II.

— Ти впевнений, що це була вона? — обережно запитав Ґаошун.

Він поставив чашу на лакований стіл трохи різкіше, ніж хотів. Нефрит тихо дзенькнув об лаковане дерево. Чоловік одразу забрав руку, ніби чашка могла видати його занепокоєння краще за голос.

Дзінші не відповів одразу. Він сидів навпроти, торкаючись краю чашки. Його думки були у спогадах про вчорашню ніч. Він згадав її аналізуючий погляд.

— Абсолютно, — нарешті сказав він. — Ніхто інший не дивиться на божевільну жінку так, ніби це шахова фігура.

Відповідь прозвучала так упевнено, що Ґаошун більше не перепитував. Він тільки розгорнув сувій, який лежав у нього на колінах, і ще раз пробіг очима по рядках.

— Принцеса Кан Ламао. Донька стратега Лакана, — підтвердив Ґаошун. — Ти бачив її здалеку у темряві і вже вирішив, що це саме вона?

Дзінші підняв на нього погляд.

— Я не сказав, що вирішив. Я сказав, що впевнений.

Ґаошун зітхнув. Іноді сперечатися з Дзінші було складніше, ніж переконувати впертого коня. Він знову подивився на записи.

— Про неї не так багато інформації, лише чутки. Вона майже не з’являлася на людях. Виховувалася вдома, вчителів їй підбирав сам Лакан. Навіть серед придворних мало хто може сказати, що справді її знає.

— Дивно, що я раніше не перетинався з нею.

— Для клану Ла — не дуже дивно. Вони завжди тримали своїх жінок у тіні.

Дзінші промовчав. Клан Ла. Старий військовий клан, який кілька поколінь поспіль служив імперії. Нічого особливо незвичайного, лише вірна служба та відданість. Та після смерті Ліхуа й Ґьокуйо багато старих імен раптом почали звучати інакше.

— Нагадай мені, як Лакан став головою клану.

Ґаошун трохи поворухнув сувій.

— Неочікувано. Він був далеко не першим кандидатом. Його вважали надто… своєрідним.

— Це дипломатичне слово? — Дзінші ледь усміхнувся.

— Дуже. Його вважали маргіналом у власному клані. Занадто розважливим та холодним. Усі вважали, що головним спадкоємцем стане його дядько, — Ґаошун говорив так, ніби розповідав давно забуту легенду. — Він був імператорським лікарем. Дуже здібним. Його називали генієм серед лікарів.

— А потім?

— Потім дядька вигнали.

Дзінші перестав усміхатися.

— За що?

— Формально — за наказом імператора.

— Формально?

Ґаошун на мить замовк.

— Лакан наполіг.

У кімнаті стало тихо. Дзінші поставив чашку на стіл. Чай хлюпнувся через край і залишив невелику пляму на столі. Він цього навіть не помітив. Очі його розширилися.

— Він викинув з палацу власного дядька? — ця думка була настільки жорсткою, що він відчув як по спині пробігли мурашки. Ґаошун лише кивнув головою.

— Саме так. І після цього став головою клану. Швидко й без зайвих перешкод. Через півроку — імператорський стратег. А тепер — один із п’яти найвпливовіших людей імперії.

Дзінші відкинувся на спинку крісла, переводячи подих. Тепер він уже не був певен, що хоче знати більше. Тінь навколо Маомао ставала все густішою. Але, як це часто з ним траплялося, цікавість перемогла.

— Що сталося з дядьком? Чому про нього більше не згадують?

Ґаошун склав сувій.

— Його ім’я стерли. Але подейкують, що він досі живий. Десь у нижньому місті є маленька аптека, де старий євнух зрідка продає різні лікувальні порошки.

Дзінші відчував, як в кімнаті стає тісніше від усіх цих невидимих інтриг.

— Я не знав, що все настільки… гниле.

