X

Неділя 17:42. Боро Квінз NYС

Він був злим. В ньому нуртувала лють. Гаряча, кипуча, їдка. Вона розтікалася по венах нестримним потоком жаги тотального руйнування. Такого із ним не було із часів дитинства. З того періоду, коли він впадав у  неконтрольовану агресію, якщо комусь вдавалося витягти його із заціпеніння. І що було гіршим важко сказати. Бо обидва стани не приводили ні до чого доброго. Лишень нерозуміння, страх та ізоляція від решти. Його боялися. Намагалися уникати. Він був самотнім усюди. Фрік. Божевільний. Прибацаний дивак. Нерозуміння, несприйняття, огида… В його світі були тільки такі почуття. Вони керували його життям. Йодзу досі пам’ятав, як було гидко дивитися на себе у дзеркало. Він кричав. Хряскав дверима. Розбивав дзеркала. Осколками від яких часто ранив себе. На них жалілися сусіди. Приходили поліцейські. Представники різних соціальних служб. Мати плакала та просила пробачення у тих людей. І вони знову переїжджали. А на новому місці все починалося спочатку… Допоки він не опинився там, де усі його попередні проблеми поблякли та втратили гостроту. Навіть те, що батько покинув їх із мамою напризволяще заради «нормальної сім’ї». А мами не стало, коли Йодзу були тринадцять. Той період був особливо похмурим. Дитбудинки змінювали один одного зі швидкістю світла. Такому ізгою, як він не було місця навіть у них. Тсукіру тікав. Його лапали та повертали. Та одного разу  хлопцю «поталанило»  натрапити на дивака, який вирішив додати його до своєї «колекції» дивних істот. Лише тоді він зрозумів, що перед ним відчинилися ворота пекла.

І ось тепер злість повернулася – неконтрольована, всепоглинаюча, нестримна. Він був злим. До стану, коли очі застеляє чорна пелена гніву із пульсуючою у скронях люттю. Йодзу із силою жбурнув порожню пляшку з-під пива у стіну. Та розлетілася на друзки.

-Ти, ссссука! – прогарчав до чоловіка з перекошеним від страху обличчям, виряченими сірими очима, що намагався вивільнитися із мотузок, якими був прив’язаний до крісла, – На що ти сподівався? Думав, що зможеш викрутитися? Ти… Хіба він мало тобі платив? А той, хто тебе найняв… Ти на стільки тупий, думаєш він залишить тобі твоє смердюче життя? Дурень.

Його дихання було судомним. Різким. Гарячим. Під блідою напівпрозорою шкірою проступили судини, від чого обличчя та шия ніби вкрилися синюватою павутиною. Одне око було криваво-червоним, друге блакитним, схожим на кристал льоду, в якому виднілися тонкі пурпурові ниточки. Волосся розметалося блідими язиками полум’я по плечах.

Хлопець в кріслі забився в своїх путах, затрусив головою. Йодзу схопив його за пасма, різко закидаючи голову назад, відкриваючи горло із борлаком, що судомно сіпався під шкірою. Потягнув повітря, винюхуючи запах із шиї, прошепотів на вухо:

-Ти боїшся… От тепер ти нарешті боїшся МЕНЕ. Я відчуваю це… Його не сплутати ні з чим іншим. Страх. О, тааааак! Тобі страшно і це дуууууже добре!

Чоловік в кріслі заскімлив, намагаючись відсторонитися від навіженої почвари.

Коли Касв’є повернувся до дому із упаковкою дешевого пива в руках, цей дивак чекав на нього в помешканні. Сидів в його улюбленому кріслі посеред маленької захаращеної вітальні з продавленим диваном та поламаним телевізором. Побачивши прояву, Рено спочатку подумав, що то якийсь жарт його дружків, які притягнули до нього в дім дуже натуралістичну ляльку. Бо фігура у кріслі була нерухома, здається, навіть не дихала. Проте вже у наступну мить збагнув, що дивний гість не лише живий, а і потрапив сюди не випадково. Це був один із тих поліцейських, які навідувалися до нього ще у суботу. Він впізнав хлопця по худі з вушками на каптурі та черевикам на високій підошві. Та цей візит був не представника поліційного відділу, а істоти, яка будь що готова домогтися свого і не відступиться, допоки не отримає бажаного. Для якої мета виправдовувала будь-які засоби її досягнення.

-Ксав’є, тобі краще сказати де він? Куди саме ті його відвіз? Що це ти, я знаю і так. Якщо скажеш – можливо житимеш. Принаймні я тебе не вбиватиму. А от щодо твого роботодавця – гарантувати не можу. Ти ж і сам знаєш норов Вілламо. Але фору ти будеш мати. То як? Говоритимеш чи далі гратимемо у мовчанку?

