Глава 9. Порожній трюм

288 рік від Завоювання

За наступні пів року Сіра Варта додала лише двадцять дві людини, зате дедалі рідше потребувала присутності Моррігана в кожній справі. Про два завершені контракти Фарен уперше дізнався вже з книг Неро; на складах з’явився запас дерева, шкіри, ременів, підків, тятив і готових коліс.

Того ранку він саме переглядав карту нового маршруту, коли до кімнати без стуку зайшов Сарро. Лікар не сів.

— Сорок один.

Фарен відклав карту.

— Хворих?

— Людей.

— Що з ними?

— Блювання, слабкість, у частини пронос. Почалося майже одночасно.

Це вже було значно серйозніше. Усі сорок один належали до групи Кандо, яка напередодні повернулася з короткого караванного контракту. Жодного бою, жодної серйозної травми, один вивих і кілька пошкоджених під час тренування списів. Фарен навіть назвав роботу хорошою. Тепер десятки людей із групи Кандо лежали в казармі. Поки вони дійшли туди, хворих стало сорок три. Кандо зустрів їх біля дверей.

— Ще двоє.

Сарро вилаявся й зайшов усередину. Запах ударив ще біля дверей — блювота, піт, вогка тканина й сперте повітря. Людей поклали надто щільно, біля частини лежанок уже стояли відра, а через дощ кілька вікон із навітряного боку довелося закрити. Фарен наказав відчинити решту й рознести хворих настільки, наскільки дозволяло приміщення. Далі не втручався. Це була робота Сарро. Лікар оглядав людей по черзі й повторював одні й ті самі питання: коли почалися симптоми, що їли, де ночували, звідки брали воду. За пів години картина стала трохи зрозумілішою.

— Найімовірніше, вода, — сказав Сарро вже надворі.

— Упевнений?

— Ні. Але дуже схоже. Вони їли те саме, що кілька інших груп. Хворіють переважно ті, хто наповнював бурдюки в одному селі.

Кандо назвав місце.

— Ми брали з криниці. Камінь цілий, вода чиста, запаху не було. Перевіряли.

— Де була яма для відходів?

— За стіною. Далі, ніж ми самі ставимо від води.

Сарро насупився.

— Вище чи нижче криниці?

Кандо завмер. Пальці самі знайшли маленький мечик на шнурку.

— Вище.

— Дощ?

— Два дні.

Сарро пояснив, що вода могла пройти схилом до криниці. Кандо вислухав до кінця.

— Баккалон мені свідок, я дивився на воду. На землю не подивився.

— У наших правилах цього немає, — сказав Фарен.

Кандо торкнувся мечика на шиї.

— Тоді мої першими запам’ятають нові.

Сарро одразу продовжив:

— І цього недостатньо. У кожній великій групі має бути певна людина, яка відповідає за воду й місце табору. Не «командир дивиться», не «хтось перевірив». Одна людина, яка знає, що саме перевіряти.

— Підготуєш їх, — сказав Фарен.

Сарро подивився на нього.

— Я лікар.

— Саме тому не доручу це Корсо.

Наче за викликом, великий чоловік саме підійшов до казарми.

— Що знову про мене?

— Нічого хорошого, — відповів Сарро.

Фарен повернув розмову до справи. Криницями справа не обмежувалася. Треба було визначити, хто перевіряє місце табору, воду й стік після дощу; де стоять кухня та відходи; як зберігається їжа; куди кладуть хворих і хто стежить за чистотою перев’язок. Усе те, через що здоровий боєць міг вибути зі строю, навіть не побачивши противника.

— Правил буде багато, — попередив Сарро.

— Якщо причин втрачати людей багато, правил теж буде багато.

Максимальна кількість хворих зрештою дійшла до п’ятдесяти семи. Жоден не помер. За десять днів більшість уже повернулася до звичайної роботи, хоча кількох Сарро ще певний час не допускав до повного навантаження. А через два тижні кожен командир Варти знав, що при виборі води відстань до відходів нічого не варта без розуміння схилу та стоку після дощу.

