Розділ сьомий. Зона відчуження

– Що з тобою? – подав йому рушник Енді, підіймаючи хлопця за спину над унітазом.

– Що ти хочеш почути? – у голосі навіть не було сарказму. Олівер боявся повернутися і подивитися на співрозмовника. – Що зі мною? – втупився він на свої роздерті долоні. – З тобою, чорт забирай, що?!

Блек розвернув його до себе, змушуючи дивитися просто у вічі.

– Ти однозначно не боїшся, що відбувається?

– Перестань чіпати мене і моє тіло, – вдарив його по руках Сайкс, натискаючи кнопку змиву. – Ти можеш налякати хіба що дитину з аутичним розладом. Просто… – Олівер тяжко зітхнув, запинаючись. – Це було гидко. Це все, що я можу тобі сказати.

– Ти не це слово маєш на увазі, – сперся на дверний проріз чоловік.

– Іди до біса, я маю на увазі, – Олі відсунув його, проходячи до кімнати.

– Тож, – Енді повільно повернувся в його сторону, – ти точно з тих людей, які не обрали б безсмертя, якби могли.

– Ти прикол зараз тягнеш? Я б точно обрав не народжуватися.

– Я ніколи не думав над цим питанням, – серйозно подивився на нього прибулець.

– Тут і немає над чим думати. Може в тебе і мозок відсутній? – Сайкс присів біля комоду і почав щось в ньому активно шукати.

– Я розумію, що ти дуже роздратований ситуацією, яка склалася, але тобі не допоможе те, що ти зараз шукаєш. Стане тільки гірше.

– Там не пістолет, тож так – не допоможе. Однозначно, – Олі дивився на нього невідривно декілька секунд, перш ніж знову повернутися до копошіння в речах.

– Навіщо ти приймаєш ці пігулки?

– Щоб ти запитав.

– Я запитую.

Олівер мовчав, його пальці гарячково перебирали старі коробки, одяг, зім’яті папери і якісь дрібнички, що накопичувалися роками. Блек підійшов ближче, але просто стояв за спиною, витримуючи мовчанку. Коли Сайкс нарешті знайшов бажаний пакет, переможно підіймаючи долоню з ним догори, Енді вихопив його і поклав собі до кишені.

На обличчі молодшого вже вимальовувалося пекло, страшніше того, яким його зображують на полотнах в картинних галереях.

– Моя цивілізація не відчуває болю, – раптово видав Енді, ловлячи розгублений вираз обличчя Олівера. – Взагалі. Ми не думаємо, як це робите ви, не переживаємо, не турбуємося своїми проблемами чи проблемами інших, бо у нас їх не існує. У нас немає такої функції, як почуття. Це не несе жодного сенсу. Фізично чи психологічно нам просто байдуже до поранень. Я міг би відрізати собі будь-яку кінцівку, якби мав тіло, і не відчув би нічого.

– Ти жалієшся чи хизуєшся? – Олівер хотів було залізти в чужу кишеню (тобто штани, звісно, були його, але фактично вже йому не належали), та Енді перехопив його пальці.

– Дивлячись, з якої сторони дивитися. Мені зараз цікаво відчувати це все, але не більше. Я як нічого не відчував, так спеціально і не намагаюся. Але ти, – він постукав вказівним пальцем по голові Сайкса, – ти бракована модель. Ти змусив мене відчувати себе погано.

– Віддай пігулки, – злісно прошипів хлопець.

– У тебе виробилася звичка – психологічна залежність. Ти думаєш, що вони змушують тебе почуватися краще, тоді як ситуація стає незворотною. Ти не хочеш, щоб тобі покращало через тиждень, місяць чи рік, ти хочеш, щоб це відбулося просто тут і зараз. Тому ти і підсів на ці штуки, – прибулець дістав із кишені прозорий поліетиленовий пакетик, висипаючи його вміст собі на долоню. – Всього три? Тобі цього на скільки вистачає?

– ЕНДІ! – голос Сайкса вже зірвався на крик, а сам він готовий був знову вдарити чоловіка.

– Від цього можна отримати передоз? – серйозно запитав Блек.

– Випий і дізнаєшся, – Олі вже рвонувся у бік Енді, коли той висипав вміст долоні собі в рот, ковтаючи всі пігулки без води. – ТИ ДОВБОЙОБ?! – він зупинився, дивлячись, як ворухнувся чужий кадик, відправляючи його наркотики в чужий шлунок. – Ти ж можеш відкинутися! – Олівер накинувся на нього, сам не розуміючи, що він збирається робити далі.

– Невже ти про це шкодуватимеш? – криво посміхнувся Енді, поправляючи зім’яту Сайксом футболку.

