СЕРЕНА I

266 рік від Завоювання Ейгона

Найгірше в цьому світі — і Серена перебрала подумки багато
претендентів на це звання, список був довгий і регулярно поповнювався
— найгірше в цьому світі було те, що тут ніде, зовсім ніде, ну просто
абсолютно ніде не було дзеркала.

Ні, вона розуміла. Замок бідний. Не замок навіть — так, дерев’яна
фортечка з кам’яним пеньком посередині, миле таке ранньофеодальне
убозтво, чесне і наскрізь продувне. Дзеркало тут — розкіш, як і
цукор, як і мило, що не пахне смальцем, як і — стоп, вона обіцяла
собі не починати список зранку. Але два з половиною роки, люди добрі!
Два з половиною роки вона знала про власне обличчя рівно стільки,
скільки можна вичитати у мідному боці казана і в чорній воді
дощової бочки: щось бліде, щось кругле, і волосся — слава богам
усіх світів, хоч волосся не підвело — золоте.

Сонячне.

Вдома — вдома-вдома, там, де три сонця і палац, що ловить світанок
усіма вікнами одразу, — її волосся називали віддзеркаленням корони.
Церемоніймейстер так і казав: віддзеркалення корони, ваша
високосте. Тут Мадж називала його «кужіль», чесала дерев’яним
гребенем із трьома виламаними зубцями і заплітала так туго, що
очі їхали до скронь.

Стелла з Солярії, кронпринцеса, спадкоємиця Сонячного престолу,
фея сяючого сонця — а віднедавна Серена з дому Боул, чотири роки,
власниця однієї лляної сукенки на виріст і черевичків, пошитих
на виріст так рішуче, що в них можна було розвернутися, не
розвертаючи черевичка, — сиділа на лаві, бовтала ногами, які не
діставали до підлоги, і дивилася, як за вузьким вікном іде сніг.

Знову сніг. Тут завжди був або сніг, або дощ, або — влітку, у
найкращі дні — таке собі бліденьке сонечко, ріденьке, як тутешня
каша, що світило, але не гріло, наче йому теж не заплатили.

«Окей, — подумала вона звично. — Працюємо з тим, що є».

Ця фраза була її молитвою, її бойовим кличем і її колисковою всі
ці два з половиною роки. Перший рік — коли вона прокидалася в
колисці і по кілька хвилин не могла згадати, чому стеля дерев’яна,
чому руки не слухаються і чому так холодно, а коли згадувала,
хотілося кричати, і вона кричала, благо від немовляти саме цього
всі й чекають. Другий рік — коли стало ясно, що це не сон, не
ілюзія, не витівка якоїсь темної феї і не іспит у Алфеї, який вона
завалила так капітально, що її відправили на перездачу в інший
всесвіт. Це просто життя. Друге. Отаке.

Про перше життя вона дозволяла собі думати дозовано, як дозволяють
солодке: трошки, після обіду, не перед сном. Бо якщо не дозовано —
то одразу все разом: мама, тато, той останній сніданок удома, коли
вони знову сварилися через дрібницю і вона пішла з-за столу, не
доївши, бо підлітковий гонор, бо думала — ще тисяча таких сніданків
буде; дівчата — Блум, що спалахує, як сірник, Флора з її вазонами,
Муза, Текна, Лейла; Брендон. Сонце. Три сонця. Усе це тепер було
не «далеко» — «далеко» це коли можна долетіти. Усе це тепер було
ніде. Померла вона там чи зникла, чи її там і не було ніколи, а
був чийсь сон про неї — вона не знала і знати не могла, і в
найчорніші вечори думала: а раптом вони мене шукають? А раптом
мама плаче? — і ось на цьому місці треба було вставати, йти
допомагати Мадж мотати вовну і думати про щось третє, бо інакше
можна було не зібратися назад.

Провина була окремим пунктом. Провина мала тут ім’я, і ім’я було —
леді Лорра.

Серена її не бачила. Тобто бачила, звісно, — очима новонародженої,
які не тримають фокуса: біла пляма, тепла, з голосом. Голос вона
запам’ятала. Тихий, з усмішкою всередині, він сказав щось коротке —
пізніше, зіставивши, вона зрозуміла, що саме тоді їх назвали. А
потім голос закінчився, і в домі його більше не було.

Жінка померла, даючи життя їй — їм. Двом чужим. Двом зозулям,
підкинутим у гніздо якоюсь силою, котра не спитала ні гнізда, ні
зозуль. Раціональна частина Серени — а її, на подив усім, хто знав
Стеллу поверхово, було чимало — казала: ти не обирала, ти не винна,
породілля тут помирає кожна десята, така статистика цього
прекрасного світу. Але була ще нераціональна частина, і вона
щоразу, коли батько вечорами піднімався сходами постояти над
колисками, рахувала разом із ним його сорок дві сходинки і думала:
він іде дивитися на те, що йому лишилося від дружини. А лишилися —
ми. Підробка. Фальшиві монети, яких він не може відрізнити.

