ЛІРА II

268 рік від Завоювання Ейгона

Тіло було поганим мечем, але добрим учнем.

На шостому році воно нарешті почало відповідати: не одразу, не
повністю, з тим запізненням, з яким відповідає молодий кінь, — але
відповідати. Рівновага стала. З’явився крок — справжній, з перекатом,
від п’яти до пальців, безшумний на четвертий місяць вправ. Руки
навчилися падіння: м’яко, боком, з розворотом, так, що Мадж жодного
разу не побачила синця там, де синці не личать маленькій леді.

Маленія працювала з ним щоранку, в сіру годину між вартами, коли
Гарт уже куняв біля воріт, а півні ще мовчали. Місце вона вибрала
за стодолою, між стіною і частоколом: три кроки завширшки, вісім
завдовжки, втоптаний сніг узимку, втоптана глина влітку. У Гелігтрі
її двір для вправ був викладений білим каменем і мав сто кроків у
поперечнику. Три на вісім — це теж було нічого. Майстер казав:
кому тісно в трьох кроках, тому і в полі тісно.

Вправи були старі, з того боку всіх світів: стояння, крок, поворот,
дихання. Тисячу разів — поворот на передній нозі. Тисячу разів —
з видихом, униз, уявним лезом крізь уявну ключицю. Тіло дитини не
витримувало тисячі — вона давала йому двадцять, тоді тридцять,
тепер уже дев’яносто, і додавала по п’ять на кожен молодик. Поспіх
був би зрадою: зірвані суглоби в шість років — це кульгавість у
шістнадцять. Вона знала, як живуть із кульгавістю. Не квапилася.

Про меч вона не думала. Так вона собі казала — і щоранку, на
дев’яностому повороті, долоня сама стискалася порожнечею, як
стискається кукса навколо відсутньої руки, і порожнеча пекла
гірше за будь-яку гниль.

—

Гарт застукав її на переломі зими.

Вона припустилася помилки, старої, як світ: звикла до розкладу
варти й забула, що старі не сплять, як молоді. Того ранку в Гарта
крутило поперек — вона потім чула, як він жалівся Мадж, — і він
пішов розходити кістки вздовж тину, і вийшов з-за стодоли саме
тоді, коли вона закінчувала дев’яту дюжину поворотів, з палицею
від граблів у руках, бо напередодні вперше дозволила собі палицю.

Вона почула його на пів кроці — і мусила вибирати: обірвати рух,
розсипатися в дитину, впустити палицю, — або довести поворот до
кінця, бо обірваний рух учитель бив нещадно, живий чи мертвий,
тут чи там.

Вона довела поворот. Видих, стопа, лезо крізь уявну ключицю.
Потім опустила палицю і обернулася.

Гарт стояв між стодолою і тином, у кожусі поверх кольчуги — він
один із чотирьох носив кольчугу щодня, — і дивився на неї без
жодного зі звичних дорослих обличч. Не сюсюкав очима, не
всміхався, не дивувався навіть. Дивився, як дивляться на слід
звіра, якого в цих лісах не водиться: уважно і трохи повільно.

— Хто ж тебе такого вчив, ластів’ятко? — спитав він нарешті.
Голос через беззубий рот був шелесткий, як віник по долівці.

— Ніхто, — сказала Маленія. Це було правдою на цей світ. — Я
підглянула. Ти так робиш. Уранці. Я підглянула і роблю.

Це теж було правдою: Гарт справді щоранку розминав плечі старим
солдатським хрестом, і вона справді бачила. Найкраща брехня —
розкладена з самих правд; цього її вчила не зброярня, це вона
взяла при дворі матері.

— Підглянула, — повторив Гарт. Помовчав, пожував губами. — Оте,
з поворотом, ти в мене підглянути не могла. Так у нас на Півночі
не ходять. Так… — він пошкріб зарослу щоку, — я раз бачив, як
браавосець на палубі крутився, водяний танець їхній. Але ти ж,
ластів’ятко, браавосця зроду не бачила, га?

— А хто такий браавосець?

Старий подивився на неї ще довго-довго. У Гарта не було зубів,
зате очі мав лісовикові — і десь у тих очах, вона бачила, важки
гойдалися: піти сказати лордові? посміятися? забути? А тоді
сталося те, на що вона не заклала й одного шансу з двадцяти:
Гарт крекнув, зняв кожуха, кинув на сніг, лишившись у самій
кольчузі, і підняв із землі другу палицю — від тих самих граблів,
вона їх ще восени розібрала на пару.

