Розділ 9: Зірки та все инше, що сяє

Полуденне сонце сяяло над містом. Окрім руйнувань у Західному Лондоні, день був, за всіма ознаками, напрочуд гарний. Лондонці та туристи заповнили вулиці: одні поспішали, а инші зупинялися, щоб зробити фото, викликаючи роздратування у місцевих. Звична обідня метушня заповнила Вестмінстерський міст автомобілями, люди квапилися за своїми справами. Чорний Бентлі маневрував між провулками, занадто близько під’їхавши до родини, що фотографувала панораму з мосту. Кроулі прокляв своє рішення їхати маршрутом повз Біґ-Бен. Там завжди було значно гірше з трафіком.

Живучи в Сохо й перебуваючи в Лондоні ще від часів його заснування, Кроулі рідко  бував за Темзою. По той бік річки було кілька популярних музеїв, але він ніколи не цікавився ними. Кроулі не бачив сенсу вивчати історію, яку бачив на власні очі. Одного разу, ще в дев’яностих, Азирафаїл потягнув його до Музею кіно. Кроулі не надто захопився експонатами, але барів у тому районі було достатньо, тож він не особливо заперечував.

Місцевість біля берега річки завжди була справжнім пеклом. Людей там снувало безліч, особливо в гарну погоду. Нарешті Кроулі перетнув міст і різко звернув ліворуч у напрямку Ювілейних садів. Перед ним височіло Лондонське Око — величезне колесо огляду, що повільно оберталося. Кроулі дивом знайшов рідкісне місце для паркування на вулиці, за квартал від атракціону. Він припаркував Бентлі й рушив у напрямку колеса.

Кроулі пам’ятав час, коли Лондонське Око тільки збудували. Це був масштабний проєкт, створений на честь нового століття. Кроулі завжди вважав його трохи несмаком — поставити гігантську карусель у центрі міста, але зрештою, його думки ніхто не питав. У тиждень відкриття Азирафаїл купив квитки, щоб вони покаталися разом. Кроулі зовсім не мав бажання кататися на колесі, але бачив, що Азирафаїл трохи боявся їхати сам, навіть якщо ніколи б цього не визнав. Тож Кроулі погодився, і вони піднялися разом. Азирафаїл знайшов кіоск із морозивом біля основи колеса й наполіг на замороженій смакоті, яку встиг з’їсти ще до посадки. Кроулі виразно пам’ятав той листопадовий вечір і те, як очі Азирафаїла сяяли від радости, коли вони досягли найвищої точки.

Він прокляв цей спогад. Кроулі не хотів думати про сяючі очі Азирафаїла, що блищали у місячному світлі. Не хотів згадувати, як Янгол схопив його за руку, коли колесо раптово зупинилося, — дотик, що виказував страх. Кроулі не бажав пам’ятати усмішку Азирафаїла чи його сміх. Найбільше він прагнув забути їхнє останнє прощання.

Тоді Азирафаїл теж торкнувся Кроулі. Це був ніжніший дотик — Янгол провів рукою по його спині й поклав долоню на плече. Цей дотик знову щось сказав Кроулі. Так само, як і тоді, коли колесо раптово зупинилося, цей жест дав демонові зрозуміти: Азирафаїл боявся. Можливо, в обох випадках він боявся падіння. Боявся впасти з колеса, боявся впасти з благодаті й боявся остаточно впасти у почуття до Кроулі. Обидва дотики, думав Кроулі, були для Янгола опорою. У першому випадку Азирафаїл шукав опору в Кроулі, простягав руку заради втіхи й безпеки. У другому — це була опора проти Кроулі, жест, покликаний зберегти ту невелику відстань, яка ще лишалася між ними.

Найменші проміжки можуть перетворитися на величезну порожнечу. Кроулі бачив це на власні очі, коли допомагав створювати Всесвіт. Зірки тоді були дуже щільно зібрані докупи, але по мірі його розширення, вони розділилися неможливими відстанями. Темний простір між скупченнями зірок ніколи не зменшувався, а лише зростав, коли гравітація розтягувала їх далі й далі. Вони не були наділені свідомістю, але навіть дерева відчувають присутність инших рослин поруч. Кроулі замислився, чи знають зірки, що їх розділили, і чи відчувають вони відсутність тих, хто був поряд. Це, звісно, не мало значення, навіть якщо й так. Відстань між ними назавжди триматиме їх окремо — аж доки одна зірка не засяє занадто яскраво й не згасне.

