IV

Субота 05:51

Йодзу розплющив очі, різко підвівся, сів на низькому рипучому дивані, що правив йому і за ліжко, і за робоче місце у крихітному помешканні на стріху будинку одного із самих гамірних районів міста. В його голові застрягла скалка неспокою. Маленька, проте вкрай болюча. Щось трапилося. Щось дуже лихе. Передчуття, яке ніколи не підводило, слизькою холодною грудкою тремтіло в грудях. Він завовтузився, виборсуючись із картатої ковдри, зіскочив босими ногами на дощату підлогу. Боляче вдарився ногою в ніжку ослінчика. Зашипів, тручи забите місце. Зупинився. Думка нарешті оформилася. Хлопець повернувся до ліжка, знайшов телефон, набрав номер. Слухав довгі гудки, нервово покусуючи нижню губу. «Робота. Ця вічна і безперервна робота… Не сказати, що я не люблю її. Вона непогано тренує мозок. Ну, і доступ до інформації  ніколи не буває зайвим. Проте, в аналітичному мене би точно прийняли із палкими обіймами, працювати можна фактично не виходячи із дому… То ж чому я все ще лишаюся із тим Стівенсоном? Чому тиняюся холодними вулицями, грузну у багні стічних канав, сиджу у засідках, копирсаюся у нутрощах трупів, погано сплю ночами? Заради чого це все? І особливо остання справа. Це ж дурість! Треба було одразу відмовлятися і передавати у відділ кіберзлочинів. Це їх профіль – на всі сто відсотків. Проте… Щось було у тих погрозах з повідомлень, як ледь вловимий запах газу у старому котеджі. На рівні підсвідомості… І цей пихатий індик, Сатур… Він зачепив за живе. Самовпевнений, манірний, але… з потужним та прекрасним голосом від якого мурахи по спині! З вологими темними очима, в яких можна втонути. А його волосся… цікаво, яке воно на дотик?..»

На другому кінці нарешті прийняли виклик:

-Сержант поліції Мендес, слухаю вас, – пролунало із динаміка телефону.

-Родріго, – Йодзу завжди вирізнявся тим, що пам’ятав більшість співробітників свого департаменту за іменами. А з ким співпрацював частіше, то був обізнаний і у сімейних справах. Його ж команда для нього була, мов родина. Тому тут вже йшлося не лише про дітей, а й батьків, сестер, братів та інших родичів, їх дні народження, річниці та інші не менш знаменні дати. Його феноменальна пам’ять та спостережливість допомагали оперувати масою інформації, не тільки в розслідуваннях. Дрібні деталі у повсякденному житті дозволяли зблизитися з людьми, створити відчуття, що вони не просто безликі пішаки в системі. Це мало свої бонуси, якими він користався, хоч визнавав, подекуди це було і не зовсім чесною грою.

-Тсукіру! – Родріго говорив із характерним мексиканським акцентом, жваво та експресивно, – Та все добре. От з нашим об’єктом. Працюю.

-Так, – хлопець покивав, він часто так робив, навіть, коли співрозмовник і не міг його бачити, – Власне… мене цікавить як там об’єкт?

-Все добре, об’єкт на місці. Без змін, – Мендес замовк на декілька секунд, було чутно як щось шерхотить на фоні.

«Він знову топче чіпси. І скільки йому не говори про їх шкідливість – все без толку. Як Розаліта витримує його – просто дивно!» – Йодзу посміхнувся. Але раптом сіпнувся, наступне запитання пролунало швидко та уривчасто:

-Без змін? І скільки часу? – блондин сильніше стиснув в долоні смартфон. Його тіло напружилося, як у кота перед стрибком.

-Ну, от як заступив… – голос Мендеса видавав спантеличення, – А… Що? Щось не так?

-Та ні… Просто. Вас зараз скільки , четверо? – спитав хлопець.

-Саме так… Чергуємо по двоє, міняємося що три години.

-Ага… І від того часу ніякого руху не було?

-Ні… Як ти пішов – нічого. Навіть світло у вітальні не вимикалося…Ці багатії, вони такі марнотрати!

-Що?! – Йодзу сахнувся , як від удару, – Повтори, що ти сказав?

-Що вони жиріють, і світло навіть не вимикають… – плямкаючи проказав Мендес.

-Родріго, вийди і глянь на вікна, чи зараз вони теж світяться?

Почувся шум і на деякій час розмова перервалася. Йодзу стояв посеред своєї кімнати із заплющеними очима, в голові набатним дзвоном стугоніла одна єдина думка: «Лишень, щоб Мендес помилився. Бо інакше…»

-Йодзу, от що я казав, далі світиться!

