II.

— Ти впевнений, що це була вона? — запитав Ґаошун, обережно, з майже ритуальною точністю, ставлячи нефритово-зелену чашу з чаєм на лакований столик між ними. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася незвична нотка занепокоєння.

Дзінші не відповів одразу. Його пальці торкались теплого краю чашки, але він не пив. Погляд — заглиблений десь у вчорашню ніч.

— Абсолютно, — коротко відповів він, його голос був майже шепотом, але сповненим такої впевненості, що не залишав місця для сумнівів. — Ніхто інший не має такої осанки, — тихо продовжив він. — І ніхто інший не дивиться на божевільну жінку так, ніби це шахова фігура.

Він згадав її незворушний погляд, що аналізував кожен рух Фуйоу.

— Принцеса Маомао. Донька стратега Лакана, — підтвердив Ґаошун, перегортаючи сувій із доповідями, що лежав на його колінах. — Про неї ходить багато чуток. Її особистість завжди була під завісою. Виховувалась вдома, майже ніде не з’являлась. Не дивно, що ти раніше не перетинався з нею. Клан Ла завжди тримав своїх жінок у тіні.

— Клан Ла… — Дзінші задумливо підняв очі. Назва клану, що колись асоціювалася лише з вірною службою та відданістю Імперії, тепер набула нового, зловісного відтінку. — Cтарий військовий клан. Як Лакан став його головою?

— Раніше його вважали маргіналом у власному клані. Занадто розважливим. Занадто холодним. Усі вважали, що головним спадкоємцем стане його дядько, — голос Ґаошуна став тихішим, ніби він розповідав давню, майже забуту легенду.

— Військовий? — запитав Дзінші, на його чолі з’явилася зморшка, коли він намагався пригадати щось про історію клану.

— Ні. Лікар. Імператорський. Дуже здібний. Його називали генієм серед євнухів. У нього була своя специфіка — медицина, анатомія, отрути, рідкісні рецепти. Але…

Ґаошун замовк.

— Але? Він зник? Де він зараз?

— Не зник. Його вигнали, — Ґаошун зупинився, ніби зважуючи кожне слово. — За наказом імператора. А ініціатором був… певно Лакан.

Дзінші різко підвів голову, його очі широко розкрилися.

— Тобто він викинув власного дядька з палацу?

Ця думка була настільки жорстокою, настільки нелюдською, що на мить він відчув, як по його хребту пробігає холод.

— Саме після цього Лакан і став головою клану. Швидко. Безперешкодно. Через кілька місяців — імператорський стратег. А тепер — один із п’яти найвпливовіших людей імперії.

Дзінші перевів подих, намагаючись осмислити почуте. Кожне нове слово робило тінь навколо Маомао густішою.

— Цікаво, що про дядька тепер навіть не згадують, — він відчував гіркий присмак у роті.

— Його ім’я стерли. Але подейкують, що він досі живе. Десь у нижньому місті є маленька аптека, де старий євнух продає різні лікувальні порошки. Зрідка.

Дзінші відкинувся назад у кріслі, відчуваючи, як у кімнаті стало ніби тісніше, стіни ніби стискалися навколо нього, наповнені невидимими нитками інтриг.

— Я не знав, що все настільки… гниле.

— У цьому й полягає його сила. Лакан не прагне подобатись. Але коли він робить хід — його неможливо відіграти назад, — Ґаошун подивився на нього з такою ж похмурою серйозністю.

— І його донька гуляє вночі палацом. Сама. Без охорони.

— Вочевидь, вона теж не прагне подобатись, — злегка всміхнувся Ґаошун. — Кажуть, у кожного з роду Ла є свої дивацтва. Один збирає отрути. Інший створює машини для катувань. Малий клан, але кожен — майстер у своїй справі.

Дзінші замовк. Його чашка досі стояла повна, чай у ній давно охолов.

— А Маомао? Яка її… спеціалізація?

— Кажуть, у неї інтелект матері, а серце батька.

Дзінші скривився, відчуваючи, як по шкірі пробігають мурашки:

— Серце Лакана — не те, що хотілося б мати будь-кому.

Це був висновок, що прозвучав як вирок.

— Ти не один так думаєш. Її вважають замкнутою. У дитинстві навчалась вдома. Стратег сам вибрав їй вчителів. Вона рідко з’являлася в публічному житті. Досі ніхто не знає, що вона насправді вміє.

— Але вона спостерігає. Це вже небезпечно.

— Ти думаєш, вона має плани?

— Я думаю, що її поява саме зараз — не випадкова.

