You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Мітки: AU

    281 рік від Завоювання Ейгона

    Південь почався для Серени з запаху.

    Десять днів дороги вони їхали крізь звичний світ — сосна, сніг,
    дим, — а на одинадцятий, за Перешийком, повітря раптом стало
    інше: тепле, вологе, з духом ріллі, квіту і кінського поту
    тисяч коней. Облудна весна стояла над річковими землями в
    повній силі, дерева цвіли, наче збожеволіли, і люди теж цвіли
    й божеволіли: весь королівський тракт, скільки видно, тік в
    один бік — до Гаренголу.

    Валки, каравани, оксамитові подушки в ношах і босі ноги в
    пилюці; лицарі зі щитами, як писанки, менестрелі, лоточники,
    септони, повії, кишенькові злодії — Серена сиділа на возі,
    дивилася на це нескінченне ярмаркове військо і відчувала, як
    усередині неї прокидається щось давнє, домашнє, солярійське:
    двір. Великий двір напередодні великого свята — а вона
    виросла при найбільшому дворі свого всесвіту і знала цю
    музику до останньої ноти.

    — Пахне грошима, — сказала вона.

    — Пахне гноєм, — сказала Ліра, що їхала поруч верхи.

    — Я ж кажу.

    Гаренгол став на обрії за пів дня до того, як вони до нього
    доїхали, — і навіть Серена, готова до всього, принишкла.
    П’ять веж, кожна як гора, і всі п’ять — покручені, оплавлені,
    потічені кам’яними патьоками, наче свічки, які хтось гасив
    пальцями. Драконів вогонь, триста років тому. Вона дивилася
    на понівечений камінь і вперше тілом, а не розумом, зрозуміла
    головну аксіому тутешньої історії: у цьому світі колись була
    сила, проти якої не працювала жодна арифметика.

    «Добре, що вимерла», — подумала кронпринцеса Солярії.

    І чомусь озирнулася на північ.

    Табір їм дістався добрий — і це теж була арифметика.

    Дрібному лісовому лорду з Півночі належало б тулитися на
    дальньому краю наметового міста, між шатром заставного лицаря
    і возами торговця цибулею. Але «пень і пагін» їхав попереду
    них: мило з Боул-Гола вже два роки як допливло Білою Гаванню
    до Чаячого міста й Дівочого Ставу, і коли Серена, ще з дому,
    написала кільком тамтешнім купцям чемні листи — мовляв,
    їдемо на турнір, веземо товар на показ, — місце при
    гловерівських наметах, у північному куті, з водою і травою,
    знайшлося само собою, а двоє купців приїхали кланятися ще
    до вечері.

    Батько ходив табором, як уві сні. Йому було шістдесят п’ять;
    він змолоду не бував південніше Барроутона; і тепер він
    стояв, тримаючи шапку в руках, і дивився, як над морем шатер
    плавляться у надвечірньому сонці криваві вежі, а повз нього
    проїжджав, сміючись до своїх, принц Рейгар Таргарієн —
    срібноволосий, у чорному, гарний тією красою, від якої
    натовп стихає сам собою.

    — Оце, значить, вони які… — сказав батько тихо. — Дракони.

    — Це ще не дракони, тату, — сказала Серена. — Дракона
    привезуть завтра. Справжнього.

    Справжнього привезли позавтра, і звався він Ейрис, другий
    цього імені, король андалів, ройнарів і перших людей.

    Серена бачила його в’їзд з гарного місця — вона за перший
    же день вивчила географію трибун і юрби, як вивчала колись
    плани палацу, — і те, що вона побачила, лягло в її внутрішню
    книгу на найчорнішу сторінку. Король був страшний. Не
    величний, не грізний — страшний, як буває страшна хвороба
    на людному місці: сплутана борода до пояса, жовті довгі
    нігті, якими він раз у раз чіплявся за все — за повід, за
    плащ, за власні рукави, — і очі, що бігали по натовпу, по
    дахах, по руках людей, не спиняючись ні на чому, крім,
    раз у раз, — Серена простежила ці погляди тричі, щоб
    пересвідчитися, — крім власного сина.

