Розділ третій. Один крок

Цей день був жахливим для того, щоб жити. Для Олівера він мало чим відрізнявся від інших, передуючих йому днів, що тягнулися нескінченною, виснажливою низкою. У світі Сайкса він був частиною того, що називалося депресією – болотом, яке засмоктувало його все глибше, позбавляючи будь-якої надії на порятунок. Він був частиною всесвітньої мережі, частиною жахливого культу, вибратися з якого було майже неможливо.

Його душа, якщо вона ще існувала, була втіленням слова «нічого». Абсолютне нічогісінько, позбавлене смаку, кольору, сенсу. І ця порожнеча лише посилювалася безсонними ночами, коли свідомість, позбавлена сну, гостро відчувала кожен її кут, кожну тріщину. В такі моменти, лежачи о четвертій ранку обличчям до стелі, в голові відбувалося щось таке, що ментально здорова людина ніколи не зможе відчути попри сильне бажання.

На справжніх війнах гинуть сотні людей, їх історії назавжди закарбовуються в пам’яті живих, лягаючи кривавими рядками хронік. Але в цій внутрішній війні, що точилася в розумі Олівера, не було свідків, не було героїв і переможених. Була лише невпинна, виснажлива битва, де кожна безсонна година ставала новою втраченою територією, де власні думки перетворювалися на безжальних ворогів. І в цій тихій, невидимій війні Олівер програвав бій за боєм, день за днем, все глибше занурюючись у безодню власного «нічого».

Раніше двигун його дофаміну рухався виключно на мріях і вірі у світле майбутнє. Але зараз цей двигун заглох з кінцями. Не просто затих, а розвалився на іржаві уламки, кожен з яких нагадував про втрачені час, можливості і самого себе. Сама згадка про “світле завтра” відгукувалася лише гірким присмаком втрати, як спогад про давно згасле багаття, від якого залишився лише холодний попіл.

Звичайні речі, типу виплати довгоочікуваної зарплати, чи придбання бажаної речі, чи походу в кінотеатр на хороший фільм – вони більше не приносили задоволення. Вони, по правді кажучи, не приносили взагалі нічого. Як і будь-що інше.

Раніше у Олівера були стосунки, хороші стосунки з хорошою людиною, про яку можна було тільки мріяти. Він все зіпсував.

Кетамін замінив йому і дівчину, і друзів, і заразом витіснив його самого з власного тіла. Свідомість давно поділилася на два етапи життя: «до» та «після». Йому не снились сни – тільки спогади про брудні підлоги в чужих ванних кімнатах, куди він падав, ковтаючи ще одну дозу, яку вже не хотів, але не міг не взяти. Наркотики тоді стали не просто способом втекти, а петлею, яка повільно стискалась на його шиї.

Був період, коли він не міг відрізнити реальність від галюцинацій, подеколи такі відголоски наздоганяли його і зараз. Він міг прожити ще один безглуздий день у сні, не відрізнивши його від реального життя, але це більше не лякало. Досі найгіршим залишалося відходити від стану ейфорії, яка з кожним разом втрачала свою магію, слабшаючи. Доводилося збільшувати дози, повільно отруюючи свій організм, пришвидшуючи його руйнування. А потім зникав і дофамін – останнє пальне, на якому їхав його мозок. Тепер їхав тільки його дах. І не залишалося нічого, крім абстиненції², блювоти, тремтіння у кінцівках і бажання втекти з власного тіла.

Залежність перетворювала його на ще одну ланку ланцюга, що міцно тримав Олівера на дні.

Він більше не відчував голоду. Звісно, доводилось чимось закидатися, щоб шлунок не болів на постійній основі. Хлопець вже здогадувався, що має або виразку, або гастрит, але про лікування навіть не задумувався. Він міг не їсти тижнями. Частково не спати – ще довше. Та жити він більше не міг.

Його життя не мало сенсу. Його психіка більше не могла вивозити і справлятися. Йому хотілося поховати себе живцем, знищити під корінь, втопити себе у багні. Зробити хоч щось, щоб більше не відчувати цей біль, який не припинявся ні на секунду, щоб дати перерву.

