Розділ 3 – Кетт

 Чесно кажучи, я забила на той лист, ну, може майже. Поки немає паніки — це ж, мабуть, хтось із наших вирішив «охуїти як смішно» пожартувати над дівчинкою, яка від тривожності здатна переробити тижневі задачі за ніч. Я приходжу додому, здираю з себе все, що тисне й колеться, лишаю ходу з під’їзду на підлозі разом із тінню, вмикаю кухонне світло — лампа з мерехтінням, ніби теж підколює. Відкриваю холодильник, хапаю банку пива, під нігтем коротко цокає ключ — пшшш, і з мене автоматично зривається задоволене: «Ооо…» Роблю перший ковток та холод ковзає горлом, пузириться у животі, і на секунду здається, ніби світ нормальний, простий, тупий, як реклама прального порошку.

Телефон дзижчить на столі. Беру у вільну руку та бачу на екрані — «Тато». Я вздихаю, майже гарчу: 

— О, прекрасно, грьобаний священник зараз читатиме мені проповідь.

Просто якесь диво, що мені взагалі вдалося звалити з нашого маленького міста. Якби лишилась, він би мене й справді замкнув у кімнаті з десятьма хрестами по стінах, щоб «сатана вийшов через вуха». Я б там жила, як та дівка з кліпу Christian Woman — вічне каяття в мереживі, тільки без останнього насправді. Хоча якби до мене завітав сам Пітер Стіл, як йобаний Носферату, ну окей, тоді це ще можна було б потерпіти.

Дзижчить знову. Тягнусь, торкаюсь, але не приймаю. Кладу екраном донизу нехай поговорить у порожнечу. У мене сьогодні інша сповідь — перед холодильником і бляшанкою. Я роблю ще ковток і слухаю, як у квартирі шумить тиша: холодильник гуде рівно, трубами шипить щось старе, за стіною хтось роняє каструлю й ламає мені нерв. Я відчуваю, як у грудях опускається камінь — важкий, знайомий. Не через батька. Через лист. Це ж «жарт», так? Просто хтось бачив мене у вагоні. Просто. Просто.

Я ловлю себе на тому, що стою босоніж і машинально оглядаю кухню:

Чи все на місці? Чи ніхто не рухав мою чашку? Чи не змінився кут ножа на магніті? Чи лежить телефон так як я його клала? 

І мене перекручує зсередини від усвідомлення: унікальна ти моя, Кетт — ти ж щойно вирішила «забити». То чому тіло пильнує, як сторожовий пес?

Телефон дзвонить утретє. Я все ж натискаю кнопку «відповісти» й кладу його на стіл, не піднімаючи.
— Тату, у мене все нормально, я працювала, — випалюю, випереджаючи питання, які він навіть не встиг задати.
З динаміка ллється теплий, в’язкий голос, що пахне ладаном і провиною.

— Ти була в неділю? — питає він.
— Ага, — відповідаю.
— Пам’ятаєш про гріх гордині?
— Так.
— І не здається тобі, що ти останнім часом забагато смієшся з серйозного?
— Потім, — кажу.

Він зітхає.
— Я молюся за тебе, — промовляє тихо.
— Дякую, — відповідаю тим тоном, яким дякують людям, що телефонують і пропонують встановлення вікон.

Коли дзвінок обривається, я сідаю на підвіконня з ногою підібраною під себе й, не дивлячись, накидаю на плечі сорочку. Пиво вже потеплішало в руці, а у вікні темніє місто — втомлене, трохи липке. Я дотягуюсь пальцем до плеєра й вмикаю щось гучніше, ніж мої думки. Не допомагає. Бо між басом і битом знову прорізається те саме відчуття: хтось мене бачив. Ближче, ніж дозволено. Ближче, ніж я сама на себе дивлюсь. 