    Так дивляться не на сина. Так дивляться на суперника,
    до якого не знаєш, як підступитися.

    «Перша поява на людях від Сутінь-долу, — нотувала
    внутрішня книга. — Шість років сидів у Червоній
    фортеці, боявся клинків і тіней. Чому виїхав тепер?
    Не заради свята — він ненавидить кожну хвилину тут,
    це видно з того, як він сидить. Він приїхав, бо
    боїться. Боїться, що без нього тут щось станеться.
    Щось — довкола сина.

    Ваша величносте, у мене для вас погана новина:
    воно станеться однаково».

    Старків вона знайшла на другий день — точніше, Старки
    знайшли їх: Ліанна влетіла в їхній намет, як влітала
    в усе, з розгону, з реготом, зі стражником Мартином,
    що задихався десь позаду, обійняла Ліру так, що
    брязнули обидві, і з порога зажадала: покажіть мені
    ваше мило, про яке гуде весь табір, бо Бенджен
    сказав, а я не вірю, що це те саме, яким у нас
    септа…

    За нею, статечніше, прийшли й решта. Бенджен, що
    виріс за рік на пів голови. Лорд Рікард — він
    потиснув батькові руку і сказав кілька слів, від
    яких старий засвітився на тиждень: «Захід лісу
    хвалять, лорде Бероне. Чую ваше ім’я частіше, ніж
    деяких моїх прапорних». А з ним — двоє, яких
    сестри ще не бачили.

    Старший — Брандон — заходив до намету, як заходить
    вітер: одразу весь, гучний, красивий, з тим
    старківським довгим обличчям, але без старківської
    тиші. Він за хвилину перезнайомився з усіма, зробив
    Серені комплімент, від якого почервоніла б і
    статуя, спробував зробити другий Лірі — і наскочив
    на її рівний сірий погляд, спіткнувся, засміявся:
    «А, це ти — те саме вовченя? Люблю вовченят!» — і
    хтось усередині Серени, старий і придворний,
    поставив на ньому позначку: гарний, щедрий,
    небезпечний собі самому. Дикий вовк, так його
    й звали.

    Молодший — тобто середній — прийшов останнім і
    тихо. Едард. Нед. Сірі очі, стримані рухи,
    обличчя людини, що звикла бути другою і не
    страждати від цього. Він єдиний із усіх
    привітався з батьком раніше, ніж із доньками,
    розпитав старого про дорогу, про Перешийок,
    про ціни на овес — і слухав відповіді. Серена
    дивилася на нього хвилини зо дві, а тоді
    внутрішня книга видала вердикт, короткий, як
    усе найважливіше в ній: «Цей — справжній.
    Таких при дворах не буває. Цікаво, що з такими
    робить двір».

    Він був однолітком — їхнім, вісімнадцять. І
    десь через годину, коли намет гудів
    упереміш — Ліанна з Лірою про мечі, Брандон з
    батьком про полювання, купці під стінкою про
    своє, — Серена піймала себе на тому, що
    розмовляє з тихим вовком уже пів години: про
    Долину, про те, як гори міняють людей, про
    його побратима, лорденя штормових земель, що
    завтра битиметься в кінних сутичках і
    «гуркотить, як обвал, ти його почуєш раніше,
    ніж побачиш»…

    — …а ви, панно? Брат казав, ваш дім за п’ять
    років став з найбіднішого в лісі чи не
    найзаможнішим. Як таке робиться?

    — Нудно, м’лорде, — сказала Серена чесно. —
    Рахунком, милом і тим, що ми нікому не
    розповідаємо про наші справи цікаво. Тому всі
    думають, що тут чари, і поважають значно
    більше, ніж варто.

    Нед Старк подивився на неї уважно — і
    засміявся. Тихо, коротко, справжньо. І Серена
    подумала: от би з ким породичатися домам. Не
    з цим конкретно — цей уже комусь обіцяний,
    судячи з того, як він згадував Долину, — а
    взагалі. Тихі вовки — найкраща порода в
    цьому звіринці.

