Розділ 9. «Генералу потрібен результат»

 

Розслідування, яке на перших етапах здавалося справою честі, поступово втрачало темп. Справа про вбивства Маляра, Кравець та Мельченко, яка формально була об’єднана в одне провадження через очевидні спільні ознаки, стояла на мертвій точці. Допити, звіти, аналізи, безкінечні протоколи та десятки нових папок із оперативними напрацюваннями зливалися в один суцільний потік дуже важливої, проте аж ніяк не тієї інформації, що справді наближає до розкриття. Аналіз мобільних абонентів, які перебували поблизу парку в день убивства Світлани Мельченко, давав лише глухий масив: тисячі сигналів, що миготіли у звітах цифрами, кодами та рядками координат, але не давали жодного імені, за яке можна було б зачепитися. Жодного атипового з’єднання, жодного спільного абонента із Маляром, Кравець і самої Косач – не було. Скільки Ігорів вони викликали на допит за цей тиждень, важко було порахувати, у ОСА вже навіть жартували, що у місті, здається, не лишилося жодного Ігоря, який би не побував тут хоча б на короткій бесіді. Але кожен наступний приносив лише розчарування: невідповідність, чітке стовідсоткове алібі, відсутність будь-якого зв’язку, жодного натяку на вектор, у якому можна було б рухатися далі. Саме тому за останній тиждень Косач доводилося частіше бувати в міністерстві, ніж у власному кабінеті. Її викликали на наради, збирали розширені колегії, доповідали про «суспільний резонанс», натякали на надмірну затримку у слідстві й усе частіше ставили пряме запитання: «Коли будуть результати?» Вона щоразу відповідала впевнено, але всередині вже давно розуміла: жодна розмова не прискорить появу нових доказів, бо інформація не виросте з порожнього місця, не з’явиться швидше, якщо її тягнути за вуха.

І от, знову ранок, чергова нарада, і знову вона стоїть у кабінеті Мовчана, під його суворим, мовчазним поглядом. Генерал не сидів, не курив, не гортав папери, просто стояв біля вікна, склавши руки за спиною й дивився на місто, що ще не встигло до кінця прокинутися. Ніби там, у відблисках неонових білбордів, чи в обличчях випадкових перехожих, мала би бути та сама відповідь, та сама зачіпка, яку досі ніхто не знайшов.

– Мені потрібен результат, – сказав він нарешті, не повертаючись до неї. Голос був спокійний, рівний, але кожне слово обтяжене вагою посадової необхідності. – Не формальний звіт і не нова порція аналітики, а щось, що я можу винести нагору і показати. Бо поки що я тільки мушу пояснювати, чому агентство буксує.

Косач ледь чутно зітхнула, не дозволяючи собі ані втомленої посмішки, ані скривлення обличчя, навіть якщо всередині вже давно все рвалося назовні – роздратування, пригнічена втома, глухе обурення від безкінечної потреби знову й знову звітувати про відсутність результатів. Вона лише опустила погляд у теку, яку тримала в руках, чи то в надії знайти там уявний порятунок, чи то в спробі вхопитися за хоч якусь опору, бодай за рядки, які вже давно знала напам’ять. Їй і не потрібно було нічого шукати, вона й так знала, що всередині були ті самі аркуші, ті самі дані, які вона переглядала десятки разів, але все одно відкрила, бо треба було щось тримати в руках, треба було хоч кудись дивитися просто щоб не зустрітися із генеральським поглядом.

– На сьогоднішній день завершено аналіз геолокацій терміналів у парку, отримано порівняльні таблиці присутності абонентів на трьох місцях злочину – жодних збігів. Є також нові експертні висновки щодо епітелію з-під нігтів, який, щоправда, досі не дає збігів із жодною…

– Я вмію читати, Ольго Сергіївно, – обернувшись перебив її генерал. – Звіти я бачив і таблиці бачив, і висновки. Я питаю: що в тебе є зараз, окрім статистики?

Руки залишалися майже нерухомими, нічого нового вона йому не скаже, їй просто немає чого сказати.

