ІІ

Джефф розплющив очі. Кліпнув декілька разів. У приміщенні було темно. В голові паморочилося. Задуха липким потом осідала на шкірі. Він спробував поворушитися й одразу відчув різкий біль у зап’ястках. Його руки були туго зв’язані та закинуті за голову. Джефф зашипів, намагаючись підтягнути тіло вище, щоб хоч трохи зменшити тиск на кисті, які нещадно нили. Відчував, як з глибини свідомості підіймається напад паніки, її темна хвиля ось-ось поглине його, вириваючи із горла пронизливий крик, змушуючи битися у конвульсіях…

Він спробував вирівняти збите хрипке дихання. Розслабити руки. Повозився на досить твердій поверхні, схожій на дошки чи щось подібне. В голові виринули слова його охоронця, про методи залякування. Можливо само цього від нього і хочуть. Крику, паніки, благань?  Що ж він там казав ще? Такі покидьки живляться страхом… Навіть, якщо далі залякувань і не заходить. (Переважно, так і відбувається. Погрози в повідомленнях від анонімного відправника. Дуже часто з певними подробицями з особистого життя, які не повинні бути відомими нікому, окрім найближчого кола. Але далі справа не йде. Тим часом жертва накручує себе до нервового зриву. Що грає на руку кривднику. Така психічна «підготовка» дає сприятливий поштовх для шантажу чи вимагань. Проте… у переважній більшості і до цього не доходить.) Та в його випадку простими погрозами не обійшлося. Його викрали?

«Чорт забирай, але це повний абсурд. Я, певно, марю…» – біль у кінцівках дав чітко зрозуміти, що це реальність. Джефф заплющив очі. Адже особливо у пітьмі і так немає що роздивлятися. А от слухати ліпше, коли нічого не відволікає.

І… ди-ха-ти.

Повільно.

Пригадати.

Він має пригадати, що ж із ним трапилося…

Глибокий вдих. І ще один. Затримати повітря в легенях, як під час пірнання. Горло саднить. У роті хімічний присмак, який викликає нудотні спазми. Хочеться пити… Цікаво, як довго він був без свідомості? Як він опинився тут? І, власне, де це «тут» взагалі?  Зараз день чи ніч? Що ж, в біса, з ним трапилося? Та його вже точно мали би шукати. Але… Він же пішов із своїх апартаментів без попередження. То, ніхто і не знає, що він відсутній. А отже…

Чіпкі кігті жаху впилися у свідомість, витягаючи на поверхню страшну правду – його ніхто не буде шукати, як мінімум до ранку. (Звичайно, якщо цей ранок вже не настав). Бо ніхто не знає, що із ним, і саме головне, де він…  Його спіймали на власній дурості, як дітисько… І все через легковажність, впертість та самовпевненість. Небажання ставитися до ситуації серйозно – причина того, що з ним сталося.

Раптом Джефф завмер, намагаючись дихати якомога тихіше, бо почув, ні відчув, що в приміщенні є іще хтось. За ним спостерігали. На шкірі виступили сироти. Все що було написано в тих клятих повідомленнях – відбувалося із ним. Тут. У реалі.

***

П’ятниця 20:30

Вечірнє місто ніби коштовне панно лежало біля його ніг. Струнка фігура в ідеально припасованих штанах та шовковій сорочці відбивалася у темному склі панорамного вікна. Вбрання, підібране стилістами, вигідно підкреслювало вузьку талію та пряму лінію плечей. Декілька золотих ланцюжків змійками обвивали шию, один довший із кулоном, звабливо поблискував у низькому вирізі сорочки. Чорне волосся, над яким перукар чаклував майже годину, було вкладене із показовою недбалістю. Він тримав у руках склянку із бурштиновим напоєм, що заповнював ємність десь на третину. Чоловік задивився на своє відображення, зовсім забувши про те, що знаходиться у кімнаті не сам. Здригнувся, коли почув голос поза спиною, відсахнувся, ледь не розплескавши віскі із склянки.

-Ви мене зрозуміли, пане Сатур?

Джефф перевів погляд на хлопця у темному костюмі. Той стовбичив позад нього, уважно дивлячись своїми світло-блакитними очима з-за скелець окулярів у металевій оправі. «Його очі, мов дві крижинки… Або…  Є такі камені, холодні, саме такого відтінку… як же їх називають?»

-Блакитний топаз…

-Перепрошую… Що ви сказали, пане? – хлопець трохи схилив на бік голову. Його рухи дуже нагадували котячі: плавні та граційні. Та він весь скидався на кішку, яка чомусь була вдягнена у строгий офісний костюм, білу сорочку та чорну краватку. Невідповідність одягу, зовнішності та вкрадливого тихого голосу було таким разючим, що викликало дратівливість. Водночас, в цьому хлопцеві вчувалося щось магнетичне, невловимо сексуальне, навіть попри його вбрання, що більше пасувало банківському клерку. Або саме завдяки йому він і випромінював такі потужні флюїди. Та здавалося, юнак не усвідомлював, як діє його зовнішність на інших.

