Розділ одинадцятий. Боги відвертаються

Олівер програв. Принаймні, у своїй голові.

Він прокинувся один. Ліжко, де ще вчора вони засинали удвох, тепер було порожнім. На зім’ятих простирадлах не було нікого, окрім нього.

В голові надокучливо пульсувала думка, яка зводила його з розуму. Він не знав, звідки вона там з’явилася, але навіть не смів піддавати її сумніву чи заперечувати.

«Енді ніколи не існувало»

Найстрашнішим було те, що Олівер давно перестав вірити собі. Його психіка більше не витримувала, і, чомусь, раніше він думав, що та давно здалася. Як з’ясувалося тепер, вона не змогла прийняти за належне його рішення піти з життя. І це шалено засмучувало. Бо він досі хотів відчувати. Йому досі хотілося з кимось поговорити, нехай він і не вмів цього робити. І він розмовляв. Сам з собою… Весь цей час. Клятий Тайлер Дерден.⁴ Олівер подивився на свої долоні, що майже загоїлися. Схоже, він також бив сам себе. Йому досі хотілося мати когось, хто просто буде поряд, мовчки. Хотілося мати змогу бути нормальним – звичайною людиною. Він ненавидів очі Енді, одночасно з цим вважаючи їх найпрекраснішим, що йому коли-небудь доводилося бачити. Руки Блека завжди були теплими, і це не могло не злити Сайкса тепер.

Він мав змиритися. Бо він чудово розумів, чим це закінчиться. Не раз казав собі, що спить, не раз запевняв себе, що перебрав із черговою дозою. Бо бачив подібні речі раніше. Питання було лише в часі – і час, чи то вичерпався, чи то настав. Дивлячись, з якого боку підходити до цієї історії.

Його більше не трусило. Голова не боліла також. Лише нестерпно болючий клубок засів у горлі, душачи його зсередини.

Хлопець перевернувся на бік, оглядаючи прибрану кімнату. Воно й на краще – перед батьками не буде так соромно. Погляд впав на крісло. Обличчям скотилася перша сльоза.

«Хворий збоченець, чому ти досі так чіпляєшся за життя?»

Сайксу нестримно хотілося заїхати собі по обличчю. Вибити із себе все, що він встиг відчути за ці чотири клятих дні у компанії Енді. Серйозно, в який із моментів він повірив у існування прибульця з крилами? Він навіть ніколи не дивився науково-космічну фантастику.

Натяки були одразу – Блек існував тільки в його голові. Розмовляв тільки там. Робив з ним всі свої фокуси тільки в ній. Тоді чому йому зараз так боляче? Ніби шкіру здерли живцем. Чому за такий короткий час він встиг прив’язатися до вигаданого своїм нещасним мозком типа? Йому так хотілося, щоб той зараз зайшов у квартиру з черговим приколом в руках, говорячи будь-яку нісенітницю. Просто для того, щоб запевнити себе, що він не втрачає здоровий глузд. Та вже надто пізно.

Кетамін зруйнував його свідомість, розділивши її навпіл. Можливо, це був прояв шизофренії, можливо, біполярного розладу, а можливо… Олівер більше не хотів нічого припускати.
Він обіцяв Енді, не один раз. Однією з кращих рис Сайкса було те, що він завжди дотримувався своїх слів.

Це кінець. Блек пішов. Він дочекався. І він спробує знову. І на цей раз ніхто йому не завадить.

Вперше в голові панував надзвичайний спокій.

***

На залізничній станції пахло петрикором⁵, озоном і мастилом. Звечора гроза з дощем залишили по собі неприємну сирість, яка пробирала до кісток. Було незвично тихо.

– Чи не надто ти загрався в людину, Енді? – до високого силуету у темряві приєднався нижчий, зсутулений, з покрученим ціпком у руці. Голос був хрипким, таким, що належав людині похилого віку.

– То он як воно мало бути, – навіть не повернув голови прибулець. – В чиєму ти зараз тілі?

– Твого друга.

– У мене ніколи не було друзів.

