Розділ перший. День коли я в останнє жив безтурботно

Розділ перший

ДЕНЬ КОЛИ Я В ОСТАННЄ В ЖИТТІ ЖИВ БЕЗТУРБОТНО

«Що робить людину людиною? Правильно ! Людина є людиною коли вона мріє. У кожного свої мрії, у когось це гроші, у когось вічне кохання, хтось мріє про вічну славу, а я… Мрію стати пожежником. Так звичайна мрія пам’ятаю хтось навіть питав мене чому саме пожежник? А відповідь…»

–приїхали усі спокійно виходим з автобуса і чекати біля входу. – крикнув водій автобуса розбудивши мене.

«Я заснув? Коли?»

«Я Артем Вівич мені п’ятнадцять років і я відправився у літній табір «Промінь» приїхав сюди із села «копківка». Це має бути гарне літо якщо нічого не станеться. Надіюсь. Вот ми доходим до входу ми просто ідемо по стежці а далі видніються будинки «нарешті. Подумали всі без виключення» коли ми зайшли нам сказали щоб ми не проносили їжу яка може зіпсуватись, сказали якщо хочте можете поділитись з усіма. Одна дівчинка на вигляд молодша мене на три роки мала шоколадне печиво, і вона почала роздавати його усім і коли черга дійшла до мене… вона злякалась. По її очам було видно що вона не хотіла давати мені печиво бо боялась мого серйозного обличчя і того що мій ріст 178 см, я виглядаю доволі великим усі мене бояться бо думають що я їм щось зроблю. А ще людей лякає мій шрам від опіку на правій руці. Хоч він і зажив але знаходяться люди які питають чи не болить він. Я завжди відповідав що не болить, хоча якщо щось не так то він починав мене боліти. Після, дівчинка таки дала печиво. Ну я звик що мене боялись. Завжди з серйозним обличчям мало з ким спілкувався, так щей люди побачили мої тренування і поширились чутки про те що я тренуюсь для бійок. Зазвичай я виступаю в ролі розборонювача але чутки беруть своє. Ми пройшли через ворота то побачили щит на якому з маленьких кружечок було написано «промінь 2025» і ми пройшли через нього і нам почали робити екскурсію по табору. Табір був оточений сіткою тож вилізти назовні з табору не складе великих проблем. Але як тільки я задумався про це то мене хтось торкнувся ззаду»

–Гей

–так! Серйозно відповів.

–зроби якесь веселіше лице а то ти лякаєш і я не люблю бачити похмурі обличчя!

–я не можу! У мене завжди було таке лице і нічого вже не змінити.

–справді? А ти пробував? – побував але нічого не виходило! роздратовано відповів Артем.

–та добре-добре головне що ти намагався, до речі як тебе звати?

–Артем… Артем Вівич!

–Чого так офіційно? Можна просто було ім’я сказати

промовив він з посмішкою на обличчі яка так і говорила «я буду усміхатись щоб там не було»

—а вот мене звати МИКОЛА

—приємно познайомитись МИКОЛА обидвоє посміхнулись.

—так проблема в твоїх очах — незрозуміло подивився на нього. Так у тебе погляд серйозний коли ти усміхнувся то так і було видно що рот посміхався а погляд не змінився

задумливо торкнувся себе по обличчю.

—Не думав що такі люди взагалі існують.

—я й і не помічав цього раніше, чесне слово якби ти цього не сказав то я б і не помітив цього! Дякую що сказав може я спробую щось із цим зробити.

—о екскурсія закінчується. спокійно промовив Микола.

—Як!? Коли? Твоюж… і як мені тут не загубитись роздратовано відповів.

—та не бійся табір маленький якось у двох розберемось!

—через тебе ми навіть на екскурсію уваги зовсім не звертали — розлючено крикнув на нього подивився на нього серйозним поглядом і одночасно розреготались.