На папері це виглядало дрібним доповненням до табірних правил. Для Фарена п’ятдесят сім одночасно хворих людей були достатнім поясненням, навіщо воно з’явилося. Наступна проблема почалася із сірої смуги на плечі — речі, яку ще пів року тому Фарен узагалі не вважав чимось, що потребує захисту. До воріт бази прийшов місцевий торговець із розбитою губою й засохлою кров’ю на комірі. Він відмовився говорити з писарем і вимагав Моррігана. Фарен вийшов сам.

— Що сталося?

— Твої люди забрали в мене сорок срібних.

— Де?

Чоловік назвав вулицю біля західного порту.

— Коли?

— Учора ввечері.

— Скільки їх було?

— Шестеро.

— Імена?

— Звідки мені знати їхні імена?

— Тоді як визначив, що це Сіра Варта?

Торговець показав на плече найближчого вартового. Сіра смуга.

— Такі самі. Сказали, що тепер ваша Варта бере плату з місцевих крамниць за охорону.

Фарен на мить затримав погляд на сірій смузі вартового.

— Ми не збираємо такої плати.

— Уже зрозумів. Вони забрали гроші й усе одно мене вдарили.

Фарен покликав Келло.

— Десять людей. Знайди їх.

Келло кивнув.

— Живими?

— Якщо не створять іншого вибору.

До вечора знайшли всіх шістьох. П’ятеро раніше працювали найманцями в різних компаніях. Шостий був відомим у порту дрібним злодієм. До плеча кожного була пришита сіра смуга, приблизно такого самого розміру, як у людей Варти. Один навіть акуратно обшив краї. Фарен довго дивився на тканину. Потім на самих чоловіків.

Корсо, який прийшов без запрошення, запропонував:

— Повісити.

— Ні.

— Відрубати руки.

— Ні.

Корсо замислився.

— Тоді я не розумію, навіщо тут потрібен.

— Я тебе й не кликав.

Великий чоловік кілька секунд згадував.

— Справді.

Келло виклав на стіл мішок із монетами. Неро перерахував.

— Сто сімдесят три срібних і трохи міді.

Це вже означало, що торговець із сорока срібними був не першим. Фарен не допитував їх на місці. Наступного ранку Неро оголосив винагороду за підтверджені відомості про людей, у яких ці шестеро вимагали гроші від імені Сірої Варти. Реммо окремо записував імена, місця, приблизний час і суму, після чого свідчення звіряли між собою.

За три дні знайшли ще кількох потерпілих, і їхні історії збіглися. Вилучених у самозванців грошей не вистачило, тому різницю Сіра Варта доплатила зі своїх рахунків. Корсо побачив запис у книзі Неро.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ми платимо за те, що вкрали не наші люди?

Фарен відповів:

— Вони заробляли саме тому, що переконували людей, ніби є нашими.

— Від цього вони нашими не стали.

— Вони взяли гроші нашим ім’ям, — сказав Фарен. — Цього досить, щоб проблема стала нашою.

Неро постукав пальцем по книзі.

— Якщо будь-яка сіра смуга дає право брати гроші від нашого імені, сто сімдесят три срібних — найдешевша частина проблеми.

Корсо подивився на монети.

— Все одно дорого.

— Репутація вже коштує грошей, — сказав Фарен. — Значить, охороняємо її як гроші.

Покарання самозванців він теж не взяв на себе. Потерпілі дали свідчення. Реммо підготував записи. Келло передав усіх шістьох міській варті разом із вилученими грошима й переліком підтверджених випадків. Вони крали та били людей у Ліссі. Отже, остаточне покарання визначатиме правління Ліссу. Того самого вечора Фарен наказав почати заміну старих сірих смуг. Корсо сприйняв це майже як особисту образу.

— Я свою ношу пів року.

— Отримаєш нову.

— Ця нормальна.

— Саме таку може вирізати з тканини будь-який злодій.

— Нову теж скопіюють.

Неро поставив на стіл перший зразок. Невеликий металевий знак із сірою смугою та простим чорним символом відкритого щита. На звороті був номер. Фарен перевернув пластину в пальцях.

