VII.

Тиждень потому. Світанок, охорона ще змушує себе не дрімати, але чиїсь кроки лунають у ранковій тиші. Це Маомао впевнено вийшла з брами Зовнішнього палацу. За декілька днів до цього, вона сказала батьку, що буде відточувати свої навички, щоб стати наложницею. Її слова були переконливими, він мав повірити.

Біля хвіртки у Задній палац, де жили жінки гарему, вона чекала рівно стільки, скільки потрібно, щоб розвиднілося, але ще не почулися дзвони служби, що сповіщали про початок нового дня. Нарешті з бічного коридора вийшов Дзінші: у простому плащі, обличчя напівсховане коміром. Ледь помітний кивок — і вона ковзнула за ним, мов тінь. Добре, що він не забув про домовленість, і все йде чітко за її планом.

Вони перетнули тісний службовий хід, ще один закапелок, і опинилися в маленькому вбиральному покої без вікон. На лаві лежав згорток полотна та шапочка простолюдинки.

— Мені здавалося, ви віддаєте перевагу шовку, — насмішкувато прошепотів він. Схоже, він вважав ситуацію того, як горда та розбалувана принцеса переступає через себе — іронічною.

— Мені віддається перевага результату, — відрізала Маомао, розгортаючи свій новий одяг. Вона невдоволено поглянула на Дзінші, немов натякаючи на те, щоб він вийшов з кімнати, дозволивши їй переодягнутися на самоті.

Сукня була жорстка, із грубого індиго; її якість була далекою від палацової розкоші. Принцеса Ла двічі скривилась, проте мовчки переодяглася. Це був не зовсім її розмір. Проте це було очікувано, оскільки служниці завжди гірше їли, були маленькими та низенькими. А Маомао була високою, стрункою та з певними формами, що не надто добре вписувались у це вбрання.

Своє доглянуте та м’яке волосся прибрала під шапочку, залишивши кілька неслухняних пасем, що вибивался. Потім дістала пакунок із косметикою, який принесла сама. Фарбуватися без служниць — це було щось новеньке, проте Маомао мала такі навички. Оскільки її ціллю не було стати гарною, можна було особливо не старатися.

Дзінші набридло чекати і він вирішив зайти і подивитися, що відбувається. Картина Маомао у вбранні служниці добряче посмішила його. Він спирався на одвірок і дивився з неприхованим видовищним інтересом, насолоджуючись її незвичним виглядом.

— Тебе не вчили стукати? — пирхнула Маомао.

Вона, позираючи у срібне дзеркальце, швидко затемнила шкіру біля очей, надаючи їм втомленого вигляду, а від пухких губ лишила тьмяну лінію, стираючи їхню привабливість. Останній штрих — кінчиком пензля вивела веснянки‑плямки на переніссі і підборідді.

Дзінші, звиклий до ідеальних облич у палаці, мимоволі ахнув:

— Клянусь небом… вас не впізнає навіть власна мати.

— Сподіваюся, ні, — сухо відповіла вона, занурюючи руки в миску з водою, щоб змити фарбу з пальців.  Її голос був позбавлений емоцій, як і її нове обличчя. — Бо як упізнає батько, я перетворюся на тінь швидше, ніж ця вода охолоне.

Вона глянула на нього з-під шапочки — тепер очі здавалися чужими, змученими, ані натяку на горду бездоганність. Уперше за ранок Дзінші перестав посміхатися: перед ним стояла не принцеса, а міська служниця, яку б ніхто не затримав на брудній вулиці біля борделю Рокушоукан. Її обличчя було настільки майстерно змінене, що навіть він, звиклий до масок та жінок в гаремі, які постійно робили макіяж, був вражений.

— Ходімо, — шепнув він, його голос був сповнений рішучості.

Вони вислизнули назовні. Палац прокидався за спиною, його величні стіни були освітлені першими променями сонця, але жоден ліхтар не здогадувався, що принцеса Ла щойно залишила свої стіни — під личиною, котру сама ж і намалювала. Вона була не просто невпізнанна, вона була невидимкою, готовою зануритися в світ, де правила палацу не мали жодної сили.

Дорога з Палацу до нижнього міста була довгою й монотонною. Маомао сиділа у возі, підкидувана нерівностями дороги, і раз по раз поправляла шапочку — та сповзала на лоба, від чого лице здавалося ще більш блідим. Їй було некомфортно: грубий одяг, чужа хода, навіть власне відображення в срібному дзеркальці, схованому в рукаві, — все здавалося їй фальшивим, чужим. І поруч був Дзінші, який, здавалося, взагалі не переймався нічим.