— Лакан не прагне подобатись. Але коли він робить хід — його неможливо відіграти назад, — Ґаошун подивився на нього з такою ж похмурою серйозністю.

— А Ламао? — запитав Дзінші. — Чому його донька сама гуляє палацом вночі без охорони?

— Вочевидь, вона теж не прагне подобатись, — злегка всміхнувся Ґаошун. — Кажуть, у кожного з роду Ла є свої дивацтва. Один збирає отрути, інший створює машини для катувань. Малий клан, але кожен — майстер у своїй справі.

— Яка її спеціалізація?

Ґаошун задумався.

— Вона розумна та замкнута. Кажуть, у неї інтелект матері, а серце батька.

— Серце Лакана — не те, що хотілося б мати будь-кому, — Дзінші скривився.

— Ти не один так думаєш. Вона рідко з’являлася в публічному житті. Досі ніхто не знає, що вона насправді вміє. Її майже не навчали тому, чому навчають інших дівчат її становища.

— А її батько? Наскільки вона на нього схожа? Вчора мені здалося, що вона чудово аналізує людей.

— Настільки, щоб я не радив тобі недооцінювати її. Принцеси зазвичай не розбираються в стратегіях, історії чи медицині, а вона може. Можливо, у неї є свої плани.

Дзінші тихо засміявся.

— Ти звучиш так, ніби вже боїшся за мене.

— Я просто не хочу зайвих проблем. Якщо вона спостерігає, то це вже небезпечно. Я думаю, що її поява зараз — не випадковість.

— Пізно. Вона вже почала мене цікавити, — Дзінші подивився у вікно, його погляд ковзнув по сплячому палацу.

Десь там хтось уже рухав фігури на дошці. І поки він пив чай, розмірковуючи про дрібні справи, хід уже був зроблений, і наслідки його були непередбачуваними.

«Коли батько — стратег, донька не ходить просто так. Вона вивчає поле, перш ніж напасти.» Ці думки пронизували його свідомість. Він відчув тремтіння, усвідомлюючи, що випадково став свідком не просто нічної прогулянки, а, можливо, початку чогось грандіозного і небезпечного.

***

Наступного ранку в саду було тихо. Слуги тільки починали прокидатися, а більша частина палацу ще не встигла наповнитися голосами. Тінь від довгих бамбукових листків спадала на відполірований часом камінь. Там, зі спокійною гідністю, сиділи дві жінки.

Фенсянь тримала в руці чайник із нефритовою ручкою — її рухи були відточені роками колишньої роботи та бездоганної служби, що залишили на ній відбиток грації та стриманості. Маомао сиділа навпроти. Сьогодні вона була в простому, але елегантному вбранні, темно-сірий шовк без зайвих прикрас. Волосся вона зібрала просто, залишивши кілька пасом біля скронь. Вітер час від часу здував їх на обличчя, і Маомао раз по раз прибирала їх назад за вухо. Фенсянь це помічала, але нічого не говорила.

— Жасмин сьогодні менш терпкий. Ти змінила пропорцію?

— Трохи.

— Води більше, а квітів менше?

— Так. Смак, як компроміс, — усміхнулася Маомао. Ця усмішка була швидше інтелектуальною, ніж щирою. У ній читалося розуміння прихованих механізмів, які вона бачила в усьому, навіть у чайній церемонії.

— Політика в чаї? — у голосі Фенсянь прослизнула легка, ледь помітна іронія, що змусила куточки губ Маомао здригнутися.

— Вона всюди, мамо, — відповідь була категоричною.

— Так краще.

— Рада, що схвалила.

На деякий час вони замовкли, продовжуючи чаювання. За садовою огорожею хтось пробіг. Потім почулося невдоволене бурмотіння старшого слуги.

— Знову запізнився, — сказала Фенсянь.

— Хто?

— Хлопець із кухні.

Маомао прислухалася.

— Справді.

