Розділ 7 – Тиша

Йошікі вже три дні не виходив з дому. Пережиті за всі ці дні небезпеки та емоції послабили його організм. Температура не спадала. Хікару час від часу приходив його навістити, але поговорити нормально так і не вдалося. Йошікі майже весь час спав, а коли просинався, не був у стані вести нормальний діалог. Усе це неабияк хвилювало всю рідню та Хікару.

Йошікі здавалось, що його душа стікає кров’ю. Він уперше відчув втрату чогось важливого всередині одразу по поверненню додому від Пані Куребаяші. Хто б міг подумати, що та третя душа мала такий вплив і значення? Хлопець ніколи раніше не почувався настільки спустошеним.

Вночі того ж дня йому наснилась смерть Хікару. Йошікі кричав та захлинався від ридань, але нічого не міг вдіяти. Те саме дерево, що й у минулому сновидінні, але тепер під ним стояв лише сам Йошікі. Велика діра красувалась у його грудях. Той чарівний, божественний Хікару поцілував його в лоб та розвіявся. Просто зник. Навіть нічого не сказав. Хоч це і був лише сон, але втрата відчувалась цілком реальною.

Йошікі засунув руку собі між ребер і став копирсатись у пошуках фрагмента. Нічого спільного з відчуттями з минулого не було. Натомість цього разу він відчував, наче його рвали зсередини. Шкребли кігтями і гризли зубами.

— А-А-А! — Болісні крики виривались з його рота. Кров була всюди. Здавалось, що навіть сльози були криваві.

Воно має бути десь тут. Де воно? Пусто! Нічого немає! Куди воно поділося?

Усе було марно. Пальці були готові роздерти навіть власне серце, але сенсу не було. Йошікі відчував, що там нічого шукати.

— Що ти шукаєш? — незнайомий містичний голос звучав у його голові.

— Хто це? — Йошікі роззирнувся навколо. Під деревом нікого не було. Безкрайнє поле не могло нікого сховати.

— В твоїй душі не зовсім пусто. Подивись, що ти тримаєш у своїй руці.

*****

Решту сну Йошікі ніяк не міг пригадати. Це був ранок четвертого дня, і він нарешті мав достатньо сил, щоб вийти на двір. Хікару побачив, що йому сьогодні легше, і запропонував трохи пройтись. Вони неспішно пробирались лісовою стежкою до річки. Події були дуже схожі на минулий літній фестиваль. Вони так само несли два стаканчики з кольоровим льодом, які приніс із собою Хікару. В Хікару — блакитний, а Йошікі — червоний.

— То ти захворів? — запитав Хікару, поїдаючи своє морозиво.

— М… Не зовсім. Це схоже на наслідок від відокремлення душі.

— Це аж так на тебе вплинуло? — Хікару навіть зупинився на мить.

— Ну загалом в мене просто жар і слабкість. Найгірше — це нічні жахіття, — Йошікі розвернув голову. — Чого ти там став?

— А що тобі сниться?

— Я не хочу про це говорити, — від згадки про сни хлопець притис руку до грудей і опустив погляд.

Він обережно сів на траву і поплескав рукою біля себе. Хікару приєднався. День стояв сонячний, навколо все буйно квітло і літали червоні бабки. Легкий шум води розбавляв тишу.

— Гаразд, Йошікі, не ображайся. Я більше не питатиму тебе про це. Зараз ти як?

— Зараз уже в порядку. Слухай, тобі не треба за мене хвилюватись. Просто давай про щось хороше поговоримо.

— Про щось хороше? —довго думати не довелось. У Хікару сьогодні була надзвичайна подія і він хотів нею скоріше подивитись. — Фаршик* сьогодні вперше дав себе погладити. Може він відчув, що я тепер слабкіший і не нашкоджу йому?

* Фаршик — це ім’я кота з аніме, якщо хтось забув.

Якщо початок фрази міг трохи підняти настрій, то висновок остаточно добив Йошікі. Він ліг на траву і повернувся спиною.

— Що таке, Йошікі? Я сказав щось не те? — засмутився реакцією Хікару.

— Просто… нагадав мені дещо, — послідувала за словами Йошікі довга пауза. — Знаєш, Хікару?

— Що знаю? — з інтересом озвався той.

