Глава 8. Добре ім’я

288 рік від Завоювання

Із Лісса вийшло триста дванадцять людей Сірої Варти. Назад повернулися триста сім. Для міського чиновника різниця між цими числами виглядала б майже ідеальним результатом кампанії. Для Корсо вона складалася з п’ятьох людей. Вони стояли біля другого поста, який ще вчора контролювали мирійці. Невелика кам’яна стіна охоплювала двір із двома баштами, складом і криницею. Фарен бачив укріплення, за які армії втрачали десятки тисяч людей, і це місце навіть близько не належало до них. Проте невеликий розмір фортеці не робив смерть усередині менш остаточною.

Тіла сірих уже перенесли під стіну й накрили плащами. Під тканиною лежали Мевро, Брен, Малло, Дерек і Харн. Троє вступили до Варти менше двох місяців тому. Харн служив ще з першої сотні. У Малло в Ліссі залишалася дружина, і Неро вже мав її ім’я та адресу в книзі виплат.

— П’ятеро, — сказав Корсо.

Фарен дивився на накриті тіла.

— Я знаю.

— Ти сказав, що результат хороший.

— Для цієї справи.

Корсо повернувся до нього.

— А для них?

Фарен не відповів одразу.

— Для них справа вже не має значення.

Позаду підійшов Сарро.

— Двадцять три поранених після сьогоднішнього бою. Шестеро самі до Лісса не дійдуть, але всіх можна перевозити. Якщо не буде ускладнень, приблизно половина через тиждень знову зможе нормально працювати зі зброєю.

Корсо глянув на лікаря.

— Це ти так добре лікуєш чи вони просто бояться залишатися біля тебе довше?

— Тебе ж досі нічого не взяло, хоча я багато разів сподівався.

Корсо задумливо потер старий шрам.

— Я здоровий.

— Саме це мене й непокоїть.

Фарен залишив їх сперечатися й ще раз подивився на зайнятий пост. Сам штурм тривав менше години. Найжорсткіша його частина — близько двадцяти хвилин. Однак рішення, яке визначило результат, вони готували два дні. Фарен не хотів іти через ворота. Перед ними дорога звужувалася, стіну нормально прострілювали з обох башт, а захисники мали достатньо людей, щоб змусити атакуючих платити за кожні кілька кроків. Тому Тарко два дні перевіряв місцевість навколо.

На другий вечір він повернувся з повідомленням про старе сухе русло, що виходило до задньої частини укріплення. На карті його не було. Місцеві теж майже ним не користувалися, бо остання третина проходила між камінням, де двом людям важко було розминутися, а після дощу ноги постійно ковзали по глині.

Тарко двічі пройшов сухим руслом і підтвердив: важкий загін там не пройде, але мала група дістанеться до стіни непоміченою. Фарен погодив план тільки після другої перевірки. Треба було просто опинитися всередині та змусити мирійського командира реагувати на загрозу з другого напрямку. Сигнальний вогонь піднявся над внутрішньою стіною, коли небо тільки починало світлішати. Корсо побачив його.

— Нарешті.

— До воріт. Без поспіху.

— Без поспіху?

— Вони самі зараз забиратимуть звідти людей.

Так і сталося. Частина мирійців побігла до складів, де вже з’явилися люди Тарко, інші залишилися біля головного входу. Сформована оборона розділилася на дві групи, які вже не могли нормально підтримувати одна одну. Тільки тоді Корсо почав справжній тиск на ворота, а Фарен увів резерв у простір між двома напрямками оборони, не даючи гарнізону знову зібратися в один стрій.

Мирійці двічі пробували прорватися через вузьку доріжку між складом і внутрішньою стіною. Перший раз їх зупинили щити. Під час другого передній сірий отримав удар у лице й відступив, відкривши прохід. Фарен зайняв його місце. Перше вістря він збив списом у камінь, наступним рухом ударив нападника в плече й одразу повернув зброю на другого. Той устиг закритися щитом, але втратив крок; люди позаду налетіли на нього, і прохід знову звузився.