– Конкретики немає, – нарешті видала відповідь таким тоном, наче в тому була її особиста поразка.

Вона більше нічого не сказала, кожна відповідь вже звучала десятки разів, щоранку, щовечора, в аналітичних зведеннях, у протоколах нарад, у резолюціях, підписаних власною рукою. Все вже було сказано – не словами, а відсутністю тих самих відповідей, на які чекали зверху. Що ще можна було додати? Що команда працює щодня без вихідних? Що вона сама повертається додому тільки для того, щоб випити чашку чаю, яку не встигає допити зранку, і провалитися в сон, схожий радше на вимкнення живлення, ніж на повноцінний відпочинок? Але кому це цікаво? Це не частина звіту. Це не показник ефективності. Це не вкладається у формат словосполучення «показати результат». Генералам не треба, та й, що найголовніше, зовсім не хочеться знати, коли ти востаннє спала більше ніж чотири години, генералам потрібна лише графа «виконано» у звіті. Її роздратування, хоч і не проривалося ще назовні, вже було в кожному русі, у ледь стиснутих пальцях, у тому, як щільніше вона тримала документи, і в тому, як сильно, до пульсації в скронях, хотіла просто вибігти з цього кабінету, грюкнувши дверима.

– У мене через десять хвилин наступна нарада, – не озираючись озвався Мовчан, усе ще стоячи біля вікна, дивлячись на місто, в якому продовжували жити звичайні люди, у яких є звичні проблеми, а не тільки цифри, статистика і не розкриті злочини. – Якщо буде щось конкретне – доповісте. До побачення, пані полковнику.

– До побачення, пане генерале, – відповіла вона сухо, не піднімаючи очей.

Вийшла з кабінету швидко, навіть не зачинивши за собою двері, роздратування більше не ховалося під виразом обличчя «все під контролем», не підлаштовувалося під службовий тон і не розмивалося у ввічливих інтонаціях. Воно просто було у кожному кроці, у кожному жесті, у тому, як різко вона заштовхала документи у сумку, у тому, як натиснула кнопку ключа автомобіля з таким нехарактерним для себе зусиллям, ніби це могло чимось допомогти. Вона сіла в авто, різко натягнула пасок безпеки, завела двигун і одразу натиснула на газ, виводячи машину з місця. Хай хоч кілька хвилин просто бути в русі, на швидкості, між світлофорами, між номерами машин, між людьми, що не чекають від неї пояснень і результатів. Швидкість рятувала, бодай на мить, хоча б до того моменту, як повернеться в ОСА і знову доведеться шукати нові зачіпки, а потім у черговий раз до міністерства, дивитися в очі генералу, чути одні й ті самі слова: «результат», «відповідальність», «гучна справа» і пояснювати, чому в справі трьох смертей досі немає жодного підозрюваного, і так по замкнутому колу.

Через тридцять хвилин вона вже під’їжджала до будівлі ОСА на звичній швидкості, яка останнім часом ставала для неї своєрідною терапією та способом хоча б частково вивільнити внутрішню напругу. Гальмувала різко, не зважаючи на плавність руху інших машин, бо зараз не було ні бажання, ні терпіння для коректності. Припаркувалася без зайвих маневрів і лишила авто так, як зручно їй, і нехай бодай хтось спробує щось сказати. Розмова з генералом, формально стримана, але насправді пронизана таким глухим тиском і вимогою, вже наклала відбиток на сьогоднішній настрій, хотілося або грюкнути чимдужче дверима, або сказати все, як є, словами, яких вона вголос промовити ще собі не дозволяла.

Коли Косач увірвалася різким кроком до нарадчої кімнати, усі одразу замовкли, навіть ті, хто живо обговорював щось між собою, якісь дрібні деталі або жарти. Атмосфера змінилася в одну мить, щойно вона переступила поріг і мовчки кинула сумку на стіл.

– Починаємо, – сказала вона коротко, й лише встигла перевернути першу сторінку зведення, як у кишені задзвонив телефон.

