Бідний Сем

Лондон. Сучасність.
Я почула чи то хрип, чи то стогін. Не бачила очей Сема, але точно знала — вони майже вилетіли з орбіт.
— Що ти? Що ти робиш? Зупинись! Ти що, божевільна? — закричав він.
Мені, звісно, байдуже. Я міцніше притиснулася до його шиї і ковтнула ще ковток свіжої крові. Все було, як завжди: спочатку шок, потім прохання зупинитись, далі паніка, спроба вирватися — а потім знову шок і, нарешті, повне прийняття неминучого. Я зупинилась, облизала струйку крові, що стікав по губах. Дуже смачно. Вдихнула свіжого ранкового повітря. Затримуватися не можна — ось-ось зійде це прокляте сонце.
— Що це було? Ти справді не у своєму розумі! — Сем досі кричав.
— Вибач, милий, — я нахилилась до його шиї і ніжно поцілувала. Потім прошепотіла йому на вухо: — Хочеш, розповім тобі казку?.. Ні? А все одно, я розповім. Я говорила спокійно, майже ласкаво:
— Колись дуже давно, у маленькому містечку, повному добрих людей, оселилася пара вампірів. Вони були добрими. Не пили крові, допомагали людям і навіть могли лікувати людські хвороби. (Каель міг) Від спогаду про нього серце боляче стиснулося. Здавалося, люди колись були розумніші. А, може, й ні. Але вони нарешті дізналися, що ми не зовсім люди. І знайшли спосіб вбивати. Яка дурня — думати, що осиковий кілок, вогонь або дурний часник можуть нас зупинити. Але тоді це справді було так. Зараз, на щастя, це вже не діє. Еволюція, як не крути. — Я широко усміхнулась, відійшла від його вуха і подивилась йому прямо в очі.
— Нас?.. Ти п’яна? Я взагалі нічого не розумію! — пробурмотів Сем, важко дихаючи.
— Тобі й не треба розуміти, кролику, — прошепотіла я.
У мене був дар. Магія крові. Я бачила спогади людей, коли пила їхню кров. Зрозуміла це не одразу, але потім Роан — брат Найри — навчив мене, як це працює. Він був старший і набагато могутніший за мене. Єдиний, хто міг витримати мій погляд у повній тиші. Ще один приємний бонус вампірського існування — вплив на волю людей. Ми могли змушувати їх забувати, бачити те, чого не було, або навіть… не відчувати болю. Хоча, звісно, це працює не завжди. І не з усіма.
— Ти гарний, — сказала я майже пошепки.
— А ти… небезпечна. І зовсім божевільна. Але мені подобається ризик, — усміхнувся Сем.
Він нахилився ближче. Наші обличчя розділяли кілька сантиметрів. Я торкнулась його губ — легко, м’яко, майже по-людськи. Він здригнувся. Не від страху — від здивування. Поцілунок не був голодним. Він був… останнім. Я стиснула його потилицю. Ще один поцілунок — довший, повільніший. Мій язик ковзнув по його нижній губі.
Він простогнав: — Ти… така…
Але не встиг сказати більше. Мої губи змістились до шиї. Один вдих. Один удар серця. І — укус. М’який. Точний. Як поцілунок смерті. Кров вдарила в горло — гаряча, солодка, молода. Я закрила очі, і світ зник. Коли її смак торкнувся мого язика, все завмерло. Моє тіло залишалося нерухомим, але свідомість занурювалась у його спогади. Неконтрольовано. Різко. Болісно.
Вузький коридор. Дівчина на підлозі. Спідниця піднята. В очах — страх.
— Ти ж сама прийшла, — шепоче Сем. І клацає телефоном. — Посміхнись. Це буде наш секрет.
Інша кімната. Інша дівчина плаче за дверима.
— Я казав, не підходь. Або я виставлю фото.
— Сем, прошу…
— Мені набридло твоє ниття. Йди до біса.
Огидність. Порожня, усміхнена огидність. Я зупинилась. Не тому, що пошкодувала його. А тому, що цього було достатньо. Його кров уже не смачна. Вона стала гіркою, липкою, огидною. Сем впав на холодну бруківку. Губи трохи відкриті, очі напівзакриті. Він ще дихав. Я облизала губи без пристрасті. Тільки тиша в моєму погляді.
— Ти був не найгіршим, Сем… — Тобі просто пощастило. Я вже навчилася зупинятись.
І я пішла.
Я йшла туманними, майже ранковими вуличками Лондона. Моросив дощ, вулиці були порожні. В декількох вікнах — бліде світло. Я дійшла до знайомої адреси, відчинила двері — як вдома. На дивані, як завжди, сиділа Найра. Вона читала черговий романтичний сопливий роман і тримала в руці келих вина.
— Привіт. Ти як завжди, — сказала я.
— Як завжди? Ти жартуєш? Це ти як завжди. Я відчуваю запах п’яного мужика з бару. Хватить уже сидіти там щодня. Знайди собі, чорт забирай, роботу. І перестань спати тижнями.
Чорт. Сон був моїм улюбленим заняттям. Я могла спати днями, тижнями, місяцями. Це допомагало… не відчувати. Вампіри могли спати, як люди. А могли і взагалі не спати. Могли впадати у сплячку на роки. І, чесно, це, мабуть, подобалось мені найбільше в усьому нашому вампірському житті. Я була відносно молодою. Лише трохи більше трьохсот років. У порівнянні з іншими вампірами це — нічого.
— Роботу? Ти серйозно, Найра? — я фыркнула. — Я зовсім не створена для цього проклятого людського життя.
— Роботу. Повір, я давно зрозуміла: людям це допомагає. Відволікає. Від страждань, наприклад, — не здавалась вона.
— Страждань? У мене все добре, справді.
— Чудово, звісно. Ці романи справжнє лайно. Але пообіцяй, що хоч подумаєш над тим, що я сказала.
— Звісно, Найра, — кинула я і захлопнула двері своєї кімнати.