– Вони були у людини, чию труну ти зайняв.

– Так не мало бути, правда ж?

– Він помер раніше часу.

– Часу для чого?

– Твого прибуття на Землю, – чоловік дістав папіросу із-за вуха, підпалюючи її від сірника. – Радий мати власне тіло?

– Обісратися як, – розправив крила Блек, повертаючись до співрозмовника. – Що я тут роблю?

– Пора забиратися – твоя місія завершена.

– Уб’єш мене?

– Ти вже сам зрозумів, що це не є можливим, – сплюнув чоловік на землю, струшуючи попіл мізинцем.

Енді вже відкрив рот, щоб щось сказати, коли його боковий зір вловив слабкий рух поблизу, а слух – віддалене гудіння потягу.

– Будь ласка, не кажи, що це він, – крила склалися за спиною, але не зникли. Блек не відводив погляду від нечіткої фігури поблизу них.

– Енді, пора закінчувати цей цирк. Ти не зможеш його врятувати.

– Що ти зробив?

– Абсолютно нічого. Це завжди було і буде в його голові. Як він і казав – не роби з себе героя. Ти зробив тільки гірше, не кажи, що не знав цього.

Енді стиснув кулаки, його зуби скрипнули – він збирався кинутися назустріч Оліверу, потягнути його за руку, можливо, знову дати ляпаса, щоб привести до тями. Але за руку потягнули його самого, плескаючи по плечу.

– Що ти хочеш цим довести? Таких, як він, тут вісім мільярдів.

– А таких, як ми? – запитально потрусив головою прибулець.

– Ти забув своє місце, Енді. Ти не один із них. Ніколи ним не будеш.

– Ти хоч раз відчував біль? – скинув долоню старого Блек. – Неодмінно вважаєш його слабкістю, як і все інше, що вони відчувають.

– Сам дав відповідь на своє питання.

– Я і не запитував. Запитаю зараз: чого добиваєшся ти? Хочеш, щоб його збив потяг на моїх очах? Хочеш, щоб це мене зламало – і я повернувся до вічного насильства та знущань над живими істотами? Нічого не відчуваючи і підкоряючись, як пес? Задля чого?

– Задля чого існує Всесвіт стільки років поспіль? Задля чого існуєш ти у всій цій системі? Ти ж бо, на відміну від них, не народився випадково, бо хтось виявив егоїстичне бажання привести у цей світ нове життя, – в голосі чоловіка домінувала єхидна нота, хоча він був абсолютно спокійним. – Прийди до тями, – ткнув він пальцем у рану на грудях Енді.

– Я знаю, що ти щось з ним зробив, і я не здивований, що за такий короткий час на Землі ти вже опанував брехню. Відпусти хлопця, і ми спокійно поговоримо, – прибулець починав нервувати, чуючи гудок, який спочатку повільно наближався, а тепер заревів зовсім поблизу.

– Чи ти глухий? – роздратувався старий. – Чи я його там прив’язав? Чи ти щодня будеш приходити на це місце, щоб витягувати його з-під коліс? У тебе було всього одне завдання – елементарне, найпростіше з того, що можна довірити такому довбню, як ти. Але навіть з ним ти не зміг впоратися.

– Чому мене це не дивує? – знизав плечима Блек. – Я не підкорюся. Можеш вбити мене просто тут. Я хотів би розповісти тобі, що власне відображення у людських зіницях значить для мене більше, ніж можливість прожити ще декілька додаткових сотень років. Хотів би, щоб ти відчув щось окрім своєї холодної, тупої логіки. Їх життя прекрасне саме тим, що воно наповнене емоціями і почуттями. Мало хто з них хотів би бути такими, як ми, так само, як і ти не хочеш бути подібним до них. Але, знаєш що? Тобі байдуже.

– Тому я і не розумію, чому ти тут розпинаєшся, – впустив цигарку чоловік, наступаючи на неї підошвою. – Я зрозумів суть сказаного тобою, навіть якщо ти не озвучив це прямо. Я не знайшов ані тебе, ані планети, на яку тебе занесло, – розвернувся чоловік, щоб піти, але затримався.

