таке кидали в утиль, не розбираючись.

Будучи необережним я все ж таки вступив у контакт – а таке враження ніби в те, що вони тут називають лайном.