– По-перше, ти хоч знаєш, скільки це коштувало і як важко це дістати?! А по-друге, МЕНІ НЕ ПОТРІБЕН ТРУП ВДОМА!

– А на вулиці? – вирішив уточнити Блек.

В очах Олівера читалося більше, ніж Енді міг осягнути. Вони вже налилися кров’ю, і хлопець відчував, як усе всередині кипить. Енді пройшов до столу, беручи з нього баночку зі своїми ліками, які він приніс раніше, ставлячи перед Сайксом.

– Я не здохну, як би ти мені цього не бажав, – печально повідомив прибулець. – Дві пігулки після їжі. Це не допоможе тобі почуватися, як у нірвані, але за декілька тижнів ти зможеш почуватися краще. Або ні. Мене це вже не буде хвилювати, – він взяв чужу долоню, вкладаючи в неї пустий пакет з-під кетаміну. – Ти слабка подоба Homo sapiens, саме тому ти і пішов кидатися під потяг. Бо ти не хочеш дивитися смерті у вічі.

Не те, щоб це було неочікувано, та по розмальованому синцями обличчю Енді знову прилетіло. І знову носом потекла кров. Блек провів пальцем по губі, одразу за цим пробуючи на смак.

– Який же ти поїхавший, – схопився за голову молодший.

– Іди поїж, – тяжко видихнув і вказав йому на холодильник старший, недбало намагаючись витерти обличчя рукою.

Олівер стояв, стискаючи кулаки, його подих був уривчастим, ніби він щойно пробіг марафон. У голові гуділо, думки змішалися в одну суцільну какофонію – злість на Енді, на себе, на цей клятий світ, що не давав йому спокою. Він хотів вдарити ще раз, рознести цю квартиру, рознести все, що стояло між ним і тишею, якої він так відчайдушно прагнув. Але натомість він покірно поплентався на кухню.

***

– Тебе взагалі не вмазало? – переборюючи себе, запитав Олівер через годину їхньої мовчанки, сидячи за столом і наминаючи першу нормальну гарячу їжу за останній місяць.

– Я спробував вистрілити собі в голову і вижив, ти думаєш, я мав щось відчути від пігулок? – підпер голову руками прибулець, уважно спостерігаючи за хлопцем. – Мені цікаво, який смак у їжі? Чому для вас так важливо їсти щось вибірково, уникаючи певних продуктів?

– Ти можеш їсти що завгодно, просто не факт, що після цього ти виживеш, – провів у повітрі виделкою Олі. – Але, так як тобі байдуже…

Повисла недовга пауза.

– Значить так, – різко встромив у стіл свій кинджал Енді. Олівера це навіть не здивувало, хоч він і сіпнувся. – Я прибув сюди вчора, значить у мене залишається ще два дні. У кращому випадку. І якщо це було не НЛО, то ніхто не знає, що моє перебування тут… Навіть не так, – просяяло обличчя прибульця. – Ніхто і не в курсі, що я тут. Олівере, – встав він із-за столу, дістаючи з нього ніж. – Ти мусиш мене вбити.

– Та як же ти заїбав, – простогнав він, задираючи голову до стелі. А потім вирішив підлити масла у вогонь. – А якщо це було все-таки НЛО?

– Тоді вам пізда, – провів пальцем по лезу Енді. – Ти щось чув про Чорнобиль?

– Чув про «S.T.A.L.K.E.R.»³. Зона відчуження.

Блек кивнув.

– Я б вчинив саме так. Хоча, швидше за все, вони відберуть у вас кисень. Нам він не потрібен. Те саме і з радіацією – ми можемо її пережити й співіснувати з нею в одному просторі. Але, погодься, страшно розуміти, що тебе вбиває щось, чого ти навіть не бачиш, – прибулець понурив голову, думаючи.

– Ага, для мене ж це так в новинку, – натягнув секундну посмішку на обличчя Олівер. – Я тебе не розумію. Ти критикуєш мене за спробу самогубства, не даєш мені це, блять, зробити, їбеш мозок другий день підряд і просиш допомогти самому відійти на той світ? Ти головою ніде не приклався?

– Олівере, я безсмертний. Не тупий. Я не можу померти. Я просто хочу знищити своє тіло у цьому просторі, на цій планеті. А ти хочеш знищити самого себе – це різні речі. Я хотів показати тобі, що смерть – це страшно. Але я побачив, що ти боїшся жити більше, ніж померти. Твій мозок хворий, тобі потрібно щось з цим робити.

Олівер чухав підборіддя, слухаючи Блека зі скляним поглядом, зосередженим на лезі в його руках.

– Ти ж в курсі, що я не один такий? На Землі.

– Мабуть, – запитально відкрив долоню прибулець.