— Наші ковалі?

— Так.

— Номер?

— Книга обліку.

Відтепер знак отримувала лише людина, яка завершила початкову підготовку й була внесена до чинного складу. Неро вів номер, ім’я, підрозділ і безпосереднього командира. При звільненні знак треба було повернути. Загублений або вкрадений номер відразу позначали як недійсний. Реммо запропонував ще один крок.

Постійні замовники, портові склади й керуючі, які регулярно працювали із Сірою Вартою, отримували оновлений перелік чинних номерів або могли перевірити конкретну людину через рахівню. Сам по собі металевий знак майже нічого не доводив. Метал, номер та ім’я вже створювали систему, яку було значно складніше підробити переконливо.

Через місяць група нових самозванців спробувала вимагати гроші з одного ліссенійського торговця. Той попросив показати знаки. Не побачив. І замість срібла покликав міську варту.

Після цієї історії Корсо обмежився формулюванням «не найгірша дурість Неро» й більше про знаки не сперечався. Пів року минало без великих битв, зате дрібних проблем ставало більше.

Коли людей було кілька десятків, Фарен пам’ятав майже кожну покупку, суперечку й зламаний щит. На пів тисячі одна дрібна помилка могла повторитися десять разів у різних місцях, перш ніж записи покажуть, що це вже не випадковість.

Першим це відчув Неро. Один із постачальників зерна почав привозити трохи менше, ніж стояло в документах. Першу різницю Неро списав на ваги. Після другої попросив переважити. На третій мовчки звів у книзі всі три накладні й посунув їх Фарену. Суми були невеликі. Саме такі крадуть роками, бо через них ніхто не здіймає галасу.

— Що зробив?

— За останню поставку заплатив лише за справді отриману вагу. Додав різницю за попередні випадки, які можемо підтвердити паперами. Решту не чіпав.

— Чому?

Неро навіть здивувався.

— Бо підозра й свідчення — різні речі.

Фарен кивнув.

— Постачальник?

— Уже інший.

— Добре.

Він не вимагав покарати людину за всі суми, які здавалися підозрілими. Організація, що хоче передбачуваності від інших, сама не повинна перетворювати власну впевненість на доказ. Інша проблема була менш витонченою. Дванадцять новобранців побилися в таверні з місцевими моряками.

Походження конфлікту ніхто не зміг встановити однаково. Новобранці говорили про дівчину. Моряки — про суперечку через карту. Корсо вислухав обидві версії й сказав, що все почалося з дурнів. Цього разу Фарен підозрював, що його оцінка найточніша.

Результат був значно конкретнішим: два розбиті столи, вибите вікно, троє травмованих моряків, п’ятеро побитих людей Варти й один новобранець, який завершив вечір на даху. Фарен перечитав доповідь.

— Як він туди потрапив?

Релло потер перенісся.

— Поліз зовнішніми сходами, коли почалася бійка. Хотів зайти з другого боку й відкрити двері своїм. Хтось унизу перекинув сходи.

— І залишився?

— До ранку.

Фарен оглянув дванадцятьох, потім перевів погляд на Релло.

— Ти коли прийшов?

— Уже билися. Чотирьох наших вивів відразу. Решта спочатку не почула, потім уже не хотіла слухати.

— Хто вдарив першим?

Релло кивнув на одного з новобранців.

— Наш. Моряк відповів кухлем. Після цього встановлювати окрему провину за кожен наступний удар стало складно.

Власникові таверни Сіра Варта компенсувала підтверджені пошкодження одразу, а потім утримала суму з платні винних. Так само оплатили лікування травмованих моряків у тій частині, за яку сторони погодили відповідальність людей Варти. Усі дванадцять наступного дня почали ремонтувати те, що розбили. Той, хто завдав першого удару, отримав два тижні додаткової роботи на складах. Решта — по тижню. Чотирьом, яких Релло одразу вивів із бійки, Фарен скоротив покарання наполовину. Вони теж брали участь у початку конфлікту, але виконали наказ старшого, коли він з’явився. Корсо прийшов подивитися на роботу.

