Розділ одинадцятий. Хороша команда заключається в різноманітності.

—Артеме що ти зробив? Чому тебе обвинувачують у тому що ти не робив? Скажи Артеме… скажи…

—капітане ставайте. У нас проблеми.

Артем прокинувся оглянувся, на дворі була темна ніч а на дворі що творилося. Артем виглянув у вікно і побачив що чогось всі метушаться.

—Капітане потрібна ваша допомога.

Артема розбудив Юрій який дивився на нього зляканим поглядом.

—що сталося?

—Гоплон попередив що на нас ідуть групи монстрів і ми навряд чи їх пере живемо!

—наша пісня гарна й нова починаєм її знову як я зрозумів?, якби там не було що з людьми?

Спитав Артем у зляканого Юри і почав готуватись надягнувши свою кепку.

—ми не маємо куди їх евакуювати тож ми маємо захищати їх тут.

Пояснював зі страхом у голосі Юра. Артем вийшов з кімнати разом з Юрієм і вони пішли на місце майбутньої битви.

—Юра ти попередив увесь загін?

—так усі п’ять членів рахуючи мене вже в курсі про це!

—я забув сказати у нас двоє новачків!

—серйозно?

Як тільки но юра відповів нізвідки з’явився Петро із Оленою.

—капітане що відбувається?

Спитав зляканим голосом Петро тримаючи свою дочку за руку.

—напад! Здається ви познайомитесь з рештою раніше. Вибачте тільки приєднались а вже таке.

—Ми стали другим загоном щоб допомагати одне одному тож ми і так мали очікувати на таку ситуацію!

—Короче відрекомендуєшся коли я всіх зберу а зараз ідемо…

Як тільки про це задумався Артем він оглянувся і спитав.

—а куди нам?

—я вас проведу! Якщо що вони ідуть зі сходу і там помічені нові види.

Відповів Юра проводжати решту на поле битви. Коли вони прибули то бій уже почався. Авангард і Гоплон почали захист поселення біля стовпів де мала бути стіна.

—схоже відрекомендуватись не вийде. Відрекомендуєтесь потім а зараз називайте себе членами другого загону і що я в курсі що ви тут. Юра за мною! Ми ж маєм бути попереду.

Всі кивнули а очі Юри наповнилися рішучістю і вони вирушили.

—Петро ви нас прикриваєте! Олена ти бігаєш і лікуєш людей, в бої не встрягати! Юра за мною до решти!

Всі розділились і помчали на схід. У Петра було багато набоїв тож він намагався прикривати, хоч він не міг убити але міг когось врятувати. А Олена бігала з місця на місце але поранених не було. Всі вже були в курсі що є монстри проти яких вони не рівня тому і розподілили свої сили на різних видів монстрів. Артем з Юрою прибули на передову і почали вбивати монстрів. Вдалині з обох сторін було видно ще двох капітанів за своєю роботою. Назар був на передовій з права а Микола прикривав усіх ззаду зліва. Як тільки про це задумався Артем нізвідки взялися руки з під землі які його схопили. Потім з’явилась голова монстра. Він міг проходити крізь стіни.

—«чорт як це взагалі можливо»?

—«сила монстра робить чудеса»!

Артем думав як вибратись як ззаду з’явилась сокира яка відрубала руку монстру. Після чого вона просто провалилася під землю і монстр відпустив Артема. Артем оглянувся і побачив головнокомандувача який врятував знову йому життя.

—це що за монстр такий?

—не знаю але здається якийсь монстр привид! Я до останнього не міг повірити що щось подібне мене схопить взагалі.

Позаду з’явився весь другий загін який прибув у якості підтримки.

—Артеме дивися по сторонах! А то я втомився рахувати скільки разів я тебе врятував.

—добре-добре! Але дайте я покажу на що здатний.