Рено знову загудів під клейкою стрічкою, що затуляла йому рота, затрусив головою.

-Мені це розуміти, як погодження до співпраці? – губи хлопця розтяглися, відкриваючи вишкір із довгими гострими іклами, – Ну, спробуємо…

Блондин швидким рухом здер стрічку з обличчя Ксав’є. Той скрикнув від болю. Але одразу затих, боязко косячись на Йодзу. Заговорив швидко, ніби давлячись словами:

-Я не знав шо то… він. Менісказалиможнапідзрбти. Я погодивси. А що… Хіба це протизаконно? Ти і не знаєш, як ото жити тут…

-Ближче до справи, – Йодзу махнув рукою, присів навпочіпки біля крісла.

-Джонні подзвонив, сказав… Сказав заплатить одразу два куска. І що… Тре фургон відігнати на доки.

-Куди саме?

-Ну, старі доки, ті що за портом… Я все зробив. Звідки я знав, що там…

-Ага, ти не знав. Звичайно, що не знав, – блондин закивав головою, в його голосі було стільки сарказму, що не помітити його міг тільки глухий, – А заливав тут, що чекав на дзвінок пана Сатура ледь не всю ніч…

Ксав’є замовк, потягнув повітря в себе із силою, судомно:

-Я… не… Не хтів… Не думав, що так все буде… – обличчя Рено збіглося, мов зібгана стара серветка.

-Звичайно не знав. Так… Ти ж просто шукав заробітку. І про неробочі камери розтріпав теж по наївності. Не дивися так, ніби я відкрив тобі новину велику. Бо і з домовласником був на короткій нозі, чи я помиляюся? Для нього теж виконував брудну роботу. Але то вже лірика… Мене не обходить. Як то кажуть… Проїхали, – Йодзу дістав із кишені телефон, завантажив карту, тнув екран під ніс хлопцю, – Покажи де це місце.

Ксав’є завовтузився в кріслі:

-Старий док, проїзд номер три, ангар із воротами зеленими. Такий іржавий. Він самий останні там перед молом.

-Оцей? – Йодзу показав на прямокутник на карті.

-Ттттак,здається…

-Здається? – присунувся ближче до переляканого Ксав’є Тсукіру.

-Той. Точно той. Там ще є невеликі дверцята з іншої сторони, такі з гофрованого заліза… То є вхід. І… охорона. Їх там двоє. Брати. Серби…

-Ок… Ну, тоді я пішов, – Йодзу спритно заклеїв чоловікові рота клейкою стрічкою. А на мовчазне питання відповів, – Я сказав, що не вб’ю тебе, проте не обіцяв відпустити…

***

Старі доки. Неділя 21:32

Тсукіру тінню ковзав по розбитих плитах контейнерного майданчика старого доку. Часом завмирав, вслухаючись у нервову тишу. Проте, окрім шепотіння хвиль ніяких інших звуків не було. Контейнери із стертими номерами. Іржаві бочки, розкидані по розтрісканому бетону. Навколишній пейзаж був схожим на декорацію до фільму-катастрофи, в якому людство знову пережило техногенну бійню (або і не пережило). Він зупинився, в котре оглядаючись по сторонах. Це місце сколихнуло в його пам’яті спогади, які він би волів стерти назавжди. Слайди старої фотоплівки. Бляклі, вони все одно були болючі. Його пам’ять зберігала їх, як і решту інформації з холодною невблаганністю комп’ютера. І видавала інформацію, навіть тоді, коли він би волів не отримувати її. Йодзу присів біля купи понівеченого металу. Вдихнув солоне повітря. Завмер, нашорошений, мов кіт. Здається він почув скрик? Ні… Це скриплять старі опори. Похитав головою. Підвівся. Попрямував далі.

Знову зупинка. Заховатися в тіні. Видих. Чи розумів він, що усі зусилля можуть виявитися марними. Ні, не через те, що Рено збрехав про місце знаходження їх об’єкта. Його внутрішній  детектор брехні ніколи не підводив. Та і переконувати Йодзу вчили ті, від пропозицій кого ніхто ніколи не відмовлявся. Проте, чи встигне він знайти Джеффа живим? Чи не є вже занадто пізно… Адже той, до кого Сатур попав у лапи був цілковитим психопатом. Знущання, катування та вбивство для Ланга-Йогансана були такими самими буденними справами, як для більшості людей ранкова кава чи похід по магазинах.

От нарешті потрібна будівля. Ангар із палевими патьоками на боках виглядав, як величезний реліктовий звір, що раптом вирішив заснути просто поміж купами шлаку, стрілами кранів та битим склом, яке виблискувало в світлі молодого місяця, наче розсипи дорогоцінних каменів з казки про Аладіна.

