Розділ перший. Амнезія

Цей день був підходящим для того, щоб померти. Ба навіть більше – прекрасним. Ранок видався похмурим, цвинтар, на якому він розпочався для одного з головних героїв, з ночі заливало дощем. Багнюка ковзала під ногами, змушуючи взуття вгрузати в землю. Хмари низько нависли над кладовищем, роблячи небо брудно-сірим. Жодного натяку на сонце. Погода була ідеальною для поховання, підходящою під настрій сотні людей, що зібралися купкою біля самісінького краю огорожі.

Якщо вам хоч раз довелося побувати на подібного роду церемоніях, ви однозначно зазначите, що такі речі не можуть припасти нікому до вподоби, а тим паче – до душі. Але ви точно будете диваком, якщо побажаєте інших обставин у день, коли ваша душа, якщо така, звісно, існує, назавжди від’єднається від фізичного тіла, і коли вашу труну опустять до ями. Мало хто хоче, щоб сонце світило так само яскраво, і пташки щебетали так само гарно, у той день, коли вас не стане.

Але справжнім диваком вас назвуть, якщо ви поділитеся думкою, ніби справді переконані, що вам буде діло до того, що відбуватиметься після вашої смерті. Будьте реалістом, мій друже: люди не будуть згадувати вас щодня. Ви зможете утримувати їх увагу на собі всього декілька годин – поки святий отець читатиме сумну проповідь. І, можливо, це буде вашою хвилиною слави: моментом, коли все ваше оточення зробить вигляд, що їм шкода. Не байдуже. Що вони сумують. Та їх життя продовжаться, як і життя на планеті і поза її межами загалом, на вас воно точно не зупиниться. І якщо бути зовсім чесним – ніколи й не зупинялося.

Парасольки оточуючих затуляли собою труну від сторонніх очей, але, здається, таких не було серед натовпу. Проте кришку ніхто не спішив відкривати. Церемонія прощання з померлим тільки мала починатися. Було тихо і некомфортно, хоча навряд на якомусь іншому цвинтарі можна було відчути себе як вдома. Великі краплі дощу барабанили по натягнутій тканині, створюючи монотонний білий шум. Ніхто не перешіптувався між собою, складалося враження, що всі чекали миті якнайшвидше забратися геть. Пахло болотом і мокрою землею. У ямі, яку викопали всього декількома годинами раніше, вже зібралася чимала кількість води.

Священник сповістив, що запізнюється через пробки на дорогах. В очікуванні його прибуття ніхто не міг позбутися відчуття гнітючої порожнечі, яка огорнула це місце разом із дощем і туманом, що почав стелитися землею. Ставало дедалі холодніше, настільки, що на відкритих ділянках шкіри присутніх почали з’являтися сироти.

Ви, певне, знаєте, яким неприємним буває відчуття очікування: переминання з ноги на ногу, незмога дістати телефон, щоб вбити час, напружене мовчання серед купи незнайомців. Проте це не було нудним очікуванням своєї маршрутки. Вони ж всі були родичами померлого, чи не так? Чому ж тоді поводились як абсолютно незнайомі один одному люди?

Дорогий читачу, це, можливо, несуттєва деталь, та я змушена поділитися нею з тобою, бо людська злість і заздрість іноді бувають надто жорстокими по відношенню до інших. Покійний був людиною цікавою, я б навіть сказала – веселою. В останні дні свого життя він вирішив змінити заповіт, переписавши все майно на свого найближчого друга. Той, до речі, так і не з’явився на цвинтарі у призначений день, бо і сам був прикутим до ліжка в тій самій палаті, яку вони раніше ділили удвох.

Усі справді були сумними цього ранку, але не через втрату близької людини – лише через втрату своєї частки майна. Проте ніхто і не підозрював, що невелика затримка священника стане передвісником ще більш дивних подій, які могли б лягти на сторінки книги жахів.
Десь об одинадцятій ранку, як встиг відмітити хтось із очевидців, у перших рядах пролунав доволі гучний шепіт, голос був невпевнений, радше розгублений, що змусило декілька голів обернутися на нього. Знову на декілька секунд запала тиша, а потім сталося те, що змусило багатьох здригнутися – одночасно пролунали чийсь зойк і глухий потрійний стук. З того – внутрішнього боку труни.