Звук різко розрізав тишу, яка вже була налаштована на робочий лад. Косач не глянула на екран, бо не було потреби. Ті рідкісні дзвінки, які змушували її серце стиснутися ще до того, як пролунає голос, упізнавалися не за номером і не за тембром співрозмовника, а за внутрішнім напруженням, що виникало десь глибоко під ребрами, і закінчувалося нестерпним печінням на шкірі. Вона відійшла на кілька кроків убік, обернувшись спиною до команди й притиснула телефон до вуха, трохи сильніше, ніж потрібно.

– Косач, слухаю, – голос рівний, хоч у грудях уже наростав спротив, схожий на сверблячу втому.

– Ще одне тіло, Ольго Сергіївно, – рівний голос генерала, як по шаблону, продиктував необхідну інформацію. – Жінка, орієнтовно сорок вісім років, під тілом записка, і знову твоє прізвище.

Її обличчя на мить застигло. Спершу відреагував не вираз обличчя, а руки – це виражалося у легкому напруженні пальців, потім у тому, як повільно стиснувся кулак, а потім долоня на секунду завмерла, й щосили ляпнула просто по поверхні столу. Звук, чистий і різкий, розлетівся по кімнаті, а ручка, яка лежала збоку документів, підстрибнула й покотилася по столу, злетівши на підлогу.

– Чорт, – видихнула вона, несвідомо підказуючи усім присутнім, що саме зараз буде багато роботи.

Вказівки були надані негайно, майже без потреби їх озвучувати вголос, бо всі вже знали алгоритм дій та звикли працювати у злагодженому режимі. Римар і Шаблій отримали короткий, але чіткий наказ вирушати на місце події, не гаючи часу координувати первинний огляд, працювати з патрульними, забезпечити повний периметр і перевірити можливі точки входу-виходу, навіть ті, які на перший погляд не викликали підозри.

Небесна мала оперативно підготуватися до судово-медичного дослідження. Цього разу очікування були високі, бо саме на рівні анатомії могли ховатися ті нюанси, які підкажуть бодай щось нове: чи є зміни в почерку злочинця, чи зберігся характер стискання, чи залишився епітелій під нігтями, чи були сліди медикаментів, уколів – усе, що могло вказати на особу злочинця, а не лише констатувати його фізичну агресію.

Альбіна Панчук і Стас Шугаєв одразу отримали завдання швидко встановити особу жертви, паралельно почати відпрацьовувати потенційні зв’язки: соціальні кола, місце роботи, онлайн-активність, останні пересування, і головне – можливі перетини із іншими жертвами.

 

***

Четверта жертва

Вона була власницею невеликого, але стабільно-прибуткового квіткового магазину на околиці міста. Магазин був її всім, не лише бізнесом, а й способом «дихати» після довгих років життя з чоловіком-тираном. Тепер вона проживала з матір’ю та донькою-підлітком, яку виховувала одна після розлучення, колишній чоловік давно зник із горизонту, аліменти не платив, контакту не підтримував. Її життя було простим, спланованим до хвилин: зранку – закупівля квітів, вдень – робота у магазині, увечері – дім, вечеря, допомога доньці з домашнім завданням, іноді книга, іноді келих вина. У неї не було ворогів, скандалів, боргів, не було жодної видимої причини, чому саме вона.

Але для нього причини не потрібні були. Йому вистачало того, що вона була схожою. Вона не належала до тих жінок, яких помічають одразу, але це тільки на перший погляд, якщо придивитися уважно, то можна побачити стримано-правильні риси обличчя, нічого кричущого, але з того типу, який довго тримається в пам’яті. Волосся зібране, одяг акуратний, туфлі завжди на підборі. Її спина була пряма, рухи впевнені, бо колись у дитинстві вона займалася гімнастикою. І саме тому він зупинив на ній погляд. Стояв через дорогу біля кав’ярні, сидів на лавці в сквері навпроти, робив вигляд, що читає новини у телефоні. Знав, коли вона виходить на закупівлю, коли зачиняє магазин, коли йде з донькою у «Сільпо» за продуктами, коли сідає в автомобіль і куди саме прямує ввечері. Він збирав інформацію і вивчав її, як матеріал: кожен рух, кожна звичка, кожен незначний жест.