Він сидів мовчки, трохи відвернувшись до завіси, мов споглядав не вулиці, а щось у собі. Його мовчання не було вороже — швидше вичікувальне, ніби він притаївся. Маомао раз по раз на нього косилася, роздумуючи: що він зараз думає? Про неї? Про місію? Чи просто хоче, щоб ця дивна поїздка завершилася якомога швидше?

— Ви завжди такий балакучий? — буркнула вона зрештою.

Дзінші повернув голову повільно, погляд у нього був м’який, але іронічний:

— Якщо я почну балакати з кожною жінкою в дорозі, доведеться тримати окремого писаря, щоб занотовував усі ваші думки.

Маомао скривилася та замовкла. На її думку, цей жахливий та фальшивий євнух взагалі не поважав жінок! Він дратував її своєю самовпевненістю і легкістю.

Возик підстрибнув на камені, і Маомао знову вловила, як сильно натерла плече мотузка від мішка, в якому вона сховала декілька необхідних речей. Це було незвично, навіть трохи принизливо для принцеси, звиклої до розкоші. Але також це було необхідно.

До вечора обриси палацу зникли у тумані за спиною. Вулиці ставали бруднішими, запах — різкішим, а кольори — менш блискучими, тьмянішими. Нижнє місто зустріло їх шумом, лайкою і димом з крамниць, що зачинялися, проте життя тут було бурхливим і хаотичним.

— Ми майже на місці, — сказав Дзінші, розгорнувши мапу, — ще трохи на схід, до кварталу червоних ліхтарів.

Маомао кивнула. Попереду світили ліхтарі Рокушоукану, їхнє червоне світло обіцяло таємниці. І десь серед них — стара тінь минулого, яку вона мусила знайти. Вона вийшла з воза першою.

Маомао зупинилася перед брамою Рокушоукану, втягнула повітря — важке, солодке, з ароматами лотосу, вина і старих парфумів — і зморщила ніс. Вперше в житті вона стояла так близько до місця, про яке багато чула, але ніколи не бачила на власні очі. Колись її мати жила тут. Колись вона була найкращою куртизанкою, поки не зустріла батька.

І колись звідси батьки вивели ще одну куртизанку — одну з принцес цього місця, МейМей, це була подяка їй за те що вони взагалі залишилися разом. Чутки подейкували, що вона зробила для них більше, ніж будь-то інший. У подяку та стала головною фрейліною Маомао, тією, що наглядала за її вихованням, одягом, етикетом, усім, що Фенсянь та Лакан вважали важливим. Зараз вона була у відпустці. Маомао стиха зітхнула з полегшенням. Як добре, що ця жінка не бачить, як її вихованка крадеться вулицями до борделю, замаскована під служницю.

«Чи мала б я щось відчувати?» — запитала себе Маомао, мимоволі ковзаючи поглядом по червоних ліхтарях, по шовкових шторах у вікнах, по тінях, що ворушилися за ними. Але нічого не було. Жодного сплеску емоцій. Лише відсторонене зацікавлення. Вона тряхнула головою, відганяючи ці дімки.

Позаду ступав Дзінші. Ні звуку, ні слова. Немов тінь, вирізана з ночі. Він не поспішав, не напружувався — просто йшов за нею, спостерігаючи. І не просто як охоронець. Він уважно розглядав кожен її рух, кожен погляд, кожне вагання, ніби оцінював: чи ця жінка — союзник, чи загроза. Маомао відчула його погляд, але не озирнулась. Їй не треба було бачити його лице, щоби знати — він їй не довіряє. І правильно робить.

Вони йшли вузькою, брудною вуличкою нижнього міста, де повітря було важким від пари, спеки й запаху дешевих страв, що змішувалися з різкими ароматами сміття та вологи. Маомао озиралася по боках, орієнтуючись, її погляд був зосереджений. І нарешті заговорила, уривчасто, різко, наче вже півгодини точила в голові цей монолог.

— У мене вже є історія. Я скажу, що розслідую стару справу за наказом Імператора. Мені не треба, щоб ти заходив. Чекай на вулиці, — її голос був холодним і владним, немов вона віддавала наказ, а не прохання.

— Цікаво, — пробурмотів Дзінші з крижаною посмішкою. Він зупинився, склавши руки на грудях, його погляд був сповнений насмішки. — І хто тут головний? Ти ж виглядаєш як моя служниця.

Маомао різко зупинилася, її тіло напружилося. Обернулася — і в цю мить вона не була ні принцесою, ні служницею. Вона була просто розлюченою, втомленою, напруженою жінкою, якій остогидли жарти на її рахунок, що постійно принижували її. Вона швидким кроком підійшла до Дзінші і…

Лясь!