Звісно, Олівер вже думав про самогубство: це була найприорітетніша тема, про яку неможливо було не думати. Звісно, він перебирав в своїй голові, як намистини від браслету, вдалі і не дуже ідеї, місця, час…

Час він, однозначно, обрав правильний – про це Сайкс розмірковував з посмішкою, перекидаючи одну ногу через металеві прути вантажних воріт на Sheffield Railway Station.

В Шеффілді кілька місяців тому розгорнулися тривожні події, пов’язані з однією воєнною базою, тому Олівер точно був впевнений в тому, що сьогодні ніхто і ніщо не зможе йому завадити.

Станція зустріла його запахом мокрого металу і дизельного пального. Віддалено чувся шум коліс та приглушені гудки. Під ногами хрумтів гравій. У вухах дзвеніло, як перед втратою свідомості. Було тихо. І ця тиша була страшнішою за будь-який крик. Вона стискала голову як металеві лещата, змушуючи його думки кричати, благаючи про кінець. Йому було тісно у власній шкурі, хотілося вивернути себе навиворіт, аби позбутися всього: думок, болю, себе самого. Олівера добряче струсонуло. Дороги назад вже не було.

Він міцно-міцно заплющив очі, благаючи Бога про сміливість на останній крок. Він переконував себе годинами, днями і безсонними ночами, що це має бути швидко. Хлопець аж ніяк не був ідіотом, щоб думати, ніби не встигне відчути біль. Напроти – він був готовим. Йому не вірилося у те, що всього один крок – і вічний спокій. На очах з’явилися сльози.

Більше не доведеться щоранку боротися з болем, ще до того, як розплющаться очі. Не доведеться змушувати себе жити, щоб не розчаровувати свою сім’ю. Не доведеться думати, де взяти кошти на чергову пігулку від нав’язливих думок. Зрештою, вони все одно перемогли, як би він не намагався боротися.

Потяг прибував, освітлюючи фарами частину залізничної дороги. У вухах все ще шуміло від тиску, здавалося, що голова хлопця вибухне від напруги, його почало нудити, тіло затрусилося, він сильніше стиснув мокрі долоні в кулаки. Всього один широкий крок. І більше не доведеться дивитися в дзеркало, бачачи там лише тінь того, ким він ніколи не стане. Всього одна мить. І все, чим він колись був, назавжди зникне, ніби його ніколи і не існувало. Всього… на рахунок один… нога відривається від землі. Два.. Олівер ступає на колію, переміщуючи всю свою вагу на неї, підтягуючи іншу ногу. Три… він розірве себе на шматки, щоб його більше ніхто не міг зібрати докупи. Це кінець. Мокрі від поту долоні стискаються ще міцніше. Гучний гудок розрізає тишу, проходячись лезом по серцю.

Його різко, ривком, хапають за волосся на маківці, смикаючи назад.

З очей потекли сльози від жахливого болю. Здавалося, що хтось хотів вирвати його волосся разом зі скальпом.

Хлопець падає на коліна, на відстані витягнутої руки повз нього проноситься потяг, не припиняючи сигналити. Чи повз них? Олівер все ще відчуває чужу руку на своєму волоссі, яка міцно його стискає, ніби переживаючи, що той знову може кинутися на колію. Як тільки останній вагон зникає в темряві, пальці незнайомця боляче підіймають його за бідолашне волосся, ставлячи на ноги, і розвертають до себе. Хлопець хоче щось сказати, хоч і бачить лише нечіткий силует, навіть відкриває рот, коли йому в щелепу прилітає кулак, змушуючи похитнутися і впасти знову на коліна.

– Їблан? – схилився над ним силует, вже протягуючи руки, але Олівер був швидшим, закриваючи голову, шкіра на якій горіла вогнем. Він зіщулився, падаючи на землю, кашляючи від пилу і швидко кліпаючи, щоб прогнати сльози. Хлопець підібгав коліна до грудей, скрутившись у позицію «лежачого не б’ють» і чекав. Кров досі шуміла у вухах, не даючи почути дії незнайомця. Той хотів просунути долоню до обличчя Сайкса, але запізно зрозумів свою помилку. До цього він встиг десь вихопити, що собаки бувають небезпечними, і можуть вкусити навіть свого власника, але щоб люди кусалися… Це буде ще однією з тем, над якими Енді буде думати безпросвітними ночами. Він видав короткий, незрозумілий звук, відсмикуючи руку і, спохмурнівши, дивився на самогубцю, немов би не вірячи своїм очам. – Ти також маєш сказ?

