Розділ пʼятнадцятий

Герміона, Невіл і Джіні втрьох сиділи біля багаття, подалі від табору, намагаючись переварити те, що сталося. 

За кілька кроків від Герміони, яка сиділа біля Невіла на дерев’яній колоді, Джіні знову й знову метала блискавки в дерево. Воно тріщало, диміло, хиталося — аж поки нарешті не впало з глухим звуком.

— Чорт! — випалила вона, важко дихаючи.

Кожен переживав події по-своєму: Джіні — люто й вибухово. Герміона — намагаючись розкласти в голові все по поличках. 

А Невіл…

Бідолашний Невіл.

Герміона зітхнула й перевела на нього погляд. Він сидів, згорбившись, тримаючи в руках дивне намисто, зроблене Луною спеціально для нього — як оберіг. Трошки химерне, трошки незграбне, але таке… її.

— Вона навіть не попрощалась зі мною, — бурмотів Невіл тихо, не піднімаючи очей. — Чому вона не попрощалась?

Герміона співчутливо глянула на нього.

— Мабуть, не хотіла тебе нервувати. І місія ж секретна — їй не можна було про таке говорити.

Невіл підвів на неї очі, і в погляді блиснула маленька надія. Пальці, що стискали Лунине намисто, трохи послабилися — ніби слова Герміони могли справді принести полегшення.

 Та Джіні розлючено обірвала момент:

— Не слухай її, Невіле! — крикнула вона, вказуючи на Герміону. — Вона каже це, бо їй тебе шкода!

Джіні різко розвернулася до них, полум’я від багаття освітили її розлючене обличчя рудими спалахами. Вона махнула рукою так різко, що іскри здійнялися в повітря.

— Джіні, я лише намагаюся думати холодною головою, — втомлено відповіла Герміона.

— А я — ні! — різко парирувала та. — Я зла і люта. Бо нас всіх… — вона жестом охопила їх трьох, — просто пошили в дурні. Нас кинули, як якихось лузерів.

Герміона кинула на Джіні гнівний погляд, та та навіть не здригнулася. Джіні сиділа, спираючись ліктями на коліна, і була так поглинута власним обуренням.

— Що? Я лише кажу правду, — мовила вона вже рівніше. — З тобою й Роном — це… логічно. Ви посварилися, влаштували мовчанку — і він тобі нічого не сказав. Але ми з Невілом тут до чого?!

Її голос тріснув, а крик рознісся луною галявиною. Герміона й Невіл сиділи мовчки, дивлячись на неї.

— Гадаю, мала бути причина, — нарешті озвався Невіл. — Луна б так просто не зробила. Це не схоже на неї.

Герміона кивнула, тихо погоджуючись:

— Так. Геть не схоже.

Джіні лише ще більше розлютилась. Вона завмерла, втупившись у полум’я й стиснула кулаки на власних колінах, аж кісточки побіліли.

— Я не розумію… — нарешті прошепотіла вона — Не розумію, чому вони мені нічого не сказали. Як вони могли мені не сказати?!

Настала тиша. Дим від багаття підіймався повільно, висмикуючи із темряви їхні тіні.

— Напевно тому, що ти єдина донька, Джіні, — тихо сказав Невіл.

Вони одночасно повернули на нього погляди.

— Ти — єдина донька. Єдина сестра, — тихо мовив Невіл, не дивлячись ні на кого конкретно. — Брати тебе не аби як люблять, Джіні. Вони не могли ризикувати…

Він ковтнув повітря, наче ці слова боліли.

— А я… я — скалічений, — видихнув він з невеслим усміхом і перевів погляд на Герміону. — А в тебе… певно, були свої причини, чому ти не змогла полетіти з ними. Тому й викликалась Луна. Принаймні я так думаю.

Герміона кивнула. З одного боку, Невіл мав рацію. Стерджис не міг відправити її кудись: вона була потрібна тут — для допитів, для лікування, для всього того, що він не міг довірити нікому іншому. Але ж… Тепер усе було інакше.  Драко цілком міг уже бути мертвим.

То навіщо вона йому тут?

Чому б не відправити її разом з іншими?

Питання зависло в голові важким, холодним каменем. І чим довше вона думала про це, тим гірше їй ставало.  

Герміона помітила, як Джіні поглянула на неї.

— Що ж, це має сенс, — озвалася та нарешті, трохи заспокоївшись. — Стерджис не міг просто так дати тобі полетіти з ними. Ти потрібна йому тут. Біля Мелфоя.

На диво, з вуст Джіні це прозвучало не так жахливо.

— Це вже навряд чи, — чесно сказала Герміона.

Джіні здивовано підняла брови.

— Мені більше не треба до нього навідуватися. Принаймні так сказала варта.

Запала тиша.

— Отже, він мертвий, — мовила Джіні. — Інших причин я просто не бачу.