Гострий звук ляпаса розрізав повітря, мов постріл. Її долоня залишила на його щоці червоний слід, що виразно проступав на його бездоганній шкірі. І в ту ж мить — тиша. Маомао відчула, як її очі розширилися від усвідомлення того, що вона зробила. Вона ніколи не дозволяла собі такого з чоловіками. Зі служницями — так, вона могла зірватися, але… Дзінші був інший. Він був вищий, сильніший, і, зрештою, небезпечний. На мить щось холодне пробігло по її хребту. Невже вона перетнула межу?

Але вибачатися — ні. Вона лише втупилася в нього, піднявши підборіддя, мов виклик, її погляд був сповнений зухвалості, незважаючи на внутрішній шок. Вона вичікувала чи він щось зробить? Щось скаже?

Дзінші стояв мовчки, тримаючись за щоку, його обличчя було спотворене здивуванням. Його погляд був темний, губи стиснуті. Але не зі злості. Скоріше — розгубленість, що була для нього незвичною. Його обличчя наливалося червоним, і Маомао не могла зрозуміти — від болю, чи від… чогось інакшого, що промайнуло в його очах. Він виглядав так, ніби ось-ось щось скаже, але натомість просто надувся, зморщив лоба і поплентався за нею, мов ображена дитина, щойно покарана.

Маомао озирнулася краєм ока. Щось у цій сцені було абсурдне, майже театральне. І, мабуть, трішки… кумедне.

А Дзінші тим часом відчував, як десь під ребрами росте щось тривожно тепле, невідоме досі почуття, що змішувало біль і здивування з чимось абсолютно новим. Це було не просто фізичне відчуття, а щось набагато глибше.

— Гарні жінки страшні у гніві… — пробубнів він, продовжуючи ображено тримати свою щоку.

Нарешті вони дісталися до невеликої аптеки. Маомао зупинилася перед дверима й кинула короткий погляд на Дзінші, який стояв осторонь, схрестивши руки. Досі виглядав занадто розгубленим після ляпасу, на обличчі зберігався легкий рум’янець. Вона глянула на нього зверхньо і нагадала:

— Не заходь. Це не твоя сцена.

Він лише знизав плечима, немов забув, що сам теж мав справи до старого аптекаря. Маомао глибоко вдихнула, налаштовуючись. Постукала. Через декілька хвилин щось заскрипіло зсередини, і двері повільно відчинилися, видаючи жалібний стогін. На порозі стояв сухорлявий дід із гострим, глибоко зморшкуватим обличчям і палицею в руці.

Вона уважно вдивлялася — його очі, лінія носа, щелепа… щось схоже із Лаканом було. Але інше.

— Добрий вечір. Вибачте, що так пізно турбую, — спокійно та шанобливо сказала Маомао, і ввічливо вклонилася. — Я з палацу, проводжу розслідування. Прийшла поговорити про одну давню справу.

Він мовчки кивнув і відчинив двері ширше. Вона пройшла всередину, зачинила за собою двері — щільно, щоби Дзінші нічого не почув, відгороджуючи їх від зовнішнього світу та його небажаних вух.

— Я проводжу розслідування щодо сина Ах-Дуо, — почала вона, поки старий не встиг нічого запитати, переходячи відразу до суті. Вона не вміла ходити навколо теми довго, як це зазвичай було прийнято. — Наскільки мені відомо, вас несправедливо вигнали з палацу. Ви були повитухом при її пологах, чи не так?

Луомен зупинився. На його обличчі з’явилася тиха, майже добра усмішка, ніби його щось сильно розсмішило. Немов він вже розкрив весь її обман.

— Мене можуть стратити, якщо я скажу вам це, юна пані, — сказав він спокійно, немов читаючи її як відкриту книгу, бачачи крізь усі її маски. Не дарма ж він був з клану Ла.

Маомао замахала рішуче руками.

— Ні-ні! Все безпечно. Ніхто не дізнається. Просто… мені відомо, що ви не винні. Кажуть, дитина померла, але я знаю, що це не зовсім правда.

Звісно. Підозріло схожий на Ах-Дуо євнух зараз стояв за дверима. І Маомао вважала весь палац дурнями, якщо вона найперша це помітила.

Старий мовчав. Його погляд зробився пильнішим, вивчаючи її. Спочатку він категорично не хотів це розповідати. Але щось в цій дівчині… змусило його передумати. Потім він обережно сів на стілець і заговорив повільно, наче копаючись у спогадах, витягуючи їх з глибин пам’яті.