Фарен лишався там, доки свіжий щитоносець не зайняв місце попереду. Після цього повернувся до резерву. Ще кілька хвилин мирійці намагалися з’єднати обидві половини гарнізону, але кожна така спроба вимагала людей, яких уже бракувало біля воріт і складів. Потім пролунав сигнал відходу. Фарен залишив північний вихід відкритим. Корсо був проти ще під час бою. Тепер, дивлячись на тіла своїх людей, залишався проти.

— Треба було добити.

Фарен повернувся до нього.

— Навіщо?

— Вони вороги.

— Сьогодні.

Корсо скривився.

— Оце твоє «сьогодні» мене дратує.

— Через місяць Лісс може домовитися з Міром.

— Не домовиться.

— Через рік?

Корсо вже не відповів відразу.

— Через п’ять?

— Я не загадую на п’ять років.

— Я помітив.

Варо, який підійшов саме на останню фразу, засміявся. Корсо навіть не обернувся.

— Старий, колись я тебе вб’ю.

— Ставай у чергу.

За тридцять вісім днів кампанії Сіра Варта провела три справжні бої. Одного можна було уникнути; двох — ні. П’ятеро людей загинули, тридцять один отримав поранення різної тяжкості. Обидва обози дійшли до місця призначення без втрати вантажу, хоча в другому довелося кинути два вози після поломки осей і перевантажити товар. Один кінь зламав ногу в прихованій водою ямі, і його довелося добити.

Обидва пости отримали ліссенійські гарнізони. Усі визначені контрактом завдання були виконані. Фарен однаково бачив кілька рішень, які наступного разу прийняв би інакше. Лісс бачив інше: триста найманців провели великий обоз, зайняли два укріплення й за тридцять вісім днів втратили лише п’ятьох убитими.

Різницю між цими двома оцінками Фарен по-справжньому зрозумів лише після повернення. Через три дні після повернення Неро поклав перед Фареном три нові пропозиції. Рахівня вже давно перестала бути просто кімнатою з одним столом. На стінах висіли дошки зі списками людей і запасів, двоє писарів звіряли рахунки за зерно, а в кутку інший сперечався з постачальником шкіри. Корсо заходив сюди лише за крайньої потреби й стверджував, що в приміщенні з такою кількістю цифр людині бракує повітря. Неро вважав це додатковою перевагою.

— Три найми, — сказав він.

Перший пропонував дім Ормолленів: сто двадцять людей на дванадцять днів для охорони кількох караванів. Нічого незвичайного. Другий змусив Фарена підняти очі.

— Тирош?

— Два торгові доми.

— Ми щойно воювали проти тирошійців на боці Лісса.

Неро знизав плечима.

— А ці хочуть платити нам за охорону власних складів у Ліссі. Вісімдесят людей, сім днів.

Фарен ще раз прочитав назви домів. Нинішній контракт не суперечив жодному зобов’язанню Варти: місяць тому тирошійський прапор стояв по інший бік поля, тепер тирошійські купці платили за охорону власного майна в Ліссі.

— Бери до перевірки.

— Уже.

Неро посунув третій аркуш. Міська печатка Лісса. Фарен уважніше прочитав умови. Триста шістдесят людей. Охорона великого обозу, заміна гарнізону, супровід двох чиновників і окремий пункт про можливі бойові дії.

— Готових зараз близько трьохсот п’ятдесяти, — сказав Фарен. — Базу без нормальної охорони я не залишу.

— Місто теж знає, скільки нас. Найм починається через двадцять шість днів. Схоже, очікують, що ми доростемо.

— Нехай очікують.

Фарен перечитав умови.

— Триста тридцять. Більше не дам.

— Вони просять триста шістдесят.

— Триста тридцять. Осідок, навчання й поранені нікуди не зникнуть заради цифри в чужому договорі.

Неро взяв перо.

— За триста тридцять проситиму ту саму загальну суму.

Фарен глянув на нього.

— Торгуйся. Це твоя робота.

Саме після цього Неро дістав товсту книгу витрат. Фарен її не любив. Книга регулярно псувала дуже приємні цифри з договорів.