– ТО ЧОМУ ТИ ДОЇБАВСЯ САМЕ ДО МЕНЕ?! – встав із-за столу Сайкс, гепаючи по ньому кулаком. – Давай я буду з тобою чесним, якщо ти хочеш цього. Ти підеш, – вказав він рукою на двері, – байдуже, коли це буде, я дочекаюся. Повір, я вмію чекати, як ніхто інший. І я все одно спробую ще раз. Не роби себе рятівником у своїй голові. Ти просто продовжив моє існування на деякий час, як підписку на Spotify. Але вона рано чи пізно закінчиться, – Олівер знову сів на своє місце, куйовдячи волосся на голові. – Я сказав все, що хотів.

– Насправді не все, але чорт з тобою, – відкинувся на спинку Енді, продовжуючи грати з кинджалом. – Щороку, за вашим ліком часу, ми шукаємо планети, придатні для життя нашої цивілізації. Тому що у безсмертя існує один мінус – перенаселення. Я був на багатьох, і я не бажав потрапляти на ті, які мали свою цивілізацію.

– Ти сказав, що твої руки в крові, – спокійно вставив хлопець.

– Не в прямому сенсі. Я інтерпретував це до вашого розуміння. Неможливо вбити безсмертного, якщо у нього немає фізичного тіла. Але ми вбивали. Як тільки виявлялося, що наша планета більш розвинена, і сили були нерівними… Ми вбивали, – чоловік клацнув нігтем по лезу. – Але я розповідаю тобі це все не тому, що прошу тебе бути мені суддею – я прошу тебе бути катом, – він протягнув кинджал рукояттю до Сайкса.

– Стій, – звів руки на рівні голови той. – З чого ти взяв, що я чимось зможу тобі допомогти?

– Ти бачиш моє обличчя? – Енді вказав на синці на ньому. – Бачиш, що кров тільки-но зупинилася, бо ти вдарив мене у ніс? А тепер подивися, – витягнув він перед ним дві руки, показуючи зап’ястя. – Я розрубав їх до кістки, як м’ясник, – Енді затиснув у руці зброю, проводячи лезом від ліктьової ямки до зап’ястка, все глибше всаджуючи кинджал у плоть.

– БЛЯТЬ, ЩО ТИ РОБИШ?! – схопився Олівер, ледь не перелізаючи через стільницю.

– Дивися, – витягнув лезо Блек, кров з якого скрапувала просто на плитку кухні. Сайкс не відводив погляду від того, як рана за долю миті стягнулася назад, не залишаючи і сліду, не кажучи вже про шрами.

– Цього не може бути, – відкрив рот Олі, чіпаючи чужу руку. – Як?!

– Зроби це, – знову протягнув йому ніж Енді.

– Навіщо? – серйозно запитав Сайкс.

– Я вже казав. Я не хочу знищувати ще одне населення планети. Раніше мені не доводилося бути причиною знищення. Нехай ця традиція продовжиться ще на декілька сотень років. Зроби це, – повторив чоловік.

– Я не хочу бути вбивцею, – Олівер не вірив у серйозність їх розмови, йому просто хотілося впевнитися, що у Енді з головою не все в порядку. Хоч і сам Енді був зворотної думки.

– Ти і так вбивця, – знову провів по своїх венах кинджалом Блек. – Ти вбиваєш себе щодня: безжалісно і болісно.

– Перестань, – схопився за його руку з затиснутим рукояттям Олі. – Я не можу на це дивитися.

– Тоді чому ти думаєш, що тобі хотілося б так само? – зупинився Енді.

– Бо фізичний біль не такий болісний, – відклав він закривавлений ніж на поверхню столу.

– Олівере, вони зітруть все. Я не прошу тебе бути супергероєм, тим паче, якщо ти чхати хотів на своє життя…

– Чому тобі не байдуже, якщо ти нічого не відчуваєш? – перебив його хлопець.

– Мені байдуже, – змінився в обличчі Енді. – Не думай, що я відчув симпатію до обтягнутих шкірою створінь, день проживши у їх тілі, – прибулець задумався, встаючи і починаючи намотувати кола навколо столу. – Давай твоєю мовою: ти потрапляєш на планету, повністю населену… ну, нехай буде – кішками. У тебе протокол – вбити всіх кішок задля своєї раси. Ти це зробиш?

– Божевілля, ти щойно порівняв землян з котами? – Олівер похитав головою. – Я не зміг би. Не зміг би вбити жодного кота.

– Чому? Якщо тобі потрібна територія?

– Бо вони мені нічого не зробили. Я прийшов на їхню землю, щоб знищити їхню домівку і вберегти цим свою дупу. Це неправильно. Я не психопат, щоб просто вбити невинних створінь. Але ти не можеш порівнювати кішок і людей. Ми не невинні, ти уявити не можеш, що інколи відбувається у людській свідомості і до чого це призводить. Той самий Чорнобиль, про який ти згадував – радіація була і від ядерної зброї. Яка різниця, хто знищить цю планету?