Усе сталося швидко. Увечері, коли вона поверталася додому пізніше, ніж зазвичай, оскільки мала затримку з доставкою троянд, він уже йшов слідом. Мотузка лежала напоготові в кишені, акуратно згорнута. Його кроки не видавали присутності, він давно навчився зливатися з тротуаром, із темрявою, перетворюватися на невидимий силует, на випадкового перехожого. Він підійшов ззаду майже впритул, коли вона нахилилася до сумки, щоби покласти телефон у неї. Її руки були зайняті, вага пакету з овочами трохи змістила рівновагу, і саме в цю коротку мить, яка тривала не більше секунди, він зробив перший рух. Один крок – ближче, інший – зовсім впритул. Петля затягнулася на шиї різко, точно між голосовими зв’язками і нижньою щелепою.

Вона видихнула, але закричати не встигла, лише короткий, різкий ковток повітря. А він уже тягнув назад, сильніше затискаючи мотузку. Її тіло вдарилося спиною об нього, але опору майже не було: вона була тендітна, втомлена, не готова ні морально, ні фізично до жорстокого нападу. Пальці судомно стискали пакет із продуктами, допоки він не впав, скло баночки із тріском розлетілося на асфальті. Вона ще спробувала вхопитися за мотузку, але рухи були вже не точні, мозок почав втрачати кисень, зір тьмарився. Коли тіло ослабло, він ще кілька секунд тримав мотузку, перевіряючи, чи справді вона вже не чинить опору. Емоцій не було: ні збудження, ні полегшення, ні страху. Лише концентрація: вбити, покласти тіло, залишити мотузку, впхати кудись записку. Те саме прізвище. Та сама адресатка. Один і той самий меседж. Він поклав записку рівно під її долоню, потім розправив пальці, ніби допомагаючи втримати папір, достеменно знаючи, і отримуючи майже фізичне задоволення від хворобливої думки, що Косач вже завтра отримає свій «привіт».

 

***

Косач нерухомо, із заплющеними очима, сиділа у порожньому буфеті ОСА, притулившись потилицею до шорсткої, трохи прохолодної штукатурки, поклавши лікоть на стіл – шукаючи рятівного спокою, у якому ніхто нічого від неї не вимагав. Перебуваючи у цьому непримітному куточку будівлі, де запах кави змішувався з залишками службової метушні, вона нарешті відчувала полегшення.

Це вже другий її візит до міністерства за день, і вдруге вона слухала одні й ті самі фрази, що, здавалося, не мали мети пролити світло на хід справи, а були радше мантрами невдоволення, за якими ховалися чужі амбіції та страх втратити керованість.

«Коли буде результат?», «Чому справа стоїть на мертвій точці?», «Що у вас є, крім статистики?» – питали ті самі обличчя, що не знали, і не мали нічого спільного із розслідуванням реальних злочинів. Вкотре вона пояснювала те, що вже не можна було висловити словами: що розслідування не вкладається у регламент, що знайти доказову базу – це не формула, яку можна вирахувати під тиском, і що жоден злочин не розв’язується по команді зверху.

Скільки ще триватиме ця безкінечна дорога з ОСА до міністерства і назад? Скільки ще буде надруковано таблиць, експертиз, звітів? Скільки ще треба буде слухати натяки, обтічні формулювання, завуальовані фрази між рядками, які насправді чітко вказували, що компетенцію ОСА ставлять під сумнів. Вони хочуть відповіді, прямої, негайної, бажано з ім’ям і прізвищем підозрюваного, а вона хоче просто зробити свою роботу.

Двері буфету прочинилися і в приміщення ввійшла Небесна, тримаючи пластикову папку, всередині якої виднілися щільно складені аркуші – нові судово-медичні висновки, черговий етап чужої смерті, розкладений по пунктах, цифрах і методах дослідження. Вона зробила кілька кроків уперед, але, щойно погляд упав на постать Косач, автоматично відклала теку на край столу й зупинилася, не знаючи, чи має право порушити її єдиний момент спокою.

