Казка Сатор

Моя брехня завжди така щира.

Це все тому, що я воістину хороша брехуха.  Знаєш, які з нас, носять титул найкращого брехуна в світі? Не знаєш? Тоді сідай зручніше на моє підвіконня, я загорну тебе в теплу ковдру, наллю смачного чаю і почну свою історію. Але пообіцяй, що будеш слухати уважно. Обіцяєш?

Все почалося, як завжди з невеличкої брехні. Хоча навіть чесна людина, це так не назвала б. Просто прихована частинка, маленька деталь, яка навіть важливою не була. Звісно, після такого було боляче, соромно і хотілося швидше позбутися цього відчуття, до того ж це вийшло доволі легко. Про це з часом забуваєш, як про щось незначне.

Пий чай поки теплий, ось ще печиво медове, з святих полів.

Час проходив швидко і знову, на цей раз по справжньому, потрібно було приховати невеличку деталь, але це необхідність для спокою рідної людини, так треба. Всі ми так кажемо на початку, і ти морені* колись так скажеш. Але не лякайся, це справді не завжди погано. Не хмурся так, думаєш після цього я почала приховувати кожен день, а потім придумувати справжню брехню? Можливо у когось мені подібного, все пішло саме так, але тоді це була б не моя історія.

Я швидко припинила приховувати, совість почала душити бідну мою душу. Я стала знову чесною, і так легко визнавала свої помилки, що всі навколо дивувалися. Це було приємно, але чорнота нікуди не ділася. Ті мітки, що з’явилися після першої брехні не зникли, коли я знову стала чесною. Вони просто перестали поширюватися. Хоч, їх не помітно звичайним оком, деякі все ж бачили, але нічого не говорили. Самі були такими, як я. Але поступово все почало змінюватися на краще, правда завжди найкращі ліки, так я тоді думала, але ніколи не поспішай робити висновки.

Так, правда дійсно чиста, і навіть може зцілювати, але це ще й сильна отрута. Я б навіть сказала, що страшнішої  отрути немає, як правда. Саме вона і зробила мене такою, як я зараз є. Як? Я й сама досі не зрозуміла.

Одного дня, я відчула різкий біль біля серця, коли за звичкою сказала правду. Але замість полегшення, я отримала поріз невидимим ножем. Я й не пам’ятаю що і кому казала, але цей біль не забула й до сьогодні. Хай цей день і буде нульовим меридіаном у цій історії. Після того дня, все знову прийшло в звичну динаміку. Забулося все, окрім болю. Хоча і він почав покриватися павутиною нових спогадів. Але зміни прийшли так само не очікувано, як вперше я сказала слово мама.

Тобі напевно зараз здається, що я іду неправильним шляхом історії: завертаю в непотрібні закутки історії, не розповідаю саму суть. Повір, саме такою і має бути ця історія, якщо розповідати її інакше,  це перетвориться в нову історію, красиву, правильну, але не мою. Моя така: крива, звивиста, проте справжня. Ти навіть не уявляєш, як складно говорити так – без брехні, без красивих завитків в словах. Я й забула, як це тяжко.

Насправді все почалося з дзеркала. Точніше з погляду очей. Моїх. Моїх неправильних, дивних, чужих очей у відображені. Я просто не могла дивитися у те дзеркало. Мені стало огидно від того, що я побачила. Це лякало, але як і раніше, швидко зникло, як і з’явилося. І коли здалося, що все добре, навіть чудово, відчуття повернулося.

Спершу було нерозуміння. Воно тривало довго, а з ним повернулося приховування. Незначні думки, які з’являлися в темряві і довго не трималися. Дивно, але мітки на моє щастя не збільшувалися. Це втішало. Але поступово, як насіння бур’яну в нашому саду, відчуття збільшилося. Стало ще неприємніше, а головне відганяти його стало складніше і потрібно було робити це, ще й в день. Навіть тоді, коли поряд люди. Саме тоді настав момент, коли починаєш брехати. Невміло, як найменше, лише для того, щоб захистити рідних від зайвих турбот. І голос всередині заспокоював, що так потрібно, так правильно. Він до речі, з’явився також не очікувано, як і злість на дзеркала. Точніше на те, що вони показували. Але навіть це, не робило з мене справжню брехуху. Щоб стати істинним неправдомовцем потрібно було зробити ще два кроки. І один з них: почати брехати, щоб захистити себе, а не людей.

Я завжди швидко вчила щось нове, тому і з цим впоралася в найкоротші терміни. Звісно, спершу люди підозрювали зміни, хтось навіть турбувався чи все в мене добре. Я почала захищати себе, свою втомлену душу, брехнею і ніколи не пошкодувала через цей вчинок. Звісно мітки почали рости, покривати моє горло і груди, в той момент я нарешті зненавиділа не лише відображення в дзеркалі. Я зненавиділа себе, свої очі, свій голос, який навчився брехати без надщерблень, але все одно він був надто не такий. Голос став мені чужим і дратував настільки, що одного дня я не витримала, і уламком дзеркала порізала ненависне мені обличчя та горло. Крові тоді було багато, а ще був сміх. Я й досі не знаю чий він був, може Сатурни, а може і мій власний. Цей випадок став останнім поштовхом, яким перетворим мене на ту, ким я є зараз. Він дозволив. Певно буде краще сказати змусив мене брехати тепер постійно. І першим хто потрапив під чари нової, справжньої брехні, стала я сама.

Спершу, я говорила, що щаслива, бо це дійсно була правда. Потім, навіть коли було сумно, я повторювала що щаслива, і це підіймало настрій. З рештою  говорила, щоб це стало правдою. Настав момент, коли це сталося я не пам’ятаю, та і не має це вже ніякого значення, я почала щиро вірити, що все знову добре, але чомусь мітки збільшилися настільки, що одягати вбрання з відкритими руками вже було ризиковано, як і відкривати горло.

Так я і преобразилася в справжню брехуху. Ба більше, я стала справжнім втіленням брехні. Але це сталося лише через те, що я воістину почала вірити в свої слова. Тому кожне слово, яке виходить з моїх почорнілих вуст, найчистіша брехня, яка колись існувала. Вона справжня. Брехня, яка є правдою.

Така от історія, шкода, але всі історії мають завершення і моя не виключення.

Але не хвилюйся, в мене ще багато історій для нас. Я запарю ще чаю, і розповім тобі стільки історій, скільки світ не бачив. Що не зробиш, заради моїх самих дорогоцінної істоти на світі: нас.

Ну-ну, не плач, хіба нам тут погано? Ми вдома, в найкращому місці де тільки можна бути. До того ж ми тут удвох.