Розділ дев’ятий. Зламана іграшка

Під самий ранок увагу Енді від мультфільму про Скубі-Ду відволік дивний, неприємний звук. Він був схожим на скрегіт кігтів по склу чи металу. Здавалося, ніби його череп дряпали зсередини.

Олівер заборонив підійматися, але хто такий Блек, щоб його слухати? Прибулець повільно підвівся на ліктях, заглядаючи на ліжко Сайкса. Те було порожнім. На кухні щось глухо впало.

Енді обережно звівся на ноги, накинувши ковдру на плечі. Це було незвично для нього, та він добряче замерз. Схоже, Оліверу вимкнули опалення ще до початку зими, задовго до того, як температура почала стрімко падати вночі. Його трусило, не зовсім від холоду. В грудях боліло, рана пекла холодним болем.

Картина, що відкрилася очам за рогом дверного прорізу, змусила тіло завмерти на коротку мить. Хлопець стояв біля стільниці, колупаючи край раковини величезним м’ясницьким ножем. Це било по перетинках, відкликаючись неприємними відчуттями на зубах.

Блек підійшов ближче, тихо звертаючись до Олі, запитуючи, що той робить. Та Сайкс його не чув. До Енді не одразу дійшло, що щось не так. Очі молодшого були заплющені, він монотонно шкрябав кінчиком ножа металеву поверхню, намагаючись рухатися вперед. Його коліна стукали по дереву з короткотривалою періодичністю. Спочатку Енді здалося, що той все ж таки десь приховав одну пігулку, а можливо і не одну, бо іншого пояснення таким діям у нього не було. А ще він не міг залізти у чужу голову, там ніби стояв блок, який не дозволяв «відкрити двері».

– Олівере? – смикнув його за край піжами Блек, але це не допомогло. Тоді прибулець накрив його долоню своєю, розтискаючи пальці і забираючи доволі дивне знаряддя як для посередньої кухні. Навіщо Олівер його придбав – він запитає трохи згодом. – Олівере, ти маєш прокинутися, – зняв із себе ковдру чоловік, накидаючи на чужі плечі. – Пішли до ліжка, – Енді торкнувся чужого зап’ястка, але Олівер мав інші плани.

Він, як спочатку здалося Блеку, хотів обійняти його зі спини. Але насправді зробив захват, пробуючи задушити. Енді присів, потягнувши хлопця на землю. Рана заболіла, і, швидше за все, знову закровила. Та йому було все одно – він дивився на закриті повіки Сайкса і не розумів, чому його мозок досі працює. Прибулець злегка потрусив його за плечі, пробуючи привести до тями. Вийшло тільки тоді, коли Олівер схопився за його долоні, відсахуючись.

– Ти… – хлопець протер очі, фокусуючись поглядом. – Ти нахіба встав?! – всівся він зручніше на власні ноги.

– А ти нахіба ходиш уві сні?

– Я ходжу уві сні? – серйозно перепитав Олі. – Ти це бачив?

– А ти не знав?

– Здогадувався, – коротко буркнув він, кутаючись у ковдру. – Іди лягай, виглядаєш кепсько.

– Хто б казав. Відміть, що не я намагався тебе задушити, – сухо кинув Енді, розтираючи пальці.

– Ти ж хотів здохнути, хіба ні? – звів очі Сайкс.

– Плани змінилися, – встав він, подаючи руку молодшому. Той, за звичкою, проігнорував. – Що це було? Ти себе взагалі нормально почуваєш, ходячи вночі?

– Я себе, в принципі, і без цього погано почуваю. Тож… йди. Куди-небудь.

– Куди мені йти? – дивився на нього як на пришелепка Блек.

– Нові маршрути я тобі не прокладу. Уточнити старий? – вказав Олі на диван, маючи на увазі зовсім інші речі.

– Я не хочу більше лежати. Мені не подобається.

– А мене це якось має хвилювати? – підштовхнув його хлопець в спину. – Твоя рана – не моя відповідальність. Або лікарня, або диван.

Енді подивився на нього з-під лоба, знищуючи поглядом. Але мовчки пройшов повз, повертаючись до перегляду мультфільму. Коли молодший вже влягався у ліжко, Енді видав:

– Це так дивно, – і пауза.

