Розділ чотирнадцятий 

Кілька днів потому.

 

Герміона щосили дерла шкіру старою жорсткою губкою, ніби могла стерти з себе паніку, що вп’ялася в тіло, наче друга шкіра. Вона терла плечі, руки, груди — швидко, ривчасто, майже до болю, ніби могла змити тривогу, яка душила її щоразу, коли вона заплющувала очі. Її рухи ставали все агресивнішими, невпорядкованими, відчайдушними. Губка ковзала по шкірі, залишаючи рожеві смуги, але паніка не відступала — лише наростала, стискаючи груди, горло, думки.

Коли сили нарешті покинули її, губка вислизнула з пальців і плюхнулася на дно миски. Вода злегка збурилась, і Герміона безпорадно дивилася, як хвилі розмивають її віддзеркалення. Її власне обличчя — бліде, виснажене, з тінню паніки в очах — тремтіло у воді разом із кожною хвилею. Вона не відразу зрозуміла, що теж тремтить усім своїм тілом. 

Відчувши, як руки тремтять, вона підтягнула коліна до грудей і зіщулилась у вузькому просторі миски, ніби прагнула зменшитися до розміру цієї води, цієї миті, цього болю. Вода давно охолола, але вона не відчувала холоду — не знала навіть, скільки часу просиділа так, намагаючись бодай ненадовго зупинити хаос у голові і зібрати себе докупи.

Останні дні стали для неї справжнім пеклом: примари минулого, які мали б згаснути, знову виходили з темряви — гостріші й жорстокіші, ніж будь-коли. Настоянка старшого цілителя не здатна була заглушити ту тривогу, що панувала всередині.

Щодо Рона — він досі її ігнорував.

Він не обмовився з нею й словом відтоді, як вони востаннє бачилися. Не виказував ані злості, ані розчарування — жодного натяку. Він розмовляв з усіма, сміявся з Джорджем і Джіні, допомагав Невілу стати на ноги після його травми.

А ще вдавав, що її — Герміони — не існує

Вона спробувала привітатися з ним сьогодні вранці, та він удав, що не почув. Можливо, він і справді не почув. Або ж навчив свій мозок не реагувати на її голос. Він навіть не дивився в її бік.

І від цього Герміоні ставало ще гірше.

Вона і далі ненавиділа себе.

Ненавиділа те, що брехала тим, кого любить. Ненавиділа те, як почувалася з Драко — так безпечно, настільки вільно, що могла говорити з ним про своє минуле. Ненавиділа усвідомлення, що з-поміж усіх людей саме Мелфой досі був єдиним, з ким вона змогла бути повністю відвертою і не думати про наслідки сказаного нею.

З Роном вона завжди почувалася так, ніби мусить захищати його — від самої себе, від її жахіть з минулого, від власних помилок. Вона боялася налякати його, розповівши про той хаос, що панував усередині неї. Бо десь глибоко відчувала: він змінить свою думку. Одного дня він зрозуміє, як сильно помилявся, довіряючи й захоплюючись такою, як вона.

А з Мелфоєм… 

З Мелфоєм їй більше не було чого втрачати чи приховувати.

Те, що було між ними, вже лишилося в минулому.  І цього вже точно не повернути.

Зітхнувши, вона повільно підвелася. Холодна вода стікала по її тендітному тілу тонкими струмками, збираючись на ключицях і падаючи назад у миску майже беззвучними краплями. Герміона машинально провела долонею по руці, стираючи вологу, й обережно вийшла з миски, ніби боялася порушити крихку рівновагу, яку щойно ледь-ледь відновила. Вона швидко витерлася рушником і почала одягатися. Кожен жест був зібраним, точним: застібка мантії, тугий вузол на поясі, накинутий шарф. Дивлячись на себе у тьмяний металевий відблиск миски, Герміона зробила глибокий вдих і випросталася.