Битва продовжилась і всі члени другого загону крім новачків пішли уперед приймати удар на себе. Всі билися як могли але почали з’являтись перші поранені. Третій загін і Олена почали всіх латати. Поки Олена бігла вона стала швидшою і вона могла довше бігати завдяки чому вона лікувала всіх кого могла. Петро всіх прикривав кого міг але втрати також були. Увесь другий загін нападав коки не поранили Макара. Помітивши це всі вирушили йому на допомогу. Артем бився і зустрів дивного монстра з ножами. Десь позаду почувся крик що типу монстри розділились на дві групи і щось швидко пересувається серед монстрів. Артем почув про це але уваги не звернув і почав атакувати. Він накинувся на монстра, монстр замахнувся і вдарив з усієї сили по руках Артема. Артем побачив що на диво захистився, але коли він поглянув… його права рука відпала а ліва була порізана на половину. Артем почав кричати від болі і впав на коліна. Він дивився на свою відпалу руку із тим самим шрамом. Коли монстр замахнувся Артем не міг захиститись. Коли ніж вже летів на нього Артема щось забрало назад. Коли Артем оглянувся він побачив якогось людомонстра якого він раніше не зустрічав. Він кинув Артему його руку і промовив.

—знаєш як лікувати?

—я то знаю! А ти хто взагалі?

Вимовив Артем зціпивши зуби від болі. Його здібність зупинила кров і Артем зразу почав зрощувати руку.

—хто я!? Я тут для вас чужий! Але я той хто хоче всім допомогти разом зі своїми друзями що позаду мене.

Артем поглянув на того монстра що відрубало йому руку. Артем поглянув і побачив що у нього відпала голова. А позаду була ще одна бійня. Артем оглянувся і подумав що робиться і промовив як тільки відростив руку.

—не знаю хто ти! Але поки у нас одна мета я не буду вам заважати.

—от і файненько!

Він встав і почав кричати назад так що почули абсолютно всі.

—тут все добре. Продовжуєм в тому ж темпі.

Коли незнайомець вигукнув на сході було видно як з’являються інші постаті які почали винищувати монстрів. Монстрів оточили з двох сторін і почали винищувати. Капітани і заступник почали винищувати з більшою силою.

—Чому ви нам допомагаєте?

Спитав Артем у незнайомця попутно винищувавши монстрів. Незнайомець зупинився, було добре видно його яскраво червоні очі. І його коротку стрижку.

—як ти казав… У нас одна мета! І я тут щоб рознюхати хто ви такі. І бачу що ви також захищаєте. Думаю ми здружимось.

—надіюсь!

—а якщо ні то ми просто повбиваєм одне одного і все!

—знаєш ти якось занадто спокійно це промовив!

—такий вже я!

Промовив Артем і почав далі винищувати монстрів. Порівняно з першим днем він винищував монстрів без проблем. Труднощі складали тільки монстри зі зміцненням і силою. (А таких багато) він винищував їх з одного удару і не заморочувався з ними довго.

—ми близькі до повного винищення, тож протримайтесь ще трохи!.

Почувся чийсь крик позаду. Після цього всі почали винищувати монстрів ще інтенсивніше.

—блядь та скільки їх тут взагалі?

Прокричав Богдан від злості.

—гей не матюкайся!

Прокричав незнайомець Богдану.

—та хто ти такий щоб мені рота затуляти? Що хочу те і роблю і тільки одна людина може мною командувати.

—я й і не знав що ти матюкаєшся Богдане! Відповів Артем Богдану.

—Та що ти можеш про мене знати? Ми тільки два-три дні знайомі!

—ай і правда! Слухай хай виражається як хоче! Це його діло і його стиль мовлення.

—вибачте але я проти матюків! Я лаюся але не матюкаюся.

Відповів якимось радісним і спокійним тоном незнайомець ніби він зараз де небудь але не на полі битви.

—Ти занадто радісний не думаєш?

Відповів якось роздратовано Артем.

—і що?

—просто у мене знайомий є! Він зараз тут і він завжди усміхається. А його приколи деколи далеко заходять.

—ну як ти говорив це вже моє діло! Що роблю те хочу.

Бійня продовжилась далі поки її повністю не зупинили. Наступила третя ночі і всі нарешті видихнули з полегшенням. Віяв спокійний вітерець і на небі було не велике скупчення хмар. Всі відпочили і вирішили піти спати але в новому таборі були незнайомці які допомогли Авангарду. Вийшов головнокомандувач і крикнув на всю групу незнайомців.