– Що саме? – знайоме роздратування проскочило у голосі Сайкса.

– Чому я не можу лягти з тобою?

Олівер видав здавлений звук, схожий на крякання качки, і замовк, намагаючись відкашлятись.

– Ти вдавився? – повернувся у його бік Блек, встаючи зі свого місця.

– Іди до біса, – замахав руками перед обличчям хлопець, відганяючи високу фігуру.

– Я хотів би у тебе запитати, та ти точно відмовиш, – присів поряд Енді, кладучи свою долоню на чуже коліно.

– ТИ НЕ БУДЕШ СПАТИ ЗІ МНОЮ! – Олі знову завівся лише від однієї думки. Ще нічого не сталося, але він терпіти не міг, коли його емоціями гралися. Нервів на такі ігри у нього ніколи не вистачало.

Енді видав щось на кшталт сумної посмішки, дивлячись кудись вглиб кімнати і кусаючи губу зсередини. Його великий палець машинально гладив колінний суглоб на чужій нозі, що не могло не злити. Сайкс був дуже худим, Блек міг обхопити його ногу однією рукою. Але перший не дав йому цього зробити – протягнув свою руку і почав колупати чуже коліно у відповідь. На зло. Принаймні, він сподівався, що робить це на зло. Опустимо той факт, що Олівер знав, що діапазон відчуттів Енді був не на тому рівні, щоб розуміти такі банальні речі.

– Подобається?! – прибулець навіть не одразу звернув на це увагу. Він побіжно глянув на Сайкса, а потім різко кинувся в його бік. Молодший сіпнувся, але не встиг нічого зробити. Його загребли в обійми, міцно стискаючи.

Для хлопця це було неочікувано, тому він завмер, готуючись до чергового ідіотського вкиду. Його тіло напружилося, сам він зіщулився, очікуючи удару. Та Енді було не до цього. Йому справді боліло, тільки не фізично. Він встиг заглянути у свідомість Сайкса, коли той прокидався. І тепер його переслідував власний образ.

– Ти ніколи мені не пробачиш, – провів по напруженій спині Блек, впираючись лобом у чуже плече.

– Хіба ти не зрозумів цього раніше? – нерозуміюче запитав молодший.

– Мені справді дуже шкода.

Олівер сидів нерухомо, його руки незграбно повисли у повітрі, не знаючи, чи відштовхнути Блека, чи просто дозволити цьому тривати. Його серце калатало, і він ненавидів себе за це – за те, що не міг просто встати і піти, за те, що якась частина його хотіла залишитися.

Його не обіймали з дитинства, і навіть це потрібно було заслужити. Тепло чужих рук вбивало – це відчуття було водночас чужим і болісно знайомим. Олівер стиснув зуби, намагаючись заглушити внутрішній голос, який кричав, що він не заслуговує на цю близькість, що це пастка, що він знову відкриється – і знову пошкодує.

– Я вже втомився щось у тебе запитувати, – поклав свої долоні на чужі коліна Олівер, тяжко видихаючи. – Я справді хочу спати. І поки я цього хочу, надай мені доступ до цієї можливості, – злегка вдарив по нозі Енді хлопець.

– Олівере, будь ласка, не вбивай себе, – забрав свої руки прибулець, не відводячи погляду від чужих зіниць. Чомусь у його власних було надто тривожно: ледь не вперше Олі бачив, як виглядає суміш болю, жалю і суму зі сподіваннями в одному флаконі блакитних зіниць. Але він промовчав – не зовсім проігнорував, але і не відповів.

Хлопець повернувся в сторону узголів’я ліжка, падаючи замертво на матрац. Він хмикнув на видиху, повертаючись на бік і вкриваючись ковдрою. Вага іншого тіла опустилася поряд, і через коротку мить Сайкс відчув на своєму животі чужу руку, яка притиснула його до себе.

– Ну чи ти вже зовсім поїхав? – спробував відсторонитися Олі, та місця для цього було небагато.