– Кави зробити? – голос Небесної прозвучав тихо.

Косач не відкрила очей, не повернула голови, не змінила пози, але ледь помітно кивнула.

– Зроби, якщо не складно, я сьогодні ще жодного ковтка не випила.

– Я вже зрозуміла, – усміхнулася Небесна, підходячи до заварника із кавою й, повернувшись трохи боком, продовжила:

– Знову була у генерала?

– Так, – відповіла Косач рівним, але втомленим голосом. – Уже вдруге за сьогодні. Знову одне й те саме: «Де результат, де результат?» А немає у нас результату, ніяких нових зачіпок, ніякого натяку на особу злочинця. А я тільки й роблю, що бігаю між кабінетами, як заведена, перекладаю одні й ті самі документи, повторюю одні й ті самі речення, і все це не просуває нас аж ні на крок уперед.

Небесна мовчки поставила перед нею чашку. Гаряча пара легко здіймалася вгору, ледь помітним серпанком зникаючи в повітрі.

– Потрібно зібрати всіх на нараду, – врешті сказала Косач, трохи оживши від аромату та піднявши очі на Машу.

– Добре, – відповіла Маша. – Я щойно закінчила оформлювати звіт по четвертій жертві, підпишеш після наради?

Косач знову кивнула мовчки, не дивлячись на неї, взяла чашку в руки й на мить затримала дотик долоні на теплій кераміці. Другою рукою вона вже дістала телефон, швидко розблокувала екран, відкрила месенджер, і почала набирати коротке повідомлення, адресоване всім: «Нарада 19:00». Відправила, поставила телефон екраном вниз, неквапливо допила каву, свідомо відтягуючи момент, коли потрібно буде знову піднятися і перейти до справ, які не чекатимуть, повільно піднялася з-за столу в буфеті, кивнула Небесній на знак вдячності й, не промовивши жодного зайвого слова, рушила в коридор.

Двері до нарадчої кімнати ще були зачинені, й вона першою опинилася всередині. Легким рухом натиснула на ручку, відчинила, увійшла й зайняла своє звичне місце. Сіла рівно, не опускаючись на спинку, не нахиляючись уперед, прагнучи залишитися в певній нейтральній точці, де можна втримати внутрішнє зосередження, не розсипатися на дрібні відчуття, що заважали думати. Не шукаючи нічого конкретного, довго дивилася на свої руки, просто тому, що погляд, спрямований туди, не вимагав взаємодії, не стикався з очима інших, не змушував тримати обличчя й тон, і саме тому дозволяв ще трохи подумати в тиші, доки всі не зберуться, доки двері не почнуть відчинятися, доки знову не потрібно буде слухати інформацію, фільтруючи на важливу і не дуже.

Нарада тривала не надто довго, без порожніх розмов і поверхневих доповідей, на це просто не було зайвої хвилини. Було встановлено особу загиблої, нею виявилася Соколенко Ольга Вікторівна, сорок сім років, мешканка Києва, власниця невеликого квіткового магазину, зареєстрованого на неї понад десять років. Проживала загибла разом із літньою матір’ю та неповнолітньою донькою, розлучена, офіційно не працевлаштована поза бізнесом, раніше не судима.

– Зв’язків із попередніми жертвами не встановлено, – тихо додала Альбіна, переглядаючи список контактів, – ні особистих, ні професійних, взагалі жодних перетинів.

Ольга Сергіївна не відповіла одразу, вже не бачила сенсу повторювати те, що всі й так чудово знали, не бачила потреби в тому, щоб озвучувати реакцію, яку й так можна зчитати з її мовчання, з того, як довго вона не підводила очей, тримаючи погляд на планшеті, хоча давно не читала текст, а просто давала собі кілька зайвих секунд, щоб впорядкувати думки. Вона вже була готова почути це: жодного перетину, нічого спільного, і якщо раніше все це викликало б здивування, роздратування чи хоча б потребу запитати ще раз, тепер це не викликало абсолютно нічого, лише внутрішнє визнання знайомого шаблону.