— Не знаю… — тихо відповіла Герміона. — Але думаю, все це якось пов’язано. Я в цьому певна. Просто… ще не розумію як саме. Щось тут не сходиться.

Усі троє кивнули — кожен по-своєму, мовби всередині теж відчував ту ж саму тривожну незгоду з реальністю.

— То що, коли ми вирушимо за ними? — нарешті запитав Невіл.

Дівчата здивовано глянули на нього.

— О, ні-ні, навіть не мрій, Лонґботоме, — різко заперечила Джіні. — Не з твоєю вдачею і твоїм умінням…літати.

Невіл відразу розсердився:

— Що це ти маєш на увазі?

Та Герміона встигла втрутитися ще до того, як Джіні закотила очі й розкрила рота — явно готуючись видати щось різке.

— Вона хоче сказати, що піклується про тебе та твоє поранення, Невіле, — втрутилася Герміона, перш ніж Джіні встигла вибухнути. — І вона має рацію. Тобі не можна летіти в такому стані. Ти ще геть не одужав. Думаєш, Луна хотіла б цього? Щоб ти знову ризикував собою?

— Та хіба я можу сидіти тут, склавши руки?! — вигукнув він, підводячись.

— Мусиш, — різко сказала Герміона. — Поки не настане час. Спершу одужуй, потім уже рушай у бій.

Вона перевела погляд на Джіні, шукаючи підтримки. Та тяжко зітхнула, опустила плечі, немов трохи здалася власній втомі, і лише тоді мовила:

— Герміона права. Ми не можемо ризикувати тобою. Ти для нас надто дорогий.

— Саме так, — додала Герміона.

Нездатний сперечатися з жіночими аргументами, турботою й… легкими лестощами, Невіл зітхнув і поволі опустився назад на колоду, нарешті охоловши.

— До речі, а чому ваші старший цілитель не полетів? — озвалася Джіні, глянувши на них. — Він же у вас ще нічого такий… ого-го.

Герміона й Невіл перезирнулися.

— Правду кажучи, старший цілитель тепер рідко з’являється у цілительській, — сказав Невіл. — Я все частіше бачу його в лабораторії зіллєваріння. А цілителька Ферн виконує всі його обов’язки.

Не дивно, — подумала Герміона. — Схоже, він працює над тією сироваткою для Стерджиса… тією, що він застосовував на Драко…

А якщо цього разу вони знову якщо цього разу вони перевищили дозу?

А якщо… вони вбили його?

— Отже, я так розумію, нам нічого не лишається, як чекати, — підсумувала Джіні.

— Схоже, що так, — тихо озвалася Герміона. — Чекати на них… або на новини.

Як би важко не було це визнавати, наразі це був єдиний реальний сценарій — чекати. Чекати і сподіватися на їхнє повернення.

— Але ж це відстій, — буркнула Джіні роздратовано, натягуючи рукавички. Вона так довго лютувала, що тільки тепер помітила, як у неї замерзли руки. 

Герміона й Невіл мимоволі усміхнулися — однаково втомлено й тепло — реагуючи на її прямолінійність. І саме в цю мить пронизливий жіночий крик розітнув тишу табору. Усі троє, як один, різко обернули голови.

— Ви це чули? — запитав Невіл.

Герміона кивнула — серце прискорилося. Джіні вже витягла паличку.

— Допоможи йому, — швидко кинула вона Герміоні. — Я піду дізнаюся, що там.

Вона не дочекалася відповіді, розвернулася й побігла. Її руде волосся зникло між темними силуетами наметів за кілька секунд. Герміона й Невіл розгублено дивилися їй услід.

— Ходімо, — сказав Невіл, підводячись і спираючись на тростину. — Можливо, знадобиться наша допомога.

— Звісно, — відгукнулася вона й подала йому руку.

— Ти маєш при собі все необхідне? На всяк випадок?

— Невіле, я сплю зі своєю цілительською сумкою, — сухо відповіла вона, крокуючи з ним під руку.

Крики пролунали знову — різкіші, ближчі. Вони перезирнулися й пішли так швидко, як могли. Це зайняло трохи часу, враховуючи Невілову травму, але нарешті вони вийшли з-за рогу. 

На галявині зібрався чималий натовп. Гул голосів, перешіптування, перелякані вигуки — усе змішалося в один тривожний шум. Герміона й Невіл обережно обходили людей, намагаючись розгледіти, що відбувається попереду. Вони обійшли кількох чаклунів — і Герміона раптом упізнала знайоме руде волосся.

Джіні. 

Вона стояла посеред табору, залитого світлом ліхтарів, абсолютно нерухома.

— Джіні? — покликала Герміона, досі тримаючи Невіла під руку.

Та не повернулася. Не кліпнула.  Не рухалась узагалі — ніби скам’яніла.