— Ану, — сказав він. — Покажи ще раз. Тільки ноги в тебе стоять
дурнувато, ось що я тобі скажу. Хто б тебе не вчив у твоїх снах —
для наших ковзанок вузько ставиш. У нас пів року під ногами лід,
ластів’ятко. Ширше стій. Отак.

І Маленія, Клинок Мікели, богиня, що спалила Каелід, слухняно
переставила ноги ширше.

Він мав рацію. Для льоду її стійка була вузька.

—

Так у неї з’явився перший у цьому світі побратим — шістдесяти
семи років, беззубий, із простріленим колись плечем, яке не
любило замаху згори.

Про зуби вона спитала на третій чи четвертий ранок — просто, як
питають про зброю: що з тобою робили і що ти вмієш після цього.
Гарт розповів теж просто, вичищаючи сніг з-під поламаного нігтя:
залізнородні. Йому було двадцять, коли лодії прийшли на
Кам’янистий берег, і він два роки тягав весло на чужій палубі,
поки не викупили. Зуби йому вибили в перший місяць — веслом,
за те, що дивився. «Дивитися в них не можна, ластів’ятко. Раб
дивиться в палубу». Він сказав це без гніву, як кажуть про
погоду тридцятирічної давнини, і лише пальці його на палиці
на мить лягли інакше — не як на палицю.

— Вони ще прийдуть? — спитала вона.

— Море нікуди не ділося, — сказав Гарт. — І вони нікуди не
ділися. Прийдуть, як діди наші казали: не цього літа, то того.
На наш вік вистачить, а на твій — тим паче.

Вона кивнула. Це вона вміла чути. Так говорили старі сотники
в усіх світах: не страш, не втішай, назви напрямок, звідки
чекати.

Тепер вони вправлялися вдвох, і це вимагало нового театру.
Для дому це виглядало так: старий Гарт, що зроду няньчився з
дітьми залоги, вирізав меншій лордовій доньці дерев’яного
меченятка і грається з нею в лицарів, бо мала вчепилася, як
кліщ, а в старого онуків нема. Мадж пирхала. Вілл іржав, поки
Гарт не пообіцяв показати йому, як іржуть із вибитим плечем.
Серена — Серена подивилася на дерев’яний меч, тоді на Маленію,
і зробила жест із їхньої абетки: той, що означав «нарешті»,
і ще один, новий, який Маленія спершу не зрозуміла: долоня
від серця вперед, розкриваючись.

«Пишаюся», — переклала Серена ввечері, вуглинкою.

Маленія довго дивилася на це слово. У її минулому житті ним
розпоряджалися боги й полководці, і вона чула його на свою
адресу від істот, чиє слово важило королівства. Чому від
чотирирічної сестри з золотим волоссям воно заважило більше —
вона розбиратися не стала. Деякі речі розбирати не можна:
розбереш — не складеш.

—

Батько дізнався навесні, і дізнався найгіршим чином — побачив.

Він повернувся з дальніх хуторів на день раніше, ніж чекали,
в’їхав тихим двором на світанку — і застав за стодолою ось що:
його менша донька, шести неповних років, у задертій по коліна
сукенці, з дерев’яним мечем у руках, розкроювала світанкове
повітря косими ударами, а його найстарший стражник рахував їй
такт, як рахують веслярам.

Маленія побачила його через Гартове плече — і Гарт побачив, що
вона побачила, й обернувся, і виструнчився, як перед стратою.
Стало дуже тихо. Кінь форкав біля воріт. Десь у стодолі впало
сіно.

Берон Боул зліз із сідла — важко, як злазив завжди, — і пішов
до них через двір, і за кожним кроком Маленія читала його,
як читають супротивника на зближенні: втома, старість, злість?
ні, не злість… страх. Старий страх, що йде попереду думки. Він
став за три кроки, подивився на меч у її руках — довго, наче
меч був листом, писаним дрібно й не йому, — і сказав Гартові,
не підвищивши голосу:

— Іди поспи, Гарте. Ти з нічної.

Гарт пішов — повз лорда, прямий, як спис, і тільки при самих
дверях стодоли озирнувся на неї, швидко, по-змовницьки: тримайся,
ластів’ятко.

Батько присів перед нею навпочіпки. Коліна його хруснули, як
суха гілка. Очі в нього були сірі, у червоних прожилках після
дороги, і дивилися не сердито, а гірше — безпорадно.

