Фанфіки
Додати фанфік | Додати розділ | Додати Оріджинал | Додати розділ до Оріджинала |
Stories
6 938
Words
24,0 M
Comments
9 362
Reading
83 d, 7 h
-
В світі, який карає кожного, хто порушує божественні закони, мутаціями тіла, існують люди, які мають виборювати право на життя інших, все більше наближаючи самих себе до стану монстра. Лейла, що мріяла стати святою, тому намагається зробити багато добрих справ і не очорнити себе в процесі, зрозуміти як же працюють закони цього світу, і чому вони такі неочевидні та не доступні кожному. -
-
Після зізнання Хікару в почуттях Йошікі не може заснути. Він виходить вночі на пляж, щоб трохи над усім подумати, але зовсім скоро у нього з’явиться можливість на власному досвіді відчути, що мав на увазі Хікару. Одного дня він навіть сам нападе на друга, як багато разів нападали на нього.- 1,2 K • Гру 7, '25
- 1,1 K • Гру 7, '25
- 1,2 K • Гру 7, '25
-
-
Після того вечора їх ніхто не бачив. Це моя АУ де Карасуно не розпалась а всі хто були в команді залишились. АУ де команди дружать та проводять час разом, особливо коли у них відпустки. В моїй АУ команду дуже зблизилися один з одним. Всі вони стали близьбкими друзями. - Мене звати Тока Кришима. Мені вісімнадцять. Я живу в Місоті. Маленькому, тихому містечку, де час, здається, тече повільніше, ніж у будь-якому іншому місці. Це місто, де тиша звучить голосніше, ніж будь-які слова. Тут немає гучних клубів чи кінотеатрів, немає людних вулиць, залитих неоновими вогнями. Тут навіть вітер рухається повільно, ніби йому теж нікуди поспішати. Єдине місце, де відчуваєш, що світ може бути іншим, куди можна втекти від сірості буднів, озеро, яке всі називають «Блакитне око». Коли я дивлюся на нього, то думаю якщо придивитися достатньо довго, може, воно віддзеркалить небо, в якому я хотіла б жити. Його глибина мов таємниця, яку воно нікому не розкриває, навіть тим, хто приходить сюди щодня. Я живу з бабусею та дідусем, Аято та Кохаро Кришима. Наш двоповерховий будинок стоїть майже в центрі міста. На першому поверсі маленький магазин із дрібничками та гараж, на другому наш теплий дім, де завжди пахне свіжозавареним чаєм. Але так було не завжди. Колись ми мешкали в Токіо, у п’ятнадцятому кварталі, та одного дня через борги моєї матері нам довелося залишити все й переїхати сюди. Я пам’ятаю той день до дрібниць він змінив моє життя назавжди. Про батька я не знаю нічого. Мати залишилася в Токіо, будуючи своє життя без мене. На мій вісімнадцятий день народження вона подзвонила лише для того, щоб сказати, що я її найбільша помилка. Після цього я більше не чекаю дзвінків. Відтоді й до цього дня моїм світом були бабуся та дідусь. Вони дали мені все, що мали, і навіть більше. З повноліттям я отримала свободу, ту про яку багато хто мріє. Жити, як хочеш, гуляти з ким хочеш, ходити куди заманеться, залишатися в кого завгодно, повертатися тоді, коли заманеться. Але для мене ця свобода виявилася порожньою. Свобода… Чому ж вона така холодна? У мене є лише одна близька подруга, Інно. Вона працює й уже давно живе зі своїм хлопцем Брендоном, тож бачимося ми рідко. Коли я пишу їй: «Давай зустрінемося», вона відповідає «Не можу. Робота. Може, наступного тижня?» І цей «наступний тиждень» завжди десь попереду. Я навчаюся на фотографа. Моє навчання непостійне, більшість пар проходить онлайн, екзамени завжди перед канікулами, а решта занять займає лише кілька днів на тиждень. Інколи думаю, що екран монітора бачу частіше, ніж людей. Можливо, я теж перетворююсь на фотографію: статичну, без руху, без життя. І хоча я можу робити все, що заманеться, життя стало настільки безбарвним, що єдина моя справжня розвага це мотоцикл Kawasaki 250. Я купила його після зими, коли отримала права та назбирала гроші, працюючи в магазині. За свою роботу я отримую невелику зарплатню, але саме завдяки їй змогла здійснити цю мрію. Коли їду трасою, вітер б’є по тілу, і тоді мені здається, що я тікаю. Але від чого? Та навіть із мотоциклом дороги моїх днів залишаються самотніми. Іноді я зупиняюся посеред дороги, знімаю шолом і дивлюся вдалечінь. Немає з ким поділитися думками, немає тих, хто почув би мене до кінця. Іноді здається, що моє життя це безкрая траса, якою я їду сама, не знаючи, де зупинюся. Може, колись хтось поїде цією дорогою разом зі мною. А поки що тільки я, асфальт і нескінченний шум мотор.
-
Вона колись сказала правду і покарала його вироком. Він повертається з помстою — холодною, точною, як стерильна кімната. Та що ближче він підбирається, то виразніше інше: помста лиш привід торкнутися того, кого він насправді ненавидить у собі. Вона вчиться не тікати від страху, а називати його поіменно; він — дивитися у власну темряву й не брехати, що це лише бруд на чужих руках. «Хлорка…- 1,3 K • Жов 12, '25
- 3,3 K • Жов 15, '25
- 1,2 K • Жов 15, '25
-
-
Одна поїздка. Один вечір. Один погляд — і її життя більше не належить їй. Аріадна Моретті — молода архітекторка, яка прилетіла до Італії на відпочинок. Але помилкове запрошення на закритий захід відкриває двері у світ, де кожен усміхнений погляд може виявитися останнім, а кожна маска приховує справжнє обличчя хижака. -
Знаєш, які з нас, носять титул найкращого брехуна в світі? Не знаєш? Тоді сідай зручніше на моє підвіконня, я загорну тебе в теплу ковдру, наллю смачного чаю і почну свою історію. Але пообіцяй, що будеш слухати уважно. Обіцяєш?- 1,0 K • Вер 7, '25
-
- — …Ти ж знову просто намагаєшся втертися мені в довіру, так? — Джон нарешті порушує тишу. І раптово усміхається. Усміхається неминучому.
-
Вона – вампірка, яка живе серед людей, але не забуває, хто вона є. Вона полює по-звірячому – спокушає, заворожує, бере тільки те, що потрібно. Все під контролем… Поки що не зустрічає Його. Він людина, яка не піддається. Його кров тягне її, але ще більше тягне його воля. І вона не може вирішити – убити його, врятуватися від почуттів чи… здатися.- 814 • Лип 11, '25
- 1,3 K • Лип 11, '25
- 1,4 K • Лип 11, '25
-
- Previous 1 … 10 11 12 Next