— Це покарання?

— Так.

— Слабке.

— Вартість ремонту й лікування ще вираховується з платні.

Корсо замислився.

— Тоді жорстоке.

Один із новобранців не витримав:

— Я краще десять ударів різками.

Фарен подивився на нього.

— Саме тому різок не буде.

Бійки не зникли, але стали рідшими. Натомість з’явилася інша проблема: чужі роботодавці почали купувати не послуги Сірої Варти, а її людей. Першим лист із пропозицією приніс Кандо.

— Умова добра.

Кандо чекав. Фарен повернув лист.

— І що ми з цього купуємо, крім нової причини прокидатися рано? — запитав Кандо.

— Що?

— Це та частина, де капітан каже, що без мене Варта розвалиться. Можеш трохи перебільшити.

— Якщо хочеш прийняти — приймай.

Кандо примружився.

— Баккалон послав мені командира, який навіть торгуватися за власних людей не вміє.

— Хочеш, щоб я заборонив?

— Ні.

— Тоді що хочеш почути?

Кандо цього разу не відповів одразу.

Фарен продовжив спокійніше:

— Якщо людину треба тримати забороною, вона вже не зі мною. Питання лише в тому, коли це обернеться бідою — сьогодні в дворі чи завтра в бою.

Кандо забрав лист.

— Дуже незручна людина.

— Це причина піти?

— На жаль, ні.

Корсо, почувши суму, назвав рішення ідіотським.

— Удвічі більше.

Кандо глянув на нього.

— Тоді йди ти.

— Мене кликали?

— Ні. Баккалон теж має межі милосердя.

Корсо задумався.

— От і вирішено.

Варо сміявся досить довго, щоб Корсо встиг двічі пригрозити йому смертю. Фарен вважав питання закритим, але Неро повернувся до нього через два місяці з окремим розрахунком. За цей час рахівня зібрала реальні пропозиції, які отримували люди Варти, і приблизні ставки інших великих компаній, а Реммо допоміг відділити разові заманливі обіцянки від того, що роботодавці справді були готові платити довго.

Неро запропонував піднімати платню насамперед людям, яких складно й довго замінювати: командирам, сержантам, лікарям, ковалям, досвідченим писарям та іншим спеціалістам, відсутність яких створювала б помітний ризик для роботи Варти.

— Чому Корсо стільки?

— Бо він може вести важку піхоту без тебе, підготував трьох сержантів, і його вже двічі кликали за більшу платню. Якщо піде, заміну ми навчатимемо місяцями.

— Не кажи йому.

— Уже сказав.

Фарен підняв очі.

— Навіщо?

— Хотів побачити обличчя.

— І?

Неро усміхнувся.

— Майже окупило підвищення.

Фарен затвердив нові ставки. Командир, лікар чи коваль, якому роками шукатимуть і готуватимуть заміну, коштував Варті більше за різницю в платні. До кінця півріччя в Сірій Варті було п’ятсот вісімнадцять людей. Із них чотириста сорок Неро записував як готових до негайного походу. Решта проходили підготовку, лікувалися або забезпечували роботу компанії поза бойовим строєм. Кандидатів при цьому вистачило б ще на сотні.

Неро одного дня сказав:

— За місяць Варта потягне ще сотню.

— Не треба.

— За два — двісті.

— Тим більше.

— Корсо просить збільшити групу.

— Корсо завжди просить збільшити групу.

Неро переглянув наступний запис.

— Релло теж. Але разом із заявкою назвав двох людей, яких хоче спочатку підготувати сержантами.

— Дай їм місяць із Кандо. Якщо обидва окремо проведуть десятку через повну вправу без підказок, повернемося до твого прохання.

Кандидатів і грошей вистачало. Не вистачало людей, яким можна було доручити інших: двісті списів Фарен міг купити за кілька тижнів, двісті нових сержантів за ті самі тижні не з’явилися б ні за які гроші.

— Поки ми не можемо зробити наступну сотню такою самою керованою, як нинішня, вона нам не потрібна.