— Агов… — тихо звернулася Герміона, щойно наблизилася достатньо, щоб побачити, куди спрямований її погляд.

І спершу вона нічого не зрозуміла. А потім…Герміона відчула, як кров холодніє в жилах. Ноги — наче ватні. Повітря стало густим, важким, непридатним для дихання. 

Посеред табору кружляв гіпогриф.  Його колись світло-коричневе оперення тепер нагадувало злиплі, темні клапті: груди були червоними від висохлої крові, а крила — ніби вмочені в чорну фарбу. Пір’я злиплося, подекуди стирчало клаптями, подекуди втратило колір зовсім.

У світлі ліхтарів він виглядав так, наче щойно вирвався з якоїсь жахливої м’ясорубки. І лише за мить Герміона збагнула, чому.

До його спини була прив’язана фігура.

Безголова фігура.

Тіло підстрибувало на кожному русі гіпогрифа, моторошно бовталося — і кожен раз, коли ремені натягувалися, до землі падали краплі темної крові.

На мертвому вершнику була смертежерська форма. Її не можна було сплутати ні з чим: чорна, просочена кров’ю тканина, срібні застібки, один обпалений рукав. Тиша навколо була такою щільною, що здавалося — табір затримав подих разом з нею.

Та це ще було не все.

На боці гіпогрифа висів кривавий мішок, прив’язаний до ременів. З нього повільно, ритмічно капала кров — крапля за краплею, вбираючись у землю під копитами.

 

— Боже… — вирвався в Герміони забутий маґлівський вигук. Це було інстинктивно, неконтрольовано.

Боковим зором Герміона помітила, як Джіні рішуче крокує до гіпогрифа. Натовп вражено ахнув, коли вона, не вагаючись ані миті, наказала гіпогрифу завмерти. Той опустив крила й трохи пригнув голову, ніби відчув її намір. Джіні простягнула руку до кривавого мішка, торкнулася ременів, розстебнула їх і нарешті відкинула клапан.

Тиша.

Джіні стояла надто довго без слова. Надто довго, щоб це було добрим знаком.

Герміона не витримала і рушила вперед, залишаючи Невіла позаду. 

Вона йшла, серце калатало у вухах, а в голові билася тільки одна думка: тільки не руде волосся… не руде, не руде… 

— Джіні… хто це? — не витримала вона. — Хто це?!

Герміона різко зазирнула через плече подруги, і видихнула з полегшенням, схопившись рукою за теплі боки гіпогрифа.

Це був не Рон.

І не Луна.

Жоден, кого вона вже встигла поховати у власній уяві.

Та полегшення швидко розчинилося — бо видовище все одно було жахливим.  

Джіні стояла така ж напружена, як і до цього, але тепер її руки тремтіли ледь помітно. І тільки зараз Герміона побачила, що та дістає щось із рота нещасного. Невеликий зім’ятий пергамент — послання. 

Джіні, спантеличена, передала його Герміоні. Та стала ближче, інстинктивно затуливши записку собою від сторонніх поглядів, розгорнула пергамент тремтячими пальцями. Він був увесь вкритий кров’ю, папір став мокрим і важким. 

Герміона тихо почала читати, ковтаючи кожне слово, так швидко, як тільки могла…

 

Головнокомандувачу Руху Опору

А ти, бачу, все ніяк не заспокоїшся. Спершу — засідки. Тепер —  аж цілий загін самогубців. Я навіть не знаю, що смішніше — твоя впертість чи твоє безсилля. Хоча мушу визнати: твоя нав’язлива увага мене щиро розважає. Можливо, це просто твій спосіб благати про смерть.

Та перейдемо до головного. 

У мене — твої люди.  Усі одинадцять.  Кожен із них зараз сидить у моїх холодних, темних камерах і шле тобі найтепліші побажання. Я ще не встиг познайомитися з кожним, та, як бачиш, дехто вже розпустив язика. Твоя пташка наспівала, що ти тримаєш у полоні того, хто мав би бути в мене. 

Тому досить прелюдій. Скажу прямо: поверни мені Мелфоя. Живого. Знаю, це не аби як складно — враховуючи його надто гострий язик.  Та все ж… спробуй. І в обмін ти отримаєш назад своїх людей. 

Даю тобі три дні.

Інакше всіх їх чекатиме страта. А на тебе — моя армія. Кров твоїх людей буде на твоїх руках у будь-якому разі.  Але лише ти вирішуєш, скільки її проллється цього разу.

До речі — одного з них ти вже тримаєш у руках. А доля інших десятьох — лише в твоїх руках.

Я свій хід зробив. Тепер твоя черга.

 

Головнокомандувач Розвідувального Загону

Герміона завмерла, витріщившись на печатку у вигляді тестрала. Чорна, вигравірована, немов видряпана кігтем. 