— Я б не розповідав це будь-кому, але… це ж ти, — Луомен незрозуміло усміхнувся, — я дійсно приймав пологи у Ах-Дуо. Дитина була живою, хлопчик. Здоровий. Ніщо не віщувало лиха. Але потім в палаці здійнявся галас. Мене звинуватили у змові — мовляв, я зрадив, допоміг підмінити дитину. Брата імператора та сина Ах-Дуо, які народилися майже в один час… Та я… я просто зробив усе, як велить обов’язок.

— Тобто ви нічого не знали? — перепитала Маомао, намагаючись упевнитися в його словах.

— Ні. Та я з часом зрозумів, що мене використали. Ініціатором був близький друг імператора, мій племінник. Вони старі друзі, звісно він був зацікавлений в тому, щоб син його друга вижив. І вижити мене з клану. Дуже обережно, дуже хитро. Він зробив так, щоб ніхто не зміг простежити нитку. А потім імператор вигнав мене з палацу, напевно, щоб віддячити другу.

Маомао завмерла. В голові пульсували думки, складаючись у цілісну картину.

— Тобто двух дітей поміняли місцями? Брат імператора, про якого ходять чутки, що він нелюдимий і не з’являється на публіці… Насправді його син?!

— Так, — кивнув Луомен. — Справжній брат — він помер в дитинстві. Але я не знаю причини. Так як їх підмінили, він і вважався сином Ах-Дуо.

Маомао зітхнула, усвідомлюючи масштаби обману, думаючи, що можна буде зробити з цією правдою.

— Шкода, що Ах-Дуо така вірна дружина. Якби вона зрадила імператору, це було б значно цікавіше. — потім одразу похопилася, трохи почервоніла. — Вибачте, це я несерйозно…

Вона замовкла. Голова йшла обертом. Всі пазли склалися.

Дзінші — той самий “брат”, якого ніхто не бачив. Звісно не бачив, він же чомусь вирішив погратися в євнуха. Але… чи знає він сам, чия він дитина?

Маомао різко підвела очі, її погляд був сповнений нового розуміння:

— Хто взагалі про це знає?! Сам син Ах-дуо знає що вона його мати, чи він вірить у те, що імператор його брат?

Луомен уважно подивився на неї й трохи нахилив голову його посмішка стала ширшою.

— Ви задаєте правильні питання, юна пані. Але ж ви можете самі запитати у нього. Так, принцесо клану Ла?

Маомао завмерла. В її очах промайнуло щось схоже на розгубленість — лише на мить, але Луомен це помітив.

— Ти брешеш так само погано, як і твій батько, — сказав він, змінившись в обличчі. В його голосі з’явилася суха насмішка. — Я впізнав тебе з порогу. Родичам негарно так брехати, особливо коли у тебе така… виразна кров. Чи ти думаєш, я б дійсно розповів цю історію комусь, окрім тебе?

Маомао хотіла щось заперечити, її губи ледь розтулилися, але він підняв руку, зупиняючи її.

— Навіть у цьому костюмі й гримі в тебе мамина зовнішність. Але характер… і слизькість, мов у змії… це вже точно від Лакана.

Вона насупилася, трохи зніяковівши, але погляду не відвела, її гордість не дозволяла їй опустити очі. Якщо він відразу її впізнав, то… чому пустив? Чому розповів правду? Ситуація ставала все напруженішою.

Раптом двері скрипнули — всередину зайшов Дзінші. Йому, очевидно, набридло стояти на вулиці, його терпіння вичерпалося.

— Що так довго? — пробурмотів він, оглядаючи аптеку, його погляд ковзнув по старих полицях із травами.

Луомен перевів погляд на нього, і в його очах з’явилася тінь чогось незрозумілого — щось між подивом і жалем, що змішалося в складному виразі.

— Його зовнішність теж схожа на мамину, — сказав він тихо, скоріше до себе, ніж до них. — І на діда. А от щодо характеру… тут я вже не впевнений.

Дзінші завмер на місці. Його очі ковзнули з Луомена на Маомао — спочатку з іронією, потім з дедалі більшим непорозумінням, немов він намагався зрозуміти сенс цих слів.

— Про що ви говорите? — запитав він нарешті, з холодною напругою в голосі, ніби вимагаючи пояснень.

Маомао мовчала, її погляд був прикутий до нього. Її серце билося частіше, ніж зазвичай. Все йде взагалі не за планом… Маомао відчула, як у грудях заворушилася тривога. Вона не розраховувала, що її так легко викриють — і тим паче не при Дзінші.