Настав день, коли за її власними розрахунками вона мала б перевірити рану Драко. Офіційно — саме так: ніхто не знав, що вона вже була там тієї ночі. Принаймні вона дуже хотіла в це вірити. Та сьогодні вона не могла дозволити собі ані слабкості, ані тіні емоцій. Стерджис чекатиме на неї, і вона мала бути готовою до чергової сутички з ним.

Герміона поправила комір, накинула каптур і вийшла з намету — холодне повітря відразу обпекло досі вологу шию, але Герміона лише пришвидшила крок. Вона закуталася міцніше й вирушила табором — мороз одразу ж покусував щоки, обпалював легені холодним повітрям і гнав уперед швидшим кроком.

За кілька хвилин вона вже стояла біля намету з в’язнями. Увійшла всередину, як завжди привіталась з вартовими — і вже зробила крок до довгого темного коридору камер, коли раптом двоє на вході одночасно простягнули руки, зупиняючи її. Герміона збентежено блиснула поглядом.

Нові вартові?

Ні. Ті самі, що й завжди.

— У чому справа? — спитала вона, відчуваючи, як у серці наростає тривога.

Вартові переглянулись між собою. Повз Герміони не пройшло їхнє коротке вагання — надто помітне, щоб бути випадковим. Один із них нарешті кивнув убік дверей…

— Вам сюди не можна, цілителько.

— Що? — не витримала вона.

— Ви не можете зайти всередину, — повторив другий.

Герміона відчула, як холод піднявся від нижніх ребер у горло. Разом із ним — різке роздратування: вона не мала часу на ці недомовки й ігри. 

— Що тут відбувається? — різко кинула вона. — Ви ж прекрасно знаєте, хто я і навіщо приходжу сюди. 

Вона спробувала пройти повз них, але вартові знову перегородили їй шлях. Герміона завмерла, витріщившись на них із недовірою й гнівом.

— Відійдіть, — процідила вона крізь зуби.

Але жоден із них не рушив з місця. Герміона дивилась на них обох, намагаючись зрозуміти бодай щось. Один із вартових нарешті ковтнув повітря, опустив очі й тихо, майже винувато промовив:

— Вибачайте, цілителько. Такий вже наказ командувача.

Це якийсь жарт? 

Раптом її ноги стали важкими й ватними— так різко, що вона ледь не хитнулася вперед. Повітря в наметі стало важким, ніби хтось витягнув із нього кисень. Холод, що щойно щипав щоки, тепер полоснув під ребрами й піднявся до горла.

Що відбувається?

Пальці на руках злегка тремтіли, але вона зціпила їх у кулаки.

Чому її не пускають?

Вартові мовчали, і це мовчання гучніше за будь-яке пояснення.

Вони… що, вбили його? 

Думка вдарила раптово, боляче — і серце провалилося вниз, у темну, глуху пустку. Вона відчула, як обличчя спалахнуло жаром, а холодний піт виступив між лопатками. Кров у вухах зашуміла так сильно, що вона ледве чула власне дихання.

— Його вбили? — спитала прямо. Голос зірвався — не гнівом, а страхом, якого вона сама не очікувала від себе.

Вартові знову переглянулися — швидко, нервово.

— Ми не маємо права надавати інформацію про в’язнів стороннім, — промовив другий, постаравшись звучати офіційно, але голос зрадницьки тремтів.

Герміона кинула погляд у бік темного коридору, намагаючись бодай на мить розгледіти там щось, що могло б пояснити їхню поведінку. Але коридор лежав перед нею мертвою смугою тиші. 

Вона різко, важко видихнула й на мить заплющила очі, намагаючись зібрати себе докупи. 

Хоч би що там ховалося за тими дверима — вона знала: їй цього не скажуть. Було очевидно: діла не буде. Принаймні не тут. Не зараз. І точно не з цими людьми, які боялися навіть підняти на неї погляд.

— Дозвольте вас провести, — запропонував один із них, коли вона відступила на крок.