— Вони… вони схопили їх, — шепоче Джіні, голос тремтить.

Герміона лише стискає губи в тонку білу лінію й киває. І раптом чиїсь руки з силою хапають її за плечі й відтягують назад. Вона різко зривається на крик — гострий, переляканий — аж поки не впізнає запах алкоголю, грубу хватку, нахабну манеру.

Мерфій.

— Агов! Ти що, геть здурів?! — вибухає Джіні, вже витягуючи паличку.

Та суворий, крижаний погляд Стерджиса миттєво зупиняє її на місці. Він з’явився майже без звуку, але так, що все повітря наче застигло. 

Герміона повернулася до нього — і не приховала жодної емоції. Лють, ненависть і крижана рішучість проступили в її очах. Він це помітив. Та зухвало проігнорував.

Стерджис повільно, розмірено підійшов ближче, погляд ковзав по гіпогрифу, по закривавленому пір’ю, по обезголовленому тілу, що іще похитувалося від рухів тварини. Жодної емоції на його обличчі. Він  лише простягнув долоню.

— Показуйте, що там у вас, Ґрейнджер, — сухо наказав.

Герміона здригнулася від його тону. Досі затиснута в хватці Мерфія, вона мовчки дивилась на Стерджиса. Джіні переводила погляд між ними трьома, напружено зціпивши щелепи.

— Мені довго чекати? — кинув Стерджис, зиркнувши на Мерфія так, що той одразу ж відсмикнув руки.

Вивільнившись, Герміона зробила крок убік, потираючи плече — там точно лишаться синці. Неохоче, з ледь прихованою огидою, вона простягнула Стерджису криваве послання. Стерджис читав швидко, очі загрозливо метушилися рядками. Було помітно найменший рух його брів, кожен вдих, кожне стискання пальців. Джіні стояла кам’яна, не спускаючи з нього погляду. Увесь табір мов завмер — навіть гіпогриф ніби притих, тільки важко дихав.

І тоді Стерджис зупинився. Десь посеред рядків його вираз ледь помітно змінився. Він перевів погляд на тіло. Потім на мішок, наповнений тим, що колись було головою чаклуна. І за секунду послання в його руках спалахнуло й згоріло. Герміона різко вдихнула.

— К-командувачу! — випалила вона, збитим голосом.

Він обернувся різко, очі блиснули.

— Хтось ще це бачив? Послання, — його голос був гострий, як ніж.

Вона хитнула головою: ні.

— Добре. — Він навіть не глянув на неї. Лише коротко кивнув Мерфію: — Прибери це.

І просто пішов.

Ні слова. Ні пояснення. Ні наказів. Ні жалю. Ні страху. 

Тільки тиша, що різала повітря.

— Герміоно… — вирвалося у Джіні, голос зривався. Вона була нажахана.

Та Герміона вже рушила за ним, не вагаючись. Стерджис ішов крізь табір швидко, меткий, мов тінь, ігноруючи потік питань, що сипалися з усіх боків.

— Це чергова провокація ворога, усе під контролем, — відповідав він рівним голосом, який брехав так звично, що аж моторошно.

Герміона більше не могла це слухати. Цю огидну брехню. Це блюзнірство перед десятками людей, які навіть не підозрюють, що тільки-но бачили частину власної поразки. Вона йшла за ним, розштовхуючи натовп плечем. Вона доб’ється відповідей. Якщо вона зуміла вирвати правду зі смертежера — то зі Стерджиса тим більше. 

Герміона проривалася вперед, нахабно розштовхуючи чаклунів, що стояли на її шляху. Хтось гаркнув їй услід, хтось вилаявся — вона не чула. Вона бачила тільки його.

Лише Стерджиса.

Вона вже дісталася до нього й схопила за мантію. Вартові біля входу до намету миттєво підняли палички, націливши їх прямо їй у груди. Стерджис кинув на неї холодний, зверхній погляд. 

— Цілителько Ґрейнджер, — вимовив він суворо. — Ви що собі дозволяєте?

— Будь ласка, командувачу… — її голос зірвався, але вона стрималась. — Я мушу поговорити з вами.

Пауза. Гостра, тягуча напруга стояла між ними.

— Командувачу, якщо потрібно, я заберу її, — озвався один із вартових, ще міцніше тримаючи паличку.

Стерджис навіть не глянув у його бік — лише махнув рукою, змушуючи їхні палички опустилися. Герміона вже рушила до входу в намет, але він зупинив її долонею.

— Я вас слухаю, — промовив він тихо, але так, щоб чули всі.

І вони слухали.  Десятки очей — насторожені, цікаві, голодні до скандалу.
Стерджис прекрасно це розумів. Та не відвів погляду. Просто чекав. Герміона на мить завмерла від страху.