Неро просто кивнув. Це вже навіть не викликало суперечки. Сіра Варта на деякий час перестала збільшувати кількість людей і зосередилася на тому, щоб кожен наступний рівень управління працював краще без постійного втручання Фарена.

Після зупинки набору Фарен уперше серйозно відчув іншу межу росту — залежність від чужих кораблів і людей, яким вони належали. Новий міський контракт виглядав звичайно: сто вісімдесят бійців треба було перевезти на узбережжя Спірних Земель, провести два обози між трьома постами й після завершення роботи повернути до Лісса. Лісс оплачував сам контракт. Морське перевезення організовувала Сіра Варта. Неро зафрахтував два судна. Фарен побачив рахунок і спочатку вирішив, що писар помилився.

— Це за обидва кораблі?

— Так.

— В один бік?

— Туди й назад, якщо строки не зміняться.

— Шість днів у морі.

— За хороших умов.

Фарен ще раз перечитав суму.

— Нас грабують.

Неро усміхнувся.

— Ні. Це звичайна платня.

— Тоді нас грабують усі.

— Ласкаво просимо в морську торгівлю.

Перший корабель прийшов до причалу вчасно. Другий не прийшов узагалі. Неро почекав пів години. Потім годину. Після другої почав шукати портового писаря.

— Де судно?

Той перевірив записи.

— Вийшло вранці.

— Куди?

— Волантіс.

Неро кілька секунд мовчав, наче очікував, що наступна частина відповіді зробить ситуацію логічною.

— У нас підписаний договір на сьогодні.

Писар знизав плечима.

— Власник знайшов вигідніший вантаж.

— У нас договір.

— Тоді маєте право вимагати штраф.

— Нам потрібен корабель зараз.

— Це вже інше питання.

Реммо одразу почав готувати претензію. Юридично Варта, схоже, мала непогану позицію. Практично це нічого не змінювало. Сто вісімдесят людей, спорядження й частина вантажу стояли на причалі сьогодні. Навіть якщо за кілька тижнів суд визнає їхню претензію правильною, це рішення не доставить людей у Спірні Землі сьогодні.

Фарен запам’ятав різницю: договір міг згодом компенсувати наслідки порушення, але не повертав часу, втраченого в той день, коли корабель був потрібен. Довелося терміново шукати друге судно. Знайшли до вечора. Майже вдвічі дорожче. Капітан добре розумів, що вони вже не мають нормального вибору, і торгувався відповідно. Неро вийшов із переговорів із таким обличчям, що Фарен навіть не став одразу питати. Корсо зробив це замість нього. Неро назвав суму.

— За такі гроші він має нести мене на руках.

Капітан, який стояв неподалік, почув.

— За ще десять срібних можу.

Корсо витріщився. Фарен ледве стримав усмішку.

— Плати.

— Що?!

— Можливо, тоді хоча б мовчатимеш.

Цього разу навіть Неро засміявся. Після повернення Реммо додав у всі нові договори фрахту окремий штраф за відмову судна після підтвердження дати. Він не міг фізично примусити власника корабля виконати контракт, якщо той вирішить інакше, але принаймні робив таке рішення дорожчим.

Сам військовий контракт Сіра Варта виконала нормально. В одному бою загинули двоє людей, дев’ятеро були поранені; сильний дощ затримав один з обозів, але всі три пости отримали потрібний вантаж. До порту повернулося сто сімдесят вісім бійців. І там вони знову опинилися перед чужими причалами, чужими розкладами й чужими кораблями.

На судна для зворотного рейсу довелося чекати ще три дні. Фарен проводив частину часу біля причалу, поки Неро сперечався з черговим власником судна про терміни й додаткову плату. Саме тоді він звернув увагу на торговий корабель біля сусіднього пірса. Коли судно прийшло, його трюм був заповнений зерном, металом і деревиною. За кілька годин усе розвантажили.

Потім замість порожнього трюму на борт почали нести бочки з вином, олію, барвники, тканини й кілька ящиків іншого товару. До Лісса корабель теж повертався завантаженим. У цьому не було нічого дивного; дивним було те, що Фарен раніше майже не дивився на корабель як на щось більше за спосіб перевезти людей. Тепер його зацікавило інше.

