Розділ 5 – В гостях

По поверненню до села хлопці хотіли звернутись до Пані Куребаяші. День уже перевалив за обідню пору. Вони йшли пліч-о-пліч і котили поруч велосипеди. Йошікі боявся, що через його ситуацію з фрагментом Хікару рано чи пізно постраждає. Тепер, після злиття не було найменшої надії, що “шматочок” разом з його силою вийде повернути власнику.

Хікару тепер, хоч і залишався умовно безсмертним, був зовсім ослабленим. Він, у свою чергу, переживав, що частинка його нашкодить Йошікі зсередини, а може навіть поглине його душу. Хлопці прагнули знати відповіді на свої питання і йшли до єдиної людини, яка могла щось знати. Тепер вони вже були під самим домом жінки.

— Хух, втомився я. Сподіваюсь, що вона вдома і ми не дарма їхали, — почав жалітися Хікару.

— Угу, — відповів з деяким невдоволенням у голосі Йошікі. Від спеки чубчик зібрався в мокрі довгі пасма, що липли до обличчя.

— Гадаю, вона буде рада нас бачити. А от новини їй не сподобаються. Ми ж тепер взагалі наче одне ціле, хе-хе, — Хікару трохи покопирсався в кишені і заколов Йошікі чубчик.

Через спеку Йошікі не побачив у словах жодного підтексту або просто не захотів приділяти цьому зайву увагу.

— Думаю, вона вже звикла. Коли ми востаннє слухались її порад? — відповів Йошікі та витер чоло. — Та ніколи. З моменту, як я її тільки зустрів, вона просила мене не зв’язуватись із тобою. Я не зміг. Ми обидва насправді дуже самотні. Хікару, ти завжди був у мене єдиним. Я ні з ким більше не спілкуюсь.

Вони поставили свої велосипеди.

— Хе-хе, чуваче, ти знову зізнаєшся мені?

— Пф, і не мрій, — промовив Йошікі з легкою посмішкою і розкуйовдив волосся Хікару. — Скільки ти ще збираєшся стояти? Ходімо всередину.

Йошікі повернувся і підніс руку до дзвінка. Перед ними постав високий усміхнений чоловічий силует. Усі троє вже не раз бачились, але від цього ситуація не стала кращою. Хлопці могли бачити відображення власних шокованих облич у чорних лінзах окулярів.

— Ох, подивіться, хто це до нас завітав. Ріє, чому не сказала, які в тебе цікаві друзі?

— … — Хікару мовчав і не рухався. Його очі знов почервоніли та пильно вдивлялись у чоловіка. З шиї почали витікати загрозливі візерунки.

— Що ви зробили з Пані Куребаяші? Та що вам від нас треба?! — заволав Йошікі.

Знову він! Чому? Чому? ЧОМУ?! Чому ми не можемо просто жити спокійно…

Страх і відчай змусили все тіло хлопця напружитись. У грудях закопирсалось дивне відчуття. Він скрипнув зубами і поглянув перед собою.

— Мене Танака звати, — чоловік звернувся до Хікару. — А ти — Нанукі, тобто Мозкоїд. Щодо хлопця… Як його звати?

— Йошікі, назад! — скомандував Хікару. Він готувався напасти.

— Цуджінако, дай хлопцям зайти. Я впевнена, все можна вирішити мирно, — Куребаяші з’явилась позаду Танаки і поклала йому руку на плече. — Вони все-таки мої гості, некультурно на них нападати.

— Прошу, проходьте, — Танака пропустив їх у дім і пішов слідом. Меча та хом’яка ніде не було видно.

Хікару помітив це і заховав істинну подобу назад під шкіру. Мить повагавшись, вони зайшли всередину. Йошікі обережно йшов та думав.

Я не можу допустити, щоб він постраждав чи потрапив до рук Танаки. Мені треба щось зробити, щоб він більше не переймався і зосередився на собі. Хоча Хікару впертий, він навіть так буде лізти поперед батька в пекло.

Усі четверо сиділи за столом. Напруга густо витала в повітрі. Хікару переводив погляд з Танаки на Куребаяші і назад. Першою тишу порушила Пані:

— Вибачте, хлопці, я не знала, що за вами полює мій син. Він працює на “Компанію”. Я вже багато років його не бачила, навіть не знала, що він тут, — у голосі жінки чулось явне хвилювання та провина.

— Що таке ця “Компанія”? — поцікавився Йошікі.