Кроулі продовжував йти до Лондонського Ока. Він замислився, чи знають зорі, що помирають, чи просто зникають із буття. Технічно вони ніколи не помирають остаточно. Спершу стають надновими, сяючи яскравіше, ніж будь-коли з моменту створення. Після цього останнього поклону світло гасне. Маленькі зорі зазвичай залишають по собі крихітні, щільні об’єкти — позначку, що вказує, де вони були. Коли ж достатньо великі з них згасають, вони колапсують усередину себе. Люди називають це явище «чорною дірою» — безвихідною прірвою, яка поглинає все, що наближається надто близько, навіть світло. Якщо инші зорі, метеори чи космічні об’єкти опиняються поруч із зорею, що вибухає надновою, їх поглинає чорна діра, утворена внаслідок її колапсу.

Діставшись квиткової каси Лондонського Ока, Кроулі купив один квиток. Він приєднався до черги туристів, які нетерпляче чекали нагоди побачити місто з висоти. Черга рухалася досить швидко, адже більшість віддавала перевагу катанню ввечері. Кроулі зайняв місце в кабінці сам. Витягнувши з кишені флягу, він зробив ще один ковток.

– Сер, на атракціоні заборонено вживати алкоголь із собою, – сказав підліток, помітивши, як Кроулі зробив ковток.

– Сьогодні дозволено, – відповів Кроулі й знову пригубив із фляги.

– Сер, якщо ви не дотримуватиметеся наших правил, я змушений буду попросити вас піти.

Кроулі нахилився до працівника атракціону, і запах алкоголю від його подиху змусив хлопця напружитися. Той намагався зібрати бодай крихту авторитету, яку міг викликати. Кроулі опустив окуляри, і його погляд пронизав підлітка, який почав тремтіти. Він рідко показував людям свої очі, адже це одразу видавало, що Кроулі не був тим, ким здавався.

– Запускай колесо, – гаркнув Кроулі.

Підліток кивнув і поспіхом перевірив инші кабінки, значно менш ретельно, ніж зазвичай, аби лише зекономити час. За кілька секунд колесо застогнало й почало обертатися. Кроулі повільно здіймався вгору, його погляд на місто ставав дедалі ширшим. Він ледве міг розгледіти дим, що здіймався над Західним Лондоном, де пожежники й досі боролися з наслідками ночі.

Це було б надновою Кроулі. В очах Пекла це означало б перевищення всіх очікувань. Адже від нього лише просили стежити за всім. Йому не наказували сіяти розбрат, спокушати людей чи виконувати якісь демонічні плани. Він мав лише дивитися, слухати й повідомляти про дивні обставини. Старий Кроулі надіслав би повідомлення до Головного Офісу, хвалячись, що здійснив якусь жахливу й підступну справу. Цей Кроулі не мав жодного бажання звітувати про свої «досягнення».
Кроулі знову подумав про колапс зорі. Вигорання завжди відбувалося швидко. Вона ніколи не мала шансу попрощатися зі своїми друзями, адже величезні відстані між ними унеможливлювали будь-який контакт. Можливо, инші зорі лише через роки усвідомлювали, що їхній друг зник. Одного дня вони побачать, що світло зникло, й зрозуміють, куди воно поділося. Звісно, усе це не мало сенсу, бо зорі не є розумними істотами. Але Кроулі був розумним. Азирафаїл помітить порожнечу там, де був Кроулі, і залишиться лише гадати, куди він зник.

На півдорозі до вершини Лондонського Ока Кроулі заплющив очі й відкинув голову назад. Коли колесо досягнуло найвищої точки, воно раптово зупинилося зі скреготом. Працівники атракціону вийшли на платформу, щоб перевірити механізм. Кроулі уявляв собі шплінти, що тримали колесо на ній, й те, що станеться, коли він чудом прибере їх. Якщо вони всі одночасно вийдуть з ладу, колесо впаде з небес. Найімовірніше, воно розсиплеться купою уламків. А може, й ні. Якщо колесо витримає коротке падіння, Кроулі подбає, щоб воно покотилося вперед у річку Темзу.

