I

 Департамент поліції  NYС

– Твоє нове завдання… – капітан, сивочолий високий чоловік з орлиним профілем та проникливим поглядом, в ідеально відпрасованому костюмі, поклав на стіл перед хлопцем у чорному худі зі смішними гострими вушками на каптурі тонку синю течку. Той лише мимохідь кинув неуважний погляд на прямокутник перед собою, продовжуючи із завзяттям клацати клавіатурою ноутбука.

-Сержанте… – капітан постукав по стільниці кінчиками пальців, – Справа серйозна та вимагатиме повної уваги…

-Угум…

-Я не жартую.

-Така серйозна, як і минула? – хлопець подивився на свого боса з-під каптура.

Чоловік припідняв брову. За пластиковою перегородкою  хтось пирснув сміхом, але одразу ж і замовк.

-А що минула? – капітан вмостився на краю стола, схилившись до хлопчини, фігура якого тонула у широкій кофтини, а рукави майже повністю ховали кисті рук.

-Ну, знаєте, страшенно серйозна справа з божевільною бабцею, її трьома десятками котів та загубленими консервами – це ж… – сержант з’їхав по спинці крісла, одночасно здвигнувши плечима, від чого став схожим на наїжаченого чорного птаха.

Офіс завмер. Тиша стала такою концентровано відчутною, що здавалося її можна черпати ложкою, як желе. Капітан підняв руки до гори у жесті я здаюся, на його вустах промайнула хитрувата посмішка:

-Та хто міг знати! Хто міг подумати, що все так обернеться. Та бабця тероризувала увесь наш департамент! До того ж, інша команда місяць не могла розплутати цю справу, а тобі вистачило двох годин навіть без виїзду на місце пригоди…

-Саме так – дві години! Мого часу, який можна було використати на більш важливі справи. Аналітику, виведення статистики, розробку фоторобота, на лекцію з криміналістики… і взагалі, я того дня збирався навідатися у морг. Там був дуже цікавий випадок на розтині, – хлопець пересмикнув плечима.

-Та годі тобі, сержанте, – капітан простягнув руку, щоб поплескати підлеглого по плечі. Той різко підвів голову, зблиснули скельця окулярів у тонкій металевій оправі. Капітан відсмикнув долоню, ніби опікся. Підвівся. Поправив вилоги піджака, намагаючись скрити невдалий жест фамільярності. Незручна пауза затягувалася. Чоловік явно починав нервувати. Хлопчина задумливо щось малював у блокноті. Хвилини спливали. Офіс нашорошено німував, чекаючи на розв’язку.

-Ну… котики у неї дійсно миииииліііі, – раптом протягнув сержант, його губи розповзлися у посмішці, відкривши ряд білих зубів із гострими іклами.

-От бачиш…на котиків ти час маєш завжди, – капітан закивав, – Та і вихідні, що ти отримав, вони ж були нагородою саме за дві «виснажливі» години роботи…

-Ага, обіцянка цяцянка, – хлопець знову поринув у споглядання монітора, – Лишень я їх ніяк не можу використати.

-Цю справу розрули – і ти вільний. Обіцяю! І відгули, і відпустку дам. Та і справа тут така… То ж із твого улюбленого. Он сам поглянь…

З рукава худі випірнула ніби пташина лапка. Тонкі довгі пальці з декількома срібними каблучками, швидко підтягнули теку. Хлопчина розгорнув документи, пробіг поглядом аркуш, перегорнув, так само передивився наступний, і ще один,повернувся до попереднього… Папір тихо шурхотів. Вушка на каптурі качнулися декілька разів із сторони в сторону. Капітан присів на вільний стілець, уважно спостерігаючи за своїм підлеглим. За час його служби у підрозділі він навчився бачити і байдужість, і зацікавленість цього юнака у різних справах. Саме зараз капітан відчув особливу цікавість. Азарт мисливця, який не можливо було ні з чим сплутати. Це як хорт бере слід на полюванні, роблячи характерну стійку. О так! Це не про консерви.

-Добре… – нарешті проказав дивний сержант, забираючись з ногами, взутими у черевики на масивній підошві, в крісло з коліщатками.

-От і домовилися. Доповіси завтра о 9:00.

-Об одинадцятій… – продовжуючи вивчати папери та постукуючи пальцем по нижній губі, відповів хлопець.

Капітан шумно видихнув:

-Доповідь об одинадцятій… І ще одне. Справа, – чоловік схилився до хлопця майже впритул, – конфіденційна. Тут треба все зробити по тихому. Без зайвої метушні. Ці люди не хочуть непотрібного розголосу. Тому, сторонніх залучати лише на зовнішні задачі. І… як будеш їхати до них в офіс, вдінься у щось більш офіційне…

-Так точно, босе, – пролунало з-під каптура.

Капітан підвівся та вийшов із кімнати. Тиша враз розлетілася наполоханими горобцями. За перегородками, як за командою, задзвонили декілька телефонів, у когось впала ручка, загудів старий принтер в кутку кімнати, хлопнули двері, задзеленчала ложка у горнятку… Та усі навколишні звуки, як ріка омиває острів усередині свого русла, так і тут оминали стіл та фігуру за ним. Хлопець у чорному худі, в каптурі, насунутому так низько, що видимими лишалися лише підборіддя та губи, повністю занурився у вивчення аркушів, які лежали у нього на колінах.