Герміона навіть не глянула на нього. Стримано, різким рухом відмовилась і рушила до виходу — спантеличена, розлючена, сповнена тривоги, яка знову і знову вгризалася під ребра.

Запитання сипалися в голові одне за одним, але жодне не мало відповіді.

Що все це означає?

Стерджис ніколи не робив нічого просто так — тож що він задумав тепер? І, головне, навіщо тримає її осторонь? У яку ще гру він втягнув її цього разу — і чи є в ній правила, яких вона ще не знає?

А потім промайнуло інше, холодніше. Небажана думка, що різонула настільки гостро, що вона навіть затримала подих: А якщо… вони його вже вбили? Він. Або Мерфій. Серце раптом забилося так сильно, що вона відчула пульсацію у скронях.

Від чого це?

Від страху за нього?

Чи за себе?

Чи від того простого, нестерпного розуміння: тепер уже неможливо чітко відділити одне від іншого.

Новий удар не змусив себе чекати.

Щойно вона підійшла до намету командувача, як її зупинив вартовий — і той, навіть не дослухавши й половини її фрази, вже захитав головою. Відмова прозвучала настільки буденно, ніби так і має бути. Командувач, за його словами, перебував на «дуже, дуже важливій і секретній нараді» — одній із тих, на які цілителька, звісно ж, аж ніяк не мала доступу.

Та Герміона навіть не думала здаватися. Щось у ній — глухий, упертий інстинкт — кричало, що щось гряде, і вона мусить дізнатися що. Мусить втрутитися, перш ніж буде запізно. Це відчуття впиралося під ребра, не даючи зробити ані кроку назад. Вона ще деякий час чекала біля намету, вдивляючись у кожен рух вартових, прислухаючись до будь-якого звуку зсередини. Але все було марно.

Зрештою їй не залишилося нічого іншого, як повернутися до цілительського лазарету — з обпеченими тривогою думками, що не давали ані дихнути, ані зупинитися.

 

— • — 

 

Наступного дня.

 

Справи були кепські.

Ще ніколи Герміона не почувалася настільки дійсно самотньою — так, ніби світ навколо раптом звузився до вузького кільця, де не залишилося жодної руки, за яку можна було б ухопитися.

Рон і далі уникав її — настільки послідовно, що це вже не могло бути випадковістю. Скільки разів вона не намагалася знову знайти його, відповідь була одна й та сама: “ми його не бачили”, “мабуть, на чергуванні”, “він на тренувальних польотах”. Герміона швидко зрозуміла: його просто прикривають. Тож, зібравши залишки гордості, припинила шукати зустрічі з ним. Та куди б вона не йшла, за спиною все одно тяглися приглушені перешіптування та багатозначні погляди.

Доля Драко й далі залишалася цілковито невідомою. Вона так і не знала, чи він ще живий… чи, можливо, мертвий уже як кілька днів. Герміона не хотіла визнавати, наскільки сильно її тривожила ця думка. За всім тим хаосом між ними двома усе ж ховалися спогади, про які вона не шкодувала — моменти, що колись здавалися їй щирими, хай нині це звучало наївно.

Години тягнулися нескінченно: вона чекала на старшого цілителя, сподіваючись довідатися хоч щось. Та, схоже, й він так само потонув у тій «секретній нараді» в наметі Стерджиса — Герміона марно шукала його вже другий день.

Здавалося, всі, хто був потрібен їй найбільше, просто щезли з табору. Навіть Луна. Щоразу, проходячи повз її порожнє ліжко, Герміона відчувала гострий сум: Луна, мабуть, знову на чергуванні, а їхні графіки ніяк не збігалися. Таке часто траплялося.

Тож вона чекала. Чекала, й чекала, і знову чекала. А час тягнувся нестерпно довго — особливо в лазареті, де вона сиділа серед поранених і хворих. Цього разу Герміона читала їм теплу, затишну казку «Маленький чарівник», намагаючись розрадити їх…і бодай трохи себе.