Дзінші підвівся, його рухи були різкими, сповненими нової енергії. Місячне світло, що пробивалося крізь вікно, ледь торкалося дерев’яної підлоги, кидаючи довгі тіні. Він підійшов до вікна, його погляд ковзнув по темному, сплячому палацу. Десь там — за мурами, між каменем і ніччю — хтось уже рухав фігури на дошці. І поки він пив чай, розмірковуючи про дрібні справи, хід уже був зроблений, і наслідки його були непередбачуваними.

«Коли батько — стратег, донька не ходить просто так. Вона вивчає поле, перш ніж напасти. В її крові — не мистецтво, а війна.»

Ці думки, як гострі леза, пронизували його свідомість. Він відчув холодний тремтіння, усвідомлюючи, що випадково став свідком не просто нічної прогулянки, а, можливо, початку чогось грандіозного і небезпечного.

***

Ранок був несподівано тихим, ніби сам палац затамував подих перед невідомим. У внутрішньому саду, де повітря було наповнене ніжним ароматом ранкової свіжості, тінь від довгих, витончених бамбукових листків спадала на гладкий, відполірований часом камінь. Там, зі спокійною гідністю, що межувала з відстороненістю, сиділи дві жінки.

Фенсянь тримала в руці чайник із нефритовою ручкою — її рухи були точні, безшумні, відточені роками колишньої роботи та бездоганної служби, що залишила на ній незгладимий відбиток грації та стриманості. Маомао сиділа навпроти, її постава була ідеально рівною, а в глибоких очах горів тихий, але невгамовний вогонь. Сьогодні вона була в простому, але елегантному вбранні, його темно-сірий шовк майже зливався з ранковими тінями. На ній не було жодних прикрас, що могли б відволікти, зате її гострий погляд був як у батька — проникливий, аналітичний, той, що бачить більше, ніж йому показують.

— Жасмин сьогодні менш терпкий, ніж зазвичай.

— Я змінила пропорцію. Більше води, менше квітів. Смак — як компроміс, — усміхнулася Маомао. Ця усмішка була швидше інтелектуальною, ніж щирою. У ній читалося розуміння прихованих механізмів, які вона бачила в усьому, навіть у чайній церемонії.

— Політика в чаї? — у голосі Фенсянь прослизнула легка, ледь помітна іронія, що змусила куточки губ Маомао здригнутися.

— Вона всюди, мамо.

Відповідь Маомао була короткою, категоричною, і в ній не було жодного сумніву. Для неї світ був однією великою шахівницею.

Та перш ніж мати встигла відповісти, у саду з’явився служник, його кроки були швидкими та нерішучими, немов він боявся порушити спокій, але і не міг чекати. Його обличчя було напруженим, спотвореним очевидним занепокоєнням, а голос — стишеним, майже шепотом, немов новина була настільки важливою, що боялася бути почутою.

— Його Величність… прийшов без попередження. Просить бачити стратега.

Маомао і Фенсянь обмінялися швидкими, значущими поглядами. У них читалося взаєморозуміння, яке формувалося роками спільного існування в стінах цього палацу, наповненого інтригами.

— Чай охолов, — тихо мовила Фенсянь, ставлячи чашу на камінь. Її слова були метафорою, що означала кінець їхнього спокійного сімейного ранку.

Вони підвелися і пішли через затінені коридори, що вели до приймальної зали. Повітря там було густим, наповненим напругою, що висіла в ньому, немов невидимий туман. Там, спираючись на руки, що були приховані в широких рукавах, стояв Імператор. Втома й туга глибоко вкарбувались у його обличчя, кожна зморшка навколо очей здавалася свідченням безсонних ночей і тяжких думок. Його аура була пригніченою, не такою, як у правителя. Коли він побачив жінок, він коротко кивнув, його погляд був майже відсутнім.

— Я знаю, що порушив ваш ранковий спокій. Але я хочу бачити Лакана. Це… приватна розмова. — його голос був тихим, ледь чутним, і в ньому відчувалося виснаження.

— Звісно, — тихо мовила Фенсянь, опустивши очі, ніби підкоряючись не лише його волі, а й неминучості подій. Вони з дочкою вклонились у глибокому реверансі, і без зайвих слів вийшли.

Але не пішли далеко.