    Думка була легка, ярмаркова. Вона ще не
    знала, як згадає її через рік.

    Білий плащ Джейме Ланністера вона бачила на
    власні очі — це сталося у перший день турніру,
    перед сутичками, при всьому полі.

    Хлопець був — саме хлопець, п’ятнадцять,
    золотий, як свіжовикарбувана монета, — і коли
    він клякнув перед королем, а Білий Бик
    застібав на ньому сніжний плащ, поле ревло
    від захвату: наймолодший гвардієць в історії,
    син Правиці, краса, легенда на очах. Серена
    не ревла. Серена дивилася на короля — вона
    тепер завжди дивилася на короля, це було
    найінформативніше видовище турніру — і
    бачила: Ейрис не вшановував Ланністерів.
    Ейрис усміхався кудись повз хлопця, на захід,
    де мав сидіти його Правиця, і усмішка була —
    як ніж у рукаві.

    А назавтра стало відомо: новоспеченого
    гвардійця король шле назад у столицю —
    стерегти королеву. Просто зі свята. Без
    турніру, якого хлопчик чекав, мабуть, усе
    життя.

    — Не розумію, — сказав увечері батько,
    вислухавши табірні перекази. — Це ж честь
    яка — плащ. Чого ж малий поїхав чорніший
    за хмару?

    — Бо це не плащ, тату, — сказала Серена
    тихо. — Це розписка. Король щойно забрав у
    свого Правиці спадкоємця — забрав красиво,
    при всіх, так, що й скаржитися нема на що.
    Тепер син лорда Тайвіна довіку стоятиме під
    дверима королівської спальні, і Скеля
    лишилася без наступника… Тату, пам’ятаєш,
    я тобі поясняла, що таке заручник?

    Батько довго мовчав. А тоді сказав те, що
    Серена потім записала до книги дослівно, бо
    старий лісовик одним реченням сформулював
    підсумок усієї її гаренгольської аналітики:

    — Це що ж за король такий, що на власному
    святі — і всім, кому всміхнеться, зле?

    …Вночі, в наметі, коли батько заснув, а
    табір за полотном усе гудів, співав і
    брязкав, сестри лежали поруч і дивилися в
    темряву.

    — Завтра сутички, — сказала Серена. — Все
    готове. Обладунок у Квента, кінь стоїть у
    барроутонських баришників, оплачено до
    кінця турніру. Заявку герольдам подано на
    ім’я… ну, ти знаєш. Викуп, як виграєш, —
    беремо кіньми і зброєю, срібло надто
    помітне… — Вона повернула голову. — Ліро.
    Останній раз питаю, як скарбник і старша
    сестра. Воно тобі точно треба? Ми вже
    бачили все, за чим їхали. Можна просто
    подивитися турнір і поїхати додому
    багатими.

    Довга пауза. За полотном хтось п’яно
    доводив, що Рейгарова арфа краща за меч.

    — Сімнадцять років, — сказала Маленія
    нарешті, — я вчуся заново всьому, що вміла.
    І я досі не знаю головного: скільки мене
    залишилось. Тут, — вона, було чутно,
    торкнулася грудей, — усередині. Завтра на
    тому полі будуть найкращі списи цього
    світу. Не розбійники, не пірати — найкращі.
    Мені треба виміряти себе, сестро. Один
    раз. Чесно. Бо скоро, — і тут голос її
    став зовсім тихий, — скоро, я чую, цьому
    світові знадобиться все, що від мене
    лишилося, і краще б мені знати заздалегідь,
    скільки це.

    Серена не спитала, звідки «чую». Вона й
    сама чула — дзвін у повітрі, тонкий,
    безперервний, він стояв над цим святом від
    першого дня, і від нього хотілося
    перевіряти засуви.

    — Гаразд, — сказала вона. — Тоді спи,
    лицарю. Завтра я хочу пишатися мовчки і
    не хапатися за серце.

    — Ти? Мовчки?

    — Заткнись і спи.

    0 Comments

    Note