 Він уже простягнув руку до полога, щоб піти всередину, коли вона зірвалася:

— Прошу вас, командувачу… — її голос став майже благанням. — Врятуйте їх.

Стерджис зупинився. Повільно повернув голову. Вона зробила крок ближче.

— Ви ж можете це зробити. Обміняти його… — прошепотіла вона. — Ви можете повернути їх додому.

Стерджис виглядав байдужим. Геть не враженим. Герміона відчула, як у ній ще дужче підіймається хвиля відчаю — але вона придушила її, ковтнула, зібрала себе докупи. Вона змусила себе говорити тихо, рівно:

— Ви… могутній. І надзвичайно мудрий, головнокоандувачу, — кожне слово різало її горло, немов лезо. — Я впевнена, що ви здатні повернути їх назад…

— Так, — спокійно кинув він. — Це в моїх силах. Та я не буду цього робити.

Герміона завмерла — немов хтось вичавив із неї повітря.

— Мелфой — надто цінний трофей, — продовжив він майже байдуже. — Щоб я обмінював його на купку безпорадних калік, які повернуться з полону.

 Його погляд похолоднішав.

 — Він потрібен мені. Тут. І тут він і залишиться.

Отже, Драко ще живий. Його не вбили.

— Але ж… — вирвалося в Герміони. — Йдеться про ваших людей…

— Це моє рішення. — Його голос різко обрубав її спробу заперечити йому. — І воно не обговорюється.

Вона дивилася на нього, як на чудовисько, що нарешті перестало ховатися і показало своє справжнє лице.

— То ви просто дасте їм померти? — запитала вона тихо, майже шепотом. — Маючи змогу врятувати їх одним обміном?

— Так, — відповів він без найменших сумнівів. — Немає прогресу без компромісу. І немає перемоги без самопожертви.

Він уже повернувся до входу й відсунув полог намету, коли повітря розітнув голос Герміони:

— Ви мусите повернути їх назад! — вигукнула вона, крокуючи за ним. — Командувачу, інакше…

Він зупинився. Повільно озирнувся.

— Інакше що? — запитав він. Ледь чутна цікавість у голосі. 

Запала тиша. Навколо — десятки поглядів. Всі чекали.

Герміона дивилася йому просто в очі.  І там не було нічого. Жодного співчуття. Жодної людяності. Тільки холодна, непорушна впевненість у власній правоті. 

Вона вдихнула. Зробила крок уперед.

— Інакше всі дізнаються, — промовила вона тихо, але так, що її чули його найближчі радники й варта. — Про все, що тут відбувається.
Погляд її не здригнувся.
— Про ваші методи, шантаж і про тих десятьох, які помруть тільки через ваше самолюбство!

Вона знала, що робить.  Знала, що це загрожує не просто своїй посаді, а її життю.  Та шляху назад уже не було. У неї не залишилося чого втрачати. Окрім власного життя. Як і в Джіні і в Невіла.

— Якщо ви не хочете обміну, — сказала вона нарешті, голос тремтів, але не ламався, — то принаймні відправте людей, аби дістати їх звідти. Хоч когось.

Стерджис лише всміхнувся.  Повільно. Наче приймав її виклик, смакуючи цю мить.

— Це ж треба… — видихнув він голосно, так, щоб чули всі. — Якась мізерна цілителька вирішила, що може мені вказувати. Мені? Головнокомандувачу?

Герміона витримала його крик. Не відвела погляду. Навіть не кліпнула.  І саме це, здається, ще більше розлютило його. Він блиснув зубами — хижо, майже з насолодою.

— Скажіть… це Мелфой пробудив у вас таку впевненість? — протягнув він тихо, з огидним задоволенням. — Думаєте, дістали з нього бодай щось — і тепер вам весь світ по зубах?

Герміона стояла незворушна, з відразою в очах. Він її принижував. Ще й публічно. Та зараз це геть не мало значення…

— Тоді я вам залюбки нагадаю… — прошепотів він моторошно тихо. Так тихо, що Герміона мимоволі здригнулася. Йому навіть не треба було кричати — цей шепіт ранив сильніше.

Він нахилився ближче, майже торкаючись її поглядом.

— Ви — ніхто. Ніщо. Лише посередня цілителька, яка уявила себе кимось важливим.

Його губи скривилися в огидній усмішці.

— Насправді ви — ніщо більше, ніж скалка в моїй дупі, — тихо, майже ніжно додав він. — Маленька й настирлива погань, що тільки й робить, що плутається в мене під ногами.

Герміона завмерла. Удар прийшовся в самісіньке серце — але вона не опустила очей. Стерджис, видно, був не задоволений результатом. Він хотів бачити, як вона ламається. Тому наніс останній, найболючіший удар:

— І до вашого відома, — мовив він холодно, — саме через вас я відправив загін Візлі на це завдання. Через вас вони опинилися там.