У глибині коридору, за шовковою ширмою, вони зупинились. Їхні постаті, немов тіні, злилися з напівтемрявою. У тиші палацу слова імператора звучали чітко:

— Лакане. Я не довіряю радникам у Задньому палаці. Дві наложниці мертві. Ліхуа, Ґьокуйо… Я не хочу втратити ще когось. І… я не можу довіряти їхнім родичам або тим, хто стоїть за їхніми спинами. — у голосі Імператора відчувалася втома, змішана з нотками відчаю та повної безпорадності, рідкісної для володаря імперії. — Ти стратег, розбираєшься в людях та знаєш найкращий вихід з будь-яких ситуацій. Мені потрібна твоя думка. Кого обрати?

— Ваша Величносте, — відповів Лакан рівно. — Вибір наложниць — не моє поле битви. Це занадто… слизько, навіть для мене.

У його словах відчувалася ретельно зважена відмова, що приховувала щось більше.

— Але твоя інтуїція рідко підводила мене. — Імператор не здавався, його голос був наполегливим, майже благальним.

Настала коротка, напружена пауза. Імператор чекав, його подих був ледь чутним. Лакан, здається, щось обдумував, його мовчання було вагомішим за будь-які слова. За ширмою Фенсянь стишено вдихнула, її тіло напружилось, немов струна. Маомао — примружила очі, її обличчя залишалося незворушним, але внутрішнє її я було в повній готовності.

«Донька сказала, що місця порожні надто довго не залишаться.» — згадав Лакан їхню недавню розмову. Йому не подобалися її плани, але якщо він міг допомогти улюбленій дочці, то чому б не спробувати?

— Якщо вже ми торкнулися цієї теми… То, можливо, я можу запропонувати когось, хто не має політичної тіні за плечима, — його голос був тихим, але кожне слово було, як добре заточений ніж.

— Кого?

— Мою Маомао.

В повітрі зависла густа тиша, настільки щільна, що її можна було майже відчути. За ширмою Фенсянь завмерла, її дихання зупинилося, очі широко розкрилися від шоку. Маомао не ворухнулася, її зовнішня незворушність залишалася ідеальною, але в її очах щось спалахнуло — коротко, хижо, як блискавка в грозову ніч. Вона не чекала цього. Цей хід був несподіваним навіть для неї, майстрині стратегії. Але частина її… зраділа. Нарешті. Нарешті її ім’я пролунало в цій грі.

У залі почувся вибух сміху — гучний, щирий, що пролунав дисонансом у напруженій атмосфері.

— Лакане, — вимовив імператор крізь сміх, який поступово стихав, залишаючи по собі легкий відголосок веселощів, — я поважаю твою вірність. Але твоя донька… не зовсім відповідає моєму смаку. Вона… трохи дивна. Непублічна.

— Це лише маска. Вона розумна. Вірна. І амбітна, — голос Лакана був твердим, немов викарбуваним зі сталі, у ньому не було жодних сумнівів.

— Саме тому я не впевнений, чи хочу мати її поруч, — усміхнувся імператор, але вже з тінню серйозності в голосі, що свідчила про те, що він справді обдумував цю пропозицію. — Та я подумаю. Дякую, старий друже.

За ширмою Маомао відчула, як кров вдарила в скроні, пульсуючи від несподіваного викиду адреналіну. Її серце билося рівно, без жодного збою, але в грудях уже виростав план — складний, багатошаровий, що охоплював усі можливі сценарії. Вперше — ім’я її прозвучало в цій грі. Вперше — ворота почали відкриватися, і вона вже бачила, як прослизне крізь них.

«Я не в його смаку? Нічого. Мене не треба смакувати. Мене треба боятись.»

***

У кімнаті було тихо. Занадто тихо. Ця тиша була не просто відсутністю звуків, а важкою, гнітючою порожнечею, що вібрувала в повітрі, тяжіла до стін, осідала на плечі служниць, які стояли в кутку, мов покірні, безмовні тіні. Мовчазне потріскування пахощів, що звивалися тонким димком, не рятувало від цієї напруги, а лише підкреслювало її, наповнюючи простір гірким, пряним ароматом, який Маомао сьогодні відчувала особливо гостро.

Вона повільно, розмірено крокувала кімнатою. Кожен її крок був виваженим, безшумним, немов вона не йшла, а ковзала по підлозі. Вона нагадувала маятник — туди-сюди, туди-сюди — але за цими бездоганними рухами ховалась буря. Її думки вирували, слова Імператора, сказані так зневажливо, різали її, немов гострі уламки скла.

В її голові було надто багато голосів — голосів сумнівів, люті, рішучості. Її внутрішній світ сьогодні не вміщав її гордість, що була розтоптана, хоч і лише словесно.

