Розділ шостий. Мімікрія

Це був чудовий ранок, щоб хотіти здохнути. В горлі пересохло, голова розривалася, пульсуючи в скронях тупим болем. Очі в буквальному сенсі не хотіли відкриватися, здавалося, що хтось склеїв їх клеєм. Довелося роздирати повіки пальцями, вириваючи вії. Було неприємно, але не боляче. Болючіше того, що Олівер прокинувся чергового ранку, не могло бути нічого. Ні фізичного, ні морального.

Він сів на ліжку, проводячи сухими долонями по обличчю. Пальці тремтіли – дрібно, безконтрольно, наче тіло жило своїм життям. Час від часу тремор у кінцівках зникав, він вже звик до цього, але згодом він обов’язково повертався. Як і шум у вухах – монотонний, писклявий, схожий на гудіння старого телевізору без сигналу.

Можливо, виною тому була мігрень, можливо втома, а, можливо, ми будемо називати речі своїми іменами, без синонімів, і визнаємо, що виною всьому була його депресія. Саме із-за свого вбитого стану він не одразу пригадав, що такого неприємного трапилося, що він хотів якнайшвидше прокинутися.

В будь-якому випадку, це був лише сон, йому часто снилися жахіття. Зазвичай, пов’язані із законом і наркотиками, але бували і з летальними випадками. Олі сприймав їх за щасливі кінцівки, а не печальний сюжетний поворот. Проте безсоння дратувало його все більше. Після марних спроб заснути, прокидаючись, він відчував себе так, ніби його всю ніч били палицями.

Сайкс давно почав підозрювати, що ходить уві сні. Інколи він тижнями не міг знайти речі, які клав у певних місцях. І, звісно ж, він ніколи не думав звинувачувати у цьому кетамін і прогалини у пам’яті через нього.

Тіло ламало, його нудило, очі пересохли і страшенно пекли. На додачу до цього всього, вперше за дуже довгий час, йому стискало серце у грудях.

Потрібно було якось доповзти до туалету, щоб спорожнити шлунок. Олівер впав на землю, тягнучи за собою ноги. Йому було смішно від того, на що він перетворився, тож він особливо і не намагався стримати посмішки. Навіть відповзаючи від унітазу, його паяло істеричним сміхом. Він потроху почав згадувати свій сон, в якому йому не вдалося покінчити життя самогубством.

– Навіть уві сні я нічого не можу зробити добре, – хлопець сперся на раковину, пробуючи звестися на ноги. Посмішка сповзла з обличчя в ту ж мить, як тільки він побачив своє відображення.

На пів обличчя простягалася кривава доріжка засохлої крові. І причина, через яку йому було так тяжко відкрити очі, нарешті перестала бути загадкою. Він торкнувся свого носа, тягаючи його з боку в бік, перевіряючи на предмет травм. Але він був цілим. На губі засохла невелика тріщина, але з неї точно не могло витекти так багато крові. Висновок сформувався в голові не одразу. Олівер почав перевіряти свої вуха, хоч і розумів, що це неможливо.

Одного разу він прокинувся після чергового «загулу» з розірваними зв’язками на щиколотці. Він не пам’ятав, що трапилося, і пішов додому з чужої квартири босоніж, бо не зміг натягнути на ступню кросівок. А йти в одному було якось не солідно, за його ж словами. Після цього хлопець тиждень не міг стати на ногу. Ситуація була, звісно, підозрілою і дивною, та принаймні тоді він не приходив до тями у калюжі власної крові.

У двері постукали тричі. Останнього разу в дзвінок його квартири дзвонив кур’єр, доставляючи піцу. І було це роки два назад. Невже він знову, будучи не зовсім тверезим, настільки осікся, не маючи грошей? Хлопець тяжко зітхнув, але не поспішив відкривати двері.

Його минула робота вимагала від нього небагато: бути привітним, посміхатися кожному, хто заходив до їхньої крамниці, і пробивати товар, подеколи пропонуючи пакет. Потім з магазину почали зникати різні дрібниці, і Сайкс справді не пам’ятав, був він до цього причетним, чи його хтось намагався підставити. Його поведінка не подобалася багатьом колегам, які вважали його п’яницею. По суті, Олівер не брехав, коли запевняв їх, що це не так. В останній робочий день на нього повісили чималу суму, яка зникла з каси. Директор не став розбиратися чи перевіряти камери, що було б найлогічнішим у всій цій історії. Ні, йому просто тицьнули рахунок у руки, вказавши на двері. А Олівер навіть не став сперечатися – йому набридло. У нього не було сил. Він нічого не зміг би довести, зважаючи на свій стан і самопочуття, навіть якби хотів. А він не хотів.