Енді мовчав. Його пальці ледь помітно стиснули тканину старої футболки від піжами Олівера, відчуваючи, як пришвидшено б’ється чуже серце. В голові хаотично плуталися думки, але жодна з них не несла нічого хорошого. Тож старший вирішив туди не лізти – йому не хотілося занурюватися глибше. Через власний егоїзм. Для нього ця безодня була надто темною і зловісною.

– Ти не хочеш поговорити? – запитав прибулець.

– Ти колись перестанеш задавати це питання? – поклав свою долоню на руку Енді хлопець, переміщуючи її трохи вище. Відчуття були дивними: йому ніби і було комфортно, але тільки ззовні. Всередині Сайкс почував себе іграшкою. Зламаною іграшкою у чужих руках. Та це вже не боліло так сильно, як раніше. Тож він зручніше підібгав подушку під голову, згортаючись клубком. – Ковдрою не поділюся.

– Добраніч? – запитав Блек, не приховуючи посмішки у голосі.

– Добраніч, – буркнув хлопець, провалюючись у сон.

***

Олівер проспав до обіду, ледве виповзаючи зі свого ліжка. Він знайшов Енді на кухні – той читав якісь старі журнали з кольоровими картинками і щось жував.

– Що ти робиш? – протер обличчя долонею хлопець, намагаючись прокинутися до кінця.

– Не знаю, – чесно відповів Блек, показуючи йому зображення якогось електричного чайника. – Я знайшов у тебе прикольну річ, – дістав він із кишені пачку жувальної гумки. – І я не збираюся тобі її повертати.

– Ти ж не відчуваєш смаку, – пройшов повз нього у ванну Сайкс.

– Але ти також палиш цигарки час від часу, – кинув йому прибулець. – Я мовчу про пігулки.

– Не мовчиш, – хлюпнув в обличчя водою Олівер, спираючись на краї раковини. – Цигарки мають смак.

– Ти не розумієш їх суті. Тоді чому продовжуєш повертатися до цієї звички?

– Бо це заспокоює, – вийшов до нього хлопець із рушником на шиї. – Ти будеш щось їсти? – відкрив холодильник Сайкс. – Щось нормальне, – уточнив він.

– Можливо, – знизав плечима Блек.

– Тоді я готую обід і знову завалююся спати, – кинув сковорідку на плиту молодший, сідаючи за стіл.

– Ти просто вирішив ввести мене в курс справи?

– Хотів попередити, що якщо ти мене розбудиш… – кісточки на його кулаках захрустіли по черзі.

– Марнуй своє життя й надалі, – кинув на нього короткий погляд прибулець, повертаючись до читання, чи гортання, чи просто споглядання картинок. Олівер сумнівався, що той вивчив букви за такий короткий час.

– Не подавися, – стиснув губи хлопець, розтягуючи їх у нетривалій посмішці. – Без язика, – ніби вирішив докинути уточнення на кінець.

– Ти і з ним це робиш. Без будь-чого у роті, – мило видав Енді, на що Олівер підвівся і пішов смажити яйця на ще не до кінця розігрітій пательні, більше не заводячи жодних розмов. – До речі, у твоїй голові вперше грає пісня, – через коротку мить мовив Блек, не відриваючись. – Але мене це не дратує. Вона спокійна. Мені подобається.

– Приємно знати, що в моїй голові хоч комусь комфортніше, ніж мені, – навіть не обертаючись. А через секунду додав: – У тебе поганий смак.

***

Зазвичай Олі дотримувався обіцянок, та цього разу спати, як планувалося спочатку, він не збирався. Їжа майже розбудила його до кінця, поки Блек не почав базікати про те, як йому некомфортно живеться у людському тілі. Це було нудно, нецікаво, і Сайксу було глибоко байдуже до того, що той почував.

Він потроху відпливав від пристані реальності, разом з цим слабшав і надокучливий голос у голові. Очі затуманилися, повіки тяжко опустилися, і хлопець задрімав, підперши голову кулаком, з дурною напівусмішкою на обличчі.

Його останньої думкою було категоричне заперечення бубніння Енді щодо фізичної складової тіл. Та що саме він хотів сказати чи показати вислизнуло, коли Олівер задрімав, так і не встигнувши придумати, як відповісти. Але він точно знав – відповідь прийде. Згодом. І вона не буде приємною.