Вона хотіла щось додати, але в саду з’явився служник. Він ішов швидко, ніби не міг більше чекати, але намагався цього не показувати, щоб не порушувати їхній ранковий спокій. Вийшло погано.

— Пані Фенсянь. Принцесо, — він уклонився. — Його Величність прибув без попередження. Він просить бачити Лакана.

Маомао і Фенсянь обмінялися швидкими поглядами. У них читалося взаєморозуміння, яке формувалося роками спільного існування в стінах цього палацу, наповненого інтригами.

— Що ж, чай охолов, — тихо мовила Фенсянь, ставлячи чашу на камінь. Її слова були метафорою, що означала кінець їхнього спокійного сімейного ранку.

Маомао підвелася. Вони пішли разом через затінені коридори, що вели до приймальної зали. Там, спираючись на руки, що були приховані в широких рукавах, вже чекав Імператор. Втома й туга глибоко вкарбувались у його обличчя, кожна зморшка навколо очей здавалася свідченням безсонних ночей і тяжких думок. Його аура була пригніченою. Не такою, як у правителя. Коли він побачив жінок, він коротко кивнув, його погляд був майже відсутнім.

— Я перепрошую за ранній візит, — його голос був ледь чутним, і в ньому відчувалося виснаження.

— Ви не повинні перепрошувати, Ваша Величносте, — відповіла Фенсянь.

Імператор на секунду заплющив очі.

— Мені потрібно поговорити з Лаканом.

— Звичайно.

— Наодинці.

Фенсянь кивнула, підкоряючись його волі. Вона й Маомао вклонилися в глибокому реверансі та без зайвих слів вийшли із зали.

Далеко вони не пішли. За першою ж шовковою ширмою Фенсянь зупинилася. Маомао стала поруч.

— Мамо…

— Тихо.

У тиші слова імператора звучали чітко:

— Лакане, я більше не довіряю радникам із Заднього палацу. Ліхуа, Ґьокуйо… Я не хочу втратити ще когось. — він був втомлений. Це було чути навіть без погляду на нього.

Лакан відповів не одразу.

— Розумію.

— Ні, ти не розумієш, — у голосі імператора вперше з’явилося роздратування. — Я вже не знаю, кому можу довіряти. Їхні родичі тиснуть на мене. Радники щось приховують. Кожен пропонує свою кандидатуру, і кожен переконує мене, що саме ця жінка буде найкращою. А за їхніми спинами — інтриги та власні цілі.

— І ви хочете почути мою думку?

— Саме тому я тут.

Лакан зітхнув, але відповів рівно:

— Я стратег, Ваша Величносте. Не сваха. Вибір наложниць — не моє поле битви. Це занадто… слизько, навіть для мене.

Попри ситуацію, імператор тихо засміявся.

— Але ти розбираєшься в людях та знаєш найкращий вихід з будь-яких ситуацій. Мені потрібна твоя думка. Кого б ти обрав?

Лакан нічого не відповів. За ширмою Маомао стояла нерухомо та була в повній готовності. Фенсянь ледь торкнулася її рукава. Маомао подивилася на матір. Фенсянь ледве помітно похитала головою, ніби забороняючи їй втручатися.

«Донька сказала, що місця порожні надто довго не залишаться.» — згадав Лакан їхню недавню розмову. Йому не подобалися її плани, але якщо він міг допомогти улюбленій дочці, то чому б не спробувати?

Імператор чекав, Лакан, здається, щось обдумував. Потім нарешті заговорив:

— Якщо вже ми торкнулися цієї теми… То, можливо, я можу запропонувати когось, хто не має політичної тіні за плечима.

Імператор одразу перебив:

— Кого?

— Мою Маомао.