—МОЖНА ПОБАЧИТИСЬ З ВАШИМ ГОЛОВНИМ?

Всі притихли і з групи вийшов сорокарічний чоловік з лисиною на верхній частині голови і промовив.

—я головний! А що?

Почалася напруга, чомусь всі почали озброюватись так щоб ніхто не помітив, ніби чекали на найгірший варіант. Після миті мовчання головнокомандувач промовив.

—дякую що допомоги нам!

Після цих слів всі ніби заспокоїлись і поклали зброю на місце.

—Я не представився мене звати Андрій Миколайович, я головнокомандувач групи Авангард, радий знайомству!

—мене звати Степан Петрович. Ми люди що об’єднались в одну групу аби вижити і приєднатись до сильних людей. Ми тут щоб врятувати людей і я як зрозумів що у вас така сама мета.

Відповів Петрович після чого почав кашляти. Головнокомандувач позіхнув і сказав.

—слухайте… давайте спати! Завтра у нас багато роботи тож обговоримо все завтра. Але спершу ми маємо поховати тих хто помер у цій битві.

—зробимо по вашому.

Після цього всі пішли ховати людей.

—слухайте а що робити з тими кого імені ми не знаємо?

Спитав член незнайомців зустрівши мертвих людей яких він не знав.

—не знаю! Будуть без іменні могили значить.

Промовив сумним голосом Артем який також допомагав ховати людей.

3:27 двадцять першого червня 2025 року був завершений бій. Втрати авангарду одинадцять людей. Втрати незнайомої групи три людини.

Артем пішов спати.

—«слухай Артеме! Ти думаєш про ці життя»?

—«ти ж зі мною голову ділиш! Хіба не помітив»?

—«так але ти не врятуєш всіх»!

—«я прекрасно знаю це і без тебе! Тому закриваєм тему і все спати»

Артем так і не заснув тої ночі. Минуло півтора години і наступив новий ранок.

Як тільки но сяйнули перші промені сонця Артем встав з ліжка пустуючого дому і вийшов з нього. На дворі він побачив Миролюба який вже готувався до тренування.

—добрий ранок Артеме! Промовив радісно Миролюб.

—якщо він добрий! Промовив не радісно Артем.

—та чого ти?

—вчорашнє пам’ятаєш? Одинадцять членів Авангарду померли і на додачу ми не підписали їхні могили як треба. Сім із загону Миколи і чотири із групи Назара. Хоч це не мої члени але мені не добре від думки що я не врятував їх.

Миролюб подивився винним поглядом на землю. Він зрозумів що він як заступник не повинен радіти.

—добре ти правий! Я повівся як скотина. Я ж був там і бачив дві смерті своїми очима. Але я відпустив думку про них занадто просто. Це мене і соромить. Я повівся як егоїст?

—як повний егоїст!

Відповів спокійним голосом Артем.

—знаєш це жорстоко!

Всі розсміялись і вже починали тренування як нізвідки взявся Макар.

—капітане ви не спите?

—ні я сплю я просто той во… лунатик.

Промовив саркастично Артем.

До чого такий сарказм? Спитав Миролюб.

—тому що ранки мене бісять саме тупими питаннями! Вот всі бачать що я не сплю і все рівно питають чи сплю я чи ні.

—капітане я зрозумів свою помилку! Я саме прокинувся на ранішнє тренування і бачу ви тут.

—тож ти також тренуєшся так рано?

—так!

—знаєш не часто знаходиш людей які так само працюють над собою.

—це чиста правда!

У всіх піднявся настрій і всі почали своє тренування і займались так поки не настала шоста година.

Прокинувся весь другий загін і пішли до дому капітана. Їх проводжала спокійна пісня птахів і гарне сонячне небо. До того моменту поки вони не зустріли новачків.

—вибачте! Це ви другий загін? Спитав Петро.

—ну і ми! І що у нас хочуть якісь люди? Спитав незадоволено Богдан.

—слухай ці люди з інших загонів! Бачила як він прикривав а дівчинка що поряд з ним рятувала життя, якби не вони жертв було б більше.