З того дня його кишені були порожніші, ніж його життя: кілька монет на проїзд трамваєм, м’ята пачка цигарок, які вже відсиріли, і борг за оренду, що висів на ньому, як петля на шиї. Перспектива жити на вулиці ніколи не лякала Сайкса, та він встиг полюбити свою тісну однокімнатну квартиру і не був готовий з нею прощатися.

В двері знову постукали. Олівер скривився, відкриваючи воду у крані. Він збирався вийти тільки для того, щоб прогнати небажаного гостя геть, але потрібно було перед цим привести себе в порядок. Бо якщо колектори прийшли бити йому обличчя, він має показати найпрезентабельніший його вигляд.

Тільки зараз його очі вловили здерту шкіру на долонях, яка запекла під струменем холодної хлорованої води. Чомусь про це він не подумав, тепер кров на обличчі мала логічне пояснення. Мабуть.

В двері вже почали гамселити. Хлопець, не витираючись рушником, розкрапуючи воду по всьому коридору, швидким кроком рушив до виходу. Він навіть не подивився у вічко – відразу рвонув на себе ручку, повернувши замок.

На нього дивилося абсолютно незнайоме йому обличчя. Незнайомим воно здавалося близько п’яти секунд. Глибокі, пронизливі блакитні очі (Олівер ненавидів блакитний колір, особливо у зіницях інших – такі люди викликали у нього підозру), темні нахмурені брови над ними і пірсинг у носі. ПІРСИНГ У НОСІ?! Чому це настільки роздратувало Сайкса, він і сам не знав, але його можна було зрозуміти. Прямо під очима незнайомця, впоперек обличчя, розрізаючи ніс, простягалася чорна смуга. І навіть поєднання чорних тіней і блакитних очей не так вбило молодшого, як хрестик у вусі. Він ніколи не був надто релігійним, але як оце могло мати якесь відношення до церкви і її символів? Обличчя було все у синцях і подряпинах, а ніс, немовби, взагалі зламаний. Довге чорне волосся чоловіка спадало йому частково на плечі, частково на груди, всіяні якимись дивними мазками чорної фарби. Добив Олівера шкіряний одяг цього «типа». Йому не вистачало лише капелюха – широкого, ковбойського, з якоюсь дивною величезною пряжкою збоку, щоб довести Сайкса до істерики.

– Якщо ти на гей-парад, то він проходить не в моїй квартирі, – Олі відмер від стану шоку і вже хотів було закрити двері, коли чужа нога зробила те саме, що вже робила минулої ночі.

– Ти заснув вночі, – як факт видав Енді.

– Вау, дякую, що повідомив, – вираз обличчя Олівера змінився ще більш сумним, настільки печально йому було всього за кілька секунд згадувати та осягати свій сон, який насправді не був сном.

– Що поганого в геях? – пройшов до його квартири Енді, закриваючи за собою двері. – До речі, мені потрібен ключ, я не знав, що вони самі закриваються.

– Може на тебе ще документи переписати? – обернувся хлопець, приахуїваючи. – Тебе там, на свободі, зовсім попаяло?

– Я, наче, ніколи і не був ув’язненим.

Олівер щиро не розумів, як той тримає свій рот на замку, а він чує його голос. Прямо у вухах. Настільки реальний: з інтонаціями, паузами і гучністю.

– На відміну від декого, – Олі завалився на диван, спихуючи з нього ногами одяг, який не бачив пральну машинку декілька місяців, якщо не років. – Скажи чесно, я настільки сильно на цей раз упоровся? Коли закінчиться цей ефект? – очима він прикипів до тріщини на стелі, ліниво кліпаючи. Ледь не єдина константа в його житті – вона була тут, коли він в’їжджав у цю кляту квартиру, і, мабуть, залишиться, коли його звідси викинуть.

Енді підійшов, спираючись долонями на спинку, і повис над ним, шукаючи щось у внутрішній кишені. Він дістав баночку без жодних підписів, кидаючи її на груди хлопця.

– Якщо це не наркотики, ти мені мало чим допоможеш, – молодший поставив пігулки на стіл поряд, накриваючи голову подушкою. – Від тебе так несе бензином, – простогнав він.

– Я пробував спалити себе, – спокійно видав Блек, але трохи розчаровано.

– Ти або жартуєш, – прийняв сидяче положення Олі, – або ти зовсім їбанутий псих.

– Ти можеш подивитися новини, на цій планеті вони так дивно працюють. Я навіть нікого не вбив, чому про це говорять?

– Що ти зробив? – цікавість змішалась з невимовним жахом на обличчі Сайкса.

– Підірвав заправку, – махнув рукою прибулець, сідаючи поряд. – Це дрібниці. Мені потрібно, щоб ти мене вислухав.

– Що з твоїм язиком? – не витримав хлопець. Це питання турбувало його чи не найбільше.

