Розділ перший. День коли я в останнє жив безтурботно

«Що робить людину людиною? Правильно ! Людина є людиною коли вона мріє. У кожного свої мрії, у когось це гроші, у когось вічне кохання, хтось мріє про вічну славу, а я… Мрію стати пожежником. Так звичайна мрія пам’ятаю хтось навіть питав мене чому саме пожежник? А відповідь…»

— приїхали усі спокійно виходим з автобуса і чекати біля входу. — крикнув водій автобуса розбудивши мене.

«Я заснув? Коли?»

«Я Артем Вівич мені п’ятнадцять років і я відправився у літній табір «Промінь» приїхав сюди із села «копківка». Це має бути гарне літо якщо нічого не станеться. Надіюсь. Вот ми доходим до входу ми просто ідемо по стежці а далі видніються будинки «нарешті. Подумали всі без виключення» коли ми зайшли нам сказали щоб ми не проносили їжу яка може зіпсуватись, сказали якщо хочте можете поділитись з усіма. Одна дівчинка на вигляд молодша мене на три роки мала шоколадне печиво, і вона почала роздавати його усім і коли черга дійшла до мене… вона злякалась. По її очам було видно що вона не хотіла давати мені печиво бо боялась мого серйозного обличчя і того що мій ріст 178 см, я виглядаю доволі великим усі мене бояться бо думають що я їм щось зроблю. А ще людей лякає мій шрам від опіку на правій руці. Хоч він і зажив але знаходяться люди які питають чи не болить він. Я завжди відповідав що не болить, хоча якщо щось не так то він починав мене боліти. Після, дівчинка таки дала печиво. Ну я звик що мене боялись. Завжди з серйозним обличчям мало з ким спілкувався, так щей люди побачили мої тренування і поширились чутки про те що я тренуюсь для бійок. Зазвичай я виступаю в ролі розборонювача але чутки беруть своє. Ми пройшли через ворота то побачили щит на якому з маленьких кружечок було написано «промінь 2025» і ми пройшли через нього і нам почали робити екскурсію по табору. Табір був оточений сіткою тож вилізти назовні з табору не складе великих проблем. Але як тільки я задумався про це то мене хтось торкнувся ззаду»

— Гей!

— так! — Серйозно відповів Артем.

— зроби якесь веселіше лице а то ти лякаєш і я не люблю бачити похмурі обличчя!

— я не можу! У мене завжди було таке лице і нічого вже не змінити.

— справді? А ти пробував?

— побував але нічого не виходило! роздратовано відповів Артем.

— та добре-добре головне що ти намагався, до речі як тебе звати?

— Артем. Артем Вівич!

— Чого так офіційно? Можна просто було ім’я сказати

промовив він з посмішкою на обличчі яка так і говорила «я буду усміхатись щоб там не було»

— а вот мене звати МИКОЛА!

— приємно познайомитись МИКОЛА — обидвоє посміхнулись.

— так проблема в твоїх очах — незрозуміло подивився на нього Артем. — У тебе погляд серйозний коли ти усміхнувся то так і було видно що рот посміхався а погляд не змінився!

Артем задумливо торкнувся себе по обличчю.

— Не думав що такі люди взагалі існують. — вимовив Микола дивлячись як мацає себе Артем ніби щось шукає.

— я й і не помічав цього раніше, чесне слово якби ти цього не сказав то я б і не помітив цього! Дякую що сказав може я спробую щось із цим зробити.

— о екскурсія закінчується. — спокійно промовив Микола дивлячись на решту людей.

— Як!? Коли? Твоюж… і як мені тут не загубитись? — роздратовано відповів Артем.

— та не бійся табір маленький якось у двох розберемось!

— через тебе ми навіть на екскурсію уваги зовсім не звертали! — розлючено крикнув на нього подивився на нього серйозним поглядом.

Минула мить тиші після чого хлопці розреготались так що на них подивились інші.

— «не знаю чому але ми сміялися, після цього мені захотілося ще більше виконати свою мрію». — подумав Артем поки сміявся.

