Розділ 6 – Рятівна угода

Йошікі різко підкинувся, як від страшного сну. Він хотів, щоб це був лиш сон.

Де Хікару? З ним усе гаразд? Я підвів його… Чому я завжди такий?

Він лежав на ліжку. Тіло відчувало, що це не його кімната, не його постіль. Приміщення було в глухій темряві. Світла з вікна не вистачало, щоб усе добре роздивитись. Йошікі здалось, що кімната зроблена як дитяча.

— Де я? — Серце закалатало.

— Ох… Ти вже отямився? Ми досі вдома у Пані Куребаяші, — заговорив Хікару.

— Хікару?  — Йошікі сів і поглянув убік, звідки долинав голос. — З тобою все гаразд? Де Танака? Він тобі нічого не зробив?

— Він уже пішов. Ми з ним… уклали угоду, — тихо зізнався той.

Серце обірвалося і впало в п’яти. Йошікі розумів, що нічим хорошим це не закінчилось.

— Яка ще угода? Чому тут темно? Увімкни світло, дай я на тебе погляну.

Я хочу бачити, що він цілий і неушкоджений.

— Не треба, Йошікі, заспокойся і відпочинь. Я потім усе тобі поясню.

Провина явно забарвила тон Хікару. Йошікі це не пропустив повз увагу.

Чому він не хоче, щоб я його бачив?

— Що він з тобою зробив? — зі злістю в тоні промовив Йошікі та зашурхотів ковдрою.

— Йошікі, ти тільки не нервуй…

— Досить відходити від відповіді, Хікару! Скажи прямо!

Після цих слів хлопець підійшов так, щоб тьмяне вечірнє світло осяяло його обличчя. Хікару плакав. Сльози текли швидше, ніж він встигав їх витирати. На перший погляд він був у порядку.

Лише Хікару знав, що насправді це були сльози щастя.

— Пробач мені. Я понад усе боявся за твою безпеку.

Йошікі ретельно розглядав його з ніг до голови в пошуках травм чи ознак, які все пояснять. Він підвівся і підійшов ближче. Від незнання, чим саме пожертвував Хікару, його серце розривалось. Йому хотілось одночасно вдарити та втішити це дитя в дорослому тілі. Йошікі охопив його обличчя долонями і повертав туди-сюди. Коли трохи заспокоївся, то протер великими пальцями вологі від сліз щоки.

Ти не повинен був укладати ніяку угоду. Ти не повинен страждати заради мене, це я мав про все подбати. Дурень.

— Просто скажи… — Йошікі не відривав від Хікару погляду.

Вони стояли так близько, що майже торкались носами.

— Я дещо дав йому і виконав бажання, — голос Хікару змінився на підбадьорливий, але досі з відтінком провини. — Тепер, якщо будемо обережні, то “Компанія” не знайде нас ще довго.

— Що ти йому дав? — з переляку Йошікі трохи відсахнувся і ступив крок назад. Дистанція між ними знову стала відчутною.

— Танака попросив фрагмент, який злився з твоїм тілом. Разом із виконаним бажанням він погодився б владнати справу з “Компанією” на деякий час, — Хікару мовчав і досі ледь схлипував. — Розумієш, я не міг на таке погодитись. Ти міг померти. Твоя душа могла розлетітись від спроби її розділити. Хоча залишати її також не дуже безпечно…

— І що ж ти тоді зробив?

— Пані Куребаяші відвела мене убік поговорити. Вона дуже уважно вдивлялась у твоє тіло весь цей час і сказала, що там є ще третій фрагмент душі. Не твій і не мій.

— Що? — Від цих слів страх Йошікі змінився шоком.

— Вона дуже довго пробула наодинці з тобою в цій кімнаті. Сама відділяла той фрагмент. Частина чиєїсь іншої душі відгукнулась і спокійно відокремилась. Вона пізніше передала його Танаці. Це був якийсь дуже старий артефакт. Після того я виконав бажання, Танака пішов задоволений.

— Яке бажання?

— Я пообіцяв не говорити нікому, але це дрібниці, повір мені, — сповнені надії, досі вологі очі підкреслювала щира посмішка Хікару.