– Мені не можна було вступати в контакт.

– Та ти заїбав із цією фразою! Ти вважаєш це поясненням?

– Це те, про що мені треба з тобою поговорити, – наполягав на своєму чоловік.

– Якби ти був на моєму місці, як би довго ти запевняв себе, що все, що відбувається навколо – реально? – ледь не вперше Олівер сам дивився у чужі очі, не відводячи погляду.

– На мою планету ніколи не зазіхали інші цивілізації, але це не виключено, тому… – Енді змовк на секунду. – Я б одразу повірив у реальність подій.

– Які, в сраку, цивілізації? Що ти зібрався тут завойовувати? – Олі похитав головою, проганяючи від себе зайві роздуми на цю тему.

– Території. Ви ж ведете за них війни?

– Єдина територія, за яку я веду війну, знаходиться прямо у тебе під ногами. І я був би дуже радий, якби ти капітулював.

– Ви йобнуті, – посміхнувся Блек. – Жити всього 70-90 років, у кращому випадку, і ділити шматки землі, вбиваючи один одного… Це якесь пекло. Ви ставите життя людини у найвищу цінність, з чим я категорично не погоджуюся, але при цьому відбираєте його за можливість розширити території якоїсь чергової в’язниці. Ви називаєте їх країнами. Ти щасливий жити в одній із країн?

– Я не щасливий жити, – уточнив Олівер.

– Егоїст їбучий, – встав Енді, дістаючи з кишені готівку і кладучи її поряд з пігулками. – Піздуй в магазин за їжею.

Олівер витріщився на нього, як на власну матір, котра вирішила розбудити його в школу у вихідний день. Невже він справді витягує все це з його голови?

– Ти… – Сайкс дивився на пачку грошей, не відводячи погляду. – Ти… Ти?..

– У тебе платівка заїла? – здавалося, що Енді нарешті почав вивчати правила гри у спілкуванні з Олівером.

– Хулі ти сам не сходиш? – перевів на нього погляд хлопець. – Я щиро сподіваюся, що ти їх не спиздив.

– Мені не можна контактувати з людьми, – нагадав він. – Їм не подобається мій зовнішній вигляд. Кошти я зняв у банкоматі з картки, якщо тебе це заспокоїть.

– Чиєї? – вирішив уточнити Олі.

– Не знаю, була зі мною у труні.

Олівер схопився за голову, зачісуючи волосся назад.

– Можна я приберусь у твоїй квартирі допоки ти не повернешся? – видав щось дивне Блек, лякаючи Олівера.

– Так, можеш прибратися геть із неї, – натягнув на себе куртку молодший, кладучи в кишеню декілька зім’ятих купюр. – А якщо серйозно – помийся. Від тебе тхне, як від трактора. Якщо збираєшся тут далі тусити… – вказав він на нього пальцем, нахмурившись.

– Я думав, тобі подобається жити на смітнику, – Енді уважно розглядав кімнату при денному світлі.

Сайкс лише грюкнув дверима, бурмочучи собі щось під ніс.

***

– Мудак, відкривай, – дзвінок розривався, у двері лупили ногами. – Я забув ключі.

– А якщо я не відкрию? – повернув замок прибулець, і двері тихо прочинилися.

– Тобі краще не запитувати, – Олівер хотів було вже заходити, але підняв очі і застиг на місці.

На нього дивився звичайний хлопець, без цього індійського розпису на обличчі, без свого тісного костюму із секс-шопу, без прикрас і всього іншого, що відрізняло його від слова «нормальний» у голові Сайкса. І саме ця нормальність почала ще більше дратувати хлопця.

Вологе волосся було недбало зібране у хвіст позаду, на тілі висіла широка розтягнута футболка самого Олі, джинси на Енді також були розміру «oversize», хоча сам Олівер, взагалі, не сильно відрізнявся за статурою. Синці залишилися, не такі помітні, як зранку, але обличчя все одно виглядало кепсько. Лише блакитні пронизливі очі не зникли нікуди. Напівпрозорий погляд все так само беземоційно дивився на хлопця, не кліпаючи. І тільки зараз Сайкс прозрів, його шкіра вкрилася сиротами. Блек ніколи не кліпав. Він просто міг закривати очі. Весь інший час вони були скляними, ніби у мерця. Невже його рогівка досі жива?

– Ти… що зробив? – в горлі пересохло, хлопець прокашлявся.

– Трішки прибрався, – зробив він крок назад, пропускаючи Олівера всередину.