Промовила Даша. Зазвичай її незадоволений і злий голос завжди лунав щоб не сталося але на цей раз він був наповнений повагою до людей що стоять перед ними.

—в тому річ що ми нові члени другого загону!

Всі оглянулись і трохи охриніли від почутого.

—тобто нові члени? Спитав злякано Юра.

—капітан мав нас познайомити сьогодні але ми зустрілися раніше. І до речі… одного бракує.

Всі оглянулися і зрозуміли що Макара немає.

—Короче це вже його проблеми що він спізнився а ми маємо прийти вчасно.

Промовила Даша і вони почали представлятись. Потім вони почали обговорювати минулу ніч і розпитували новачків. Поки вони не прийшли на місце зборів які капітан оголосив минулої ночі. Вони побачили як тренуються капітан заступник і Макар і трохи охриніли. Їх помітив капітан і промовив до них.

—доброго ранку!

—добрий!

Всі відповіли і почали розпитувати капітана про те що відбувається.

—Короче я іноді прокидаюсь з першими променями сонця і іду на своє тренування, але цієї ночі я не спав тож встав з ліжка бадьорішим ніж зазвичай. І зустрів цих двох і ми так з п’ятої години тут.

—у мене питання капітане. Промовив Юрій.

—яке!?

—чому ви тренуєтесь? У вас є сила монстра тож який сенс постійно тренуватись?

—навіть коли я отримав силу монстра, я не повинен завжди сподіватись тільки на неї! Я не повинен перестати тренуватись. Я буду тренувати своє звичайне тіло. Не знаю чи це щось дасть формі монстра але добре коли ти отримуєш свою силу з тренувань а не з повітря!

—Сильно сказано! Відповів веселим тоном Макар.

—справді?

Спитав здивовано Артем і всі розсміялись.

—ну… посміялись і годі…

Промовив спокійним і життєрадісним голосом.

—а тепер починаємо пекельні тренування доти поки кістки тріскатись не почнуть.

Продовжив Артем вже погрожуючим і страшним тоном. Коли всі почули то у всіх в голові промайнула лише одна думка. «нам пизда»

—я розробив спеціальні тренування для кожного з вас, у кожного будуть різні тренування в залежності від їхніх сил. Тож постарайтесь не померти.

Після цього кожен почав своє тренування. Юра старався навчитись сильно бити аби він був не лише танком, а потім його з усієї сили бив капітан. Артур бився проти Богдана, задача Артема покращити свої прийоми а Богдана навчитись ухилятись і контратакувати. Даша вчилась швидко наближатись до своєї жертви бо удар в притик найсильніший і попутно вчилася стріляти своєю блискавкою на дальні дистанції. Макар мав право відпочивати але вирішив продовжити своє тренування. Нічого не звичайного прості силові вправи. Після цього він вирішив навчитись пару простих технік у Артура і бився проти Богдана. Петро вирішив навчитись битись вилами тому що патронів хоч в нього багато але не нескінченні. А Олена вчилася бігати і у формі людини і у формі монстра задля швидшого пересування. А капітан продовжив вже своє тренування попутно стеживши за виконанням роботи решти команди а Миролюб не помітно зник. Так продовжилось до восьмої години і всі закінчили своє тренування. І перед походом по сніданок капітан промовив.

—гарна робота загін. Але знайте хоч тренування корисні не треба ними переборщувати, я правду кажу Макаре?

—а чого на мене бочку котите? Ви також такі як я!

Всі розсміялися крім Даші.

—добре-добре можливо ти правий! Але я хочу сказати що треба робити хоч день відпочинку а то загнетесь і не розігнетесь. Ясно?

У відповідь прозвучала глуха тиша.

—як я зрозумів ясно…

Відповів якимось депресивним тоном капітан.

—добре а зараз усі на сніданок, хутко поки не розібрали найкраще.

Всі зібралися і пішли на сніданок попутно обговорюючи погоду і тренування. Капітан подивився і сказав подумки собі.