— Радіти будемо після підсумку, — сказав Неро. — Спершу подивимося, скільки з попереднього найму лишилося чистими.

Неро почав із платні людям, потім додав харчі й фураж, закупівлю стріл і списів, ремонт обладунків, підкови, два втрачені вози та трьох коней. Окремими рядками пішли виплати родинам п’ятьох загиблих, повна контрактна частка пораненим і лікування; саме на останньому пункті Неро помітно скривився.

— Сарро купив трав на суму, за яку можна придбати маленький човен.

Із сусідньої кімнати одразу долинуло:

— Зате вони працюють!

Неро навіть не повернувся.

— Ніхто тебе не питав!

— Від цього працювати не перестали!

Фарен приховав усмішку. До витрат додали оренду трьох складів, платню ковалям, писарям, кухарям, конюхам і возникам, а також ремонт частини даху.

— Якого даху?

Неро підняв погляд.

— Над твоєю головою.

Фарен машинально теж подивився вгору.

— Що з ним сталося?

— Корсо вирішив перевірити, чи може перекинути спис через увесь двір.

— Влучив?

— У дах.

Фарен подумав.

— Значить, ні.

Неро на мить заплющив очі.

— Саме тому я не люблю розмовляти з вами обома.

Коли він нарешті показав остаточне число, прибуток виявився значно меншим, ніж Фарен очікував після суми в міському договорі.

— Оце залишилося?

— Оце ми заробили. Все інше лише пройшло через наші руки.

Фарен ще раз переглянув цифри. Раніше він мислив великими арміями, де платню, зерно, коней і ремонт забезпечувала держава або структура, значно більша за самого генерала. Тепер кожен додатковий боєць збільшував не лише силу Варти, а й постійний щоденний рахунок.

— Якщо сьогодні зупинимо набір, скільки проживемо без нових наймів?

Неро звірив записи.

— Трохи більше шістдесяти днів. Якщо продовжимо набирати теперішнім темпом — близько семи тижнів.

Фарен похитав головою.

— Мало.

— Знаю.

Старе правило вже вимагало зупинити набір, щойно резерв опускався нижче шістдесяти днів. Фарен подивився на цифри.

— Для теперішнього розміру Варти цього вже мало. Хочу запас на три місяці.

Неро відклав перо.

— Це заморозить багато грошей.

— Зате дасть мені право відмовитися від поганого найму.

— Три місяці?

— Тепер у нас сотні людей на постійній платні, лазарет, оренда, коні й тил. Якщо хороший найм не з’явиться одразу, я не хочу брати поганий лише тому, що через місяць нічим буде платити.

— Для початку три?

— Мені вже не подобається кінець цієї фрази.

Фарен уже майже сказав чотири, але побачив вираз обличчя Неро.

— Добре. Почнемо з трьох.

— Мені дуже не подобається слово «почнемо».

— Річ явно не в слові.

Після цього вони повернулися до міського контракту. Неро запропонував вимагати на п’яту частину більше від початкової ставки.

— Чому плюс п’ята частина?

— Бо два інші найми перекривають наші витрати на цей час. Якщо місто відмовиться, ми нічого не втрачаємо. Якщо погодиться — доплатить за поспіх.

— А якщо запропонують десяту частину?

— Бери.

Якщо місту справді потрібна була саме Сіра Варта, Неро мав більше простору для торгу. Сам принцип Фарен знав давно: той, кому угода потрібна сильніше, зазвичай поступався більше. У Ліссі ці поступки просто рахували сріблом.

— Проси.

Неро ледь усміхнувся.

— Тепер ти починаєш мені подобатися.

— Це мине.

— Корсо казав те саме?

— Першого дня.

— Розумний чоловік.

— Не кажи йому.

Лісс погодився на триста тридцять бійців і підняв загальну оплату приблизно на одну восьму від початкової пропозиції. Неро два дні ходив настільки задоволений, що Фарен нарешті запитав:

— Ми ж отримали менше, ніж ти просив.

— Але більше, ніж вони хотіли дати.

— І цього достатньо для такого обличчя?

— Абсолютно.