Я роблю останній ковток, ставлю банку на край мийки й ловлю своє відображення у темному склі. Бліда. Жива. Злегка розпашіла. І, чорт забирай, це найгірше — не тільки налякана. Тіло пам’ятає вагон, тісноту, погляди, яких я «не помітила». Тіло відгукнулося раніше, ніж мозок придумав виправдання. Я стискаю пальці навколо банки до болю, щоб заглушити цей дивний, липкий нерв під шкірою. Мені завжди після розмов із батьком хочеться зробити щось дурне — просто “на зло”. Випити тепле пиво натщесерце, написати комусь із колишніх “ти ще живий?”, піти вночі в кіоск за сигаретами, хоча кинула, або купити найдешевше вино й подивитись якусь повну маячню під нього. Це дитяче, дріб’язкове, але працює як антисептик проти його голосу в моїй голові: “Кетт, смирення, порядок, чистота”.

Я не завжди була такою “жахливою”. До дев’ятнадцяти я була ідеальною донькою протестантського священника. Молодіжні зібрання, скромні сукенки, “не спокушай ближнього”, “поцілунок до шлюбу — межа, за яку порядні дівчата не заходять”. Я виходила з побачень раніше, ніж стигла розігрітись, була горда своєю дисципліною, як відмінниця красивою зошитною каліграфією. А потім був суд…

Суд — як лампа денного світла, що гуде у вухах. Лаковані лави, холодний мікрофон, кістляві пальці секретарки, і чийсь профіль у темному — кам’яний, беземоційний. Я ж усе сказала правильно. “Я бачила”, “так, це він”, “ні, я не передумаю” — усе звучало як треба. Наче не мої слова, а цитата з підручника: “кажи правду й не бійся”. І я сказала. І не злякалася. Тільки чомусь далі стало тихо — так тихо, що навіть правда прозвучала як брехня.

Я пам’ятаю запах лаку, чужої шерсті на пальто, гіркоту в роті. Пам’ятаю, як відмовилася від грошей. Як тремтіли коліна під спідницею й як в якийсь момент мені здалося, що я випадаю з власного тіла й дивлюсь на себе збоку. Після того день перестав бути чорно-білим. Він став навіть не «п’ятдесят відтінків» — він став мільярдами: від білосніжного білого, що ранить очі, до різних ступенів сірості, де кожен тон має свій присмак.

А потім — “на зло”.

Перший секс не в шлюбі. Не феєрверк і не кіно. Маленький мотель на узбіччі, чисті простирадла з запахом цитрусу та дешевих миючих, занадто яскраве світло й сміх у невчасні моменти. Ніякої великої драми — просто моє рішення. Мій кордон, який я перетнула сама. Перша сигарета — за заправкою, сміх крізь кашель, сльози від диму, а потім дивне відчуття: ніби я вперше керую своїм тілом. Переїзд до Бостона — матрац на підлозі, коробки замість тумб, сирени під вікном і свобода, яка спочатку здається брудною, а потім стає ковдрою. Нові слова в лексиконі, податки самій, робота, що з’їдає очі, і місто, де нарешті можна бути “нічиєю”.

Я витираю волосся рушником, стою босоніж на плитці й ловлю в темному вікні своє розмите відображення. Та сама я — тільки з іншим світлом усередині. Батьків голос стихає, але звичка робити “на зло” не зникає. І я думаю: а цей сьогоднішній лист — він хіба не туди ж? Чи не тягне мене знову в ту сіру зону, де страшно й солодко водночас? Частина мене хоче стукати кулаком по білому: “Небезпека — біжи”. Інша — лізе глибше: “Дізнайся”.

Я прокидаюсь від вібрації — телефон дряпає тумбу, як миша під плинтусом. У роті металевий присмак вчорашнього пива, язик сухий, голова гуде. Розплющую одне око, тягнуся до екрана. 

Невідомий номер. 06:17.

Кров ніби густішає, повільніше тече, холодом підступає до плечей. Відкриваю.

“Добрий ранок.
Темно-синій — був учора. Сьогодні — білий.
І не купуй круасани в кіоску біля виходу з твоєї станції — несвіжі вже тиждень.”

Я зависаю. Білий? Круасани? Це… занадто точне. Це — мій ранок. Моя станція. Мій клятий кіоск, повз який я хожу щодня. Я ковтаю, ставлю телефон на коліна, прислухаюсь до квартири — тиша. Холодна труба сопе в стіні, сусіди зверху ще сплять. Ніяких кроків, ніяких тіней. Все нормально. Просто текст. Просто… ні.