—«я зроблю усе аби члени мого загону вижили до кінця свого життя»

Усі члени другого загону взяли собі їжу яку взяли у своєму таборі на вечерю, решту вони знайшли в пустуючих будинків в яких більше ніхто не живе. Хтось вполював собі обід а хтось по швидкому зганяв на рибалку (бо має силу монстра що підсилює біг) знайшовши у чиємусь будинку сітку і вудочки і зловивши кілька риб. Артем сів разом зі своїм загоном і помалу щось почали обговорювати про тренування поки до них не сів Назар.

—слухай Артеме. Промовив Назар.

—га?

—Ти не думаєш що ми діємо як мародери? Ну обносимо будинки тих хто померли і використовуємо їх.

Артем тяжко позіхнув і відповів Назару.

—частково ти правий! Ми можемо взяти річ яка була дуже дорога попередньому власнику і поводитися з нею як захочем. Але речі лежать без діла, тоді який сенс в них? Я знаю що ми діємо як мародери, але ми повинні вижити використовуючи речі тих кого зараз немає. До речі. Якщо я таки помру заберіть мою кепку і використовуйте по призначенню.

—О справді?

Пролунав чийсь голос по заду Артема. Артем рефлекторно ударив туди звідки почув звук і зацідив у чийсь лоб.

—чорт а це боляче! Чому так бити взагалі?

Це виявився той самий незнайомець зі швидкими ногами що врятував Артема.

—вибач я злякався! Ти цілий?

—так-так цілий не переживай!

Незнайомець сів поруч протираючи лоб від крові.

—добре що ти в лоб влучив! Було б трохи нище і гарантований зламаний ніс.

—вибач ще раз за мою дурість.

—та нічого страшного!

Цей незнайомець говорив у будь якій ситуації радісним і безтурботнім тоном, ніби в нього була з емоцій тільки радість.

—до речі я ще не відрекомендувався! Мене звати Олег, радий знайомству.

Всі промовили свої імена і у всіх помітно піднявся настрій.

—слухай Олег. Ми вчора сказали хто ми. Але ви не сказали хто ви.

Почалася тиша серед групи. Було чути лише голоси людей що снідали поруч і шурхіт листя з лісу.

—так це правда, ми не гарно повелися що не розказали. Ми безіменна група!

—безіменна?

—правильно! Ми так само як ви опинилися у цій ситуації і змогли підкорити монстрів і захопивши замок для порятунку людей.

—замок?

—так! Буданівський замок. Після того як ми його захопили і почали використовувати як укриття для людей ми сформували групу для їхнього порятунку. Але у нас був дід який сидів за своїм радіо і повідомляв нам про новини. Три дні і ми не знайшли новин про евакуацію. Тому ми вирішили знайти якусь групу і приєднатись до них. І один з наших бігунів біг у вашу сторону поки вас не помітив як ви виходили з лісу. І ось ми тут.

—цікава історія!

—дякую!

—але чому ви хотіли до когось приєднатись?

—дивіться, у нас дуже багато людей, і вісімдесят відсотків перетворилися на монстрів. А решта двадцять це люди і людомонстри. І щоб ви розуміли наскільки багато людей…

Олег дістав карту місцини і розгорнув її.

—Бачте скільки будинків? Скільки і людей!

—а де наш табір?

—тут!

—а замок?

—вот тут!

Артем зміряв відстань і промовив до Макара.

—Макаре! Ти наче казав що замок ближче і дивно що люди до нас прийшли.

—я казав що важ табір був ближче до мене! Я тоді мав на увазі що всі знали де знаходиться замок але звідкись деякі люди звідси дізнались про табір і прийшли до нього.

—до речі ти правий! Звідки люди знали про наш табір і прийшли до нього? Короче потім думати будем, а зараз Олег ближче до теми.

—Короче як ви бачите по карті що буданів ділить на дві частини невелика річка «серет» замок знаходиться на сході тобто на правій стороні річки, звідти прийшли ми, і у першу ніч була справжня бійня на півдні. Там як ви бачте найбільше будинків. І пам’ятаєте я казав що вісімдесят відсотків населення монстри?

—так!