— Я теж тебе люблю, — зібрав слова докупи Йошікі. Озвучити їх коштувало всіх зусиль, що зібрались у його тілі за ранок. Він втомлено заплющив очі і зачаїв дихання в очікуванні відповіді.

— Що? — Погляд Хікару так і завис на хлопцеві перед ним. — Правда?

Він теж відклав убік своє морозиво і задоволено захихотів. Схилившись над Йошікі, він запитав:

— Це правда? Йошікі…

Не можна більше тягнути. З кожною бідою я все більше розумію, як мало в нас часу. Чи зможе цей нещасний монстр ще хоч трохи пожити людське життя? Може не пройти і миті, як він зникне, подібно до мого сну. Я не пробачу собі, якщо він піде, так нічого і не дізнавшись.

Так, Хікару. Це правда. Я брехав тобі. Я збрехав, коли минулого разу відштовхнув тебе і це питання. Я хочу, щоб ти знав. Я зізнався, залишилось тільки одне.

— Йошікі? — Через довге мовчання Хікару на мить запанікував. Посмішка зникла, погляд став серйозним і він повністю перехилився через бік Йошікі, щоб побачити прихований вираз обличчя.

— Хікару… — сумніви копирсались в думках. — Поцілуй мене.

— Поцілувати? Це я напевно можу.

В цей момент Йошікі неочікувано перевернувся на спину і прикрив очі. Нічого не відбувалось. На Йошікі вже напали хвилі сорому й провини.

Що я роблю? Лежу як дурень. Хто сказав, що він хоче це робити? Чого це я напрошуюсь? Що?..

Губи обережно торкнулися трохи відкритого від пришвидшеного дихання рота. Хікару нарешті зрозумів, що відбувається, і схилився над хлопцем в поцілунку. Все тіло вкривали мурахи. Збудження проносилось із небувалою силою. Вогка трава проминалась під лежачими в міцних обіймах тілами юнаків. Це не був їхній перший поцілунок, але перший добровільний — так. Йошікі не дозволяв собі зайвої зухвалості, він лише ніжно обвив руками шию Хікару. Губи дуже тендітно змикались та розмикались. Прохолода від морозива робила відчуття ще яскравішими. Неймовірне душевне тепло нарешті огорнуло їх. Хікару трохи тиснув вагою свого тіла, але це не заважало. Завершивши поцілунки, вони розляглися поруч на траві і дивились одне на одного. Щоки були рум’яні від спеки чи зніяковіння. Хікару не виглядав шкодуючим про свій вчинок. Дивлячись на це Йошікі теж переставав шкодувати про своє прохання.

— Хе-хе, Йошікі, а в тебе фіолетовий рот.

— У тебе взагалі-то теж.

— Це усі друзі так роблять?

— Дурень?

— Ха-ха, та жартую. Просто ти справді мене здивував. — Хікару взагалі не виглядав присоромленим.

— І ти був не проти?

— Звісно ні!

— Але ж ти казав, що не в романтичному плані мене любиш.

— Ну так, я мав на увазі, що це щось більше, ніж навіть людське кохання. Але більше — не менше. Воно не означає, що я проти поцілунків. Для мене це не має великої різниці з обіймами чи тим, коли ти оту руку в мене засунув. Я навпаки люблю липнути до тебе у всіх можливих сенсах.

— А… Он як.

— Я напевно і раніше б спробував тебе поцілувати, але ти заборонив мені робити те, що людям може бути неприємно. Минулого разу я трохи доторкнувся до тебе, коли твоя рука була мені. Я зробив це для власного задоволення, але ти насварився. Після цього я не наважувався на зайві жести.

І що це означає? Що мені тепер з ним робити? Знову я повівся з ним, як сраний егоїст. Треба перевести тему, бо я зараз під землю провалюсь.

Йошікі огледівся навколо. Спершу він подивився кудись біля себе, а потім перевів погляд десь за спину Хікару.

— Що таке? Йошікі, куди ти дивишся?

— Морозиво розтануло, — з незворушним виглядом випалив той.

— Ха-ха-ха-ха-ха, — від сміху Хікару почав кататись по землі.

— І чому ти весь час регочеш? — хоч голос Йошікі й був суворим, але насправді весь його вигляд виражав лише тепло.

Хлопець був навіть радий бачити Хікару таким. Це був перший час за все літо, коли все було добре. Він зміг нарешті розслабитись і бути справді щасливим.

Як добре… Хочу, щоб цей день тривав вічно.