Йодзу завернув за ріг. Невеликі залізні дверцята, про які говорив Рено, раптом розчахнулися перед ним так несподівано, що хлопчина ледь не влетів в них обличчям. Лишень завдяки своїй швидкій реакції він залишився без переламаного носа. Той, хто виходив на двір був не таким везучим. З іншого боку, йому поталанило померти швидко та безболісно, навіть не усвідомивши, що це були останні миті його життя.

Крик. Пронизливий. Відчайдушний. Він вихлюпнувся з нутра ангару, мов гаряче вариво з-під накривки каструлі. Тсукіру затремтів. Його тіло рвалося уперед. Проте мозок наказував залишаться на місці. Пальці стислися у кулаки.

Рипнули розчахнуті двері. Вітер підняв пил, засипаючи ним очі. Сержант схилив голову. Вдихнув глибоко та пірнув у темний отвір. Він вивіреним рухом підняв руку зі зброєю. Натиснув на спусковий гачок ще до того, як усвідомив, що ціль перед ним. Тіло впало до його ніг із м’яким плюскотом. Йодзу не дивлячись переступив через перепону та посунув далі. Зараз він не був людиною. Машина для вбивства. Рухи на автопілоті. Очі – лишень пошуковик можливої мішені. Крок. Плавний рух вбік, відійти з можливої лінії вогню. Перебіжка. Знайти безпечне місце. Хлопець притисся до металевого ящика, майже зливаючись із його поверхнею. Перевести подих. Озирнутися. Приміщення потопало в сутіні. Та той, кого він шукав був тут. Він відчув його присутність шкірою. Навіть на відстані.

Ланг.

Йогансен.

Господар…

Дебелий, маслакуватий. Ніби зібраний з окремих частин, які ніхто особливо не напружувався підганяти одна під одну. Стояв в центрі освітленого кола на підвищенні з грубо збитих дощок. В розщібнутій сорочці, високих чоботах. Такий, яким Йодзу пам’ятав його. Лишень цього разу без батога…

Тсукіру зупинився. Його серце ніби стисла холодна рука. Погляд на мить втратив чіткість. Він притулився до шорсткої стінки. Намагаючись стримати тремтіння. Темрява ластилася до його ніг, колихалася під стелею, тулилася позаду до плечей надокучливою коханкою. Кліпнути. Випрямити спину. Зціпити зуби. Він більше не його власність. Проте… Чому ж… він досі чує той крик у вухах. І це страшніше за все, що відбувалося з ним. Крик… його єдиного друга. Якого він зрадив. Не врятував…

-Ну, от і побачилися знову… – Ланг стояв розправивши плечі, розслаблено опустивши руки до низу, – Я ж обіцяв, що знайду тебе, якщо ти виживеш.

-Стій на місці та підніми руки до гори, – голос Йодзу був хрипким.

-І що ти зробиш, як я не послухаю? – чоловік повернув голову на звук, – Стрілятимеш?

-Будівля оточена поліцією…

-Звичайно! Чи ти думаєш, що я повірю, ніби ти прийшов сам один? Хоча… – його риб’ячі очі вперлися поглядом у темряву.

-Тобі не втекти, – Йодзу зупинився на межі світлового кола. Він дивися на чоловіка на підвищенні, намагаючись не дозволити собі відвести погляд, не поглянути на те, що було під його ногами на дошках. Те, що лежало там, зламаною лялькою. Нерухомо…

Губи Ланга викривилися у подобі посмішки. Хлопець здригнувся. (Він встиг забути той його навіжений оскал.) Чоловік носаком чобота пнув тіло у себе під ногами. Недбало. Мов купу старого ганчір’я.

-Навіть, якщо все, як ти говориш. І за стінами мене чекає ескорт із поліції… Ти ж розумієш, один твій невірний рух і… Ти вб’єш нещасного невдаху. Я встигну вибити мізки із його милої голівки… – голос рознісся ангаром, відбиваючись від стін, – Ти дозволиш мені це зробити, як і тоді? Чи…

Йодзу закусив губу. Бачив зброю в руках навіженого маніяка. Знав. Той вистрелить. Не роздумуючи. Не вагаючись…

-Відпусти його. Це лише між нами.

-Звичайно! ЛИШЕ між нами… Schmutziger Hund!*

-То візьми мене! – Тсукіру подивився в очі чоловіка.

-Як ти заговорив! Скучив за мною? – Ланг вишкірився, – Маленька брудна сучка…

Хлопець лише сильніше стиснув зуби. Невже він і досі під його владою? Невже нічого не змінилося?