І тому — так, вона всміхалася йому першою, щойно він з’являвся на
порозі. Завжди. Це було найменше, що підробка могла зробити для
старого: бути найкращою підробкою в усіх усюдах, такою, щоб і
різниці не було. У Солярії її вчили: усмішка принцеси — це
державна споруда. Тут ця споруда тримала одного-єдиного старого
чоловіка, але тримала щодня.

—

А потім була та зима, і тріски, і все змінилося.

Малу вона підозрювала давно. Ну як «підозрювала» — тут треба
чесно: перші півтора року Серена була впевнена, що збожеволіла
вона сама, і мовчазна руда сестричка з очима старої королеви — це
просто симптом. Так буває: психіка тріщить, і тобі ввижається, що
всі довкола «не такі». Потім симптом почав робити зарядку.

Серйозно. Немовля. Робило. Зарядку. Щоранку, в колисці, поки дім
спав: повільні нахили, повільні присідання, тримаючись за бильце,
раз-два-три-чотири, з відпочинком, серіями. Серена спостерігала
за цим крізь вії тижнями і відчувала себе глядачкою дуже дивного
спортивного каналу. Діти так не рухаються. Діти взагалі не роблять
нічого «серіями». А ще мала ніколи не плакала без причини, а коли
плакала з причини — в її очах при цьому було виразно написано, як
їй остогидло це неконтрольоване обладнання.

Отже, варіантів було два: або в цьому домі двоє божевільних — і це,
зважаючи на все, було б навіть затишно, — або…

Про «або» Серена думати боялася. Бо якщо «або», то треба щось
робити, якось перевіряти, а раптом ні? Раптом вона зараз розкриється
перед звичайною дитиною — ну, дивною, ну, зосередженою, бувають же
просто такі діти? — і залишиться з цим сама, і це «сама» буде вже
остаточне, на все життя, печатка й вирок.

Тому перевірила не вона. Перевірила мала.

Той день Серена пам’ятала по хвилинах і збиралася пам’ятати вічно:
сіре світло, Мадж куняє над куделею, кошик трісок — і руда раптом
висипає його на ведмежу шкуру й починає викладати. Одна. Дві. Три.
П’ять. Вісім.

Числа Фібоначчі.

Посеред засніженого середньовіччя, на ведмежій шкурі, немовля
викладало трісочками числа Фібоначчі, і дивилося на неї, Серену,
поглядом парламентера під білим прапором.

У Алфеї, між іншим, була математика. Усі чомусь вважали, що Стелла
на ній спала, — окей, вона й спала, але з розплющеними вухами, бо
примудрялася скласти іспит, а пані Фарагонда якось сказала, що
принцеса, яка не вміє рахувати, закінчує тим, що за неї рахують
інші, і це була єдина цитата з усієї Алфеї, яку Стелла записала.
Послідовність вона впізнала на третій купці. На п’ятій у неї
зупинилося дихання. Далі вона пам’ятала себе вже з трісками в
руці — тринадцять, двадцять одна, — і сльози текли самі, і вона
питала, пошепки, солярійською, як остання ідіотка: «Ти теж? Ти
теж? Звідки ти?»

А мала — а мала поклала останню тріску між ними, рівно посередині,
акуратно, як кладуть подарунок, і всміхнулася. Вперше за все життя
по-справжньому. І усмішка ця була старша за весь цей ліс.

Того вечора Серена ридала в подушку від щастя, беззвучно,
по-дорослому, і засинаючи подумала, що зі всіх подарунків, які їй
дарували в обох життях, — а дарували їй, на секундочку, острови,
— найкращим виявилася жменя трісок.

—

Спільної мови в них не було. Це з’ясувалося одразу і надовго.

Серена говорила до неї солярійською — мала слухала уважно, як
слухають музику, і не розуміла ні слова. Мала відповідала своєю —
твердою, старою, з дивними паузами мовою, схожою на храмовий спів,
— і Серена не розуміла теж. Дві попаданки, два світи, нуль спільних
словників. Всесвіт мав почуття гумору, але якесь казенне.

Виручило те, що обидві вже наполовину знали третю — тутешню.
І тому їхня справжня спільна мова народилася дивним покручем,
який вони будували удвох, як будують міст з двох берегів: вестероська
основа, солярійські слова для того, чому тут не було назви,
кілька твердих слів із мови малої — і жести, багато жестів, ціла
абетка жестів, від «небезпека» до «прикрий мене, я щось задумала».

Челядь це охрестила «пташиною мовою». Мадж бурчала: двійнята,
кажуть, завжди собі щось цвірінькають, переросте. Стара Бет,
слухаючи їхнє цвірінькання, мружилась — але Бет мружилась на все,
таку вже мала вдачу.

А довгими вечорами, коли дім спав, вони розповідали одна одній
себе — повільно, по слову, по жесту, малюючи вуглинкою на печному
камені й одразу стираючи. Це зайняло місяці, і багато чого Серена
зрозуміла не так, а ще більшого не зрозуміла взагалі, але головне
склалося, і від головного був мороз по шкірі.