Вона вже перегортала сторінку, коли один із пацієнтів попросив допомогти йому написати листа родині. Герміона, звісно, погодилася й рушила до складу по пергамент і перо. Її кроки заглушав запах зілля та шурхіт простирадл.

Вона не встигла дійти до дверей, коли попереду пролунав різкий, надто гучний шепіт.

— Я чула, що в нього лице наче в змії. Точнісінько як у їхнього Лорда, — прошепотіла одна з молодих цілительок, надто голосно для шепоту.

Слова змусили Герміону завмерти. Вона застигла на півкроці, потім обережно визирнула з-за прорізу дверей і побачила трьох цілительок, що стояли трохи далі, схилившись одна до одної. 

Одну з них Герміона ледь пам’ятала — зовсім юна, ще майже дівчинка. Вона рідко чергувала в лазареті, тож Герміона, хоч і знала більшість тутешніх, не могла пригадати її імені. 

— Бути цього не може, — видихнула вона, ніби намагаючись переконати і їх, і себе.

Герміона насупила брови — їй зовсім не подобалося, куди хилиться ця розмова.

— Може, — озвався голос Шарлотти. Герміона добре знала її — їхні ліжка в бараку стояли поруч, тож вони часто перемовлялися вечорами. — Я теж чула подібне від Марти. Угу. 

Десь попереду пролунали здивовані вигуки. Шарлотта, вже відчуваючи себе в центрі уваги, жестом запросила дівчат ближче. Ті підсунули стільці мало не одночасно — нависаючи над столом, немов намагалися вловити кожне слово й не втратити ані крихти “сенсації”.

— Марта якось сказала, що він одного разу випустив вартовим кишки й повішав їх по камерах, мов святкові гірлянди…

Знову зірвалися ті ж самі здивовані звуки. 

— Мерлінова борода… — шепотіли вони в унісон.

— Так-так, — продовжила Шарлотта, енергійно киваючи.

Герміона застигла біля дверей, прислухаючись. Вона й не помітила, як напружилася — плечі трохи піднялися, пальці ковзнули по дереву дверної рами, шукаючи опору.

Що це за дурниці? Що вони несуть…

І невже вони говорили про… Драко?

Вона нахилила голову ближче, але так, щоб її не помітили. Дихання мимоволі стало тихішим — саме в ту мить, коли інша дівчина запитала:

— І цілителька Ґрейнджер погодилась на таке? — несміливо запитала наймолодша, очі круглі, як блюдця.

Шарлотта пирхнула, ледь стримуючи криву усмішку.

— Цілителька Ґрейнджер? — кинула вона з легкою усмішкою. — Наскільки мені відомо, вона й не надто пручалась. Їй, до речі, ще й подвійну виплату за це дають. 

Дівчата ахнули в жаху, затуливши роти долонями.

А ти ще те стерво, Шарлотто, — подумала Герміона, стискаючи кулаки так сильно, що аж занило пальці.

— Бути цього не може! — вигукнула одна.

— Ще й як може, — протягнула Шарлота, відкинувшись трохи назад, мов акторка, що смакує власний монолог.

Герміона відчула, як кров почала палати в жилах.

Ну Шарлотто…

А та лише розігрівала свою “публіку”, відчувши смак уваги.

— Хіба вам не здається це дивним? — сказала вона театрально, зводячи брову. — З усіх цілительок цілитель Монклер обрав саме її. Мені дуже цікаво, навіщо ж вона… Агов!? — скрикнула Шарлотта, коли дівчина поруч щипнула її щосили.

Одна з них кивнула в бік дверей. Шарлотта озирнулася — і миттєво зблідла, бо побачила Герміону. Та стояла в проході, спершися плечем об раму, і дивилася прямо на них трьох — не кліпаючи.

Настала гнітюча тиша. Дівчата переглянулися. Хтось поспіхом прочистив горло. Звісно, Герміоні було відомо про ті дурнуваті чутки. Це було неминуче в такому місці. Але те, що їх розпускає вона… та, кого Герміона вважала, якщо не подругою, то принаймні надійною напарницею у зміну…

Це вдарило неприємніше, ніж вона очікувала.