-Я сказав… Ні, нічого, – Джефф потер кінчиками пальців чоло. Його до чортиків втомила ця ситуація. Стільки паніки з-за якихось повідомлень у соцмережі!

-Ні-чо-го? – по складах проговорив хлопчина, – І питань у вас ніяких немає?

Він продовжував дивитися на співака з крижаним спокоєм. І це вибішувало найбільше. Цей дивний охоронець, чи то пак наглядач, як його прозвав сам Джефф, з’явився в офісі студії тиждень тому. Та відразу викликав у нього несприйняття. Занадто правильний, аж до зубного болю. Ідеально відпрасований, застібнутий на усі ґудзики, гладко зачесаний, із скупими жестами, стриманий та ввічливий до нудоти. Складалося враження, що це людина, яка рахує кожну хвилину свого часу. І ненавидить тих, хто не робить так само. А ще його підкреслена офіційність, строгість та невпинне слідування правилам та протоколам!  Навіть продюсер сказав днями, що цей сержант, якого прислав до них відділ поліції, може і є спеціалістом у своїй справі, але особисто йому нагадує робота. Він навіть на питання відповідає так, ніби читає сторінку із довідника. Без жодної емоції. Ні тобі роздратування, посмішки чи хоча би невдоволеності. Ніяких жартів. Нульова реакція на дівчат, які завмирали, прикриваючи долонями ротики, лишень він з’являвся у студії. Стримані офіційні привітання. Протокол. Інструкція. Зобов’язання.

Джефф, який вирізнявся красивою зовнішністю, звиклий до уваги публіки, навіть трохи ревнував до цього дивака. Та був вкрай спантеличений, як можна так поводитися, щоб не помічати обожнювання та захвату щодо себе?!

***

-Я вже шкодую, що погодився на його присутність тут, – пожалівся продюсер, сидячи в затишному кабінеті разом із Джеффом та смакуючи каву із лавандовим сиропом.

-Друже, це ж була твоя ідея, – співак кивнув, зробивши чималий ковток із пластянки.

-Так, знаю. Винен. Каюся! Але… Джеффе, ті погрози в Instagram…

-Лише погрози, які з високою ймовірністю, ніколи не справдяться, як каже цей робот у людській подобі, – Сатур потягнувся в кріслі. Його світла сорочка із розстібнутими трьома верхніми ґудзиками трохи сильніше розійшлася у вирізі, відкриваючи для огляду кулон на масивному ланцюжку, який коливався на грудях в так його диханню, – Хоча вони і мене зачепили. Таке писати незнайомій людині… І усі ці подробиці. Гидота!

-От власне… А ти не просто якась пересічна постать. Ти відомий. І тут краще перестрахуватися. Та й знайти і покарати того збоченця було би не зайвим.

-Ну, можливо, що так… Але твій спеціаліст від бога вже тиждень тиняється днями в офісі,а вечорами у мене вдома, але так нічого і не виявив… – Джефф посміхнувся, знову роблячи ковток кави.

-Капітан Стівенсон рекомендував його, як феномен.

-У роботі чи по життю? – співак пирхнув, – Бо він феноменально доєбучий зі своїми правилами та настановами. І оця його манера виникати ніби нізвідки… Бррр…

-Я подзвоню до капітана, – чоловік відставив горнятко, – Поговорю.

***

-Отже, пане Сатур, – охоронець зупинився навпроти співака, м’яко перекотився із п’яти на носок. Джефф намагався вловити суть слів, які говорив блакитноокий. Але його увага постійно кудись зісковзувала. Правда, останню фразу він почув і зрозумів навіть дуже добре, -Давайте пройдемо по ключових моментах перед тим, як я Вас залишу, – охоронець нахилив голову на бік, як роблять тварини. Його зібране в тугий хвіст біле волосся ніби випромінювало холодне місячне сяйво.

-Ем… Тобто залишиш? – Джефф округлив очі від здивування, – А хто мене буде охороняти?

-Охорона буде ззовні. У ваших апартаментах її від сьогодні не передбачається, – вперше за увесь тиждень в голосі сержанта промайнули ледь вловимі нотки роздратування.

-Але… чому? – співак був заінтригований, хоча вже здогадувався звідки такі зміни. Певно продюсер зв’язався із капітаном, а той вже дав команду своєму сторожовому псові.

-Прямої небезпеки наразі немає. Удома вам нічого не загрожує. А мені потрібно проаналізувати інформацію. Тут я цього зробити не можу.