На думку Енді, яку він сформує значно пізніше, середньостатистична людина у своєму житті схильна керуватися логікою та доступними їй фактами, проте зіткнення з подіями, які не піддаються раціональному поясненню, змушує її мозок “ламатися”. І з цим важко не погодитися: розум, хоч і прагне впорядкованості, буває безсилим перед абсурдом. Простими словами, Блек вважав людей біологічними одиницями з обмеженим функціоналом: непередбачуваними і нелогічними.

***

Енді відкрив очі у незнайомому для себе місці, вдихаючи повні легені повітря зі свистом. Звук вийшов гучним, та не це здивувало чоловіка. Він нічого не бачив, нічого не чув і ніяк не міг поворухнути закляклими ногами. Щось тяжке давило на груди, під цим «чимось» пришвидшено билося серце. Він спробував прийняти сидяче положення, та тільки боляче вдарився головою. Розуміння прийшло не одразу, значно пізніше за здивування – він відчував біль. Це було неможливо. І варто було б оцінити ризики свого становища перед тим, як щось робити, але рука вже на автоматі потягнулася, щоб постукати в «стелю». Блек точно не сподівався, що хтось привітно відкриє йому двері з широкою посмішкою на обличчі, але його гріла думка, що він міг дихати. Що теж було неможливим, але, принаймні, не так бентежило. Думки про поховання живцем поки не приходили до його голови.

***

Кришка труни повільно почала підніматися, зосереджуючи на собі всю увагу. Спершу ніхто не збагнув, що відбувається, та розгубленість одних швидко передалася іншим, породжуючи хвилю тривоги, яка миттєво прокотилася натовпом. Декілька людей кинули свої парасолі і позадкували, штовхаючи спиною незнайомців. Натовп почав розступатися, розгублено озираючись і запитуючи, що трапилося. Дехто рвонувся тікати, інші застигли на місці, вп’явшись очима у труну. Поступово наростав шум, серед якого ревінням прозвучало: «Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ». Якийсь чоловік перечепився через гілку, сів у багнюку і видав щось на кшталт: «Не вірю своїм очам». Лише один хлопець посеред цього хаосу кинувся у самий центр, нарешті збагнувши, що відбувається. Він хотів допомогти людині, яка знаходилась всередині. В цьому не було нічого містичного: колись він читав статтю, у якій йшлося про перепоховання, ексгумацію і подряпані кришки домовин. У нього був шанс врятувати життя.

Юнак не добіг до труни декілька кроків, коли її кришка припіднялася на декілька сантиметрів і опустилася назад. Він загальмував, спостерігаючи, як з другим ударом та піднялася вище, але все ще безрезультатно. Домовина була виконана з якісної деревини, навряд чи комусь би вдалося відчинити її зсередини самостійно. До цього моменту хлопчина ще дивувався відсутності криків, але тепер у голові не залишилося місця ні для подиву, ні для питань. Хтось таки закричав, коли побачив руку «мерця», яка протиснулася між кришкою і основою, намагаючись вчепитися за щось. Спроба була невдалою, і долоня застрягла, одразу посинівши.

– Ну ж бо, йому погано! – хлопчина почав розмахувати руками, благаючи, щоб хтось допоміг.

– Скажу тобі більше, синку, він мертвий, – підійшов до нього незнайомий чоловік похилого віку. – Мертвим завжди краще, ніж живим, – він спробував підняти кришку, але самому зрушити її йому не вдалося.

– Вам справді хочеться пофілософствувати саме зараз?!

Хлопчина більше заважав, ніж справді міг чимось допомогти. Тож до чоловіка доєдналося ще декілька жінок, які змогли пересилити свій страх перед тим, щоб побачити всередині щось, що їм бачити зовсім не хотілося. Провозившись декілька хвилин з мокрою лакованою поверхнею деревини, вони нарешті змогли відкинути частину верхньої конструкції набік, звільняючи синюшні пальці померлого.

***

Енді засліпило світлом. Він міцно заплющив очі, відводячи голову вбік. Вона страшенно розболілася, під закритими повіками почали літати різнокольорові мушки. В грудях пекло, серце ніяк не хотіло заспокоюватися.
Це, мабуть, було дивним, але люди почали підтягуватися назад до місця подій. Цікавість завжди перемагала інстинкт самозбереження – це також буде висновком Енді у найближчому майбутньому.