Пишу “хто ти?” — і стираю. Пишу “відвали” — і стираю. Пальці трохи тремтять. Вмикаю чайник, забуваю навіщо. Повертаюсь до телефону. Другий меседж прилітає, ніби знав, що я ще тут:

“Не клади телефон у задню кишеню.
І обирай правий турнікет — лівий на твоїй станції заїдає по середах.”

Мені стає смішно і нудотно одночасно. Це не “романтика”, не “таємничий шанувальник”. Це людина, яка стояла поруч учора, поруч стоїть і завтра. Людина, що знає мої малі, смішні звички — як я обираю турнікет, як різко морщу ніс, коли ковтаю теплу каву.

— Блять… — кажу вголос і ловлю власний голос, чужий у ранковій кімнаті.

Я зиркаю у вікно. Двір ще напівтемний, хтось вигулює собаку, сміттєвий бак ще порожній, небо блякле. Нікого “підозрілого”. Але справа ж не в цьому. Справа в тому, що тепер кожен перехожий — потенційно “він”. І кожен мій крок — як титри, які хтось читає. Зло підступає як завжди — робити навпаки. Він пише “білий”? Хай буде чорний. Я топаю до шафи, вириваю першу-ліпшу футболку, ловлю себе: вибираю білу. Зупиняюсь. Сміюся тихо, безрадісно, кидаю її назад, дістаю чорну. Одягаю. Дурниця? Так. Але це мій маленький кордон. Мій “ні”.

На кухні чайник кипить і вимикається. Я ллю воду у кружку, затикаю мислі ковтками, вмикаю музику — голосніше, ніж треба. Хто б це не був, він точно чує мої “ні” лише як ще один ритм. 

І все ж я друкую коротко:
Хто ти? — і натискаю “надіслати”.

Статус змінюється на “прочитано”. Відповіді немає. Тиша знову розплигується по кімнаті. Я відчуваю, як під шкірою прокидається той самий липкий, огидно знайомий нерв: трохи страху, трохи злості… і трохи того, про що краще не думати зранку.

Я беру сумку, кладу телефон у передню кишеню куртки — хай подавиться своїми порадами — і перевіряю ключі. Набираю повітря. День ще навіть не почався, а вже схожий на сцену з серіалу, де героїня робить вигляд, що все нормально, і йде на роботу під звуки ударних. Добре, Кетт. Без драм. Без кіно. Правий турнікет — хай буде правий. Але круасан — точно ні. І біле — теж “ні”. Хоч щось сьогодні вирішу я. В ліфті, який «тимчасово не працює з 2004 року», я рахую сходинки й повторюю мантру: «Нормальний день, нормальна робота, нормальна ти». На другому поверсі мене підрізає сусідський кіт Люцифер, треться об штанину й дивиться так, ніби знає всі мої паролі. Я шепочу: «Якщо ти теж мені напишеш, я з’їду з катушок». Він позіхає й мчить угору — ясна річ, у нього свій графік. Надворі свіже, місто ще не встигло надіти денний грим. Я йду до метро й намагаюсь не крутити головою, як антена для ловлі психопатів. Кожен перехожий — статист. Кожен, хто дивиться в телефон, — нормальний. Кожен, хто дивиться вдалину, — поет або проблема. Я обираю правий турнікет. Чисто з принципу: якщо вже граємо в контроль, то хай він буде мій. В голові з’являється голос ведучого: «Кетт Міллер обрала правий турнікет — і виграла поїздку без нервового зриву». Хотілося б.

У вагоні я займаю місце біля дверей. Вмикаю музику. Перші два треки — веселі, третій — випадково з My Chemical Romance, і я така: «Серйозно?». Перемикаю. Потім ще раз вмикаю. І ще раз перемикаю. Прекрасно, Кетт, борись зі своїми кліше — головне, щоб ніхто не бачив, як ти програєш.

