7. Аметистові черевички

Золотаве світло ніжно торкалося дахів – так лагідно, мов не хотіло розбудити.

У подвір’ї вже стояли коні, нав’ючені торбами, навколо снували мовчазні охоронці. Басень перевіряв вузли, а Ґаошунь підписував пергамент.

Дзіньши сидів на коні, мовчки вдивляючись у горизонт. Він вирішив, що проїде частину шляху верхи, бо в дитинстві завжди любив так їздити. Бачив темну лінію гір на обрії. Знав, що десь там – Південна Фортеця.

– Ви впевнені? — запитав Ґаошунь.

– Так, – сказав Дзіньши, – Не хочу її бачити. Тобто…

Та Ґаошунь завжди розумів його з півслова. 

Хлопець стиснув пальцями віжки, скеровуючи коня. Він мало спав останні дві ночі, почуваючись у палаці немов у клітці, тож перспектива подорожі і нової справи здавалася прекрасною.

 

***

Вона прокинулася від дивного відчуття, наче хтось кликав її крізь сон  – але кімната була порожня. Маомао сіла в ліжку. 

“Чого це я? Не треба з самого ранку поринати у фантазії. У мене повно роботи”. 

А за вікном розгорався новий день, і вона з надією та новими силами взялася за щоденник Ло Яня.  

 

***

Імперський радник Цзінь Ґуань був чоловіком розумним, привабливим і небезпечним. Він стрімко побудував кар’єру при дворі завдяки інтуїтивному розумінню, кому і що варто казати, а також завдяки сталевим нервам та надзвичайній прагматичності. Цзінь Гуань давно зрозумів справжній статус дівчини-травниці. Ані її посада служниці, ані спроби вдавати простолюдинку, не могли ввести в оману його проникливий погляд. Єдина дочка генерала Лаканя – от хто вона була. Дочка, яку Лакань цінував понад усе, і яка крутила ним, як циган сонцем.

– Нарешті, — прошепотів Цзінь Гуань, вдоволено посміхаючись власному відображенню у дзеркалі, — Вельмишановного принца немає у палаці.

Радник кинув погляд на запечатаний сувій, що лежав на столі.

*”До пані Маомао з люб’язним запрошенням на вечірній прийом у Північному Саду для обговорення важливої справи. Висока честь бути головною гостею.

Радник Цзінь Ґуань.”*

 

***

День був тихий і на диво безвітряний. Над Внутрішнім двором висіло нерухоме повітря, наче перед грозою.
Маомао щойно завершила ранній огляд у східному крилі, а коли повернулася до своєї кімнати, помітила на столику сувій з розкішною золотою печаткою.

Вона обережно взяла листа, розгорнула і перечитала двічі.

— «Головною гостею»?.. — прошепотіла дівчина.

Це було дивно. Але не підозріло – ще ні. Відколи вона стала служити пані Гьокую та панові Дзіньши, чутки про її логічне мислення і вміння розслідувати загадкові справи, ширилися палацом з блискавичною швидкістю.

І все ж… імперський радник? Хто він такий і що йому треба? Мабуть, хоче попросити розгадати якусь заплутану справу.

Вона встала і розправила одяг.

“Мушу піти, – подумала дівчина, – Ігнорувати високопосадовця було б не дуже мудро з мого боку”.

 

***

Цзінь Ґуань особисто контролював розстановку подушок, страв і освітлення.

– Все має бути ідеальним, — сказав він слугам, – Приберіть цю дешеву ганчірку – хіба в нас немає червоної скатерки?

Того вечора Північний сад прикрасили двома десятками паперових ліхтарів, які розливали м”яке романтичне сяйво. У центрі галереї встановили низький стіл, вкритий тонким шовком і прикрашений легкими стравами та квітами. Маомао з’явилася точно вчасно, у звичному простому одязі, пронизаному пахощами м”яти, з двома розтріпаними косами і намальованим ластовинням.

– Доброго вечора, пане раднику? — привіталась вона, склавши руки у рукави.

– Пані Маомао, – приязно посміхнувся чоловік, жестом запрошуючи її сідати, – Не потрібно зайвих формальностей. Я – людина проста.

– Дякую, – трохи здивовано глипнула дівчина.