Священник, який нарешті прибув і піднявся на пагорб, завмер від побаченого. Його портфель зі свічками і молитвеником випав із рук.

– Святий Ісусе, – чоловік схопився за хрест на шиї і швидким кроком, намагаючись не посковзнутися, направився до натовпу, благаючи розійтися.

Тіло покійного прийняло сидяче положення, Енді відкрив очі, швидко ними кліпаючи, намагаючись призвичаїтися до освітлення. Вони боліли, ніби під повіки йому насипали ріжучого сітківку піску. Купа незнайомців витріщилися на його профіль, не відводячи погляду. Від кінцівок до шиї вздовж хребта пробіг табун мурах, змушуючи голову сіпнутися. На нього летів чоловік у чорній рясі, штовхаючи інших і щось горлаючи. В голові програвалася дивна пісня, виконана незнайомою йому мовою, мотив був веселим і змусив брови Блека нахмуритися, поки він шукав звідки лунає музика.

Another one bites the dust
Ще один звалився замертво,
Another one bites the dust
Ще один звалився замертво,
And another one gone and another one gone
І ще одного, ні, ще одного немає,
Another one bites the dust, eh
Ще один звалився замертво, ех
Hey, I’m gonna get you too
Гей, тебе я теж дістану,
Another one bites the dust
Ще один звалився замертво.¹

Радіохвиля різко обірвалася рядком вивчених напам’ять інструкцій: «Ні в якому разі не вступати в контакт». На нього ніби відро льоду висипали. Енді сіпнувся вдруге, спираючись руками на краї домовини, допомагаючи собі таким чином з неї вибратися. Очі беземоційно окидали натовп, коли одна його нога поїхала ковзкою травою, ледь не відправляючи чоловіка до ями. Було дуже холодно, і це також здивувало Енді – він не мав цього відчувати. Він взагалі не мав НІЧОГО відчувати. Та потік чужого негативу перекреслював власні думки, змушуючи схопитися за голову. Його плечі піднялися надто високо, шия втиснулася в них, спина згорбилася, і в такому положенні, масажуючи собі скроні, і ніби захищаючись від усього оточуючого його світу, хлопець пройшов до найближчої частини огорожі, щоб сісти на неї.

Священник зупинився біля двох людей, схоже, найближчих родичів покійного. Він ледь розбірливо щось запитав, схиляючи голову набік, в сторону Енді.

– Це не наше тіло, – біле, як крейда, обличчя жінки в чорній сукні, здавалося, стало ще білішим.

– В сенсі не ваше… тіло? – священник через силу видавив із себе останнє слово, все ще дивлячись в бік хлопця, який сидів на металевій основі, склавши руки в замок і втупивши в них скляний погляд. – Чий він? – тяжкий клубок в горлі не хотів нікуди зникати, скільки б разів чоловік не ковтав.

– Мені звідки знати? – тільки і встигла промовити жінка, втрачаючи свідомість.

– Я казав, що це все із-за того клятого заповіту! – підхопив її чоловік на пару зі священником, намагаючись привести до тями. – Зателефонуйте в 9-1-1! ХТО-НЕБУДЬ!

Почалася паніка, присутні люди заметушилися, як мурахи в мурашнику. З організацією все було кепсько: у таку погоду швидка не могла дістатися до кладовища настільки швидко, як того вимагала ситуація.

У голові Енді почала крутитися нова нав’язлива думка: «Треба йти. Зараз». Він ковтнув важкого мокрого повітря, яке знову опекло легені, і звівся на ноги. Він нічим не міг тут допомогти, а якщо говорити прямо – і не хотів нічим допомагати. Його хитало зі сторони в сторону, шлунок вивертався навиворіт, хотілося пити і спати. І це все було неможливим – це «ламало» Блека.

За спиною почулося виття сирени швидкої допомоги, фари якої прорізали дощову млу. Працівники в темно-зеленій формі вже покинули машину й поспішили до натовпу, коли жінка раптово прийшла до тями, розгублено запитуючи, що трапилося. Та ніхто не міг дати чіткої відповіді – ані їй, ані медикам. Жоден із присутніх не міг пригадати, чи взагалі бачив щось дивне цього ранку. Та найстрашнішим було те, що ніхто точно не пам’ятав, куди поділося тіло із порожньої труни.

¹ «Another One Bites the Dust» – пісня британського рок-гурту «Queen» 1980 року.