— Здається, вже час на чергування… — тихо мовила одна.

— Так, так, уже час, — підхопила наймолодша, уникаючи погляду Герміони.

Не промовивши й слова, вони одна за одною рушили повз неї, кидаючи короткі стурбовані погляди. Та коли черга дійшла до Шарлотти, Герміона зробила крок уперед і перегородила їй шлях. Шарлотта різко зупинилася, ледь не врізавшись у неї.

— Щ-що це ти робиш? — пролепотіла вона, намагаючись усміхнутися, але губи не слухалися.

Герміона підняла голову, голос звучав тихо й розважливо — а від того лише небезпечніше:

— Маю до тебе те саме питання, Шарлотто. — Герміона зупинилася на мить, подих став ледве чутним. Потім вона повільно, наче зважуючи кожне слово, процідила: — Що. Ти. Робиш?

Шарлотта різко затихла, помітивши той погляд, з яким Герміона вимовила останні слова. Та враз здригнулася від звуку кроків, що наближалися коридором.

— Агов, у вас тут все добре? — почувся голос Невіла.

Усі як один повернули голови. Невіл ішов повільно, спершися на тростину, ще помітно шкутильгаючи. Його кроки глухо відлунювали в коридорі.

— Що тут відбувається? — запитав він.

У відповідь настала тиша. Невіл перевів погляд на Герміону; вона мовчала.  Одна з дівчат невпевнено прочистила горло, ніби сподівалася, що це якось зрушить ситуацію з місця.

— Ми… ми саме збирались на чергування, цілителю Лонґботом, — нарешті озвалася одна з дівчат. — Але…

Вона кинула короткий, переляканий погляд на Герміону. Невіл окинув сцену уважним поглядом і знову глянув на Герміону — очі насторожені, стурбовані. Герміона лише зітхнула й повернулася до Шарлотти, яка все ще стояла перед нею, бліда, мов полотно. 

— Герміоно? — озвався Невіл, схвильовано дивлячись на неї.

Герміона повільно перевела погляд на нього, а тоді знову — на Шарлотту. Вона вже хотіла дати їй пройти, але спершу тихо сказала:

— Знаєш, Шарлото… якби в мене був такий довгий язик, як у тебе… — вона ледь нахилилась уперед, — я б увесь час озиралася довкола. 

Шарлотта округлила очі, зрозумівши натяк.

— Спи спокійно, Шарлотто. Поки можеш, — додала Герміона майже ласкаво, натягнуто усміхаючись і нарешті прибираючи руку з проходу.

О так. Вираз обличчя Шарлотти був безцінний. І хоч Герміона сказала це зовсім не серйозно — лише щоб вгамувати її разом з її вигадками — заперечувати, що це принесло їй не аби яке задоволення, було б суцільною брехнею.

Усі три дівчини зникли з кімнати так швидко, наче туди вітер загнав їх. Залишилися лише Невіл і Герміона. Герміона зустріла його погляд — він і справді був стурбований.

— Не переймайся, — сказала вона, відмахуючись. — Я лише пожартувала.

— Справді? — перепитав Невіл, озираючись на двері, за якими зникли дівчата. — А їм це так не здалося.

— От і добре, — буркнула вона й рушила всередину складу. Вона нарешті згадала, навіщо взагалі сюди прийшла.

Невіл зітхнув і повільно пішов за нею.

— Герміоно…

— Зі мною все добре, — відповіла вона, наперед знаючи його питання.

Вона почула, як бідолашний Невіл знову тяжко зітхнув — він ніколи не знав, як з нею говорити, на відміну від Луни чи Джіні. Герміона не засуджувала його за це. Навіть у Рона це не завжди виходило. 

Вона все ж зглянулася над ним:

— Я почула, як вони розпускали дурні плітки про мене, — сказала вона, відчиняючи шафку, — і не стрималась. Знаю, це непрофесійно.