— Неро!

Той саме сперечався з капітаном і повернувся роздратовано.

— Що?

— Коли ми наймаємо корабель для сотні людей, за що саме платимо?

Неро не зрозумів напрям думки.

— За перевезення людей, їхнього спорядження й обумовлені дні.

— За весь корабель?

— Не обов’язково.

Фарен показав на сусіднє судно.

— Якщо наші люди займають частину палуби й місця, власник може одночасно везти товар?

— Якщо це не заважає найму, так.

— На зворотному шляху також?

— Так.

Фарен кілька секунд дивився, як наступну бочку закочують у трюм.

— Отже, коли ми наймаємо місце лише для людей, решта корабля може одночасно заробляти власникові гроші.

Неро перестав дивитися на капітана. Тепер уже дивився на корабель.

— Продовжуй.

— Наступного разу хочу знати дві ціни. Перший — ми платимо лише за людей і погоджуємося, що власник використовує решту вантажного місця як хоче. Другий — отримуємо визначену частину трюму разом із перевезенням.

— І якщо ця частина наша…

— Немає причин повертати її порожньою.

Варо, який сидів неподалік, повільно почухав бороду.

— Оце вже звучить так, ніби двоє найманців випадково вигадали торгівлю.

Фарен не став відповідати на жарт.

— Мене цікавить інше: скільки нам коштує порожнє місце на зворотному рейсі?

Того самого дня він поговорив із портовим рахівником. Потім із двома купцями. На ранок приніс приблизні цифри. Розрахунки залежали від сезону, товару, портових зборів, погоди, стану корабля й десятка інших речей, у яких ні Фарен, ні Неро поки не розумілися достатньо. Проте один висновок був очевидним: вдалий рейс приносив власникові судна значно більше, ніж Фарен припускав, дивлячись лише на суму фрахту.

— Скільки за такий корабель попросять? — запитав Фарен.

Неро завмер.

— Якщо ти питаєш про порядок ціни — дізнаюся. Якщо вже вирішив купувати — ні.

— Поки тільки порядок ціни.

— Тоді це інша розмова.

Неро не знав точно. Зате одразу нагадав, що купівля корпусу — лише початок. Потрібні екіпаж, капітан, ремонт, вітрила, канати, дерево, смола, портові збори й гроші на періоди, коли судно взагалі нічого не зароблятиме. Фарен вислухав.

— Один корабель не перевезе всю Варту.

— Саме.

— Але може перевозити частину людей, спорядження й власні вантажі.

Неро вже розумів, куди він веде.

— А коли він не потрібен для військового найму?

Фарен кивнув на сусідній трюм.

— Не повинен просто стояти.

Поступово ідея стала ширшою. Фарен не збирався перетворювати Сіру Варту на торговий дім. Його цікавило простіше: якщо компанії все одно потрібні склади, вози, майстерні й одного дня кораблі, ці ресурси не повинні лише споживати гроші. Між власними задачами вони могли частково оплачувати себе. Неро це зрозумів майже відразу.

— Якщо судно й так повертається після висадки людей…

— Трюм не повинен бути порожнім лише тому, що військова задача вже виконана.

Проте Фарен не дозволив одразу вкладати великі гроші. Для першої спроби Фарен поставив дві умови: аварійний резерв не чіпати, а можлива повна втрата вантажу не повинна відчутно вплинути на роботу Варти. Що саме купити, вирішував Неро. Фарен дізнався вже на причалі. Дванадцять бочок вина.

— Наших?

— Тепер так.

Фарен почув суму.

— Серйозно.

— За закупівельною ціною продамо напевно. Питання лише в різниці цін і строку. Я заклав десять днів.

Неро не вигадав нічого складного. Просто натрапив на продавця, якому терміново були потрібні гроші: його власний корабель затримався, склад залишався переповненим, а наступну партію вже не було куди ставити. Неро запропонував нижчу ціну. Продавець вилаявся й відмовив, після чого Неро просто пішов; чоловік наздогнав його вже біля воріт. Коли Фарен почув історію, запитав:

— І все?