Після цього групу повели у їхній будиночок, будинок номер шістнадцять. У будиночку було одинадцять чоловік, і Артему пощастило опинитись з Миколою в одній групі. Вони почали відпочивати попутно закидуючи одне одного питаннями по типу звідки приїхали, що взагалі тут робимо, і як планують провести ці два-три тижні в таборі. І все йшло чудово. Поки Микола він не спитав.

— слухай ми вже давно знайомі!

— дві години, — відповів Артем.

— А звідки у тебе цей шрам? — відповів Микола тим самим проігнорувавши відповідь Артема.

всі подивились в їхню сторону і насторожили вуха.

— звідки у мене цей шрам? — Спитав Артем торкаючись його іншою рукою.

— так! — Відповів цілком серйозно Микола.

— він у мене вже давно! — Спокійно відповів Артем. — колись у моєму старому будинку сталась пожежа, мені тоді було вісім років, я заснув собі і не помітив коли почалася пожежа. Я… я прокинувся від диму і побачив таку картину, будинок горить, батьки пішли за покупками, брат пішов гуляти, я хотів запанікувати але я згадав слова мого батька «не важливо в якій ти ситуації… твоя задача зберігати голову холодною щоб там не було». Сказав мій батько після того як на нього ледь не впало дерево, тому я вирішив що буду дотримуватись цього правила. Я спокійно пішов до входу але коли проходив я помітив що двері заблоковано і у мене з’явилося рішення піти до моєї спальні бо моя мати говорила «якщо щось тікай через вікно» батьки боялись що може статись така ситуація тому і підготували біля мого вікна невеличку драбину щоб я не боявся злізати. Я ішов спокійно до вікна але у мене паморочилось в голові, диму було багато і як тільки но я зайшов я перечепився і упав. Наступне що я побачив… це… як на мене падала палаюча шафа. Я встиг зреагувати але все рівно упала мені на руку, на щастя сильних травм тоді моя кістка не отримала але моя рука палала вогнем. Я не міг тоді відсунути свою шафу і почав кликати на допомогу, і на щастя мене почув мій сусід який вирішив переконатись чи в будинку нікого не має. Він заліз на драбину попутно розбиваючи вікно, відкрив вікно підняв шафу і забрав мене. Бажаю йому всього найкращого. Потім виявилося що він працює пожежником тому коли приїхала пожежна машина виявилося що провід був не справним. І я тоді все переосмислив. У вісім твою мать років я переосмислив своє життя, я почав цінувати по справжньому людське життя, після цього я хотів стати сильнішим щоб мені ніхто не був потрібен щоб я міг сам себе врятувати, і щоб я міг врятувати когось. Тому я твердо вирішив. Я стану пожежником. Скільки часу і сил би цього коштувало я буду тренуватись скільки треба.

всі присутні в захваті подивились на Артема.

— моїй руці пощастило, серйозних травм не було, але шрам лишився і цей шрам моя обіцянка.

— тобто ти ледь не помер а зара‌з хочеш побувати у такі самі ситуації щоб точно дуба дати? — спитав серйозно Микола.

— а хто сказав що я помру? — серйозно і самовдоволено промовив Артем.

— підійшов хлопець з нашої групи і спитав мене на повному серйозі

— то ти не бандит?

— багато хто думає що я бандит який любить бійки але це брехня собача!

Хлопець подивився на Артема, після чого промовив.

— вибач… я думав що з тобою не можна зв’язуватись але зараз бачу що ти хороший хлопець!

Артем подивився на хлопця і промовив.

— рідко коли мені це кажуть!

«після цього Артем зрозумів що можливо це вийдуть його найкращі дні в таборі, якщо все буде добре»

— Добре я пішов на тренування! — Артем встав і потягнувся — тут є десь турніки? А то я розбазікався з Миколою і не знаю що і де?

спитав у всього колективу Артем.

— давай проведу!

відгукнувся хтось з групи, вийшов якійсь накачений хлопець в районі рук і промовив.

— я все рівно туди іду тож проведу і покажу що є по дорозі.

— дякую! Емм…

— Миролюб! Мене звати Миролюб.

— Артем радий знайомству! — відповів Артем з посмішкою на обличчі.

— на взаєм!

— Я з вами!

вигукнув Микола приготувавшись іти.

— тоді ідемо!

Група повільно покидала кімнату і всі їх випровадили своїми поглядами.