-Зрозуміло… – Джефф всівся на низький диван, закинув ногу на ногу, – Що ж поробиш… Отже, я лишаюся на одинці із віскі, музикою та ліжком. Буду нудитися, можливо, перегляну серіал… – він роздивлявся блондина з-під напівопущених повік, – Шкода, звичайно. Але… ти і так не склав би мені компанію.

Джефф відкинувся на диванну спинку та подивився на хлопця знизу догори, оглядаючи його витончену фігуру.

-Саме так, пане, і це ми теж обговорювали.

-Так, так… Пам’ятаю. Я – об’єкт охорони, ти – при виконанні службового обов’язку, – Джефф вдавано скрушно зітхнув.

-Все точно. А зараз, мені час йти. Добраніч, пане Сатур, – хлопець церемонно відкланявся та пішов геть.

Джефф провів поглядом стрункий силует в темному костюмі, спіймавши себе на думці, що йому цікаво, як той виглядатиме не в такому офіційному вбранні, а ще краще взагалі без одягу. І яке його волосся, коли не зібране в цей тугий вузол? А ще… він був впевнений, що хлопець мав би дуже гарно танцювати… Йому моделлю працювати, а не в поліції…

Потік його думок перервав мелодійний дзвінок телефону.

-О, як цікаво… – співак посміхнувся, приймаючи виклик. Десь у передпокої тихо клацнув замок у дверях.

***

Апартаменти Сатура, п’ятниця 21:12

-Ксав’є, ти міг би під’їхати до мене. Мені страх як потрібно потрапити в клуб, а їхати власним авто – зайвий раз світитися… Чекатиму тебе біля пожежного виходу за двадцять хвилин… О, так… фанати деколи занадто допитливі. Дякую, друже… – Джефф посміхнувся і, захопивши піджак, вийшов із свого помешкання через балконні двері у спальні, тихо прихиливши розсувні стулки. Легко перемахнув через низькі перила, опинився на широкій терасі сусідів, де його надійно ховали від сторонніх поглядів зарості кущів олеандру.

Вулиця була малолюдною. Пожежний вихід із фешенебельного житлового комплексу вів через охайний задній двір до тихого провулку, який потопав у зелені старих дерев. Його охоронці залишилися під дверима в холі. Він усміхнувся думці про те, що тікає через вікно, наче школяр, якому батьки заборонили виходити гуляти. Але, йому остогиділо сидіти  в чотирьох стінках. Хотілося вийти кудись, подихати вільно, випити. Непоміченим. Інкогніто. Та і робив він так не вперше. Схема була відпрацьована. То ж… Ніяких проблем виникнути не повинно. Пара годин у клубі, куди без особливого запрошення не потрапити, відповідно, і впізнати його там можуть лише одиниці, які воліють так само зберігати мовчанку, як і він. А потім Ксав’є привезе його назад. Він вважав, що має право на дрібні таємниці та життя поза камерами і сценою.

Клуб VOID 22:38

Музика була гучною, танцпол забитий тілами, що ритмічно рухалися в  лазерних променях. Біля Джеффа на м’якому диванчику лаунж зони напівлежала дівчина, гарна мов порцелянова лялька із розкішними локонами кольору стиглої пшениці та повними соковитими губами. Її відверта суконка відтінку плавленого золота радше підкреслювала принади, ніж їх прикривала. А рука із довгими нігтями намальованими криваво-червоним лаком зараз зовсім не двозначно пестила його стегно, підіймаючись все вище.

-Може… ми би знайшли тихше місце? – промуркотіла лялька на вухо співакові, який пригубив із бокала ігристого вина, що приємно лоскотало піднебіння. Джефф уважно подивився в її обличчя: професійно промальовані лискучі губи в тон нігтів, ідеальні абриси брів, довжелезні вії. Та в голові неочікувано випірнув інший образ: лице із високими гострими вилицями, мов намальовані синьою тушшю дуги повік і очі – світло блакитні, здавалося, що у них втонуло небо ранньої весни, сяйливо-біле волосся зібране у гладку зачіску. Сатур кліпнув, потряс головою. Кивнув, допив вміст високої склянки двома великими ковтками та підвівся:

-Ходімо, – галантно подав руку красуні.

Вони опинилися в коридорі, де музику глушили м’які панелі на стінах.  Невеликі двері, запнуті оксамитовими полотнами, тягнулися із двох сторін вздовж проходу. Джефф ступив декілька кроків до запопадливого молодого чоловіка в уніформі клубу, показав затиснуту між пальцями купюру. Той швидко окинув їх поглядом, кивнув, пропонуючи слідувати за ним. На середині коридору юнак відхилив запону, пропускаючи парочку всередину затишної кімнатки:

-Гарного вечора…

-Дякую, – Джефф посміхнувся. Дівчина тулилася до нього так відверто, що ставало аж ніяково.