— Так чия ще душа була в мені? Звідки вона взялась? — прийшовши остаточно в норму, продовжив ставити питання Йошікі.

— Я думав, що це ти мені розкажеш, — трохи ревнивим тоном відповів той. Він глянув на хлопця червоними вогниками. — Я ще в лісі просив тебе ні на кого, окрім мене, не дивитись. Йошікі, мені й самому тепер цікаво, звідки ж у тебе ще чиясь душа.

— Я-я не знаю, правда. Я ніколи не зустрічав монстрів, окрім тебе. Яка була на вигляд та душа? — трохи занервував юнак.

— Гм-м-м. Куребаяші казала щось про дрібні кольорові кульки.

— Кульки? — Йошікі задумався і наче щось згадав. Його очі трохи округлились. — Щось типу намистин?

— Ага, так! Вона сказала “намистинки”. Зачекай… Ти ж щось знаєш?

— Ми тоді поїхали до океану, і я вийшов на пляж посеред ночі. Мені трапилось під ногами намисто, і я поклав його собі в кишеню до шматочка. Вибач, я не подумав, що щось може статись.

— І як воно опинилось в тобі? Теж злилося?

— Так і було… Намисто спершу, напевно, поєдналось з частинкою тебе. Коли я вдягнув фрагмент на шию, він тоді вже був з ними єдиним. Я не був певен, тоді подумав, що вони могли десь загубитись. Напевно тому він був такий теплий, — Йошікі не знав, якої реакції чекати на свої слова, і дико нервував.

Він опустив голову і за звичкою сховав очі за пасмами волосся. Насправді Йошікі й сам не знав, як реагувати на свою ідею. В цей момент він збагнув ще дещо.

Зачекай, може це…

— Хікару, ти казав, що те село, в якому ми були тоді, — примарне?

— Угу, ну так. А що? — Хікару не розумів, до чого той хилить.

— Пляж же недалеко від нього. Там могло щось опинитися з того примарного містечка?

— Хм-м… Ну, напевно, що так.

— І ти казав, що там не тільки звичні привиди. Там були живі предмети? Ти мав на увазі Цукумоґамі*?

* Цукумоґамі — вид японського духу. Згідно з Цукумоґамі-емакі, цукумоґамі походить від артефактів або речей, що досягли віку ста років і через те стали живими або свідомими. Будь-який об’єкт цього віку, від меча до іграшки, може стати цукумоґамі. Цукумоґамі є духами та надприродними істотами, на відміну від зачарованих речей.

— Цукумоґамі? — Хікару трохи покопирсався в пам’яті в пошуках значення цього слова. — Ти натякаєш, що те намисто може бути привидом?

— Угу, тоді все сходиться.

— Ну, напевно. Я б спитав у Куребаяші, але тепер не знаю, чи можемо ми їй довіряти, — прошепотів Хікару.

— Хоч Танака і її син, але вона, схоже, все одно допомогла нам. Гадаю, можна спитати, — пошепки відповів Йошікі.

Тук-тук. Двері трохи прочинились, і всередину якраз зазирнула жіночка.

Про вовка промовка…

— Йошікі, ти вже прокинувся? Хікару, напевно, тобі все вже розповів. Як ти почуваєшся? — заговорила ніжним голосом.

Йошікі у відповідь схилився, виражаючи вдячність. — Так, зі мною вже все гаразд.

— Вже темно, дякую вам і вибачте. Ми вже підемо, — поспішив Хікару.

— Нічого, хлопці. Не переживайте. Це я маю перепрошувати за весь цей клопіт, — з посмішкою продовжила вона.

Вже за пару хвилин хлопці зібрались і покинули будинок, ще раз попрощавшись. Нарешті опинившись на свіжому повітрі, останні нотки напруги розвіялись. Захід сонця фарбував шкіру в рожевий відтінок. На плечі тиснула неймовірна втома.

— Хікару.

— Що таке, Йошікі?

— Не лякай мене більше. Я думав, що ти віддав йому якусь частину своєї сутності чи тіла.

— Добре, Йошікі. Вибач, я був дурнем.

Не очікуючи такої прямоти, хлопець розгубився.

— Забий.