Мала частина Кроулі боліла за людей, які їхали разом із ним. Вони приїхали провести гарний день у Лондоні, не знаючи, що ця поїздка стане для них останньою. Та все ж, думав Кроулі, вони все одно загинуть. Коли Небеса зішлють гнів Божий на світ, ці люди страждатимуть і помруть. Принаймні так вони отримають нагоду насолодитися дивовижним краєвидом Лондона й уникнуть жахів, що незабаром спіткають решту людства.

Кроулі зовсім не хотів шкодити людям. Він не раз намагався втекти самотужки. Азирафаїл відмовився дозволити йому загинути під час землетрусу, і це було його відповіддю на небажане божественне втручання. Якби Азирафаїл просто залишив його в спокої, він, можливо, ще трохи посидів би на лавці, насолоджуючись співом солов’я. Кроулі зробив ще ковток. Він піднімався все вище, але вирішив чекати, доки не досягне самої вершини, щоб усе зруйнувати. Немов зоря, що колапсує сама в себе, Кроулі мав намір забрати із собою все й всіх навколо.

Раптово колесо зупинилося зі скреготом. Зазвичай це означало, що хтось вирішив вийти чи зайти, або якась дитина переїла солодощів і не витримала поїздки. Кроулі зітхнув, чекаючи свого часу, щоб дістатися вершини. Минуло кілька хвилин, і люди навколо почали панікувати або скаржитися. Колесо раптом почало обертатися у зворотному напрямку — такого Кроулі ще не бачив. Але він зовсім не хвилювався. У нього було вдосталь часу, і зрештою його все одно піднімуть нагору. Колесо продовжувало крутитися назад, і зрештою Кроулі знову опинився на землі.

– Це він! Ось цей! – пролунав знайомий голос.

Мюрієл. Що, чорт забирай, тут робили Мюрієл? Кроулі обернувся й побачив янгола в їхньому вбранні «Інспектора-Констебля». Мюрієл весело помахали рукою.

– Так. І що це все означає? – здивовано запитав Кроулі.

За мить двоє охоронців витягли його з кабінки. Мюрієл спостерігали, як вони стягували його з сидіння. Кроулі бурчав, але не чинив опору двом чоловікам.

– Пане Кроулі, ви заарештовані. Ви маєте право на свої права, – промовили Мюрієл, очевидно так і не навчившись правильно проводити арешт.

Вони стояли перед демоном, їхній білий капелюх стирчав на голові, мов в якомусь абсурдному мультику. Кроулі пішов за Мюрієл геть від колеса, яке знову почало обертатися вперед.

– І що, в ім’я Сатани, ти зараз робиш? – запитав Кроулі янгола.

– Я? О, я лише зупинили атракціон. Сказали їм, що всередині є втікач-злочинець, і що я мушу притягнути його до відповідальности.

Мюрієл постукали по своєму жетону, сяючи від гордости за вдало зігране перевтілення у людського поліцейського.

– Очевидно, це я зрозумів. Я питаю, навіщо ти це зробили? – прошипів Кроулі.

– Я лише виконував накази, – відповіли Мюрієл, і їхня усмішка згасла від докірливого тону.

– Які накази? Хто їх надіслав?

– Пане Кроулі, будь ласка, просто підіть зі мною. Це не пастка й не хитрощі, обіцяю. І ще, чи не могли б ви нас підвезти? Я приїхали сюди на таксі, але мені зовсім не сподобався його запах.

Кроулі неохоче повів янгола туди, де припаркував Бентлі. Мюрієл зайняли місце на пасажирському сидінні, а Кроулі завів двигун.

– Мені подобається ваша машина, пане Кроулі! Вона така… машинна… – весело вигукнули янгол.

– Куди ми їдемо? – запитав Кроулі, різко виїжджаючи з паркувального місця.

– До книгарні, будь ласка.

– Нізащо, – прошипів Кроулі. – Я туди не поїду.

– Пане Кроулі, ви мусите. Це дуже важливо.