Через тиждень вони підняли ціну й на нові приватні контракти. Лише на десяту частину. Троє потенційних клієнтів відмовилися. Неро не знизив ставку. Через чотири дні двоє повернулися. Третій найняв дешевшу компанію. Його караван пограбували приблизно за двадцять миль від Лісса. Корсо розповідав цю історію всім, хто погоджувався слухати, а також кільком людям, які не погоджувалися. Фарен не забороняв.

Раніше Фарен пропускав подібні історії повз вуха. Тепер бачив у них цілком практичний наслідок: купець, який уже чув про пограбований дешевший караван, сперечався з Неро про надбавку значно менш охоче. Разом із новими контрактами до воріт прийшли сорок сім кандидатів за десять днів.

Вони були дуже різними. Двоє раніше служили в невеликій тирошійській компанії, шестеро — в приватних ліссенійських загонах, один назвав Других Синів. Були палубні бійці, портові охоронці, караванники й люди, які просто достатньо добре тримали меч. Фарен почав питати не тільки про попередні бої.

— Чому пішов із попереднього загону?

Відповіді різнилися значно більше, ніж він очікував. Один ветеран три місяці сидів без нормального контракту. Іншому двічі затримували платню. Двоє прийшли тому, що Сіра Варта саме набирала людей під довгу міську угоду, а постійна робота для найманця часто важила більше за трохи вищу ставку на один місяць.

Один чоловік запитав сам:

— Звичайна платня між виходами справді є?

— Поки ти в чинному складі. Умови Неро покаже до підписання.

Чоловік трохи помовчав.

— Тоді зрозуміло.

— Хто тобі про це сказав?

— Не пам’ятаю.

— Шкода.

— Чому?

— Хотів подякувати.

Із сорока семи кандидатів прийняли дев’ятнадцятьох. Кандо дивився вслід черговому ветерану, якого відправили за ворота.

— Двадцять вісім досвідчених бійців, Моррігане. Баккалон образиться на таке марнотратство.

— Не всі готові.

— Цей воював років десять.

Фарен показав на чоловіка.

— Він сказав, що не виконає наказ відступати, якщо вирішить, що противник слабший.

Кандо повернув голову.

— Сам сказав?

— Пишався.

Кандо ще раз глянув на ветерана.

— Добре. Забираю Баккалона назад. Цього можеш не брати.

При такій кількості кандидатів особисто проводити кожен відбір Фарен уже не міг, не занедбавши решту роботи. Перший етап перевірки перейшов до Кандо, Гарро й Келло. Вони відсівали людей за фізичною готовністю, базовою роботою зі зброєю та здатністю діяти в групі. Потім кандидат кілька тижнів проходив адаптацію до правил Варти.

Фарен приходив без попередження. Одного ранку зняв із чергування двох людей через мокрі тятиви; іншого разу не змінив нічого й пішов, не зупинивши тренування навіть на хвилину. До кінця місяця більшість Варти була готова виходити на контракт одразу, поранені лишалися в лазареті, нові — на підготовці. Релло одного разу не витримав, коли Фарен залишив кандидата, якого хлопець тричі переміг у поєдинку.

— Він програв мені тричі.

— Бачив.

— Тоді навіщо ти його береш?

Фарен показав на чоловіка.

— Після першої поразки він змінив стійку. Після другої перестав першим скорочувати відстань. Після третьої підійшов і запитав, яку помилку я побачив.

— І все одно тричі програв.

— Так.

Фарен кивнув на іншого кандидата, якого Релло хотів залишити.

— А цей після поразки сказав, що послизнувся.

Релло вже не відповів так швидко.

— Він сильніший.

— Сьогодні він сильніший. Через рік — не знаю.

Хлопець трохи подумав.

— Зрозумів.

— Добре. Тоді ти сам поясниш другому, чому ми йому відмовляємо.

Релло одразу скривився.

— Можна ж просто сказати «ні».

— Можна.

— Ти це спеціально робиш.

— Так.

Варо, який чув розмову, засміявся. Релло повернувся до нього.

— Я починаю розуміти Кандо.

Старий поплескав його по плечу.

— Пізно, хлопче. Ми всі вже тут.