-Я вже їду! – хлопець метнувся до дверей, на ходу втискаючись у взуття, хапаючи ключі, плутаючись у рукавах худі. Його підозри справдилися. Передчуття біди заворушилося усередині, наїжачуючись гострими голками. Та він загнав його вглиб свідомості. Зараз головним було інше – де він помилився?

Субота 06:38

Фігура у бейсболці з насунутим зверху каптуром худі, в широких штанях чи то вилинялих до білого на колінках, обтріпаних до брудної бахроми по низу, чи то купованих у Balenciaga, швидко перебігла вулицю, на мить зупинилася біля воріт, що вели до парадного одного із фешенебельних будинків, повела головою, як пес на полюванні, качнулася вбік та раптом щезла у тіні провулка.

***

Йодзу  дорогою  до апартаментів Сатура ще раз переглянув плани будівлі та прилеглих вулиць. Тісний непоказний провулок, що вів до задньої частини будинку з пожежними виходами та технічними комунікаціями впав йому в очі, ще при першому обстеженні території. Проте тоді він не надав особливого значення попереджувальному «дзвіночку» у себе в голові. А зараз…Тихо лайнувшись, хлопець продовжував передивлятися карту, збільшуючи радіус при кожній звірці із годинником.

    Телефон завібрував у кишені джинсів:

-Так, – сержант прикрив очі, тонкі пальці стисли перенісся, – Авжеж, так… Я буду за пів години. Ні! Капітану не докладати. Не будемо підіймати ґвалту поки не з’ясуємо що і до чого. Мендесе, це під мою відповідальність. Якщо щось – вали все на мене.

    Він завершив розмову. Відкинувся на спинку сидіння, із заплющеними очима, ніби плавав у своїх думках. Авто жваво котилося малолюдними вулицями ранкового міста.

-Шефе, пригальмуй тут, я вийду, – раптом сказав хлопець, подавшись вперед усім тілом. Вусатий огрядний таксист мовчки кивнув та без зайвих запитань зупинив машину біля ще зачиненої кав’ярні. Йодзу розрахувався, подякував та вибрався із теплого нутра автівки в прохолоду вулиці. Натягнув каптур поверх бейсболки, закинув рюкзак на плече. Запхав руки у кишені широких штанів. Неспішно покрокував хідником. Просто собі вертається юнак до дому після нічної зміни у Маку чи приміської автозаправки.      

***

«Куди він міг піти? З ким та навіщо?» – питання, які виникли самими першими, як тільки сержант зрозумів, що їх об’єкт зник із помешкання. Йому не потрібно було навіть просити хлопців заходити до середини. За тиждень постійного перебування поряд із Сатуром, він вивчив того достатньо, щоб зрозуміти – вдома співака зараз немає. Припущення, що його викрали просто з-під носа у поліції видавалося абсурдним, але Йодзу не відкидав і такого варіанту. Проте, ніякого руху в будівлі не було. Через парадне Сатур не виходив, ні сам, ані з кимось іще. Отже, лишався чорний хід. Хлопець завернув у провулок, пішов неспішно вздовж паркану, поки не натрапив на невелику хвіртку. Торкнувся ногою металевих ґраток. Так і є – відчинено. Кутики губ викривилися у посмішці. Як він і думав. Він увійшов через прохід у двір, де акуратними штабелями стриміли ящики та стояв рівний ряд сміттєвих контейнерів. Подивився нагору, пожежні сходи, мов намальовані тушшю на світлому фасаді, тягнулися вздовж всього будинку аж до даху. Перейти через мощене подвір’я, тут камера тільки над входом. Пожежні драбини не освітлюються, тераси апартаментів закінчуються до них майже впритул. А декоративні огорожі з в’юнкими рослинами не є перепоною, щоб на них потрапити. Це цілком логічно, адже сходи для того і були, аби легко скористатися ними у разі потреби, як от пожежа (або втеча). Тим більше не проблема вилізти на них молодому та тренованому чоловіку, яким і був їх об’єкт. «А цей Сатур виявився не таким вже манірним та целулоїдним. У нього є, якщо не залізні яйця, то принаймні гонор. І якщо він дійсно утнув такий фортель, певно, робив це не вперше…» –  Йодзу хитнув головою.

-Ну, пане Сатур – наразі один – один. Правда, не відомо на чию користь зіграною буде уся партія… – проговорив хлопець, підстрибнувши та вхопившись за нижній щабель драбини.

Швидко піднявшись сходами до потрібного поверху, сержант одразу  знайшов докази, що підтверджували його теорію – декілька ліан валялися на підлозі, було схоже, що їх обірвали, коли видиралися по огорожі на сходки. Хлопець оглянув фасад, відмічаючи розташування камер спостереження, пересік терасу з олеандрами, перескочив через низькі перила та опинився на балконі. Штовхнув стулку – скло плавно та безшумно від’їхало вбік, пропускаючи його у затемнену спальню.