Щойно вона вмостилася коліньми на подушці (зручніше була б звичайна підстилка, бо подушка – то якось занадто), як Цзінь Гуань власноруч підніс їй чашку чаю.

– О, – здивувалася Маомао, – Пане Гуаню, вам не варто використовувати порцелянові горнятка. Так вас можуть отруїти. Обов’язково перейдіть на срібний посуд!

Він кліпнув, не очікуючи такої реакції. Невже вона не розуміє що, горнятко чаю з його рук – це знак прихильності, який межує з залицянням? До чого тут срібний посуд?

Проте він звабливо посміхнувся, взяв своє горятко, аж тут Маомао раптом скрикнула так, що і сам радник, і його слуги підскочили.

– Не пийте!

– Чому? – здивувався він.

– Спочатку я маю перевірити чай на отруту, – Маомао відпила ковток, посміхнулася, і сказала, – Все добре. Тепер можна, якщо ваша ласка.

“Хм, – подумав радник, – Схоже, все буде не зовсім так, як я очікував”

Він дозволив дівчині продегустувати решту страв і наполіг, щоб вона розділила з ним вечерю. Здавалося, вона дуже зраділа. Проте, їла вона мало, зате одразу легко випила повний по вінця келих вина. 

– Ви написали, що маєте до мене важливу справу, пане раднику, – сказала Маомао, вихиливши другий келих. Не почувалася сп”янілою ні на грам. Той фруктовий аперитив був божествено легким.

“А вона ще той сюрприз”, – подумав чоловік і подав знак слугам принести новий глечик.

– Маєте діловий хист, – звабливо посміхнувся Цзінь Гуань, – У мене і справді для вас дещо є.

Він дістав шовкову подушечку, на якій лежала пара вишитих аметистових туфельок. Цзінь Гуань знав її розмір, бо все завчасно з’ясував, тож був переконаний, що черевички їй ідеально пасуватимуть.

– Кажуть, що зручна пара взуття — це запорука довгої подорожі вдвох, – сказав Цзінь Гуань.

– Вони прекрасні, і мабуть дорогі, – погодилася Маомао, пильно роздивляючись туфельки, – Я ніколи не бачила такої тонкої роботи.

Радник усміхнувся, як ситий кіт. Нарешті вона зацікавилась! Але наступні слова травниці його цілковито спантеличили.

– Ви хочете, щоб я дослідила матеріал на можливі алергени? 

Цзінь Гуань вперше не знайшов, що відповісти. Він сторопіло глянув їй в очі, але побачив там лише наукову цікавість. Не розумів до пуття, чи вона дійсно тупа, чи відверто з нього знущається.

Радник потягнувся до глечика і налив собі випити. Ну, ніхто не казав, що з нею буде легко.

Вечеря минала. Цзінь Ґуань говорив витончено, натяками, ретельно добираючи слова:

– Кажуть, що під сливовим деревом можна посіяти не лише пелюстки, але й спільну долю… Що ви про це думаєте, панночко?

– Не знаю з приводу пелюсток, – замислено відказала дівчина, – Але під сливовими деревами гарно ростуть гриби.

“Таких ідіотських перемовин у мене ще не було”, – подумки визнав радник. 

– А може, ви б розповіли мені трохи більше про себе? Я б дуже хотів знати вас глибше.

– Ви впевнені, що це доречно? – запитала Маомао. Вона весь вечір мала якесь дивне відчуття, яке ось тепер посилилося – коли цей незнайомий, але такий приємний у спілкуванні чоловік – просив її розповісти про себе.

Він лиш хитрувато посміхнувся і кивнув.

– Ну, добре. Хочете смішну історію? Коли мені було десять, я переплутала корінь мандрагори з пастернаком і нагодувала ним кота. У кота дуже змінився голос і він почав м”явками басом. То було страшно.

Слуга Цзінь Гуаня видав дивний звук, схожий на здушений регіт, але миттєво себе опанував.

Радник мовчав. Якби він не був переконаний у високій якості їжі та вина, то, мабуть, подумав би, що галюцинує. Після історії про кота, Цзінь Гуань більше не робив романтичних натяків, і десерт вони доїли, балакаючи про дрібниці.

– Дуже дякую, що пригостили смаколиками. Чи можу я йти, пане раднику? – запитала Маомао, обережно загорнувши аметистові туфельки, – Я повідомлю вам про результат дослідження на алергени. 