Офіс зустрічає мене кондиціонерним поцілунком у чоло і шурхотом людей, які вдають, що люблять свою роботу. Валерія Рональд на рецепції підморгує, як ведуча ранкового шоу.
— Ну що, сьогодні без «Сутінків»? — каже вона, і я уявляю, як кидаю в неї книгу, якої у мене зараз не біло в руках.
— Сьогодні — документалістика, — відповідаю. — «Життя звичайної офісної форелі».
— О, в головній ролі ти?
— У головній я — труп, але це спойлер, — кажу й усміхаюсь так, щоб не було видно зубів. 

Боже, наскільки це меленіальскій незграбливий жарт, Кетті, ти ж зумер, та йоб твою мати. Сідаю за стіл, ноутбук вдягає моє обличчя своїм холодним світлом. Я роблю те, що вмію найкраще — список. Списки — мій маленький наркотик:

• Відповісти на лист Карен.
• Кинути у таск-трекер «оновити прайс».
• Не думати про невідомий номер.
• Не купувати круасан.
• Не писати «хто ти?» ще раз, ми ж не відчайдухи з саппорт-чату. 

Пункти 3–5 я підкреслюю тричі. Відчуваю себе учнем, який сам собі ставить зауваження в щоденник. Пошта сиплеться, як цукор з порваного пакета. Я механічно відповідаю, міняю місцями слова в таблицях, ставлю реакції в чат, де всі роблять вигляд, що їм не боляче жити. Тримай, світ: ще одна презентація із сірого в сірому. Паралельно вчуся ходити як «нова» Я: не смикати головою, не перевіряти кожні три хвилини «прочитано» під своїм повідомленням, не виставляти кружку на край столу (мене досі бісить, що я це запам’ятала), не думати, як виглядає «стеження» у 2020-х. Спойлер — ніяк. Це не пальто й газета з дирками для очей. Це просто хтось, хто дихає з тобою одним повітрям і вміє складати дрібниці у твою карту.

І, будьмо чесні, я боюся. 

Просто закручую страх у гумор, як волосся у тугий пучок. А ще — мене трохи заводить ця ідея: що хтось бачить мене так уважно, як я завжди хотіла — але зовсім не так, як треба. Дивний мікс — як якщо б каву змішати з валер’янкою: одночасно тремтиш і позіхаєш.

Беру склянку і роблю ковток води, ставлю її рівно по центру килимка (дякую, невідомий сенсей порядку), і в цей момент ловлю себе на смішній думці: «Якщо ти вже мій невидимий критик, будь ласка, підкажи, де тут поруч нормальні булочки. І як звалити з цієї роботи, не втративши житла і розум». 

А потім друга думка, менш смішна: «Не смій просити в нього нічого».

Телефон лежить екраном донизу — як я у важкі дні. Я не торкаюся його, але чую його спиною, наче він випромінює «ну давай, подивись». Не дивлюсь. Роблю вигляд, що мене цікавить курс долара і тема нарада. Маленькі перемоги — це теж перемоги. Особливо, коли в тебе змагання з власною головою.

Десь між листом №17 і «зустрінемось о четвертій?» я раптом розумію: сьогоднішній день уже кращий, ніж учора. Я не свята (і точно не головна героїня), але, схоже, що навчилася ходити з власною тривогою на короткому повідку. Якщо невідомий хотів навчити мене дисципліні — окей, дякую за безкоштовний курс. Якщо налякати — ну, частково спрацювало. Якщо прив’язати — вибач, у мене погано з мотузками.

А поки — робота, валідні таблиці й та сама чорна футболка, яку я вибрала сама, не тому, що мені сказали. І так, я знаю, що ввечері знову подивлюся на телефон і зроблю вигляд, що мені байдуже. Але до вечора — ще 5 годин. А я вмію робити вигляд. У цьому я професіонал.