-Ні… не твій, – Йодзу вистрелив. Відлуння з силою вдарило по барабанних перетинках. Світло згасло. Почувся тупіт. Ще один постріл. Хлопець стрибнув, перекотився в бік, боляче вгатився в щось плечем. Піднявся. Стріляв, допоки не закінчились набої.

Безсило опустився на долівку…

Дихав.

Не дивився.

Квилив.

Тихо.

***

Джефф отямився від доторку до свого обличчя, легкого, мов літній вітерець, теплого, як сонячний промінчик. І ще був голос… знайомий, проте… Напевно, йому це наснилося. Адже він точно не міг бути тут… Не поряд із ним. Не зараз.

-Пане Сатур… Джефф, ти… чуєш мене? – руки обережно підняли його за плечі. Долоня проковзує під потилицю, підтримуючи.

Він поворухнувся, розплющив очі:

-Це… ти? Дійсно ти?

-Тихше, тихше… – пальці забирають з чола сплутані пасма.

-Йодзу… – Джефф намагається підняти руку. Вона тремтить. Та йому вдається торкнутися того, хто зараз схилився над ним. Він – справжній. Не примара. Хоча виглядає точно, як привид із якогось жахіття. Бліде обличчя в обрамленні волосся, що здається світиться у пітьмі, а очі… Вони у нього зараз дивні – різного кольору. І одне точно відблискує червоним, ніби у ньому палає пекельне полум’я. Проте, можливо, що це всього лише гра його хворобливої уяви…

-Так, це я. Потерпи ще трохи. Зараз приїде швидка, – голос у хлопця м’який і в ньому вчувається щось таке, чого Джефф не чув ні разу за весь час їх спілкування. Це ніжність?

-Я марю… – голос Сатура був зовсім слабким.

-Джеффе… – Йодзу нахилився над ним так низько, що його дихання було відчутним на шкірі, – Ні… я справді тут… із тобою.

-Не лишай мене більше… так надовго…

-Не залишу…

Хтось різко розчахнув залізні двері, які з силою вдарилися в металеву стіну. Сатур сіпнувся, мов від удару, тілом пройшла судомна хвиля тремтіння. Йодзу пригорнув його до себе. Джефф завмер, відчуваючи тепло долонь на спині.

-Мендесе, мені потрібна ковдра. І допоки не приїде швидка – нікого сюди не впускати.

Кроки віддалилися. Знову рипнули дверні завіси . Час завмер. Залишивши крихку тишу та спокій тепла обіймів. Дихання поряд. Тсукіру мірно покачувався із сторони в сторону, ніби заколисуючи на руках немовля. Його біле, як місячне сяйво волосся розсипалося по плечах. Джефф спіймав одне пасмо неслухняними пальцями, протер між пучками. Тінь посмішки з’явилася на блідих губах.

-Таке шовковисте… – його очі знову заплющилися.

 

***

–  Швидка вже у в’їзду в доки, – напарник підійшов до Йодзу, простягаючи  ковдру. Той швидко накрив нею непритомного хлопця, що лежав на грубо збитому тапчані.

-Нехай підженуть машину під самі двері, – сержант підняв сповите тіло на руки, обережно, мов це була не людина, а якась особливо дорога та крихка реліквія.

Мотор авто урчав на холостих. В отворі дверей з’явився чоловік у червоній куртці парамедика. Ноші. Бригада працює злагоджено. Він виконав свою частину роботи. Тож чому продовжує спостерігати за діями лікарів? Чому не йде геть? Чому не може відвести погляду від його тіла? Чому…

-Тсукіру, – до нього підскочив Мендес, – Ми його не знайшли…

-Я знаю, – Йодзу дивився, як завантажують ноші в автівку.

Дверцята швидкої захряснулися із сухим тріском. Два удари із ззовні. Парамедик в червоній куртці швидко стрибнув у кабіну. Авто із включеними мигалками плавно покотила поміж контейнерів до виїзду з доків.

Йодзу накинув на голову каптур. Повернувся назад до ангару.

-Родріго, мені потрібна Паркінсон. Це приміщення треба дослідити до найменшої скалки.

-Що нам шукати?

-Все… – відповів сержант та покрокував до грубо збитого ложа посередині приміщення. Щось клацнуло. Декілька потужних прожекторів освітили маленькі сірі тіні, що кинулися у розтіч.

-Господи Ісусе, що це? – Томас шарахнувся в бік.

-Щурі… – проговорив Йодзу ледь чутно. Низько насунутий каптур ховав у тіні обличчя, яке зараз було перекошеним від люті.

_________________________________________________________________

Schmutziger Hund!* – брудний пес (нім.)