— Ліро, — сказав він. — Дитино. Нащо тобі ця штука?

Вона могла б відповісти по-дитячому: гратися, весело, хочу як
Гарт. Театр був готовий, слова лежали напохваті. Але за два
роки вона вивчила цього старого до дна — він не вмів карати,
він умів тільки боятися за них, — і зненацька, вперше за
обидва життя, їй стало гидко брехати тому, хто боїться за неї.

Тож вона сказала половину правди, стоячи перед ним у задертій
сукенці, тримаючи дерев’яний меч так, як його належить тримати
в мирній розмові — вістрям у землю, обіруч на маківці руків’я:

— Вовки прийдуть, тату. Або люди з моря, як до Гарта. Ти будеш
старий. Хтось має стояти між ними і Сереною.

Довго-довго Берон Боул не казав нічого. Обличчя його зробилося
дивне: так виглядає чоловік, якому шестирічна дитина щойно
проказала вголос те, що він сам собі забороняв думати ночами,
слово в слово. Потім він простяг руку — вона подумала, забере
меч, і приготувалася віддати без бою, бо бій із батьком був
би поразкою в усіх можливих світах, — але велика порепана
долоня лягла їй не на меч, а на голову, на мідне волосся,
важко і дуже обережно.

— Твоя мати, — сказав він хрипко, — тримала тебе за палець
отак-о, що не відняти. Бет ще сказала: ця, каже, тримає, як
тятиву… Тятиву, бач.

Він підвівся, крекнувши, і хвилину дивився кудись понад
частоколом, у бік лісу, де за сто верст на захід було море,
а тоді сказав так, як казав купцям остаточну ціну — рідко,
раз на рік, але після цих слів торг закінчувався:

— Після жнив скажу Гартові, хай ставить тобі руку по-людськи,
а не крадькома по стодолах. І Серені скажу — хай хоч
дивиться, їй теж не зайве… Але матимеш і жіночу науку теж,
Ліро, без відмовок: прясти, шити, рахунок. — Він глянув на
неї згори, і в кутиках його очей стояло щось між сльозами і
сміхом. — Бо меч мечем, а зима зимою.

— Так, тату, — сказала Маленія.

«Рахунок я вже знаю, — подумала вона. — А прясти… гаразд.
Майстер казав: у кого пальці не вміють нитки, той і руків’я
до пуття не намотає».

Того вечора він піднявся до них свої сорок дві сходинки, як
завжди, і стояв над ліжками довше, ніж завжди, і Маленія крізь
вії бачила: він дивиться на неї і ворушить губами. Рахує.
Старий завжди рахував, коли любив.

—

А вночі, коли дім заснув, вона зробила те, чого не робила
жодного разу за шість років цього життя.

Вона дістала з-під сінника дерев’яний меч — Гарт вирізав його
з ясена, за розміром руки, з правильною вагою в маківці, старий
знав, що робить, — лягла, поклала його вздовж тіла, як кладуть
справжній, руків’ям до плеча, і дозволила тілу те, що воно
просило вже давно.

Тіло плакало тихо, у сінник, здригаючись усім своїм малим
зростом, — а вона лежала всередині нього, як лежить вершник у
темряві біля багаття, поклавши руку коневі на шию: нехай.
Це були не її сльози — її сліз не бачив ніхто й ніколи, навіть
брат, навіть майстер, — це тіло оплакувало щось своє: чи то
матір, якої не знало, чи то світ, у який його вкинули з
тисячолітньою квартиранткою всередині, чи просто втому шести
років, прожитих у стійці.

А може, і її сльози. Може, і її. За золоту бронзу замість руки,
яка тепер була — тепла, своя, ціла, і тримала ясеневе руків’я.
За брата, що лишився там, за краєм усіх карт, у своєму вічному
сні під святим деревом, і ніколи не дізнається, що його клинок
знову має обидві руки. За дев’яносто поворотів на світанку.
За «пишаюся».

«Я — Маленія, — подумала вона, засинаючи, і думка вперше
вигнулась інакше, як вигинається клинок під новим ковалем. —
Клинок Мікели. Я не знала поразки.

А тут мене звати Ліра Боул. І в мене все спочатку: перший
меч, перший учитель, перший побратим. Шість років. Дві руки.

Подивимось, чого вартий цей світ».

За частоколом вили вовки, близько, за самим тином. Дерев’яному
мечу під її рукою це було байдуже, і їй теж.