« Я не в його смаку…» Ця фраза відлунювала в її свідомості, як порожня луна в печері, викликаючи хвилі гніву, що змішувалися з крижаним спокоєм.

Вона зупинилась перед дзеркалом, що відображало її високу, витончену постать. Її очі ковзнули по відображенню, аналізуючи кожну деталь. Довге, густе волосся, зібране зі смаком у витончену зачіску, яка відкривала тонку шию. На губах — майже невидимий відтінок граната. На щоках — легкий рум’янець. Макіяж не сильний, лише підкреслює її природню красу.

Красуня. Без сумніву. Вона знала це, відчувала. Її краса була не тією крикливою пишністю, що привертає увагу, а тією, що розкривається повільно, вражаючи своєю досконалістю та прихованою силою.

«Я краща за них. Я краща за будь-яку з них. Ліхуа була м’якою, її краса швидко зів’яла. Ґьокуйо — занадто чутливою, занадто тендітною. А я — гостра. Я не квітка, яку можна зірвати та викинути. Я ніж, загорнутий у шовк.» Ці думки, мов гарячі вуглинки, розпалювали її рішучість.

Але імператор не бачив цього. Він відмовився. Його сміх, його легковажність, його нездатність розгледіти справжню силу – це дратувало її, немов бридкий шрам на бездоганній шкірі.

Раптово вона зірвалася. Рух був різким, несподіваним, як удар кобри. Вхопила із туалетного столика крихітну, витончену коробочку — дорогоцінну іграшку, що приховувала небезпечний секрет — і різко, не замислюючись, розсипала її вміст на голову найближчої служниці. Пудра вкрила волосся і обличчя дівчини, мов попіл.

— Дивись на себе, — холодно сказала Маомао. — Ти ж навіть не відреагувала. Може, я вже отруїла тебе, а ти стоїш, як лялька. Прибери це.

Дівчина не наважувалась зронити ні слова, її обличчя було застигле від жаху. Лише опустила очі, не наважуючись подивитися на свою господиню, і подала знак іншій служниці, щоби та допомогла їй. Її рухи були повільними, тремтячими.

«Навіть це — ніщо. Легше не стало.» Думка пролунала в голові Маомао, як гірке зітхання. Цей маленький акт жорстокості не приніс їй бажаного задоволення.

Маомао підійшла до скриньки, де зберігала зразки, свої маленькі секрети. Як, наприклад, ту саму пудру. Було всього три коробочки. Дві з них вона колись передала придворним посередницям — вони призначалися Ліхуа і Ґьокуйо. Третя залишилася у неї про всяк випадок. Хоча і зберігати такі докази у себе в кімнаті було трохи небезпечно.

Позбутися її, отруївши одну з своїх служниць — пудра цього не коштувала.

Вона не була смертельною одразу. Але якщо використовувати її щодня… крихітними дозами… шкіра блідне, кров густіє, серце сповільнюється. Це була не отрута в класичному розумінні. Це було повільне згасання, загорнуте в аромат, що імітувало природне виснаження. Ідеальний злочин, без видимих слідів. До того ж, вона змогла позбутися тих коробочок, які були подарунком, і ніхто не знайде їх в кімнатах покійних наложниць.

«Мені не потрібні отрути. Я — отрута.» Ця думка, що перейшла в глибоке переконання, наповнювала її новою силою.

Вона згадала розмови з матір’ю. Фенсянь, з її спокоєм і бездонними знаннями про рослини, завжди без зайвих питань передавала дочці свої знання, наче розкриваючи таємниці самої природи. Але найбільше Маомао запам’ятала ім’я: Лоумен.

Дядько батька. Забутий, вигнаний з палацу, мов привид минулого, але… десь у місті ще жила його тінь, у вигляді маленької аптеки.

«Усі в клані Ла мають свою спеціалізацію. Його — була медицина.»

Вона підійшла до столу, витягла аркуш пергаменту, занурила перо в чорнило. Написала короткий лист. Лише кілька слів — витончених, як голки, точних і смертоносних. Адресат — її союзниця в Північному крилі палацу. Тінь серед тіней. Жінка, чия пристрасть — отрути, але чия злість — ще дужча.

«Мені потрібен афродізіак. Найкращий. Для найгіршого з чоловіків.»

Запечатала лист, акуратно притиснувши до воску сигнет — знак Ла, але модифікований, з ледь помітним зміщенням в одному елементі, що робило його унікальним, її особистим. Ніхто не дізнається про її участь.

«Я не належу імператору. Але він належатиме мені.» Це була її найвища мета.