—я збрехав! Вісімдесят відсотків втрат. Це монстри і померлі люди. І у нас в живих тільки сто шістдесят людей. П’ятдесят з них людомонстри. І тут така сама ситуація тільки ми не знаєм скільки тут людей в живих лишилось. І через вашу вчорашню активність ви зібрали більшість монстрів і ледь не померли. Про те ми майже закінчили зачистку лівої сторони буданів. А зараз наш головний коли побачив що ви добрі люди планує до вас приєднатись. Хоч так і не скажеш але цей чоловік у нас поважлива особа, тож ми вступили у цю групу бо поважали його. Тому більшість коли почули про приєднання до вас то ніхто не був проти.

—цікаві ви люди Олег!

—що правда то правда!

—а ви щось дізнались корисне про монстеризацію?

—тільки те що, що молодша людина тим більший шанс підкорити монстра або стати ним.

Артем задумався і промовив свою думку.

—а чи може це бути тому що малі діти ще не зневірилися у своїх мріях?

—так в цьому річ! Монстеризація діє якщо ти достатньо віриш або хочеш виконати свою мрію. Вот старші люди не мають часу мріяти тому монстеризація їх оминає. Але скоро все зміниться. Бо тепер у всіх буде одне бажання… Вижити. Ти уявляєш собі наскільки тоді монстри стануть сильнішими?

Артем закінчив їсти і всі решта також закінчували.

—якщо їхнє бажання буде вижити то страшно уявити яким способом вони хотіли вижити!

—отож бо! Потім люди що не пройшли монстеризацію стануть найстрашнішою зброєю.

Всі злякано подивилися одне на одного. Крім Артема. Він вже будував плани як проти таких боротись. Але найбільше боявся Саме Юра. В нього в думках з’явилися найгірші сценарії про нещасливий кінець товаришів і себе. Це помітила Даша і взяла його за руку. Юра подивився у її очі горіхового кольору. Її очі так і говорили. Не бійся… бо уб’ю на місці. І в цей момент Даша стисла йому сильно руки після чого віг аж застогнав.

—ти не маєш часу боятися!

Промовила Даша своїм погрозливим тоном і відпустила його.

—зараз ми не маємо часу думати і боятися. Ми маємо вирішувати проблеми які нависли над нами.

—так ти маєш рацію! Але може перестанеш калічити моїх людей?

Промовив спершу спокійно а потім з роздратуванням.

—а що не так капітане? Я нічого йому не зробила.

—дивлюся я на Юру і бачу що ти пиздиш мені прямо в очі!

—га? Я? Та ніколи!

Вони почали повну сварку. Їх чув майже весь табір і всі зійшлися поглянути що сталося. Із групи людей виліз Микола і підійшов до Олега.

—здоров Олег!

—і тобі здоров Микола!

—що тут за подружні сварки?

—вони виглядають так ніби кохають одне одного але запевняю я люблю романтику, і не помітив нічого дивного поки вони говорили!

—та ну! Я думав у Артема нарешті дівчина з’явилась! Хоча не знаю чи вона до цього була чи ні

—хто його зна! До речі Артем нормальний хлопець! Хоч і його страшний погляд і все таке але в душі він добрий.

—це правда!

Поки Микола з Олегом собі гомоніли почувся перший удар блискавки. Всі злякалися і втекли крім них і ще одного капітана.

—може будемо їх розбороняти? Спитав Олег.

—якщо хочеш померти то вперед!

Відповів Назар своїм тихим і холодним голосом.

—слухайте а ви часом не померли? Бо відчуття що так.

—не звертай на мене уваги!

Поки вони говорили було чути удари блискавки і на пів мертвого Артема який приймав їх раз за разом. На шум прийшов Миролюб і йому все пояснили про теперішню ситуацію.

—Артеме… спочивай з миром!

—ти що свого найкращого друга вже ховаєш? Промовив Микола.

—а хто казав що він мій найкращий друг?

—не знаю! Просто ви так виглядаєте!

Під їхні сварки прибув головнокомандувач і всі в мить затихли. Він дивився на них розлюченим обличчям. Позаду нього стояв Петрович який також дивився на все це.

—ви придурки! Що ви тут взагалі витворяєте? Убивати одне одного будете після того як світ врятуєм а зараз ви потрібні мені живими.