Через місяць у списках Неро було вже чотириста двадцять три людини: триста п’ятдесят готових до контракту негайно, шістнадцять поранених, двадцять сім на підготовці й тридцять працівників постійного тилу — писарі, ковалі, кухарі, лікарі, конюхи, возники та люди постачання.

Несподівано головним обмеженням росту стала вже не платня, а місце: у трьох старих складах люди спали настільки щільно, що між ліжками доводилося складати спорядження. Два різні двори використовували для тренувань позмінно. Стрільцям доводилося щоразу виходити за місто, а коней тримали в орендованій стайні через дві вулиці. Одного ранку Неро поклав перед Фареном документ. Фарен навіть не подивився.

— Ні.

— Ти не знаєш, що там.

— Витрати.

— Чому ти так вирішив?

— Ти посміхаєшся.

Неро перестав.

— Добре. Витрати.

Ішлося про стару торгову садибу на околиці Лісса. Фарен поїхав дивитися її особисто. За невисокою кам’яною стіною містився просторий внутрішній двір, два нормальні склади, стайня, кухня, власний колодязь і довга господарська будівля, яку можна було переобладнати під казарму без повної перебудови. Навіть невеликий сад залишився. Неро оцінював площу двору й будівель, а Фарен майже одразу пішов до кам’яної стіни.

— Погана.

— Що погане?

— Стіна.

— Ми купуємо не фортецю.

— Знаю.

— Тоді навіщо вже перевіряєш, де її штурмуватимуть?

Фарен торкнувся старого каменю.

— Бо стіна все одно тут. Якщо одного дня за нею будуть наші гроші, зброя й люди, краще розуміти, чого вона варта.

Стіна давала лише посередній захист, але для міської бази цього вистачало. Значно важливішими були власний колодязь, стайня, кухня й можливість нарешті зібрати казарми, склади та рахівню в одному місці.

Ціна власника не сподобалася навіть Неро, тому торг Фарен без вагань віддав йому. Сам витримав двадцять хвилин і пішов. Три години переговорів про те, чи тріщина в господарській будівлі зменшує річну оренду на два чи три відсотки, втомлювали його сильніше за більшість маршів. Увечері Неро повернувся з договором.

— Орендуємо.

— Не купуємо?

— Ні.

— Чому?

Неро поклав угоду на стіл.

— Ти сам захотів запас на три місяці. Якщо купимо садибу зараз, упадемо нижче нього.

Фарен перечитав цифри.

— Правильно.

Неро виглядав незадоволеним.

— Що?

— Я теж хочу її купити.

— Купимо пізніше, якщо буде вигідно.

Неро завмер.

— Ти щойно сказав «купимо», а не «орендуємо»?

— Якщо буде вигідно.

— Я це запам’ятаю.

— Ти все записуєш.

— Саме тому ми досі не бідні.

Переїзд зайняв чотири дні. Нові будівлі швидко отримали функції. Корсо спробував зайняти найбільшу кімнату під казарму. Коли прийшов зі своїми людьми, там уже стояли столи Неро.

— Тут двадцять людей можна поселити.

— Тут шість писарів можуть працювати, не сидячи один в одного на голові.

— Я тебе колись уб’ю.

— Занесу в непередбачені витрати.

Корсо програв. Саме в новій рахівні Фарен уперше звернув увагу на Реммо. Колишній рахівник невеликого торгового дому майже не займався списками бійців. Неро посадив його на договори, рахунки постачальників і перевірку формулювань, які в Ліссі вважалися настільки звичними, що місцевий купець міг навіть не помітити, наскільки вони невигідні чужинцеві.

— Наскільки самостійно він працює? — запитав Фарен.

— Звичайні договори веде сам. Сумнівні формулювання приносить мені.

— Добре.

Неро вже починав будувати власну систему так само, як Фарен будував військову. Через тиждень на великій дошці в рахівні з’явилося три основні показники: кількість людей, місячні витрати й запас грошей. Біля останнього Неро написав: два місяці, одинадцять днів. Фарен зупинився.

— Не три.

— Місяць тому було сім тижнів.