– Згоден, але це безглуздо. Я керуюся логікою. Дуже багато років. Останнім часом вона не працює. У нас була ідеальна система, поки нас не стало надто багато. Якби на нашу планету напала більш розвинена цивілізація, можливо, це щось змінило б. Та цикл, переповнений безглуздим насиллям, повторюється. Кішки не винні, ти правий, але якби кішки були розумнішими за людей, ти впевнений, що вони вас не знищили б?

– У мене зараз голова розірветься, – стиснув скроні Олі, надавлюючи заразом собі на очі. – Скажи, у тобі ці думки прокинулися по прибутті на Землю?

Енді задумався.

– Не думаю.

– У мене погані новини для тебе, прибульцю. Ти перестав бути рабом. Насилля завжди було і буде єдиним виходом із будь-якої ситуації. Що ти зробив вчора вночі? Тобто сьогодні. Ти побив мене. Я не знаю, чого ти добивався, але у твоїй голові воно працювало, навіть не думай заперечувати.

– Я не вмію інакше. Я запрограмований на це, – спокійно відповів Блек. – Я хотів привести тебе до тями.

– Дякую, воїне, – саркастично посміхнувся Сайкс. – В цьому і проблема діалогів і кулаків. Вони завжди йдуть у зворотному порядку. Бо насилля ефективніше. І так, я зрозумів, про що ти. Будь-яка цивілізація не захоче вступати в контакт зі слабкими копіями себе, але задля збереження своєї безпеки краще перестрахуватися. Теорія темного лісу.

– Не знаю, про що ти, але в точку, – Енді клацнув пальцями. – Просто… Чому ви постійно шукаєте позаземне життя? Їбашите сигнали в космос? Чого ви очікуєте?

– Тобі коли-небудь снилися сни?

– Я не сплю.

– Я до того, що, навіть перезавантажуючись, наш мозок нас розважає. Ти справді запитуєш, чому люди шукають пригоди на свій зад? Питання до еволюції. Можеш піти подивитися на мавп у зоопарку. Між нами прірва. І чомусь люди вважають себе розумнішими.

– Існує безліч планет, які можуть бути придатними для нашого існування. У вашій системі таких три. Проте наша цивілізація відслідковує саме ті, які вже є населеними.

– Скільки таких у Всесвіті?

– Тобі справді цікаво?

– Ні, просто вирішив підтримати розмову, – витягнув свій стілець Сайкс із-за столу, сідаючи напроти Енді. – Невже у недоступному нам космосі існує так багато видів прибульців?

– Вже не так багато, – опустив очі Блек.

– Ти чогось боїшся? – тихіше запитав Олівер, складаючи тремтячі руки на грудях.

– Я не боюся, – відрізав Енді, але його голос в голові Олівера цього разу прозвучав трохи менш упевнено. – Я просто не хочу бути частиною цього. Не цього разу.

– Наскільки я пам’ятаю, ти сказав, що наша планета не підходить, бо ми недостатньо розумні для вас. В чому тоді сенс, якщо ви і не збиралися заводити дружні стосунки?

– Сам не здогадуєшся? Та сама еволюція, яку ти згадував? – Енді підняв одну брову, злегка киваючи головою.

Сайкс нахмурився, думаючи. Йому знадобилося менше хвилини, щоб задумливо протягнути:

– Ресурси… Невже існували цивілізації, які досягли більшого? – очі хлопця розширилися, одна з долонь прикрила рот.

– Тому і назвав вас ідіотами. Ви навіть уявити не можете, що ви шукаєте в глибинах космосу. І що воно може з вами зробити, – Блек хмикнув. – Ви не досягли нічого за космічними мірками. Тому ваша планета і не підходить. Все, що я побачив власними очима – хизування здобутками. Яких насправді і немає. Ми обираємо населені планети лише тому, що тут кращі умови, якщо на них змогло зародитися життя, відповідно – є джерела енергії.

– За чим ви полюєте? – обережним тоном запитав Олі, починаючи гризти один із нігтів.

Очі Енді знову стали мертвенно-скляними. Він втупився у стіну, склавши руки в замок. Обличчям розповзлася саркастична посмішка.

– Вічне життя – недосяжна мрія на вашій планеті.

– О Господи…

 

³ S.T.A.L.K.E.R. – серія відеоігор, розроблена та випущена українською компанією GSC Game World. Створена в жанрі шутер від першої особи з елементами survival horror та рольової гри. Події гри відбуваються в наш час, в альтернативному світі на території України, в Чорнобильській зоні відчуження.