Олі зайшов, кинув пакет на стіл і озирнувся. Квартира виглядала… некомфортно. Раковина, яка ще годину тому була завалена посудом, блищала, ніби її чистили цілу вічність. Купа брудного одягу з дивана зникла, а запах хлорки майже повністю перебив затхлий запах плісняви і бензину. Сайкс відчув, як його око смикнулося. Він обережно пройшов до ванної кімнати, побоюючись туди заглядати. Там теж панувала неприродна чистота. Навіть стара, вкрита вапняним нальотом, плитка виглядала майже білою. На поличці рівно стояли його засоби гігієни, поруч лежав акуратно складений рушник, яким він так і не встиг витерти обличчя. Пралка майже закінчила цикл прання, вібруючи на віджимі.

– Їбанутися, – зняв із себе верхній одяг Сайкс, дивлячись розгубленим поглядом на Енді.

– Щось не так? – присів Блек на край столу, поправляючи подушки на дивані.

– Що ти хочеш, щоб я тобі відповів?

– Я люблю впорядкованість, – розвів прибулець руками.

– Я бачив, що ти зробив з «BP». Тобто, ти роз’їбашив цілу заправку, але мій безпорядок для тебе не норма? Ти чіпав мої речі! – Сайкс хотів протестувати, але йому було так лінь. – Ти щось чув про особисті кордони?

– Ти серйозно запитуєш?

– Ні, блять, жартую, – кинув у нього курткою, яку так і продовжував тримати в руках, Олівер. – Що з твоїм обличчям? Я це мав на увазі, коли ти відкрив двері.

– Мімікрія, – коротко пояснив Енді, складаючи чужий одяг у себе на колінах. – Ти чув щось про воєнний конфлікт між RAF Digby та тими, хто намагався збити НЛО над Шеффілдом?

Олівер спохмурнів. Він пригадав заголовки новин: військові тестували нові безпілотники, але щось пішло не так. Над містом з’явився об’єкт, який не відповідав на запити ідентифікації. Хтось із панікерів вирішив, що це вторгнення, і відкрив по ньому вогонь. Потім – комендантська година, пересування військової техніки вночі, чутки про вибухи десь поблизу бази.

– Що, реально НЛО? – саркастично запитав Олі.

Він згадав за продукти і пройшов до холодильника, сподіваючись, що Енді не встиг його зачистити. Але було пізно, той був порожнісінький і виглядав, як новий. Тож хлопець тільки зітхнув, завантажуючи в нього консервації, молоко, яйця, пиво (як же без нього), м’ясо і овочі. Хоча з останніми він передумав, поклавши їх на холодильник.

– Не знаю, – зліз зі столу Блек. – І знати не хочу, – він підійшов впритул до Сайкса, розвертаючи його до себе.

Олі вже встиг подумати, що той знову спробує зробити щось дивне і огидне, як було з його шиєю і губами минулої ночі. Якщо для Енді це було чимось нормальним, то Олівер планував змінити його погляди на життя.

– Навіть не смій, – закрив він собі долонею рот, працюючи на випередження.

Нічого з того, що Сайкс вважав жахливим, не трапилося. Трапилося щось таке, від чого його перетрусило і кинуло в холод. Це було гірше, набагато гірше губ Блека на власній шиї. Енді відкрив рот, відповідаючи на одне з найголовніших питань Олі.

Там, де мав бути язик, не було нічого. Точніше, Олівер не хотів знати, наскільки глибоко тягнулося це «нічого». Це була коротка мить, коли Енді дав побачити йому трохи більше, ніж мав би. Трохи більше, ніж готова була витримати психіка хлопця. Але цього було достатньо, щоб в голові запаморочилося, а шлунок скрутило.

Олі ніколи не був надто чутливим: він міг прокинутися у калюжі власного блювотиння, просто відмічаючи, що це неприємно; міг зависнути в обіймах з унітазом у напівпритомному стані, дивлячись на коричневі плями на обідку. Це була не огида у звичайному розумінні цього слова, це було щось психологічне.

Захисний механізм відрази виник у людей як спосіб самозбереження, який сигналізував про щось таке, чого варто було б уникнути. Сигналізація такого механізму просто зараз гучно волала в голові у Сайкса.

Йому стало зле. По-справжньому. Фізично. Кінцівки стали холодними, на шкірі виступив піт, він зробив крок назад ще до того, як подумав над цим. Боляче вдарившись об відкриті двері холодильника, хлопець зачинив їх, задкуючи до стіни.

Енді стояв на місці і дивився на Олівера сумним поглядом. Невже Сайкс реально бачив на його обличчі цю дивну емоцію?

– Тому я не можу з тобою розмовляти, – кивнув головою прибулець.

Олівер бачив декілька фільмів жахів, у яких людям відрізали язики, і не тільки їх – це навіть не лякало його так сильно, як типові скрімери. Але зараз він не сидів з пачкою чіпсів біля телевізора. Тож, прикривши собі рот вже з іншої причини і відштовхнувши Енді з дороги, він кинувся до вбиральні.