Голос Мюрієл звучав благально. Кроулі найбільше хотів би звернути машину прямо в річку, але, технічно кажучи, вони могли створити йому чимало проблем із Головним Офісом. Кроулі натиснув на педаль газу й рвонув у напрямку Сохо.

– Чому інші їдуть так повільно? – здивовано запитали Мюрієл, дивлячись на машини, що рухалися наче у сповільненому кадрі.

– Вони не повільні. Це я їду швидко, – відповів Кроулі.

Він увімкнув один зі своїх улюблених треків гурту Queen, і вони з янголом їхали далі в мовчанні.

Приблизно за п’ятнадцять хвилин вони дісталися Вікбер-стрит. Кроулі припаркував Бентлі просто біля кав’ярні Ніни. Він і Мюрієл вийшли з машини, а янгол рушили у напрямку книгарні. Кроулі зупинився на тротуарі, вдивляючись у літери над дверима. Кожне волокно його істоти кричало, щоб він не заходив у ту крамницю. Він поклявся, що більше ніколи не ступить туди, після того як востаннє вийшов звідти.

– Ви йдете? – запитали Мюрієл, махнувши Кроулі рукою.

Повільними, зваженими кроками Кроулі піднявся сходами до книгарні. Він глибоко вдихнув, зібравши сили, й увійшов усередину. Знайомі запахи й вид старої крамниці одразу накрили його відчуття. Ліворуч стояло крісло Азирафаїла — порожнє, припале пилом. Зазвичай Кроулі знімав окуляри й клав їх на столик у передпокої. Сьогодні він залишив їх на обличчі.

– Ось ви де, – гукнула Меґґі.

Кроулі підняв погляд. Меґґі й Ніна стояли поруч із Мюрієл, дивлячись на демона з очікуванням.

– Це що, зібрання Анонімних Алкоголіків? Бо я не хочу ваших дурних жетонів, – кинув Кроулі.

– Що таке Анонімні Алкоголіки? – здивовано перепитали Мюрієл.

– Це не збори Анонімних Алкоголіків, Кроулі, – відповіла Ніна.

– Ми знаємо, що сталося, – додала Меґґі.

Кроулі різко зірвав окуляри з обличчя й важкими кроками підійшов до трійці, нависаючи над Меґґі та Ніною.

– Ви не маєте жодного уявлення, що сталося. Ви й крихти з цього не здатні зрозуміти.

Меґґі й Ніна стояли рівно, відмовляючись відступати.

 

– Ми билися з легіоном демонів. Ми не боїмося тебе, – зухвало відповіла Меґґі.

– Тобі треба дещо побачити, – сказала Ніна. – Мюрієл, чи не могли б ти це принести, будь ласка?

Мюрієл кивнули і поспішили до задньої кімнати, де Азирафаїл зберігав свої улюблені книги. Кроулі стояв, і дим клубочився з його тіла, загрожуючи обпалити волокна килима під ногами. Мюрієл швидко повернулися з книгою в руках. Вони простягнули це Кроулі, який узяв її неохоче. На обкладинці було написано: «Гордість і упередження», Джейн Остін.

– Книга? Ви привели мене сюди, влаштували цю маленьку зустріч, щоб вручити мені стару книгу? – здивовано запитав Кроулі.

– Відкрий її, – сказала Ніна.

– Мене не цікавить читання, – відповів Кроулі, розвертаючись, щоб піти.

– Кроулі, будь ласка. Просто відкрий книгу, – попросила Меґґі, її голос звучав благально.

Кроулі зупинився. Він повільно розгорнув роман. На внутрішній стороні обкладинки була нашвидкуруч написана записка. Хоча почерк був трохи недбалим, він одразу впізнав його.

«Кроулі, ти мені потрібен. Я знаю, що ти на мене злишся», – йшлося в першому реченні. Кроулі грюкнув книгою та поклав її на стіл.

– Ні. Я цього не роблю, – сказав він, знову одягаючи сонцезахисні окуляри.

– Пане Кроулі, будь ласка, – благали Мюрієл, – я багато чим ризикували, щоб передати це повідомлення.

Кроулі загарчав. Він сів, знову знімаючи окуляри. Знову відкриваючи книгу.