Енді дивився на нього розгубленим поглядом, не вірячи своїм вухам. Його крила зовсім поникли, як і плечі. Тепер в голові билася думка: «Треба спішити». Як залякана птаха у тісній клітці.

Досі він жодного разу не користувався своїм пір’ям і твердо був впевнений, що те його не витримає – крила були недостатньо великими для його ваги. Але шансу перевірити свої здогадки так і не випало.

– Не мрій, що будеш щасливим серед них, – кинув старий, не обертаючись, і клацнув пальцями.

Блек, який вже приготувався бігти до Олівера, розправивши крила, відчув пекельний біль за спиною. Його пір’я палало, плавлячись і опадаючи на гравій. В роті стало надто тісно – там заворушився язик. Він впав на коліна, корчачись від болю і судом у всьому тілі. Кістки ніби хтось ламав, додатково розпилюючи їх пилкою. Шкіра проживала регенерацію опіків другого ступеня за коротку мить, доводячи відчуттями до сказу. З рота лилася кров, він кашляв і захлинався нею ж. Йому хотілося спорожнити шлунок, але той і так був порожнім.

Шум від коліс високошвидкісного потяга розрізав йому серце. Енді спробував звестися на коліна, але тільки схопив повні жмені камінців, міцно заплющуючи очі від пекельного болю. Він спробував крикнути – звук вийшов белькочучим, слабким, незрозумілим. Він пробував знову, і знову, і знову…

Енді повз на четвереньках в сторону залізничної колії, здираючи коліна в кров. Він більше не міг залізти в голову Сайкса – більше він уже нічого не міг.

Обличчям, вимащеним у сажі, текли сльози, прорізаючи білі доріжки. Блек плакав не від болю. Він не міг повернути ситуацію під іншим кутом, прекрасно розуміючи, чим вона закінчиться. Він плакав від безсилля.

Чоловіка, який прийшов за ним, вже давно не було поруч. Але Енді благав: благав його змилуватися, благав Олівера зупинитися, благав потяг зійти з колії і розтрощити перон до біса. Він молився всім тим богам, імена яких встиг вивчити на Землі, навіть не знаючи, ким вони були. Боги завжди відвертаються, коли тобі потрібна допомога, чи не так? І Блек знав про це, як ніхто інший.

Світло лобових прожекторів вихопило фігуру попереду потяга. Енді бачив погано, та цього разу Сайкс не заплющував очей – дивився просто перед собою, в обличчя смерті. І в усій цій картині було щось, що викликало у прибульця відчуття тривоги. Неправильності. Щось було не так. Але шукати причини було вже надто пізно.

Гучне ревіння розбило його на друзки. Які вже неможливо було ні зібрати, ні склеїти. Все, що він встиг зробити – це відвернути голову. Він не міг дивитися, хоча за період свого існування бачив речі значно гірші чиєїсь смерті. Проте самогубство і смерть – речі протилежні. Тепер Енді це знав.

Він завалився боком на холодну землю, хапаючись за серце. Йому ще ніколи не було так боляче, і навіть той фізичний біль, який він відчув кількома хвилинами раніше, не міг зрівнятися з тим, що він відчував зараз.

Справа була навіть не в тому, що він прив’язався. Не в тому, що Олівер викликав у нього симпатію. І навіть не в тому, що Сайкс відкрив для нього таку річ, як почуття. Енді розривало від усвідомлення, що той ніколи не жив. Просто існував у натовпі байдужих і егоїстичних індивідуумів. Ламав свою психіку, щоб виживати, і катував своє тіло, щоб відчувати хоч щось. Душив себе думками, змагаючись у голові за право своєї нормальності.

І програв. Боячись жити, програв смерті.

І цього разу Блек не встиг.

⁴ Тайлер Дерден – вигаданий персонаж із роману і фільму «Бійцівський клуб». Альтер-его головного героя, що з’являється як результат внутрішньої боротьби і психічної кризи.

⁵ запах землі після дощу.