Герміона відчула, як земля пішла з-під ніг. Вона навіть перестала дихати.

— Бо завдяки вам Мелфой нарешті заговорив. В обмін на те, що я дам вам спокій і ви більше не ходитимете до нього.

Що? Цього не могло бути. Не мало бути.

Стерджис усміхнувся широкою, огидною, самовдоволеною усмішкою.

— Гарна робота, міс Ґрейнджер. — Він сказав це майже лагідно, з отруйною ніжністю. — Я ні на мить не сумнівався у ваших здібностях і… жіночих чарах.

Він поплескав її по спині — принизливо, з насмішкою, мов дорослий чоловік, що хвалить собаку.

— Запевняю вас, Рух Опору не забуде вашого внеску. Та й табором уже ходять легенди про ваші… подвиги.

Герміона дивилася на нього й розуміла: він смакує її приниження. Це давало йому збочене, огидне задоволення. Вона ковтнула біль. Ковтнула ненависть. Ще мить — і він би побачив сльози. Але ні. Вона не подарує йому цього.

Стерджис випрямився. 

— А тепер, — мовив він, — коли ви нарешті стулили свого рота — забирайтеся геть. І навіть не думайте потрапляти мені на очі, якщо хочете й надалі мати честь бути в цьому таборі.

Він відкинув полог і зник у наметі. Герміона безпомічно стояла, дивлячись йому вслід — кам’яна, бліда, з порожнім поглядом, у якому тільки-но починало народжуватися щось нове.

 

— • — 

 

«Шановні чаклуни і чаклунки. Говорить Міністерство магії Франції.

На північних кордонах тривають інтенсивні бойові дії. Ворожі загони прориваються через узбережжя Нормандії, застосовуючи заборонені закляття та небезпечних істот. Кількість постраждалих поки невідома; декілька прибережних поселень досі не евакуйовано.

Та попри це — ми не самі. У віддалених куточках Франції та Британії знедолені й пригноблені покладають на нас свою надію.

Ми — іскра, що має запалити полум’я відродження! Наше світло мусить вистояти! 

Це — наша місія!». 

 

Урочистий голос продовжував щось виголошувати, але Герміона скрутила звук, і ефір стих до шипіння. 

Бувають миті, коли навіть найщиріша промова звучить порожньо, минаючи повз твоє серце. І тиша раптом здається чеснішою за будь-які обіцянки.

Схоже, зараз була саме така мить.

Вони були в стайнях — у тому самому амбарі, де вона з Роном говорила востаннє, перш ніж вони посварилися. 

Герміона поглядом відшукала Джіні. Та сиділа на ящику, бліда, мов смерть. Руки лежали на колінах, пальці ще тремтіли.

— Ще кілька днів тому я сміялася з тим хлопчиною… — порушила Джіні тишу. Її голос був тихим, порожнім. — Ми чистили мітли разом, їли за одним столом…

Вона ковтнула повітря.

— І лише поглянь на нього тепер. Усе, що від нього лишилося… це одна-єдина голова.

Герміона не знала, що сказати. Слова співчуття ніби застрягли десь у горлі — не тому, що вона не відчувала болю Джіні, а тому що власні думки розліталися в різні боки, важкі й тривожні:
Як дістати Рона та всіх інших?

Чи вони досі ще живі? 

Що задумав Стерджис? Що як він збрехав їй?

І що ж він приховує від неї насправді?

Навіщо Драко взагалі  було їй допомагати?

Правда була жахливою, огидною, але невідворотною: хлопця, голову якого привіз гіпогриф — уже не врятуєш. А от Рона, Луну й решту ще можна. У них ще був шанс. Ще був час. Три дні. 

І відлік уже давно розпочався.

— Він не збирається йти по них, чи не так? — тихо спитала Джіні.
Герміона лише кивнула.

 — Лайно, — видихнула та, стискаючи кулаки.

— Мені шкода, — прошепотіла Герміона. — Я намагалась… але, здається, тільки зробила гірше.

Після останніх подій усе змінилося: негайно ввели нові, суворі розпорядження. Запровадили комендантську годину. Патрулі подвоїли — тепер варта стояла на кожному розі, так щільно, ніби табір укрився металевими шипами. До загонів стягували додаткові підрозділи армії, і повітря наповнилося постійним брязкотом зброї та короткими, різкими командами. 

Усім без винятку заборонили покидати територію. Будь-яку спробу вирватися назовні тепер вважали дезертирством. А дезертирство каралося в’язницею. Або чимось гіршим — хоча ніхто вголос цього не казав.

Джіні мовчала мить, не зводячи погляду з землі. Потім різко глянула на Герміону — очі палаючі, мокрі від несказаного страху.

— Грець із ним, — відрубала вона. — Ми втрьох дамо раду.

Герміона подивилася на неї з тривогою.