— Це геть непрофесійно, — погодився Невіл надто чесно.

— Але зате вони засвоїли урок, — просто відповіла вона. — Принаймні наступного разу здогадаються робити це за зачиненими дверима.

Герміона грюкнула дверцятами шафки, поставивши крапку в розмові. Невіл знову зітхнув.

— Не звертай уваги на цих нишпорок, — сказав він м’якше. — Ти ж вище за це, Герміоно.

Вона поглянула на нього, а тоді обережно опустила очі.

— Пробач. Мені шкода, що ти став свідком… ось цього, — вона кивнула в бік дверей.

Невіл дивився на неї, вагаючись, перш ніж заговорити:

— Слухай, Герміоно… Я знаю, що я далеко не найкращий слухач, — почав він ніяково. — Але якщо раптом захочеш поговорити… чи навіть просто помовчати….

Погляд Герміони пом’якшав. Вона підійшла ближче, тримаючи пергаменти й пера, притиснувши їх до грудей, немов книгу. Невіл опустив очі й нервово потер пальцями ручку своєї тростини.

— Звісно, Луна з цим краще дасть раду… але знай, що я теж поруч, — тихо додав він.

Герміона торкнулася його плеча легко, майже невідчутно.

— Дякую, — сказала вона. — І ти теж, Невіле… звертайся, що б там не було. Добре?

Він коротко кивнув. Герміона окинула його уважним поглядом.

— До речі, як твоє здоров’я?

Невіл скривився, відмахнувшись:

— Все добре. Просто… — він затнувся, намагаючись підібрати слова. — Поранення загоюється повільніше, ніж ми очікували. Луна каже, що пошкоджені сухожилля ще якийсь час нагадуватимуть про себе. А мене це страх як бісить. Бісить, що я не можу літати на завдання. Не можу працювати, як раніше. Не можу бути там, де й ви.

— Дай собі час, — спокійно мовила Герміона.

— Якби ж він у мене був, Герміоно, — сумно всміхнувся Невіл. — Я повинен бути тут. З вами. А не лежати і порпатися з зіллями і настоянками.

— Не верзи дурниць, — сказала вона м’яко, але твердо. — Ти робиш неабиякий внесок. Не кожен може варити такі зілля, як ти.

Невіл нічого не відповів на це. Його тиша видалася Герміоні гіркою, пригніченою. Щоб відволікти його, вона змінила тему:

— До речі… — вона озирнулася. — А де Луна? Я шукала її вчора, але мені сказали, що вона чергує. Сьогодні вона теж тут?

Обличчя Невіла різко змінилося.

— Хто тобі це сказав? — запитав він, здивовано глянувши на неї.

— Не знаю… — пробурмотіла Герміона. — Хтось із цілителів, мабуть.

Пауза зависла між ними важка й холодна.

— Але її не було ні вчора, ні сьогодні, — сказав Невіл повільно. — Я вже кілька днів її не бачив. Хіба вона не з тобою була весь цей…

Тривога стисло піднялася в грудях. Спершу її не пускають до в’язниці. Потім — до Стерджиса. Кілька днів не видно старшого цілителя. А тепер — Луни. Її підозри лише міцнішали.

 Це вже зовсім не схоже на збіг.

Раптом почулися кроки, і вони обидва озирнулися. У проході з’явилася цілителька Ферн — чаклунка літнього віку, яка працювала тут майже від заснування цього табору. Вони привіталися. І в ту ж мить Герміона почула знайомий голос за спиною.

— Це старший цілитель? — тихо спитав Невіл.

— Так, саме він.

Герміона рішуче вдихнула.

— Пробач, Невіле, мені треба терміново до нього. Я скоро повернуся, — кинула вона швидко, навіть не давши йому часу заперечити.