Запас зростав одночасно з самою компанією, хоча компанія весь час намагалася дорожчати швидше. Фарен мимоволі порівняв цифру з власним запасом сили, який відновлювався куди повільніше. Срібло принаймні мало зрозумілу властивість: правильно витрачене, воно могло повернутися новим контрактом.

У міру того як грошовий резерв зростав, а замовлення ставали регулярними, змінилася ще одна річ. Сіра Варта більше не мусила погоджуватися на кожну добре оплачувану роботу. Першу серйозну перевірку цього принципу приніс багатий ліссенійський купець. Він хотів триста людей на двадцять днів і запропонував суму, після якої Неро спершу перевірив, чи не прочитав зайвий нуль.

Раніше документ, можливо, одразу опинився б у Фарена. Тепер його спочатку прочитав Реммо, потім Неро, і коли контракт нарешті принесли капітанові, три місця вже були позначені. Перше дозволяло замовникові самостійно змінювати маршрут після виходу; у другому не було повного опису вантажу; третє виявилося найгіршим — будь-яка втрата товару віднімалася з оплати Варти незалежно від причини.

— Ні.

Неро кивнув.

— Я теж так думаю.

Корсо, який випадково сидів поруч, побачив цифру винагороди.

— Ви обоє збожеволіли?

Фарен посунув договір.

— Якщо замовник змінить шлях без нашої згоди, він може провести нас через територію, на яку ми взагалі не погоджувалися.

— І?

Неро вже почав страждати.

Фарен продовжив:

— Ми не знаємо всього вантажу.

— То запитаємо.

— А якщо нам не скажуть?

Корсо подумав.

— Погано.

— І якщо вантаж загине через шторм, наказ міської влади або війну, яка почнеться вже після виходу, із нашої платні все одно віднімуть його повну вартість.

Неро додав:

— Теоретично ми можемо виконати всю військову частину і ще залишитися винними купцеві.

Корсо вже дивився на документ інакше.

— Тоді справді погано.

Відмову передали того самого дня. Наступного ранку купець повернувся особисто.

— Я збільшу платню.

— Не треба.

Чоловік здивувався.

— Що?

— Змінюйте умови.

— Я пропоную вам більше золота.

— А я хочу ще до виходу знати, за що людям платять і де вони можуть загинути.

Після кількох хвилин розмови з’ясувалося, що більша частина вантажу справді складалася з тканини й вина, але два вози везли срібло. Фарен поклав договір перед купцем.

— Тоді переписуємо три пункти. Маршрут змінюється лише за згодою сторін, крім негайної небезпеки. Вантаж описується повністю. І ми відповідаємо за збиток, спричинений нашою прямою помилкою або невиконанням договору, а не за шторм, новий наказ влади чи війну, яка почнеться вже після виходу.

Купець роздратовано сказав:

— Ви найманці, не торговий дім.

— Саме тому я хочу вирішити це до того, як хтось загине, а не торгуватися над тілами після.

Чоловік пішов. Наступного дня погодився. Згодом купці згадували такі випадки не рідше, ніж бої Варти. Сіра Варта приходила вчасно й приводила стільки людей, скільки було записано в договорі. Її бійці не розтягували товар, який мали охороняти; поранений не втрачав уже зароблену платню через лазарет; командир не починав непотрібного бою лише тому, що клієнтові шкода було витратити день на безпечніший маршрут.

Останнє особливо добре запам’ятав дім Марахен. Їхній керуючий не захотів чекати дві доби, поки Тарко перевірить небезпечний перевал, і найняв іншу компанію. Караван повернувся без чотирьох возів. Через місяць Марахени знову прийшли до Сірої Варти. Цього разу чекали стільки, скільки вимагала розвідка. Неро підняв для них ціну.

Фарен запитав:

— Помста?

— Ні.

— Тоді чому дорожче?

— Бо минулого разу вони ще не знали, навіщо платять. Тепер знають.

Фарен подумав.

— Справедливо.

— Нарешті.