— Напевно, нам краще піти, — сказала вона різко, з поспіхом, не дивлячись ні на кого.

Дзінші кинув на неї невдоволений погляд, але нічого не відповів. Він лише схрестив руки на грудях, спостерігаючи за розвитком подій, його цікавість переважувала роздратування.

Луомен повів плечима й зітхнув.

— Я не монстр. Якщо вже побачився з внучкою, то чому б не поспілкуватися? Просто… не треба було з порога брехати.

Маомао опустила очі. В голові крутилося: треба вибачитись. Але це було занадто неприродно для неї. Навіть непосильно. Вона не звикла просити пробачення.

— Ох… — зітхнула вона, її голос був тихим, сповненим незручності. Вона намагалася змінити тему, відчуваючи, як її щоки починають горіти. — То… отже… як ваше життя? — запитала вона ніяково.

— Чому ти взагалі цікавилась тією інформацією, яку я тобі надав? — запитав Луомен, уважно дивлячись на неї.

— Бо мій батько мені її не надав, — відказала вона різко, майже з образою. — Він не знає, що я тут, до речі.

Луомен розсміявся.

— Я не думав, що ти виростеш… такою.

Маомао здригнулася, не знаючи, як сприймати ці слова. Чи це похвала, чи осуд? Її брови злегка насупилися.

— Добре, — сказав він, повертаючись до внутрішньої кімнати. — Проходьте. Я зроблю чаю.

Його голос звучав м’яко, немов запрошення до перемир’я. Маомао і Дзінші переглянулися. Вперше за останні півгодини вони обидва виглядали однаково розгублено, їхні маски впевненості розсипалися. Несподіваний поворот подій змусив їх обох відчути себе на незнайомій території, де правила гри змінювалися на ходу.

Маомао сиділа на кухні, постукуючи пальцями по глиняному столу. Її погляд бігав кімнатою, але нічого не бачив — усе в її голові оберталося навколо однієї думки, яка розпадалась на сотні фрагментів, кожен з яких відкривав нові перспективи.

«Дзінші — син імператора…» — пролунало в її свідомості, мов грім серед ясного неба. Не просто син наложниці Ах-Дуо. А син самого імператора.

«Спадкоємець, якого так сильно хотіли народити мертві наложниці, щоб дібратися до престолу…» — ця думка посилила її здивування. Виходило, що наступна людина, яка сяде на трон народився дуже давно. І це Дзінші.

«Він цього не знає. Він вважає себе братом імператора і грається в євнуха…» — усвідомлення цього факту викликало в ній складну суміш здивування та іронії. Те, що він вважав себе його братом вона могла зрозуміти. Але чому він це приховує і видає себе за євнуха? Це був останній пробіл в історії.

«Імператор, мабуть, теж не знає правди. Чи знає і просто бажає сину щастя? Яке щастя без престолу? Він не офіційно народжений, це може принести багато проблем усім… А батько? Батько точно знає, він приклав до цього свої руки, хотів зберегти життя сину друга. І не сказав. Нікому. Навіть мені…» — гіркота цих слів обпікала її, посилюючи відчуття зради та прихованих інтриг.

Мозок намагався вибудувати логіку, стратегію, плани. Кожна деталь могла стати козирем — вчасно використаним словом, загрозою, обіцянкою, тиском чи, навпаки, підтримкою. Вона тримала щось велике. Важке. І це її п’янило, наповнюючи небувалою силою.

Вона усміхалась. Широко, майже блаженно. Її очі, широко розплющені, дивилися в нікуди. Миготіли вогники ідей, що народжувалися в її голові. Вії майже не кліпали. Руки злегка тремтіли — чи від напруги, чи від передчуття чогось грандіозного.

До речі, Дзінші з Луоменом вийшли з кухні, перекинулися коротким поглядом, і зникли за дверима сусідньої кімнати.

— Я хочу купити в нього ліки, — кинув Дзінші, навіть не глянувши на неї, його голос був байдужим.

Вони не поверталися вже хвилин десять, може й більше. Але Маомао цього майже не помітила. Усі її думки були зайняті іншим, набагато важливішим.

«Він не знає, ким є. Але я знаю. І з цим я можу…»

Її щоки розцвіли тривожним рум’янцем, немов лихоманка. Обличчя застигло в дивному виразі — між натхненням і божевіллям. Якщо хтось би зараз на неї подивився, міг би подумати, що вона або от-от розсміється, або закричить. Але вона мовчала. Усередині кипіла революція. Нарешті — справжня сила.