Розділ 5 – В гостях

По поверненню до села хлопці хотіли звернутись до Пані Куробаяші. День вже перевалив да обідню пору. Вони йшли пліч-о-пліч і котили поруч велосипеди. Йошікі боявся, що через його вчинок Унукі рано чи пізно постраждає. Тепер, після злиття частинки з його тілом, не було найменшої надії, що “шматочок” разом з його силою вийде повернути власнику.

Унукі тепер хоч і залишався умовно безсмертним, був зовсім ослабленим. Він в свою чергу переживав, що частинка його нашкодить Йршікі зсередини, а може навіть поглине його душу. Хлопці прагнули знати відповіді на свої питання і йшли до єдиної людини, яка могла щось знати.

– Хух, втомився я. Сподіваюсь, що вона вдома і ми не дарма їхали. – Почав жалітись Унукі.

– Угу. – Відповів з деяким невдоволенням в голосі Йошікі. Від спеки чубчик зібрався в мокрі довгі пасма, що липли до обличчя.

– Гадаю вона буде рада нас бачити. А от новини їй не сподобаються. Ми ж тепер, як дві нероздільні половинки хе-хех.

Через спеку Йошікі не побачив у словах жодного підтексту, або просто не захотів приділяти цьому зайву увагу.

– Думаю, вона вже звикла. Коли ми востаннє слухались її порад? – Відповів Йошікі та витер чоло. – Та ніколи. З моменту, як я її тільки зустрів, вона просила мене не зв’язуватись із тобою. Я не зміг. Ми обидва насправді дуже самотні. Хікару був моїм єдиним другом, а тепер в мене є тільки ти.

Вони нарешті прийшли і поставили свої велосипеди.

– Хе-хе, чуваче, ти знову зізнаєшся мені? – Унукі трохи покопирсався в кишені і заколов Йошікі чубчик.

– Пф, і не мрій. – Промовив Йошікі з легкою посмішкою і розкуйовдив волосся Унукі. – Скільки ти ще збираєшся стояти? Ходімо всередину.

Йошікі повернувся і підніс руку до дзвінка. Перед ними повстала висока усміхнена чоловіча фігура. Всі троє вже не раз бачились, але від цього ситуація не стала кращою.

– Ох, подивіться, хто це до нас завітав. Ріє, чому не сказала, які в тебе цікаві друзі?

– … – Унукі мовчав і не рухався. Його очі знов почервоніли та пильно вдивлялись в чоловіка. З шиї почали витікати загрозливі візерунки.

– А-а-а! Та що вам від нас треба?! – Заволав Йошікі.

Знову він! Чому? Чому? ЧОМУ?! Чому ми не можемо просто жити спокійно…

Страх і відчай змусили все тіло хлопця напружитись. В грудях закопирсалось дивне відчуття. Він скрипнув зубами і поглянув перед собою.

– Мене Танака звати. – Чоловік звернувся до Унукі. – А ти – Нанукі, тобто Мозкоїд. Щодо тебе хлопче… – Темні окуляри повернулися до юнака поруч. – Як тебе звати?

– Йошікі, назад! – Скомандував Унукі. Він готувався напасти.

– Цуджінако, дай хлопцям зайти. Я впевнена все можна вирішити мирно. – Куребаяші з’явилась позаду Танаки і поклала йому руку на плече. – Вони все таки мої гості, не культурно на них нападати.

– Прошу, проходьте. – Танака пропустив їх у дім і пішов слідом. Меча та хом’яка ніде не було видно.

Унукі помітив це і заховав істину подобу назад під шкіру. Мить повагавшись вони зайшли в середину. Йошікі обережно йшов та думав.

Унукі знову мене захищає. Я не можу допустити, щоб він постраждав чи потрапив до рук Танаки. Мені потрібно якось оволодіти силою тієї частинки, щоб він більше не переймався і зосередився на собі. Хоча Унукі впертий, він навіть так буде лізти поперед батька в пекло.

Усі четверо сиділи за столом. Напруга густо витала в повітрі. Унукі переводив погляд з Танаки на Куробаяші і назад. Першою тишу порушила Пані.

– Вибачте хлопці, я не знала, що за вами полює мій син. Він працює на “Компанію”. Я вже багато років його не бачила, навіть не знала, що він тут. – У голосі жінки чулось явне хвилювання та провина.

– Що таке ця “Компанія”? – Поцікавився Йошікі.