— Так.

— Просто пішов?

— Іноді найкраще, що можна зробити з поганою ціною, — не купувати.

Фарен запам’ятав. У Ліссі вино продали за три дні. Неро приніс книгу. Цього разу Фарен одразу запитав:

— Чистий прибуток?

— Уже вчишся.

У цифрі були враховані закупівля й додаткові витрати. Фрахт уже був закладений у витрати військового контракту, тож зворотний вантаж використовував місце, яке інакше не принесло б Варті нічого. Прибуток був невеликим, але цілком реальним.

— Який обсяг повторюємо?

— Не більше минулого. Поки не маємо хоча б п’яти-шести рейсів, я не знаю нормального розкиду ціни й строку продажу.

— Тоді не збільшуємо.

Фарен подивився на книгу.

— У бою можна втратити людей. Якщо треба платити за навчання, гроші дешевші.

— Коли ти так говориш, я майже починаю любити свою роботу.

Друга торгова спроба виявилася значно гіршою. Цього разу Неро купив тканину. Розрахунок був нормальним за цінами, які він знав на момент закупівлі. Проблема прийшла до Лісса раніше за них: велика партія того самого товару зайшла в порт за два дні до повернення Варти й помітно збила місцеву ціну. Неро продав майже без прибутку. Три вечори після цього ходив похмурий.

Фарен нарешті запитав:

— Скільки втратили?

— Майже нічого.

— А скільки мали заробити?

Неро назвав суму.

— От це тебе й дратує.

— Так.

— Добре. Чому ціна впала?

— Інший корабель привіз велику партію раніше за нас.

— Могли це знати до закупівлі?

Неро помовчав.

— Ні.

— Тоді наступного разу поклади це в ціну.

— Я знав це й без тканини.

— Знати принцип і втратити через нього власні гроші — різні види знання.

Неро ще кілька секунд дивився.

— Ти зараз повторив те, що робив із Гарро й Кандо.

— Схоже.

— Я ненавиджу, коли твої військові звички працюють із моїми книгами.

Третю спробу Неро організував інакше. Після двох пробних вантажів він не вдавав, ніби вже зрозумів торгівлю між портами: знайшов ліссенійського торговця, який роками працював із металом, і запропонував йому частку за вибір товару, перевірку ціни й допомогу з продажем.

— Скільки коштує його частка? — запитав Фарен.

Неро назвав.

— А скільки можуть коштувати дві справді невдалі партії через нашу недосвідченість?

Неро назвав іншу суму. Вона була значно вищою.

— Бери.

Цього разу вони привезли метал. Прибуток виявився нижчим, ніж під час першого продажу вина, зате значно передбачуванішим. На дошці в рахівні з’явився новий рядок: «Торгівля». Фарен прочитав його й перейшов до наступного показника. Перетворювати Сіру Варту на торговий дім він не збирався: основні гроші й далі приносили військові контракти — охорона караванів, гарнізонна служба, супровід людей та обозів.

Торгівля була корисною тому, що вдруге використовувала вже оплачені ресурси: вільне місце на суднах і возах, склади, маршрути, охорону та інформацію, яку люди Варти однаково збирали під час роботи. Поступово навіть військові командири почали приносити Неро економічні відомості, хоча ніхто не ставив їм такого завдання.

Гарро після одного контракту згадав, що в Мірі купці весь вечір сварилися через різке подорожчання зерна. Неро записав. Наступного дня відправив людину перевірити. Іншого разу Тарко повідомив про закриття дороги. Ця інформація дозволила Неро не посилати туди два вози з товаром. Корсо почув.

— Тепер моя розвідка працює на купців?

— На Сіру Варту, — відповів Неро.

— Ми купці?

— Коли продаємо товар — так.

Фарен пройшов повз, не втручаючись у їхню суперечку. Варо засміявся.