— Якщо можна так сказати, це організація, яка полює на все, що в людей прийнято називати нечистю, — підібрала слова Пані після паузи.

— Гаразд, то що хоче від нас ця “Компанія”? — продовжив хлопець.

— Компанія хоче захопити Мозкоїда, але в мене є й особисті мотиви, — повідомив спокійний голос Танаки.

— Чого ви хочете? Для чого він “Компанії”? — не втримався Йошікі. Він відчував, що все виявляється набагато складніше, ніж вони думали.

— Все дуже просто, я хочу загадати бажання, — зізнався чоловік.

— Яке бажання? — нарешті втрутився Хікару.

— Нічого з цього не буде! Ви не заберете Хікару, і він не буде виконувати жодних бажань! — Йошікі перехилився через стіл, зірвавшись на крик.

Я не дозволю. Я його не кину, не залишу, не віддам. Він мій…

— Боюсь, що у нього не буде вибору. “Компанія” розшукувала Мозкоїда вже близько 300 років. Тепер вони його так просто не відпустять. Я тому доказ, — без зайвої уваги до поведінки хлопця промовив Танака. Тон став ще менш зацікавленим. Він потягнувся і встав з місця. — А тепер, хлопці, вибачайте, в мене обмаль часу. Я забираю тебе і твого “друга”.

— Сину, зачекай. Навіщо ти все це робиш? Вони ще молоді хлопці, — услід підхопилась на ноги Куробаяші.

— Хлопців тут нема. Один — монстр у чужому тілі, інший колись був людиною, але тепер він і сам мало чим відрізняється від Мозкоїда. Не кажи, що не помітила, наскільки вони змішались. “Компанія” чекала на одного, але доведеться забрати обох. Мозкоїд поєднав частину себе з душею цього юнака.

— Ох, хлопці… Як мені з вами бути? — почувся відчай жінки. — Ой, не хотіла я цим займатись, але, може, спробую їх роз’єднати?

— Поки нема потреби, — Танака звучав трохи задоволено своїм планом.

Що робити? Що робити?

Відчуття в грудях посилилось, і крізь сорочку почали визирати вже знайомі візерунки.

Хікару занервував.

— Йошікі, ти що робиш? Зупинись, будь ласка.

Йошікі був у збентеженні. Частина Хікару в його тілі прагнула нападу. Тіло не витримувало такої напруги, руки неконтрольовано тряслися. Ще зовсім нова сила в його тілі брала гору. Щось схоже на тваринний інстинкт диктувало свої правила. Думки, які ніколи б раніше не з’явились у нього в голові, тепер виникали одна за одною.

Якщо я вб’ю його, то ніхто більше не буде в небезпеці принаймні найближчий час. А може зробити вигляд, що нападаю на Пані Куробаяші?

— Йошікі, твої очі!

Хлопець, що весь цей час міцно тримався руками за край столу, остаточно перехилився з сильним ривком. Посуд розлетівся в усі сторони. Куребаяші та Танака рефлекторно відійшли.

— Відпусти! — прошипів Йошікі, не в змозі поворухнутись.

— Ні. На сьогодні з тебе досить, ти ж собі в першу чергу нашкодиш, — з неочікуваною ніжністю та болем у погляді відповів Хікару.

Руки міцно тримали Йошікі нерухомим, а вся сутність, що виходила з його тіла, перехоплювалась ідентичними візерунками Хікару. В цей момент вони виглядали як єдиний живий організм.

Борсання поступово спинились. Одна з рук, що тримала хлопця, піднялась вище, щоб закрити сутність всередині. Ніжні, але досі сильні рухи призвели до миттєвої реакції. Тіло Йошікі обм’якло, він безсило висів в обіймах Хікару.

Це вже занадто. Коли це я дозволяв себе так лапати?!

Хікару нарешті відірвав погляд від юнака і, все ще тримаючи його в руках, поглянув на Танаку. Ідентичне, як мить тому в погляді Йошікі, червоне світло пробиралось в саму душу. Мисливець у відповідь лише здійняв руки і повільно заплескав у долоні.

— Добре. Дуже добре! — з уже явним захопленням захихотів Танака.

Це було останнє, що чув і бачив Йошікі. Усім тілом поширився ниючий біль, що розтікався від долоні Хікару на грудях.

— Ах… Боляче… — прошепотів ледь чутним голосом хлопець.

Мозок нарешті здався, і останні проблиски свідомості покинули його розум і тіло. Страшний гул у голові, як спів тисячі цикад, піднявся і затих.