«не знаю чому але ми сміялися, після цього мені захотілося ще більше виконати свою мрію». Після цього нас повели у наш будиночок, будинок номер шістнадцять. У будиночку було одинадцять чоловік, і мені пощастило опинитись з Миколою в одній групі. Ми почали відпочивати попутно закидуючи одне одного питаннями по типу звідки ми, що ми тут взагалі робим, і як плануєм провести ці два-три тижні в таборі. І все йшло чудово. Поки він не спитав.

— слухай ми вже давно знайомі

—дві години, відповів Артем.

—А звідки у тебе цей шрам?

всі подивились в нашу сторону і насторожили вуха.

—звідки у мене цей шрам? Спитав Артем.

—так! Відповів цілком серйозно Микола.

—він у мене вже давно! Спокійно відповів Артем. —колись у моєму старому будинку сталась пожежа, мені тоді було вісім років, я заснув собі і не помітив коли почалася пожежа. Я… я прокинувся від диму і побачив таку картину, будинок горить, батьки пішли за покупками, брат пішов гуляти, я хотів запанікувати але я згадав слова мого батька «не важливо в якій ти ситуації… твоя задача зберігати голову холодною щоб там не було» — сказав він після того як на нього ледь не впало дерево, тому я вирішив що буду дотримуватись цього правила. Я спокійно пішов до входу але коли проходив я помітив що двері заблоковано і у мене з’явилося рішення піти до моєї спальні бо моя мати говорила «якщо щось тікай через вікно» батьки боялись що може статись така ситуація тому і підготували біля мого вікна невеличку драбину щоб я не боявся злізати. Я ішов спокійно до вікна але у мене паморочилось в голові, диму було багато і як тільки но я зайшов я перечепився і упав. Наступне що я побачив… це… як на мене падала палаюча шафа. Я встиг зреагувати але все рівно упала мені на руку, на щастя сильних травм тоді моя кістка не отримала але моя рука палала вогнем. Я не міг тоді відсунути свою шафу і почав кликати на допомогу, і на щастя мене почув мій сусід який вирішив переконатись чи в будинку нікого не має. Він заліз на драбину попутно розбиваючи вікно, відкрив вікно підняв шафу і забрав мене. Бажаю йому всього найкращого. Потім виявилося що він працює пожежником тому коли приїхала пожежна машина виявилося що провід був не справним. І я тоді все переосмислив. У вісім твою мать років я переосмислив своє життя, я почав цінувати по справжньому людське життя, після цього я хотів стати сильнішим щоб мені ніхто не був потрібен щоб я міг сам себе врятувати, і щоб я міг врятувати когось. Тому я твердо вирішив. Я стану пожежником. Скільки часу і сил би цього коштувало я буду тренуватись скільки треба.

всі в захваті подивились на Артема.

—моїй руці пощастило, серйозних травм не було, але шрам лишився і цей шрам моя обіцянка.

—тобто ти ледь не помер а зараз хочеш побувати у такі самі ситуації щоб точно дуба дати? з посмішкою промовив Микола

—а хто сказав що я помру? — серйозно і самовдоволено промовив Артем.

—підійшов хлопець з нашої групи і спитав мене на повному серйозі

—то ти не бандит?

—багато хто думає що я бандит який любить бійки але це брехня собача! — він подивився на мене і промовив. — вибач… я думав що з тобою не можна зв’язуватись але зараз бачу що ти хороший хлопець! подивився на нього Артем і промовив. —рідко коли мені це кажуть! « після цього я зрозумів що можливо це вийдуть мої найкращі дні в таборі, якщо все буде добре»

—Добре я пішов на тренування, тут є десь турніки? А то я розбазікався з Миколою і не знаю що і де?

спитав у всього колективу Артем.

—давай проведу!

відгукнувся хтось з групи, вийшов якійсь накачений хлопець, більший за мене і промовив.

—я все рівно туди іду тож проведу і покажу що є по дорозі.

–дякую! Емм…

—Миролюб! Мене звати Миролюб.

—Артем радий знайомству! — відповів Артем з посмішкою на обличчі.

—на взаєм!

–Я з вами!

вигукнув Микола приготувавшись іти.

–тоді ідемо!

Група повільно покидала кімнату і всі їх випровадили своїми поглядами.