До кінця півріччя рахунок «Розвиток» став найбільшим після основного резерву. Тоді Неро вперше приніс Фарену не одну пропозицію купити корабель, а сім різних описів із ціною, віком, приблизною вантажністю, станом корпусу, відомими ремонтами, потребою в екіпажі й можливістю перевозити людей, коней або ставити додаткові позиції для стрільців. Навпроти одного особливо дешевого судна стояла коротка примітка: «Не купувати». Фарен показав пальцем.

— Чому?

— Заплатив портовому теслі за огляд.

— Нашому?

— Ні. Мені потрібна була людина, яка нічого не заробить на майбутньому ремонті цього корпусу.

— І?

— За словами теслі, тільки нормальний ремонт корпусу коштуватиме майже половину ціни судна. Після цього залишаться старі вітрила, такелаж і все інше.

Фарен відклав опис.

— Тоді справді не купувати.

Інше судно виглядало значно цікавіше. Це був великий торговий корабель, здатний брати значний вантаж, після підготовки перевозити коней, а на коротких переходах — понад сотню людей. Військовим судном він не був, проте корпус виглядав достатньо міцним, а на палубі вистачало місця, щоб у разі потреби розташувати стрільців. Потім Фарен побачив ціну.

— Дорого.

— Дуже.

— «Розвитку» вистачить?

— Якщо витратити майже весь рахунок, залізти в головний запас срібла і потім кілька місяців молитися, щоб нічого дорогого не зламалося.

Фарен одразу відклав аркуш.

— Тоді не вистачить.

Неро навіть трохи здивувався.

— І все?

— Головний запас срібла не чіпаємо.

— Я це окремо записав.

— Навіщо?

— Щоб через три місяці ти не вирішив, що корабель важливіший.

Фарен подумав.

— Не вирішу.

Неро мовчки дивився.

— Майже напевно не вирішу.

— Оце вже ближче до правди.

Навіть із достатньою сумою купувати було рано. У Варти не було власного капітана, постійного екіпажу й незалежної від продавця людини, здатної оглянути корпус. До самої ціни судна додавалися вітрила, канати, ремонтний запас, платня морякам, портові збори, перші рейси й окремий аварійний резерв. Фарен слухав.

Потім сказав:

— Ми ще не готові купувати.

Неро завмер.

— Серйозно?

— Так.

— Я два дні збирав доводи, чому тобі не можна дозволяти купити перший корабель.

— Я не Корсо.

Із двору одразу долинув голос:

— Що я знову зробив?!

Неро засміявся. Фарен повернувся до аркушів.

— Спочатку потрібна людина.

— Капітан?

— Можливо. Принаймні хтось, хто розуміє кораблі настільки добре, щоб ми не залежали від слів продавця.

— У Ліссі таких людей багато.

— Людей, які кажуть, що розуміють, — точно.

Фарен подивився у вікно на порт.

— До купівлі хочу три числа: скільки коштує рейс, скільки він приносить на головних шляхах і скільки ми втрачаємо за день простою. Окремо — скільки нам коштує тримати судно для війни.

— Це кілька місяців записів.

— Збирай.

Того вечора корабель не купили. Неро натомість відкрив окремий рядок у рахунку розвитку й поклав туди першу невелику суму. Відтепер власне судно було не реакцією на дорогий фрахт, а окремою довгостроковою задачею. За вікном Корсо саме сперечався з молодим сержантом про сорок людей, яких той хотів тримати під одним голосом.

— На дорозі ще докричишся до всіх, — пояснював Корсо. — У лісі вже ні. А якщо тебе покладуть, сорок людей не повинні посеред бою вирішувати, хто тепер командує. Дві групи. У кожної свій старший.

Фарен затримався біля вікна. Корсо вже сам ділив чужу сороківку на менші групи й вимагав наперед визначити наступників. Неро помітив, куди він дивиться.

— Що?

— Нічого. Правильно робить.

Фарен перевів погляд далі, за стіну бази, де між дахами було видно щогли. Порожнє місце в чужому трюмі вже приносило їм гроші. Власний корабель дав би ще й власний розклад. Фарен закрив список.

— Террон.

Корсо підняв голову.

— Що Террон?

— Спочатку знайдемо його.

До цін на кораблі Фарен більше не повернувся.