Блек робить кілька кроків назад, штовхаючи взуттям каміння під ногами. Він не знає, що робити в подібних ситуаціях. Він не знає, що сказати, не знає, як «правильно» вчинити, бо він ніколи не був людиною. Ніколи не відчував нічого подібного, допоки не зустрів цього дивака, який намагався відібрати своє життя. Це було чимось диким для Енді, далеким, як він сам зараз від свого «дому».

Одна з рук на автоматі потягнулася вверх і, розвернувшись всім корпусом, Енді заблокував удар Олівера, який, схоже, набравшись сміливості, накинувся на нього з каменюкою в руці.

– Це було сміливо, я оцінив, але не обманюй себе. Ти робиш це не для самозахисту, – Блек стиснув його зап’ясток, вивертаючи руку під неприродним кутом, змушуючи впустити травмонебезпечний предмет. – Ти знав, що людські кістки ламаються легше, ніж стара гілка дерева, що прогнила від дощу? – Енді притягнув хлопця ще ближче до себе, іншою рукою перекриваючи йому доступ до повітря, стискаючи горло.

Передпліччя жахливо нило тупим нав’язливим болем, а вдихнути було вже майже нереально. Легені обпалювало вогнем, кашель в горлі не міг вирватися назовні, у грудях все стискалося. Йому хотілося, щоб все це швидше закінчилося.

Можливо, пекло виглядає саме так? Можливо, його залишки вже рознесло потягом на добрий кілометр залізничного шляху? Можливо, це його особиста карма за те, що не вірив до кінця в життя після смерті. Швидше, сподівався, що «там» нічого немає.

– Сподіваюся, ти не боїшся болю, – не надто голосно вимовив над самим вухом чоловік перед тим, як Сайкс ледь не втратив свідомість. Його пальці на зап’ястку і горлі розтиснулися. Олівер зі свистом вдихнув повітря, сильно кашляючи і хапаючись за шию.

Енді клацнув пальцями, змінюючи простір навколо хлопця. Стало світліше. Тепер Олівер стояв на даху багатоповерхівки, гойдаючись від сильних поривів вітру, які пронизували тіло холодом до кісток. Починалася буря, і порожніми вулицями літали уламки недобудов разом із купою осіннього листя. Олівер стояв на самому краю, повернутий спиною до шосе і обличчям до нового знайомого, якщо його можна було так назвати. В очах почала зароджуватися паніка.

– Чому ти не обереш цей варіант? – Блек ковзнув взуттям по невеликому нахилу черепиці, витягуючи руки і штовхаючи Олівера прямо в груди. Той, не очікувавши чогось подібного, в останню секунду хотів схопитися за жилет незнайомця, але Енді зробив крок назад, спостерігаючи за вільним падінням Сайкса. – Ідіот.

Він знову клацнув пальцями, і, Олівер, який всього на декілька метрів не встиг долетіти до землі і звернути собі шию, пірнув у воду, захлинаючись. Він одразу ж спробував випливти на поверхню, вдихнути трохи кисню, та позаду з’явився Енді, який накинув йому зашморг на шию. На кінці грубої і товстої мотузки було прив’язано камінь. Олівер почав йти на дно, марно намагаючись розплутати вузол, чи скинути зі своєї шиї край мотузки.

– Обери щось банальне, навіщо ускладнювати життя собі та іншим? – пролунало після чергового «клац» і Олівер, кашляючи і задихаючись, озирнувся на новому місці, згинаючись навпіл.

Це був закинутий гараж зі старими автомобілями, які стояли, покриті пилом й іржею.

– Подивися смерті в обличчя, – Енді дістав із кишені пістолет, впевненим кроком наближаючись до Сайкса. – Один вистріл, не заплющуй очі, – натиснув на спусковий гачок Блек, і куля пройшла крізь лоб Сайкса, залишаючи по собі дірку в черепі. Кров, з частинками мозку, бризнула на цегляну стіну, Олівер осів, обм’якаючи всім тілом. Голова повисла, впавши підборіддям на власні груди.