— Ось що я думаю, — раптово прорізала тишу Джіні, повертаючи її до реальності. — Ти, я і Невіл. Ми втечемо сьогодні ж, до світанку. Там, у кінці табору, з північного боку, є—

Герміона відразу піднесла руку, ніби зупиняючи її слова.

— Ні. Джіні… ні.

Джіні роздратовано змахнула пасмо волосся з обличчя.

— Припини. Нам не вперше, чи не так?

— Ти що, не чула? Нам заборонено залишати табір. Будь-яка спроба вважатиметься дезертирством. Нас можуть стратити, якщо спіймають, Джіні.

— То що? — Джіні рзлючено — Ти пропонуєш мені сидіти тут і чекати, поки мені принесуть голови моїх братів?

Герміона заперечно хитала головою.

— Має бути інший вихід…

— То пропонуй, — різко кинула Джіні. — Вигадай щось краще.

Тиша опала між ними важким каменем. Напруга загусла. Герміона розуміла, що ці слова — не про злість. Вони про страх.  Страх втратити знову. Страх, який Джіні носила в собі з того дня, коли не стало Фреда і Гаррі.

Бідолашна місіс Візлі… як вона переживе це?…

Ні. Вона не хоче про це думати. 

Не може. 

Герміона різко стряхнула головою.

Думай, Герміоно. Має бути спосіб. Має бути.

Джіні тяжко зітхнула й опустилася поруч із Герміоною.

— Давай подивимось правді в очі, — сказала вона глухо. — Ніхто, окрім нас, цього не зробить. Їхня доля залежить тільки від нас трьох. Бо ми — єдині, кому справді не начхати.

Герміона подивилася на неї з болем і виснаженістю в очах.

— Нехай… ми втечемо. Утрьох. Але далі що? — Герміона нахилилася ближче, намагаючись упіймати її погляд. — Там назовні повно вартових. Їх тепер удвічі більше, ніж зазвичай. Як ми проскочимо повз них навіть під час звичайної комендантської?

— Я знаю шлях. Не раз тікала ним. — Вона зітхнула й додала, різко, майже вперто: — І до того ж я певна, що наші хлопці… — вона мала на увазі літунів із її загону — …прикриють нас. Вони самі зголосилися допомогти, якщо Стерджис передумає й дозволить все ж таки вирушити. 

— Він вам цього не дозволить, — тихо, але впевнено сказала Герміона. — Повір мені. Я його знаю.

Джіні уважно вдивилася в неї, ніби намагаючись зрозуміти щось між рядків.

— Він не стане ризикувати своїми людьми заради цієї операції, — продовжила Герміона. — Подумай сама: Рон, Чарлі, Білл… Усі вони досвідчені чаклуни. Якщо в них не вийшло — він точно не пошле ще одне підкріплення. Він не повторить ту саму помилку вдруге.

Герміона видихнула, на мить заплющивши очі, щоб сховати тремтіння у голосі.

— Джіні, навіть якщо ми і вирвемося утрьох… хіба ми дамо раду? Це ж самогубство. — Герміона хитнула головою, голос зірвався на шепіт. — У мене досі мороз пробігає по шкірі від того, що вони зробили з тим бідолашним хлопчиною… Джіні, ми не повернемо їх так просто. Це… це не працює так.

Вона ковтнула повітря, наче пробуючи знайти в ньому хоч трохи сили.

— Мені шкода. Справді шкода.

Тиша опустилась на склад важким полотном. Джіні нарешті підвелася й пройшлася між мітлами, мов хижак у клітці. А потім різко, розлючено змахнула паличкою — і купа мітел з гуркотом упала на підлогу. Гіпогрифи в стайнях занервували, гучно б’ючи копитами об підлогу.

— Трясця! Та що б тебе! — не витримала Джіні.

Вона опустилася навколішки й схопилася за голову — ніби стримуючи те, що рветься зсередини. Герміона обережно підійшла ближче й простягнула руку, але Джіні різко зупинила її.

— Ні.

Герміона завмерла.

— Будь ласка… облиш мене, — Джіні спробувала вимовити твердо, але голос зрадницьки зірвався. — Мені… треба побути самій. Просто дай мені трохи часу. Добре?

— Звісно, — м’яко відповіла Герміона й прибрала руку.

Джіні відвернулася, щоб не показати сліз. А Герміона стояла поруч і відчувала, як у грудях стискається серце, що навіть дихати ставало важко. 

Вона тихо вийшла зі складу — і раптом зупинилася. Просто перед нею, у напівтемряві, сидів Невіл. Сам. Непорушний. Поруч — знайомий їй цілительский рюкзак, з яким він завжди вирушав на завдання. Він дивився кудись уперед, крізь землю, крізь себе. І навіть коли вона підійшла ближче та сіла поруч, він не поворухнувся. 