– Якщо можна так сказати, це організація, яка полює на все, що в людей прийнято називати нечистю. – Підібрала слова Пані після павзи.

– Гаразд, то що хоче від нас ця “Компанія”? – Продовжив хлопець.

– Компанія хоче захопити Мозкоїда, але в мене є і особисті мотиви. – Повідомив спокійний голос Танаки.

– Чого ви хочете? Для чого він “Компанії”. – Не втримався Йошікі. Він відчував, що все виявляється набагато складніше, ніж вони думали.

– Все дуже просто, я хочу загадати бажання. – Зізнався чоловік.

– Яке бажання? – Нарешті втрутився Унукі.

– Нічого з цього не буде! Ви не заберете Унукі і він не буде виконувати жодних бажань! – Йошікі перехилився через стіл зірвавшись на крик.

Я не дозволю. Я його не кину, не залишу, не віддам. Він мій…

– Боюсь, що у нього не буде вибору. “Компанія” розшукувала Мозкоїда вже близько 300 років. Тепер вони його так просто не відпустять. Я тому доказ. – Без зайвої уваги до поведінки хлопця промовив Танака. Тон став ще менш зацікавленим. Він потягнувся і встав з місця. – А тепер, хлопці, вибачайте, в мене обмаль часу. Я забираю тебе і твого “друга”.

– Сину, зачекай. Навіщо ти все це робиш? Вони ще молоді хлопці. – В слід підхопилась на ноги Куробаяші.

– Хлопців тут нема. Один – монстр в чужому тілі, інший колись був людиною, але тепер він і сам мало чим відрізняється від Мозкоїда. Не кажи, що не помітила наскільки вони змішались. “Компанія” чекала на одного, але доведеться забрати обох. Мозкоїд поєднав частину себе з душею цього юнака.

– Ох, хлопці… Як мені з вами бути? – Почувся відчай жінки. – Ой не хотіла я цим займатись, але може спробую їх роз’єднати?

– Нема потреби. Так навіть краще. Монстр тепер ослаблений і його буде легше схопити. – Танака звучав трохи задоволено своїм планом.

Що робити? Що робити? 

Відчуття  в грудях посилилось і кріз сорочку почали визирати вже знайомі візерунки.

Унукі занервував.

– Йошікі, ти що робиш? Зупинись будь-ласка.

Йошікі був у збентеженні. Частина Унукі в його тілі прагнула нападу. Тіло не витримувало такої напруги, руки неконтрольовано тряслися. Ще зовсім нова сила в його тілі брала гору. Щось схоже на тваринний інстинкт диктувало свої правила. Думки, які ніколи б раніше не з’явились у нього в голові тепер виникали одна за одною.

Якщо я вб’ю його, то ніхто більше не буде в небезпеці принаймні найближчий час. А може зробити вигляд, що нападаю на Пану Куробаяші?

– Йошікі, твої очі!

Хлопець, що весь цей час міцно тримався руками за край столу, остаточно перехилився з сильним ривком. Посуд розлетівся у всі сторони. Куробаяші та Танака рефлекторно відійшли.

– Відпусти! – Прошипів Йошікі не в змозі поворухнутись.

– Ні. На сьогодні з тебе досить. – З неочікуваною ніжністю та болем в погляді відповів Унукі.

Руки міцно тримали Йошікі нерухомим, а вся сутність, що виходила з його тіла перехоплювалась ідентичними візерунками Унукі. В цей момент вони виглядали, як єдиний живий організм.

Борсання поступово спинились. Одна з рук, що тримала хлопця піднялась вище, щоб закрити сутність всередині. Ніжні, але досі сильні рухи призвели до миттєвої реакції. Тіло Йошікі обмякло, він безсило висів у обіймах Унукі.

Це вже занадто. Коли це я дозволяв себе так лапати?!

Унукі нарешті відірвав погляд від юнака і все ще тримаючи його в руках поглянув на Танаку. Ідентичне, як мить тому в погляді Йошікі, червоне світло пробиралось в саму душу. Мисливець у відповідь лише здійняв руки і повільно заплескав у долоні.

– Добре. Дуже добре! – З вже явним захопленням захихотів Танака.

Це було останнє, що чув і бачив Йошікі. Усим тілом поширився ниючий біль, що розтікався від долоні Унукі на грудях.

– Ах… Боляче… – Прошепотів ледь чутним голосом хлопець.

Мозок нарешті здався і останні проблиски свідомості покинули його розум і тіло. Страшний гул в голові, як спів тисячі цикад піднявся і затих.