В повітрі знову зависла тиша. За ширмою Фенсянь завмерла, її дихання зупинилося, очі широко розкрилися від шоку. Маомао не ворухнулася, її зовнішня незворушність залишалася ідеальною, але в її очах щось хижо спалахнуло. Вона не чекала цього. Цей хід був несподіваним навіть для неї. Але частина її… зраділа. Нарешті. Нарешті її ім’я пролунало в цій грі. Вона повільно видихнула.

— Маомао? — перепитав імператор.

— Саме її.

Імператор мовчав. А потім у залі почувся вибух щирого сміху.

— Лакане, ти серйозно? Ти пропонуєш мені власну доньку?

— Абсолютно. Я пропоную вам хорошу кандидатуру.

Імператор ще раз засміявся й похитав головою.

— Я поважаю твою вірність. Але твоя донька… не зовсім відповідає моєму смаку. Вона… трохи дивна. Непублічна, — На цих словах Маомао завмерла. Лакан мовчав. — Вона майже не буває на людях, — продовжив імператор. — Дивиться так, ніби знає про тебе більше, ніж ти сам. І, якщо чесно, я не впевнений, що хочу бачити такий погляд щоранку.

— Вона розумна та вірна.

— У цьому я не сумніваюся.

— Амбітна, — голос Лакана був сталевим, у ньому не було жодних сумнівів.

Імператор трохи помовчав.

— Оце мене якраз і турбує, — усміхнувся імператор, але вже з тінню серйозності в голосі, що свідчила про те, що він справді обдумував цю пропозицію. — Та я подумаю. Дякую, старий друже.

Маомао опустила погляд та відчула, як кров вдарила в скроні, пульсуючи від несподіваного викиду адреналіну. Коли кроки імператора стихли, Маомао ще кілька секунд не рухалася. Потім подивилася на матір.

— Він сказав, що я йому не подобаюся.

Фенсянь прикрила рот рукою, приховуючи усмішку.

— Він сказав, що ти йому не підходиш.

— Це ще гірше.

— Маомао.

— Що?

— Не роби нічого дурного.

Маомао невинно моргнула.

— Я нічого не робила.

Фенсянь подивилася на неї.

— Поки що.

В голові уже виростав план, що охоплював усі можливі сценарії. Вперше — ім’я її прозвучало в цій грі. Вперше — ворота почали відкриватися, і вона вже бачила, як прослизне крізь них.

«Я не в його смаку? Нічого. Мене не треба смакувати. Мене треба боятись.»

***

У кімнаті було занадто тихо. Мовчазне потріскування пахощів, що звивалися тонким димком, не рятувало від цієї напруги. Маомао ходила від вікна до столу і назад. Вона вже втретє проходила той самий шлях.

Служниці старанно робили вигляд, що не помічають. Лише мовчки стоять в кутку, опустивши голови.

Маомао повернулася до дзеркала. На туалетному столику лежали гребінець, кілька шпильок, маленька коробочка пудри й флакон із пахощами. Звичайні речі. Нічого особливого. Її думки вирували навколо Імператора та його слів, які змогли зачепити її гордість. Саме це її дратувало. Вона поправила пасмо волосся.

« Я не в його смаку…» Вона знову подивилася на своє відображення. Висока та витончена постать, довге густе волосся, зібране зі смаком у зачіску, яка відкривала тонку шию. Макіяж не яскравий, лише влучно відкреслює її красу — легкий блиск та рум’янець. Красуня, без сумніву, вона це знала. Її краса не була пишною та кричущою, навпаки, вона розкривалася повільно, вражаючи своєю досконалістю та силою.

— Не підходжу? — Маомао нахилила голову.

Можливо. Якщо він шукав тиху й покірну дівчину, яка усміхатиметься в потрібний момент і говоритиме те, що від неї хочуть почути, тоді справді не підходить.

Вона взяла гребінець. Провела ним по волоссю один раз. Другий. На третьому зубець зачепив пасмо.

— Ай.

Маомао сердито подивилася на гребінець. Служниця поруч ледь не засміялася, але вчасно прикусила губу. Маомао це помітила.