Їй не треба було питати. Вона зрозуміла все ще до того, як він заговорив.

— Я не вберіг її, — прошепотів він нарешті. Голос зірвався, став глухим і порожнім. — Я мав… Я обіцяв їй… — він ковтнув повітря, наче воно різало зсередини. — Та я… не дотримався своʼї обіцянки. І підвів її.

Біль стискав груди Герміони так само, як і його. Вона торкнулася його плеча.

— Невіле… — промовила тихо.

— І тепер вона в них, — продовжив він, не слухаючи. — У їхніх клятих руках. — Він провів долонями по обличчю, по волоссю, мов прагнув стерти власні думки. — Я не знаю, де вона. Я не знаю, що вони з нею роблять. І що з нею буде… — він урвався, сховавши лице в долонях. Його плечі затремтіли.

Герміона мовчала. Лише гладила його по спині — повільно, заспокійливо, з усім тим співчуттям, на яке була здатна. Ця війна безжально нищила їх всіх. Здавалося, на землі не залишилося жодної не зраненої душі. Та водночас у цьому розбитому хлопцеві було щось безмежно грифіндорське. Сміливість не приховувати сліз.

 Сміливість відчувати.

— Це мав би бути я, — нарешті видихнув він. — Краще б це був я…

Герміона глянула на нього довго, з пекучим болем у грудях. Вона тихо посунулася ближче й обійняла його — міцно, по-справжньому, так, ніби могла втримати його світ від розвалення.  

Невіл здригнувся, а потім  згорнувся до неї, як до чогось безпечного. І вперше за весь день Герміона не ховала власного тремтіння. Вона дозволила собі просто бути тут. Поруч.

Вони сиділи так, не знаючи, скільки пройшло часу. Хвилина? Година? Лише коли сперлася щокою на його плече, помітила небо за віконцем амбару.

Місяць висів низько, спокійний і прекрасний у своїй холодній байдужості. Небо було неймовірно чистим, тихим, навіть затишним у цій тиші. І від того ставало тільки дивніше:

Як можуть траплятися такі жахи, коли над ними сяє таке спокійне, таке прекрасне небо?

Як світло зірок може лишатися незмінним, коли світ унизу валиться в прірву?

Герміона підвела голову і поглянула на намет Стерджиса. Його слова, кинуті їй тоді — холодні, принизливі, розважені — повільно піднімалися з пам’яті, мов отрута. Десь під ребрами защеміло так сильно, що Герміона хапнула повітря.

«Інакше що?» — насмішкувато спитав він тоді, нахилившись так близько, ніби перевіряв, чи вистачить їй духу навіть дихати. У його очах — нудьга. Відверта насмішка. Це була пиха людини, яка була безперечно переконана: ніхто не може кинути йому виклик.

 Ніхто.

«Ви — ніхто. Ніщо. Лише посередня цілителька, яка уявила себе кимось важливим», — раптом пролунав його голос у її голові.

 І тут у її очах промайнув ледь вловимий рух — мов замок, що сам став на засув. Раптом вони стали холодними й надто спокійними.

Шалена думка промайнула швидше, ніж вона встигла її осмислити. Герміона підвелася, не сказавши Невілові ні слова, і зайшла всередину, до Джіні.

Усередині був хаос. Розкидані мітли, перекинуті ящики, шматки соломи на підлозі — сліди недавнього вибуху емоцій. Герміона намагалася не зупинятися очима на цьому безладі.

Джіні сиділа на підлозі, обійнявши свою мітлу так, наче вона була єдиною річчю, яка тримає її на поверхні. Згорблена, бліда, виснажена. Тією ж мірою зламана, що й Невіл.

Герміона тихо підійшла до неї.

— Треба щось робити з Невілом… — прошепотіла Джіні. — Не можна лишати його самого в такому стані. Він може… наробити дурниць. Я хвилююсь за нього…

— У мене є план, — урвала Герміона рішуче.

Джіні звернула голову на неї.  Здивування, недовіра, проблиск надії — усе промайнуло в її очах разом.

— Що? — запитала вона, розгублено.

Герміона зітхнула, обхопила руками свій лікоть — немов намагалася втримати власну рішучість на місці.

— Я дещо придумала… — її голос був низький, твердий, ніби відшліфований рішучістю. — Попереджаю одразу: план просто шалений. Але я налаштована серйозно. І мені потрібна твоя допомога.

Джіні довго, дуже довго вивчала її поглядом.

— І що ж ти хочеш робити? —  нарешті запитала вона, стишуючи голос.

Герміона замовкла. Слова зависли на кінчику язика. Вона вже бачила в уяві ту реакцію, яка буде. Шок. Обурення. Можливо, навіть крик. Та відступати було пізно.

Вона повільно вдихнула і поглянула Джіні просто в очі.

— Я хочу побачити Мелфоя.