На третій місяць після переїзду кандидатів стало більше, ніж Сіра Варта могла нормально приймати. Це викликало першу справжню суперечку між Фареном і власними командирами не через тактику, а через темп росту. Кандо хотів збільшити свою групу. Гарро теж. Келло вже мав кількох досвідчених людей, із яких хотів створити ще один самостійний підрозділ. Навіть Тарко попросив десять нових розвідників.

Релло виклав аргумент найпростіше:

— Якщо прийматимемо всіх хороших, хто зараз проходить відбір, до кінця місяця можемо наблизитися до шести сотень.

— Не наблизимося, — відповів Фарен.

— Я маю на увазі фізично можемо.

— Я теж.

Релло насупився.

— Чому тоді відмовляємо нормальним людям?

Фарен не відповів одразу.

— Скільки сержантів вам уже бракує?

— Шість, — сказав Гарро.

— Вісім, — відповів Кандо. — Мечів у мене на двадцять. Людей, яким дам двадцять мечів і не молитимусь Баккалону слідом, — на вісім.

— Щонайменше дванадцять, — сказав Фарен.

Він пройшовся по підрозділах один за одним. У Корсо дві групи вже виросли настільки, що одному старшому було важко нормально контролювати обидві; Гарро тримав частину людей через одного сержанта; Кандо минулого тижня сам проводив вечірню підготовку сорока нових, хоча мав навчати тих, хто потім навчатиме інших. Келло досі називав частину підлеглих «новими», хоча деякі служили вже два місяці.

— Імена в них дурні, — буркнув Келло.

— Це не про лад у загоні.

Кілька людей засміялися.

Фарен продовжив:

— Додамо ще сотню зараз — сержанти перестануть бачити половину власних людей. Спочатку підготуємо тих, хто ними командуватиме. Потім набиратимемо далі. Релло не відступав.

— А п’ятсот хороших?

— Для них спочатку потрібні командири.

Хлопець трохи подумав.

— Тоді навчимо.

Фарен кивнув.

— Саме це й будемо робити.

Набір скоротили приблизно вдвічі. За наступні шість тижнів у Корсо й Гарро з’явилися старші сержанти, Кандо віддав частину людей молодшому командирові, а Тарко розділив розвідників і стрільців. Фарен дедалі рідше працював із рядовим строєм і дедалі частіше — з тими, хто мав навчати інших.

— Коли зможу взяти більше?

— Коли ці тридцять перестануть вимагати всієї твоєї уваги.

— Як це визначити?

— Проведеш сам наступний малий найм. Після повернення твій сержант має бути здатен провести такий самий без тебе.

Релло трохи помовчав.

— Тоді можна буде говорити про сорок?

— Тоді буде про що говорити.

За цей час Сіра Варта виконала одинадцять контрактів: три великі й вісім малих. Один із великих був тим самим міським контрактом на триста тридцять бійців. Він виявився значно менш кривавим за попередній: одну засідку Тарко знайшов до входу обозу, другу потенційну сутичку Варо зняв переговорами з місцевим загоном, командир якого не мав жодного бажання втрачати людей за дорогу, якщо можна отримати ту саму платню без бою.

Чотири з одинадцяти контрактів минули без сутичок. Неро любив такі роботи найбільше: повна платня без поховань, лікування й ремонту спорядження. Фарен оцінював їх простіше — завдання виконано, люди повернулися, наступний контракт не доведеться починати з відновлення складу. Паралельні роботи вперше змусили Варту реально розділити командування. Гарро на першому самостійному контракті виграв короткий бій, але під час розбору сам побачив помилку; Кандо наступний контракт виконав у строк і без бою.

Неро тим часом довів резерв до суми, якої вистачило б більш ніж на чотири місяці повного утримання Варти. Після цього запропонував частину прибутку більше не залишати просто сріблом, а відкладати на речі, що зменшать майбутні витрати: власні склади, коней, вози, майстерні або землю. У книгах з’явився окремий рахунок розвитку. У дворі Корсо вже сам виправляв новобранцеві хват і положення щита. Фарен пройшов повз, не втручаючись.

Із рахівні за спиною долинув голос купця:

— Ціна та сама?

Неро навіть не зробив паузи:

— Вища.