—а якщо ми не зможемо врятувати світ? Спитав Артем.

—тоді ви не будете битись! У нас гості в таборі а ви двоє представляєте на нас погане враження.

Петрович розсміявся і схопився за плече головнокомандувача.

—слухай Андрію не чіпай їх! Вони ж діти і на додачу голубки хай вирішать свої проблеми.

—діду я перепрошую але ми не голубки як ви говорите.

Відповіла на диво поважливо до Петровича Даша. Всі охриніли зразу від того що вона з образу бандитки перейшла в образ гарної леді.

—пані! я не дід! Мені сорок три роки!

—вибачте за мою грубість!

—Слухайте а це точно Даша?

Спитав Богдан з недорозумінням.

—померти захотів?

—так це вона! Так тільки вона могла сказати.

—до речі. У мене є звернення до всіх тож чекаю вас всіх в центрі табору.

Відповів головнокомандувач і пішов. Усі коли почули це вирішили послухати і піти туди.

Весь табір зібрався в одному місті включаючи і мирних жителів. Усі перевірили чи немає неподалік монстрів і почали стояти так аби захищати і слухати водночас. Врешті решт головнокомандувач вийшов в центр групи і почав свою промову.

Люди! Сьогодні я звертаюсь до всіх вас! До тих хто б’ється аби вижити і захистити, і до тих хто не може себе захистити. Сьогодні я хочу вам представити безіменну групу яка врятувала наші життя.

До головнокомандувача вийшов Степан Петрович.

Ця людина керувала групою яка нас врятувала. Але виявляється що у них так само не все добре, тому з упевненістю говорю. Що вони приєднуються до нас у Авангард.

Майже всі покрили їх аплодисментами і раділи що змогли хоч із кимось об’єднатись. Артем думав що це гарний початок для їхнього виживання у цьому світі. До Артема підійшов Олег і дещо спитав.

—слухай Артем! Якщо я вже в Авангарді можна я приєднаюсь у твій загін?

Артем задумався і відповів.

—добре можна! Ти довів те що мені треба.

—не знаю про що ти але звучить цікаво!

—до речі! Звідки ти знайомий з Миколою?

—вчора ми добре так погомоніли і не спали всю ніч! Ви його мали на увазі коли говорили що я схожий на вашого друга з ненормальними приколами?

—так його! Вот дивлюсь на нього і згадується одна фраза яку я чув давним давно від когось.

—і яка ж?

—здається! «приколісти довго не живуть»!

—Мені подобається!

Відповів Микола який був позаду у весь час.

—ти довго там був?

—хто його зна!

—Микола я тебе точно одного дня вб’ю!

—Так само як Даша тебе?

—ніби ти витримав скільки вольт!

—можливо і витримав!

—серйозно? У мене спеціальна сила монстра яка може дати витримати скількись там вольт. Але вона може вдарити з потужністю в один мільйон вольт і буде бити так що аж кістки буде видно.

—а потім ти помреш!

—що ви тут робите? Спитав Миролюб.

—та ні нічого! Тільки думаю як убити Миколу.

—давай потім над цим разом подумаєм!

—ви що мене вбити захотіли чи що?

Всі почали сміятись. В усіх було безтурботне обличчя і всі раділи. Небо затягнули хмари і пішов дощ. Всі сховалися в будинках але дехто лишився на вулиці і танцював під дощем. Це побачили решта і вийшли танцювати майже всі. Кожен хто танцював радів що він живий. І так всі раділи що не помітили як минуло два дні.

9:37. Двадцять перше червня 2025 року. Об’єднання груп.

ДАЛІ БУДЕ

СЛОВА АВТОРА

Дякую вам що дочитали цю книгу! Це моя перша робота тому краще судіть так як повинні. Я буду вдосконалюватися і робити кращі книги і можливо одного дня я стану відомим. Хоча навряд. Я хочу сказати що ми повинні виконувати свої мрії. Тому що тим хто не мріє легко живеться. Тому чекайте продовження якщо моя книга вам сподобалась. І хай у вашому житті буде все найкраще.

Дякую ще раз що дочитали.