Від тривоги я знову хочу щось жирне, тепле, важке — щоб заповнити цю тупу порожнечу в животі бетонною плитою. І ось я вже в бургерній біля офісу, роблю вигляд, що це звичайний обід, а не переговори з моїми демонами. Піднос ставлять переді мною швидше, ніж я встигаю передумати. Я відкушу і майже муркочу: солоно, соковито, жирно — як у рекламі, де в людей немає сумнівів і зайвих думок. Я жую повільно, нахабно, з насолодою, ніби моє тіло згадало, що таке отримувати, а не карати. На секунду в голові стає тихо. Ніяких листів, ніяких «правих турнікетів», ніяких «сьогодні — білий». Тільки я і мій маленький обідній гріх. А потім, звісно, повертаються вони — калькулятори в моїй голові. Калорії, сантиметри, «ти ж обіцяла». Усмішка зникає. Я дивлюся на недоїдений бургер, як на доказ у справі «Кетт проти Кетт», роблю ковток коли, щоб проковтнути паніку, і розумію, що сцена знайома до блюзнірства. Мій улюблений серіал у чотирьох актах: стрес → їжа → провина/страх → стерти сліди. Я би назвала це красивим терміном “самоочищення”, але кого я блять обманіюю, я булімічка. В цьому немає нічого романтичного або поетичного. А потім — мій кумедний фінал «самоцілення»: почистити зуби, вмитися холодною водою, зробити вигляд, що я людина, заварити собі теплий чай — не для дієти, для заспокоєння рук — і, можливо, примирити себе з собою маленькою цукеркою, бо я ж «за баланс». Звучить, як Нобелівка з саморуйнування, але працює краще за всі мотиваційні рілси.

У вбиральні я спираюсь долонями об край раковини й дивлюся собі в очі — занадто близько. Дзеркало чесне, як суд. 

— Ну що, чемпіонко, знову? — питаю себе.

Вода холодна, мило пахне лимоном, паперовий рушник шарудить так, ніби аплодує моєму театру для однієї акторки. Я зводжу плечі, збираю волосся, вирівнюю дихання. Без подробиць, без сповідей — просто натискаю у собі невидиму кнопку «стерти останні 15 хвилин». 

Цій звичці вже чотири роки. Вона почалась тоді, коли мій перший хлопець, майстер такту і самопрезентації, сказав: «Ти виглядаєш погано. Навіть моя мама у 48 стрункіша за тебе». Після цього почався сором — липкий, як мед на пальцях, який не змиєш ні водою, ні молитвою. Далі все було, як у дивній парадигмі: з одного боку світ кричить «люби себе, приймай себе, ти достатня», а з іншого — закидує в тебе розмірними сітками, у які ти фізично не вписуєшся; «тіло-позитив» на білборді поруч із «мінус два розміри за тиждень». Оберіть одне, панове, бо я з двома голосами в голові не справляюсь.

Я ніколи не вважала себе товстою. Я… достатньо висока. Маю те, що називають «жіночими вигинами» — ніби це окрема валюта, за яку то хвалять, то штрафують. Але Боже, як інколи хочеться легкості. Тієї абсурдної, картонної «легкості», де ти ніби прозора і не займаєш місця — а значить, нікого не дратуєш. І от я ловлю себе на думці: «хочу випираючих кісток». І мене ж цією думкою й обдає холодом. Бо ні, бля, не хочу. Я хочу, щоб мене перестали міряти «правильністю», як полицю в «Ікеї». Щоб у мене можна було просто жити — без перманентного іспиту з геометрії тіла. 

Сиджу з бургером, який так і не доїла та думаю: чи дивився б він на мене так само пильно, якби я була «легша» — буквально і метафорично? Чи це взагалі не про вагу, а про владу дивитися й знати, що тебе бачать? Підозрюю — друге. І тут стає особливо гидко, бо моє тіло в ці ігри не грає: йому потрібні прості речі — їжа, вода, сон, тиша. А моя голова — чемпіонка зі складних правил і штрафних санкцій.