Герміона майже вилетіла зі складу. Серце билося швидше, ніж вона встигала думати. Погляд ковзав по коридору, шукаючи цілителя — будь-кого, хто міг би дати відповідь. І раптом вона натрапила прямо на цілителя Монклера. Вона навіть не вагалася — одразу рушила до нього.

Монклер, як завжди, був заклопотаний: роздавав вказівки цілителькам, коротко перекидався словами з цілителькою Ферн. Але щойно обидва побачили Герміону посеред коридору, розмова обірвалася сама по собі. Цілитель кивнув Ферн і легким рухом руки дав зрозуміти, що хоче залишитись із Герміоною наодинці. І судячи з того, як Ферн глянула на Герміону… так, чутки дійшли й до неї.

— Цілителю, — звернулася Герміона, спробувавши зібратися. — Ви повернулися.

— Як бачите, — озвався він утомленим голосом, визираючи поверх окулярів. — Ви щось хотіли запитати, Ґрейнджер?

У неї справді було багато питань:

Чому їй заборонили заходити до камери Драко?

Його вбили?
Що насправді відбувається з тією “секретною” місією Стерджиса?

Куди цього разу зникає старший цілитель?

Але думка про Луну не відпускала. Вона миттю відсунула всі інші питання на другий план.

— Я хотіла спитати стосовно цілительки Лавґуд… — почала вона, але зупинилася, побачивши його обличчя.

Монклер подивився на неї так, що в животі неприємно похололо. Герміона знала цей погляд. Погляд людини, яка хоче сказати щось важке, але не знає, з чого почати.

— То ви не знаєте, — промовив він ледь чутно.

— Не знаю що? — запитала Герміона, обережно, майже пошепки.

Монклер зітхнув. Тяжко, довго, як людина, якій неприємно вимовляти наступні слова.

— Що ж… — він озирнувся на коридор, немов перевіряючи, чи ніхто не підслуховує. — Не певен, що це найкраще місце, аби розповідати вам про це.

— Цілителю… — звернулася Герміона настільки спокійно, наскільки могла.

Монклер вагався лише мить, але зрештою сказав:

— Цілительку Лавґуд було відправлено на завдання разом з одним із загонів.

Запала тиша.  Герміона завмерла.

Що? Яке ще завдання?

— Коли? Я вперше про це чую. — випалила вона.

— Сьогодні. Годину тому надійшов наказ. Учасники спецоперації вже готуються до вильоту.

Шок накрив її хвилею.

Наказ? Спецоперація? Луна?

Герміона зробила крок назад, намагаючись збагнути почуте.

— Не переймайтеся, — промовив він заспокійливо. — Ми з вами точно знаємо, що цілителька Лавґуд достатньо досвідчена для участі в такому. Повертайтеся до роботи, цілителько.

Герміона глянула на нього різко, майже з образою — і раптом сказала:

— Це знову головнокомандувач, чи не так? — прямо запитала вона. — І той його новий дурнуватий, секретний план?

Очі Монклера округлилися — він явно не очікував, що вона скаже це вголос. До того ж достатньо гучно, аби привернути кілька сторонніх поглядів. Старший цілитель швидко озирнувся, зблід, і схопив її за руку.

— Заради Мерліна, цілителько, — прошипів він, різко відводячи її вбік.

Він майже затягнув її у свій кабінет, зачинив двері й одразу наклав кілька заглушаючих заклять — одне за одним, так швидко, що Герміона вперше побачила, як у нього тремтять пальці.

Монклер обернувся до неї.

— Я знаю, що це все він, — прошипіла Герміона ще до того, як він встиг щось сказати. Голос тремтів не від страху — від люті. — Він попереджав мене. 

Ні, він погрожував.

Цілитель уважно вдивився в її обличчя. Він намагався щось у ній прочитати — слова, підтекст, можливо, правду, яку вона приховувала навіть від себе.

— Прошу… скажіть усе як є. Я мушу знати, — тихо, але наполегливо промовила Герміона.

Монклер тяжко зітхнув, дивлячись на неї довше, ніж було потрібно.