Він кивнув. Дівчина вклонилася, і пішла, не озирнувшись.

Цзінь Ґуань кілька хвилин сидів у тиші – було чутно лише цвіркунів. Потім прошепотів:

– Важкий випадок.

Він повернув голову до тіні, де чекав його слуга.

– Пошир чутки у палаці. Маомао вечеряла зі мною і прийняла подарунок. Нехай усі вважають, що вона збирається за мене заміж.

Слуга мовчки кивнув.

***

Роботи над записами Ло Яня було – не початий край. Аркуші рясніли надзвичайно складними формулами, а про деякі інгредієнти вона взагалі ніколи не чула, й не уявляла, де їх шукати. Інтелект людини, яка це написала, вражав. 

Те, що його майстерню спалили, а його самого покарали – справжній злочин. Авжеж, бути розумним – надто небезпечно…

Та найбільшим розчаруванням було те, що навіть після кількох днів кропіткої праці, вона так і не знайшла нічого подібного до рецепту протиотрути “Попелу Серця”.  

Сонце вже котилося до обрію, коли Маомао нарешті вийшла з тіні медпункту. Ані пан Дзіньши, ані Ґаошунь не з’являлися другий день поспіль, що було вкрай дивно. Вона кілька разів зупиняла себе, щоб не спитати пані Суйжень про її юного господаря.  

Маомао знайшла Сяолань там, де і завжди. Пам’ятаючи, як подруга любить смаколики, дівчина прихопила з кухні невеличкий згорток — ще теплі булочки баоцзи.

— Маомао! — гукнула Сяолань і весело помахала рукою. Вона саме розвішувала останні простирадла — на білизняній мотузці гойдалися чисті халати.

— Вільна? — запитала травниця.
— Завжди для тебе! — усміхнулася дівчина, — Ооо, і ще з гостинцями? Я тебе обожнюю!

Вони посідали на лаву під деревом. У повітрі пахло хвоєю і засобами для прання. Маомао розгорнула згорток — баоцзи ще парували. Сяолань схопила одну булочку з захопленим блиском в очах.

— То що, — вона раптом змовницьки нахилилася до подруги і стишила голос, — Ти й справді виходиш заміж?

Маомао завмерла зі шматком тіста у роті.

— …що? — скептично звела брову, — Звідки ти це взяла?

— Дівчата казали. У Внутрішньому дворі всі шепочуться! — вона хихикнула.

— Знову щось наплутали… — Маомао почесала кінчик носа. Заміж? Якась надто свіжа думка, — Я про це не думала. Можливо, колись вийду, але точно не зараз.

Сяолань аж засяяла:

— Кажуть, він страшенно впливовий і заможний… Мені так цікаво — а чи він справді красунчик? Розкажи-но!

— Хто? — перепитала Маомао розгублено.

“Мабуть, Сяолань знову має на увазі якогось симпатичного чиновника або військового… З нею ніколи не вгадаєш.”

— Іноді я мрію, — замислено сказала прачка, — Що у майбутньому теж вийду заміж за хорошого чоловіка, який мене любитиме і купуватиме для мене красиві сукні — з вишивкою, шовкові, щоб ловили сонце… А ти, Маомао? Думала про своє майбутнє?

Маомао замислилася, покрутила булочку в руках. 

“От би розібратися з записами Ло Яня! Тоді я могла б виготовляти найкращі в світі ліки!”

— Мабуть, засную власну аптеку, – сказала вголос, – І люди ходитимуть до мене за зіллям і порадами.

— А я ходитиму точити з тобою ляси і пити чай – бо більше не муситиму прати з ранку до ночі!  — вигукнула Сяолань. Шкіра на її руках почервоніла від холоду,  – А ще в мене будуть шпильки для волосся, і я подарую одну тобі. Хоча… у тебе вже є та красивенна — яку дав пан Дзіньши…

Десь далеко пробамкав дзвін.

– До речі, коли я почула плітки про твоє весілля, – легковажно зазначила Сяолань, – То чомусь подумала, що ти виходиш за пана Дзіньши. Але потім одразу згадала, що він євнух.

Маомао закашлялась, ледь не вдавившись булочкою.

Цікаво, де він зараз?