Я вдруге за ранок даю собі урочисту обіцянку: «Я піду до психотерапевта». Потім відкриваю сайт з цінами і сміюся тим самим сміхом, яким сміються, коли рвуть джинси в маршрутці: голосно і безнадійно. Це ж Бостон. Психічне здоров’я тут як паркомісце в центрі — або спадок, або кредит на все життя. Сунусь у натовп, втикаю у телефон і ловлю себе на автоматі: обираю правий турнікет, як чемна учениця невидимого інструктора. Ні, я не слухняна — я просто люблю ілюзію, що керую хаосом хоч десь. Піднімаюсь на поверхню, беру каву в сусідній забігайлівці: «Чорну, без сиропів, без цього цукрового щастя, дякую». Бариста комкає моє ім’я на стакані («Кет», «Катрін», «Кіт» — сьогодні, здається, «Кент»), маркером малює сердечко, наче ми в серіалі про людей із часом і емоціями.

Телефон дзижчить. Невідомий номер.

“Без сиропу — правильний вибір. Але не бійця цукру – він корисний для мізків.

І не піднімайся по мокрих сходах праворуч — сьогодні слизько.”

Я автоматично обертаюся до сходів — і бачу жовтий знак «Wet floor», який прибиральник поставив так, щоб його точно ніхто не помітив. Я зависаю на секунду між «дякую» і «відвали». Вибираю третє — проковтнути. Хочеться відповісти щось розумне і дуже сильне, наче я вмію ставити межі. Пишу: Ти мій особистий страхувальний ангел без зарплати? — стираю. Пишу: Перестань. — стираю теж. У мене природжений талант робити скріншоти того, чого не варто, і видаляти те, що могло б згодитись.

Я стою з кавою, на кришці — сердечко баристи й відбиток моєї помади, і сміюся сама з себе: «Бач, Кетт, ти не головна героїня. Ти статистка у власній тривозі. Розслабся». Я роблю ковток. Гаряче. Добре. Дихання вирівнюється. Лезо на потилиці тьмяніє. Дзижчить телефон.

“Не бійся дивитися в обличчя людям.

Ти чомусь завжди дивишся лише у скло.”

Це вже зовсім нахабство — і зовсім поціль. Я зиркаю у вітрину навпроти, де від мене дві версії: одна реальна, інша — відбиток. Дійсно, я живу в площині. Так простіше — складніше зачепити. Я роблю крок від скла, як від води, і піднімаю погляд на натовп. Розмазана лінія чужих історій. Ніхто не «підозрілий». І саме тому — всі.

Я друкую коротко: Хто ти?

Статус одразу міняється на «прочитано». Відповіді — нуль.

  — Чудово, — бурчу в повітря, — новий жанр: «Прочитано — і ти сам собі сценарист».

Я ховаю телефон у передню кишеню куртки (так, я запам’ятовую уроки, але роблю вигляд, що це моє рішення), піднімаю комір і врубаю внутрішню дорослу жінку: «В офіс, у списки, у нормальність. Не віддавай свій ритм аноніму». О цій внутрішній терапевтці я не плачу 180$ на годину, але вона, сука, інколи працює.

  По дорозі спеціально роблю дурні зигзаги тротуаром — для відчуття свободи в кроках. Це мій мікроскопічний бунт: замість того, щоб перевіряти кожну тінь, я міняю траєкторію так, ніби хтось на мене дивиться зверху і ламає голову, куди я зверну. Мені легшає. Я ще раз ковтаю каву й ловлю себе на смішній думці: «А от якби він дійсно хотів мені добра, прислав би карту з нормальними круасанами і кодом до життя без істерик. А ще гроші, бо я суко, обожнюю гроші». Тиша у відповідь — як завжди.

Коли офісні двері під пальцями стають холодними, я зупиняюся на півподиху. Добре. Я перейду в безпечний світ флуоресцентних ламп і тупих мітингів. Я зроблю вигляд, що у мене є план. І ще раз нагадаю собі: я не його маршрут. Я — свій. Усміхаюся краєм рота — не йому, собі — і заходжу всередину. Кондиціонер б’є в лоб, Валерія підморгує, і навіть ця офісна плоскість раптом здається союзником. Бо в ній є одна велика перевага: тут мене ніхто не чіпає. І якщо хтось хоче грати в «наставника з тіні», нехай. Я сьогодні — головна в іншому жанрі: «Жінка робить свою грьобану роботу і не вибачається за це».