— Ваша правда, — нарешті сказав він. — Без командувача тут не обійшлося. Але ваші звинувачення… — його погляд загострився. — Ви ходите по тонкому лезу, цілителько Ґрейнджер. Не забувайте, де ви і ким є в цьому місці.

— Куди її відправили? — не відступала вона.

Монклер зімкнув губи, а потім знову зітхнув.

— Я не можу надавати таку інформацію. Це секретні відомості, — сказав він. І вже м’якше додав: — Але запевняю вас, цілителька Лавґуд добровільно зголосилася супроводжувати один із загонів. Ніхто її не примушував…

Герміона слухала, мовби крізь холодну воду. Пазл складався занадто чітко: таємна нарада в наметі командувача, Рон, який раптом перестав виходити на зв’язок, а тепер і Луна. У грудях щось різко стиснулося. 

Наступне питання вона ставила вже знаючи відповідь — або боячись її.

— Скажіть… той загін, про який ідеться…

Монклер кивнув ще до того, як вона закінчила:

— Так. Це загін вашого Візлі.

Герміона завмерла. На мить забула, як дихати.

Рон…

— Де вони? — вирвалося з неї.

Монклер поглянув на годинник, що висів у нього на ланцюжку.

— Мені шкода… Вони, мабуть, уже вирушили. Коли я йшов сюди, бачив, як готували мітли й грифонів, тож—

Він не встиг договорити. Герміона вже кинулася з кабінету — різко, так, ніби її щось підхопило зсередини. Вона навіть не відчула, як двері вдарилися об стіну, відчинені її рукою.

Ні. Він не міг. Не міг так вчинити зі мною, — подумала вона, майже не відчуваючи землі під ногами.

Герміона мчала табором, оминаючи солдатів, які спантеличено озиралися їй услід. Вона бігла без мантії, у тій самій формі, в якій щойно була у складі. Бігла так швидко, ніби знову опинилася на полі бою: навколо вибухи, пил, крики — і життя знову залежить від кожної секунди.

Раптом хтось перехопив її рух.

— Герміоно! — вигукнула Джіні, схопивши її за передпліччя. — Що сталося? Куди ти так летиш?

Герміона застигла на одну мить.

— Мерліне… ти ще тут. Я думала, ви вже полетіли.

— Легше, — сказала Джіні, намагаючись її зупинити. — Про що ти?

— Де він? — видихнула Герміона. — Мені треба його побачити. Зараз.

Джіні спантеличено підняла брови.

— Не знаю… може, на чергуванні? Чи…

— А як же завдання?! — перебила Герміона, голос зірвався.

— Яке завдання? — Джіні витріщилася на неї так, наче та говорила незрозумілі речі.

Герміона теж застигла, так само розгублена.

— Стривай… — сказала Джіні, піднімаючи руки. — Я нічого не розумію. Про яке завдання ти говориш?

Вони дивилися одна на одну. Джіні — щиро збентежена. Герміона — все більше ошелешена.

Вона не знає… 

Чорт забирай…

І раптом над головами пролунав різкий свист. Обидві інстинктивно підняли голову. Високо в небі, прямісінько над ними, летів загін: швидкісні мітли, грифони, щільний ключ літунів, що швидко набирав висоту і вже розчинявся серед хмар.

— Та ви знущаєтеся з мене! — прошипіла Джіні, стискаючи мітлу в лівій руці. Вона різко розвернулася й побігла в напрямку, якого Герміона навіть не встигла роздивитися.

А Герміона лишилася стояти. Нерухомо.  Вражено. І безпорадно. 

Вона дивилася в небо, на загін, що вже зник у тумані на висоті.

Чому, Роне?

Невже ти так гніваєшся на мене, що навіть не попрощався…?

Питання зависло в грудях важким каменем, на яке ніхто не відповів. І табір поволі повернувся до свого звичного гулу — ніби нічого не сталося, ніби з неба щойно не вирвали частину її світу.