— Смієшся?

— Ні, пані.

— Підійди.

Служниця зблідла.

— Пані?

— Я сказала підійди.

Вона знову подивилася в дзеркало. Красу вона ніколи не вважала особливою заслугою. Просто ще одна річ, яку можна використати, якщо потрібно.

«Я краща за них. Я краща за будь-яку з них. Ліхуа була м’якою, її краса швидко зів’яла. Ґьокуйо — занадто чутливою. А я — гостра. Я не квітка, яку можна зірвати та викинути.» Ці думки розпалювали її рішучість. Але імператор не бачив цього. Він відмовився. Його сміх, його легковажність, його нездатність розгледіти справжню силу — це дратувало її.

Вона відкрила маленьку коробочку і її пальці завмерли. Пудра. Третя. Дві інші вже давно пішли з її рук разом із подарунками для придворних посередниць. Маомао добре пам’ятала, кому вони дісталися. Ліхуа та Ґьокуйо. Тепер вона була єдиною людиною в палаці, яка знала, звідки все почалося.

Раптом вона зірвалася. Схопила цю дорогоцінну іграшку і не замислюючись, розсипала її вміст на голову служниці. Пудра вкрила волосся і обличчя дівчини.

— Подивись на себе, — холодно сказала Маомао. — Ти ж навіть не відреагувала. Може, я вже отруїла тебе, а ти стоїш, як лялька.

Служниця підняла очі.

— Ви…

Дівчина явно не знала, що відповісти. Її обличчя застигло від жаху.

— Прибери це.

— Так, пані.

Дівчина почала обережно витирати волосся. Маомао відвернулася. Цей маленький акт жорстокості не приніс їй бажаного задоволення. Вона подивилася на пудру — зберігати такі докази у власній кімнаті було трохи небезпечно. А позбутися її, отруївши одну з своїх служниць — пудра цього не коштувала.

Вона не була смертельною одразу. Але якщо використовувати її щодня… крихітними дозами… шкіра блідне, кров густіє, серце сповільнюється. Це була не отрута в класичному розумінні. Це було повільне згасання, що імітувало природне виснаження. Ідеальний злочин, без видимих слідів. До того ж, вона змогла позбутися тих коробочок, які були подарунком, і ніхто не знайде їх в кімнатах покійних наложниць.

«Мені не потрібні отрути. Я — отрута.» Вона згадала розмови з матір’ю. Фенсянь, з її спокоєм і бездонними знаннями про рослини, завжди без зайвих питань передавала дочці свої знання, наче розкриваючи таємниці самої природи. Але найбільше Маомао запам’ятала ім’я: Луомен.

Дядько Лакана. Той, кого вигнали з палацу, а потім майже перестали згадувати. Його спеціалізацією була саме медицина. І він завжди охоче ділився своїми знаннями.

Маомао сіла за стіл. У голові поступово склалася одна думка. Вона взяла аркуш. Перо залишило темну краплю на папері.

Маомао поморщилася, відсунула аркуш убік і взяла новий. Цього разу писала повільніше. Лист вийшов коротким, без зайвих слів. Адресат — її союзниця в Північному крилі палацу. Жінка, яка носила в собі багаторічну злість і мала пристрасть до отрут. Та, яка свого часу багато чого навчилася у Луомена й мала доступ до речей, про які вголос краще було не говорити.

Маомао перечитала написане. «Мені потрібен афродізіак. Найкращий. Для найгіршого з чоловіків.»

Запечатала лист, акуратно притиснувши до воску сигнет — знак Ла, але модифікований. Вона трохи змістила один елемент печатки — настільки, щоб людина, яка не знала її особистого знаку, нічого не помітила.

Маомао відкинулася на спинку стільця. Вона подивилася на запечатаний лист. Потім — на власні руки. Вони були чистими.

«Я не належу імператору. Але він належатиме мені.» Це була її найвища мета.