Сестру звали Маленія. Там, у своєму світі, вона була не просто
дорослою — вона була древньою: донька бога і богині, так виходило
з малюнків; воїтелька, що вела війська; жінка, що билася з кимось
рівним собі й спалила півкраю тим боєм. Хвороба жила в ній від
народження і з’їла її по шматках — руку, ноги, очі під кінець, —
а вона все одно не програла жодного бою. У неї був брат-близнюк,
старший, якого вона любила так, як люблять сонце, і якому служила
клинком — це слово, «клинок», вона намалювала першим упевненим
рухом, як підписуються.

І ще: Маленія рахувала своє життя тисячами років.

Серена спершу вирішила, що не так зрозуміла малюнок. Перепитала.
Тисяча — мала намалювала риску, тоді ще, тоді заповнила всю
пічну плиту рисками і подивилася спокійно: так, тисячі. Добре.
Чудово. Просто пречудово. Твоя сестра-близнючка старша за твою
цивілізацію, Стелло, і вона вміє вбивати всім, що можна підняти,
а ти вмієш підбирати помаду до туфель і — ну гаразд, ще дещо
вмієш. Нормальна сім’я. Бувають гірші.

(Про себе вона розповіла чесно: принцеса; сонце; літала — оце
було найважче намалювати так, щоб не вийшла курка; вчилася на
фею — слово «фея» Маленія роздивлялася довго, з обличчям
генерала, якому доповіли про нову зброю супротивника. Про
розлучення батьків Серена малювати не стала. Не той камінь,
не та вуглинка.)

Найдивніше ж було ось що: різниця у, кхм, досвіді — тисяча з
гаком років проти вісімнадцяти — чомусь зовсім не працювала так,
як мала б. Маленія не командувала. Ні разу. Вона взагалі,
здається, вирішила для себе щось про них двох і тепер дотримувалась
рішення з упертістю, з якою інші дотримуються клятв: у їхньому
маленькому таємному штабі на ведмежій шкурі старшою була —
Серена. Пів години старша. Маленія одного разу показала це
жестом, без тіні насмішки: ти — перша, я — за тобою. І щось у
її очах при цьому було таке, що Серена, вже розтуливши рота
пожартувати, рота стулила.

Ще одна історія жила за цим. Колись вона її дізнається.

—

А наприкінці зими 267-го, коли сіно в стодолах світилося наскрізь,
а солонина скінчилася на два місяці раніше, ніж мала, у селі під
острогом померла дитина. Хлопчик. Син удови Кайри, тієї, що
допомагала на кухні у святкові дні — тобто двічі на рік.

Він не був голодний у прямому сенсі — тут, вона вже знала, дітей
рятують до останнього, віддаючи їм зі своєї миски. Він був
недогодований усе своє коротке життя, а коли прийшов кашель,
тіло не мало чим воювати. Кашель — і за тиждень усе.

Серена стояла біля вікна, коли його несли через двір, — маленький
згорток, зашитий у стару повсть, бо труна — це дошки, а дошки —
це гроші. Мадж зітхала: зима забрала, що ж, зима щороку когось
бере, на те й зима. Батько зняв шапку і стояв простоволосий на
морозі, поки хід не сховався за ворітьми, і його губи ворушилися
— рахував? молився? — а тоді пішов до себе і того вечора по
сходах до колисок піднявся, як старий-старий дід, на всі свої
сорок дві сходинки витративши, здавалося, годину.

А Серена дивилася на все це і вперше за два життя не могла
знайти в собі ані сарказму, ані сліз, а тільки холодну, дзвінку,
абсолютно тверезу лють.

Бо вона знала, як це лагодиться. Не магією. Не дивом. Нудно
лагодиться, по-господарськи: чиста вода, щоб діти не носили в
животах глистів і не тратили на них ті крихти, що з’їли. Погреби,
льодовні, правильне зберігання, щоб солонина не кінчалася в
лютому. Овочі, які тут ростуть, але які тут не садять, бо «діди
не садили». Облік, боги ви мої, простий облік запасів, щоб у
грудні знати, що буде в березні, а не з’ясовувати це в березні.
Її цього вчили. Її готували правити королівством із мільярдним
населенням і трьома сонцями, і вона, так, спала на половині
лекцій, але друга половина в’їлася в неї разом із голосом старого
канцлера: «Влада, ваша високосте, — це коли від вашої нудьги
залежить, скільки дітей переживе зиму».

Їй було чотири роки. У неї не було ні влади, ні голосу, ні навіть
власного одягу по розміру. У неї була сестра тисячі років віком,
батько, що любив їх більше, ніж міг собі дозволити, і голова,
повна знань з іншого всесвіту.

«Окей, — подумала Серена з Солярії, дивлячись, як за вікном
знову, завжди, вічно йде сніг. — Працюємо з тим, що є.

Але тепер — по-моєму».

Наступного ранку вона вперше прийшла на кухню не гратися.