«Речі не такі, як здаються, Кроулі. Я ніколи не хотів залишати тебе чи книгарню. Я лише хотів щось змінити. Думав, що якби я був тут, то міг би все виправити. Я думав, що міг би зробити їх кращими.»

Гарячі сльози почали навертатися на очі Кроулі. Він прокашлявся і продовжив читати листа.

«Здається, я нічого не можу виправити, Кроулі. Раніше я думав, що завжди можу все виправити. Тепер розумію, що ніколи нічого не міг виправити, не самотужки. Я завжди виправляв все лише з тобою, разом. Ти мені потрібен. Небеса планують щось жахливе. Я знаю, що ти вже про це знаєш. Я знаю, що ти хочеш, щоб я тебе знищив. Гадаю, в деякому сенсі я так і зробив. Але ти мені потрібен, Кроулі. Ти мені завжди був потрібен. Ми повинні придумати спосіб знову все виправити. Ми повинні працювати раз-»

Лист раптово обірвався. Кроулі деякий час сидів мовчки. Ніна, Меґґі та Мюрієл спостерігали, як смуток перетворюється на гнів. Тіло Кроулі знову розжарилося, в його жилах замерехтіли спалахи світла. Він стояв, розпачливо тупаючи п’ятами по землі. Кроулі закричав, коли пекельний вогонь вирвався з його тіла. Невелика ділянка килима під ним стала чорною та попелястою.

– Добре, зрозумів, – сказав Кроулі.

Не сказавши більше жодного слова іншим, Кроулі зайшов до задньої кімнати, де Азирафаїл зберігав книги пророцтв. Він зібрав їх у руки. Це були всі перші видання. Кроулі згадав, як він здійснив невелике демонічне диво, щоб врятувати книги, і як Азирафаїл подивився на нього через це.

Кроулі схопив невеликий журнальний столик і виніс його разом з книгами надвір. Він акуратно склав книги на столі. Повернувся до крамниці, взявши ручку. Він вирвав сторінку з примірника «Гордості та упередження» та написав на ній слова «Безкоштовні книги». Кроулі виніс папірець надвір, щоб покласти його на стіл. Більшість людей не могли встояти перед безкоштовними речами, і якби він залишив книги тут, їх би всі забрали за кілька хвилин.

– Подивись на це, Янголе, – крикнув Кроулі, коли перехожий витріщився на нього з шоком і збентеженням. Кроулі подивився на книги, коротко обмірковуючи, чи не викинути їх у найближчий камін.

– Треба було дати їм згоріти в церкві.

Кроулі на мить завмер над стопкою. Він згадував кожен раз, коли Азирафаїл отримував нову книгу пророцтв. Незважаючи ні на що, він завжди телефонував Кроулі. Дзвінок завжди звучав приблизно так:

– Ти ніколи не здогадаєшся, що я щойно придбав, – запаморочливо казав Азирафаїл.

– Дай вгадаю — це нова книга? – відповідав Кроулі.

– Так! І до того ж перше видання. Тобі треба поспішати, я просто мушу його показати, – відповідав Азирафаїл.

Кроулі сміявся, проходячи по дорозі. Він ніколи не бачив потреби в цих дурних книжках, але вони завжди робили Азирафаїла таким щасливим. Кроулі спостерігав, як він обережно гортав сторінки, завжди в рукавичках, щоб не пошкодити примірник. Азирафаїл завжди посміхався своєю найщирішою посмішкою, радісно показуючи Кроулі обкладинку та ілюстрації, якщо в книзі такі були. Він застогнав, згадуючи цю посмішку.

У люті Кроулі перекинув стіл. Він зібрав усі книги, зайшов до крамниці та кинув їх на підлогу. Трійця все ще стояла, заціпенівши, спостерігаючи за кожним рухом Кроулі з жахливими та стурбованими поглядами. Він кинув уже розбитий стіл назад всередину, а потім розвернувся та грюкнув дверима книгарні. Демон пішов назад до свого Бентлі, вирвав двері та сів усередину. Він поїхав додому, і, зайшовши до своєї квартири, звалився на ліжко. Вперше за все своє існування Кроулі заплакав.