Чергове клацання пальцями, і незнайомець обіймає Сайкса зі спини, притуляючи пістолет йому до скроні. Олі дивиться на свої тремтячі руки, забуваючи дихати. Він помер. Миттю назад його застрелили із вогнепальної зброї. Це не могло бути реальністю.

Він зловив себе на думці, що не зміг наважитися на останній крок – не зміг прийти на вокзал. Він спить. Нарешті переборовши безсоння, йому вдалося задрімати на декілька годин. Йому просто сниться черговий дурний сон.

– Запам’ятай відчуття, – поклав свою голову на маківку Сайкса Блек, знову натискаючи на курок.

Чи боявся в цей момент Олі? Він був не просто наляканий, його охоплював тваринний страх, але не перед болем – перед невідомим. Він не розумів, що буде далі, і не хотів цього знати. Він лише хотів знову відкрити очі у власному ліжку і не вилазити з нього до пізньої ночі. Але він знову падає на холодний бетон, всипаний уламками битих пляшок, скло врізається в руку, на яку він приземляється, та чи критично це для мерця? Єдина думка, яка пролітає у голові Сайкса перед оглушливим вистрілом: «Це не так вже і страшно». І цю думку чує Енді. Останнє «клац» повертає їх назад, до залізниці, де Блек тримає напівпритомного Сайкса за комір його куртки, щоб той не впав.

– Що скажеш? – повільно опустив хлопця на коліна Енді.

– Нічого не скажу, – тремтячим голосом виплюнув Олівер, сідаючи на власні ноги, щоб перевести подих.

– Чому ти так хочеш, щоб тебе розмазало по колії? – опустився навпочіпки Блек.

– А тебе це має їбати? – огризнувся хлопець. Енді ще не встиг вивчити достатньо слів, щоб зрозуміти значення останнього, сказаного Сайксом, але по інтонації він збагнув приблизну суть і просто кивнув, підіймаючись. – Ого, облишиш мене? – не вірячи власним очам, запитав Олівер. Йому було б добре притримати язика за зубами, щоб не нарватися на ще більші проблеми, але емоційний стан сьогодні грав проти здорової логіки.

– Невже ти справді думаєш, що мені є до тебе якесь діло? Знаєш скільки крові на моїх руках? – він підняв обидві долоні вище голови, повертаючи їх тильною стороною. І хоч на вулиці було темно, як у закритій коробці, Олівер побачив, що з них стікала густа темна тягуча рідина. Він досі не вірив у реальність подій, що розгорталися перед ним. – Я вбив стільки безсмертних, щоб вберегти свою цивілізацію, і ти справді віриш, що ти краще них? Що ти вартий мого часу і якогось спасіння?

– А ти Бог, щоб мене рятувати? – огризнувся Сайкс.

– А ти віриш у Бога? – Блек закусив верхню губу, підіймаючи брови – одну вище іншої. Він уважно дивився на хлопця, чекаючи відповіді.

– Запитав у мене чувак, який рахує своє життя важливішим за життя тих людей, яких він вбив, – Олівер сперся на руки, підводячись і витираючи кров з губ. Ніс болів, але було терпимо.

– Я жодного разу не вбивав людей, – посерйознішав у погляді Енді. – Поки що, – кивнув він набік, ніби кидаючи виклик.

– Звісно, – хмикнув Сайкс, – у тебе ще все попереду. Можеш почати хоч зараз, – сплюнув він суміш бруду, крові і слини, прокашлявшись.

– Це запрошення чи провокація? – нагнувся Енді, дістаючи щось зі свого взуття. В його руках з’явився довгий кинджал, зблискуючи в темряві.

– Коли ти вже стулиш свою пельку? – підійшов до нього Олівер, протягуючи свої долоні, ніби просячи надягнути на нього наручники. Тільки просив він про інше, і Енді бачив в його очах те, що йому не подобалося навіть більше, ніж власна безвихідь на чужій планеті. Він приставив кінчик леза до чужих грудей, прямо над серцем, яке пришвидшено билося.

– Якби ти був уважнішим, то відмітив би, що я її навіть не відкривав, – взяв він обидва зап’ястя Олівера вільною рукою, не роблячи нічого. Просто стояв, збираючись з думками. Олі хотів різко податися вперед, самому насадитися на вістря леза, але Блек відвів руку раніше. – Можливо, горло? – провів він холодним металом по кадику хлопця.

– Можливо, ти, блять, залишиш мені хоч якийсь вибір в останні хвилини мого життя? – нервово сіпнувся Сайкс, і лезо ковзнуло по шкірі, розрізаючи її. Олівер навіть не звернув на це уваги.

– У тебе є вибір? – вперше за момент перебування Енді на Землі, його обличчям промайнуло щось, віддалено схоже на посмішку, ще й з відтінком сарказму. Він сховав кинджал назад до зависоких берців зі шнурівкою. Весь його образ виглядав занадто дивно, Сайкс бачив щось незрозуміле на його обличчі, та точно не міг розгледіти, чим саме це було. – Облиш, ти вже мертвий. Зсередини, – на цій фразі Енді зробив щось таке, що змусило Олівера застигнути каменюкою на місці. Він нахилився до його шиї, щоб притулити до неї свої губи і спробувати на смак кров. Сайкса пересмикнуло від цього жесту, але він не відійшов. Хоча, мабуть, міг це зробити. Енді досі тримав його руки, проте не так міцно, як раніше. – Це, – повернувся Блек до колії, – просто формальність. Ти вже давно кинувся під той потяг. Я лише нагадав тобі, як це відчувається.

– Я… – Олівер застиг, вдивляючись в темряву за спиною Енді. Він інтерпретував його слова занадто буквально. – Я мертвий?.. – він не міг повірити, що каже ці слова всерйоз, хоч і думав про це миттю раніше. Йому навіть не довелося видавлювати їх із себе, він ніби просто констатував факт.

– Страшно? Усвідомлювати, що нічого в твоєму світі не змінилося? – Енді відпустив його зап’ястя, підіймаючи голову Сайкса за підборіддя. – Що плануєш робити?

У Олівера в голові починалася істерика. Його тіло кинуло в жар, руки почали тремтіти, зуби цокотіли, але не від холоду. Він почав втягувати ротом повітря, як риба, яку викинуло на берег. В очах паніка намотувала круги тісною кімнатою: його зіниці бігали, намагаючись вчепитися за будь-що, що могло б повернути його до реальності.

– Будь ласка, – схопився він за плечі Енді, трясучи його.

– Що «будь ласка»? – справді не розумів Блек.

– Зроби щось, – Олівер ледь стримувався, щоб не заплакати. Він не розумів, що з ним відбувається. Емоції вже не просто керували ним – він був схожим на оголений електричний дріт.

– Що я можу зробити? – так само взяв його за плечі Енді.

– Я НЕ ЗНАЮ! – сльози врешті полилися з очей Сайкса. – Мені дуже страшно.

– Чого ти боїшся?

– Я не знаю, – Олівер хаотично озирався навсібіч, – я просто не знаю. Я не хочу тут бути, я не хочу всього цього, я просто хочу спокою, – він різко зупинився, дивлячись в світлі очі напроти. – Я боюся… боюся, що спокою не існує. І пекло, через яке я проходив все своє життя… буде тривати вічно, – він стиснув губи, злизавши сльози з них. Енді прибрав свої долоні з його плечей, переміщуючи їх на голову хлопця, торкаючись волосся. – Будь ласка, не треба, мені і так боляче, – прикрив свою голову Олівер, благаючи не смикати, але вже морально готуючись до порції болю.

– Тому ти ще і живий, ідіот, – Блек притулився до його вуст, але не цілуючи. Він прибрав сльози з чужого обличчя великими пальцями, тяжко і повільно дихаючи, обпалюючи шкіру Сайкса.

Олівер затремтів, його очі, мокрі й розгублені, застигли на обличчі Енді. Він не розумів, що відбувається, йому все ще було страшно.

– Пішли, нам треба поговорити, – прошепотів незнайомець, торкаючись своїм носом чужого.

– Ти хворий, – прошепотів у відповідь Олівер, все ще не в змозі зупинити сльози. В його голосі не було ні злості, ні здивування, лише втома. – Хворий виродок.

– Так, – коротко відповів Енді, беручи його за руку і тягнучи в сторону виходу.

 

² хворобливий стан, який розвивається у пацієнтів з наркоманією чи токсикоманією після припинення прийому речовин, які викликають залежність, і є ознакою фізичної залежності.