Окремим блоком, уже ближче до завершення наради, прозвучала судово-медична частина, яку коротко озвучила Небесна. Механізм загибелі також був очікуваним: механічна асфіксія, типова картина задушення, без ознак тривалої боротьби, без множинних ушкоджень, жертва майже не пручалася або пручалася недовго, що лише підтверджувало: напад був швидкий, точний, продуманий, і жінка не мала реального шансу чинити опір.

– Під нігтями є епітелій, – спокійно сказала Маша, просто озвучуючи черговий факт, який, однак, одразу змусив Косач зосередитися та злегка змінити положення в кріслі.

– Збіг є? – запитала вона.

– Є, – відповіла Небесна так само стримано. – Фрагменти збігаються з тим, що був знайдений під нігтями третьої жертви. Генетичний аналіз підтвердив схожість за основними маркерами.

І хоча на мить у кімнаті зависла напружена тиша, яка могла б означати, що це щось змінює, насправді – ні, не змінювало нічого. Бо цей збіг, хоч і точний, хоч і беззаперечний, не давав жодного імені, не давав конкретного напрямку, не був пов’язаний із базами даних, не виводив їх на підозрюваного. Цей епітелій просто існував, як ще один доказ того, що вбивця діє послідовно, що жертви обрані ним особисто, що він залишає щось після себе, але при цьому не залишає нічого, за що можна зачепитися.

Наостанок було почуто про огляд місця події, який, знову ж таки не давав нічого, що могло б вивести розслідування за межі звичної безвиході. Встановлено наявність камери неподалік парку, де було виявлено тіло, що чітко зафіксувала постать чоловіка в темному одязі й капюшоні, який зайшов до парку приблизно в часовому проміжку, коли, найімовірніше, відбулася смерть. Обличчя не видно, якість зображення недостатня, прикмет – жодних, жодної характерної манери ходи, нічого, що можна було б використати бодай як слабку зачіпку. Місце злочину обстежено, мотузку вилучено, сторонніх відбитків не виявлено, свідків знову немає.

Усе це вже звучало знайомо, просте повторення раніше почутого з незначними варіаціями, щоразу трохи інший простір, інше ім’я жертви, але той самий глухий кут. Шаблій підвів очі лише на мить, подивився на Косач рівно стільки, скільки було потрібно, аби встигнути зафіксувати її реакцію, але не довше, ніж дозволяла зараз робоча дистанція, і поклав на стіл перед собою прозорий поліетиленовий пакет із вилученим. На перший погляд нічим не примітний аркуш паперу, такого самого формату і текстури, якими вони користуються щодня: для службових нотаток, коротких поміток під час допитів, фіксації дрібних деталей на виїздах, звичайний папір, який не викликає жодної підозри, не має ваги, не виглядає як загроза, але в цьому контексті, він раптом перетворювався на щось зовсім інше. Той самий офісний аркуш, що щодня потрапляв під її руку, виявився носієм чиєїсь присутності, чийогось голосу, ретельно підібраного і навмисно спрямованого саме до неї. Хтось дуже уважно її вивчав, відстежував, аналізував і, що найнебезпечніше, досі не виявив себе настільки, щоб вона мала змогу відповісти.

– «Косач, ти так і не зрозуміла, хто я», – Шаблій прочитав записку вголос, не надаючи інтонації жодного емоційного забарвлення.

Ольга Сергіївна нічого не відповіла, просто сиділа, дивлячись на аркуш у пакеті, не кліпаючи, не змінюючи виразу обличчя. Вона не поставила жодного уточнення, не задала запитання, не прокоментувала, лише на кілька секунд затримала погляд, і цього вистачило, аби всі зрозуміли: нарада завершена.

– Усе. Можете йти. Результати залиште в мене на столі, – сказала вона рівно, без пауз, не змінюючи тону голосу.

Лише коли двері зачинилися вона трохи посунулася на стільці, звільнила руки з-під столу, притиснула пальці до скроні, і на мить закрила очі. «Косач, ти так і не зрозуміла, хто я» – вона перечитувала ці слова подумки, не вперше, не востаннє. Чесно намагалася пригадати, перебирала обличчя, ситуації, справи, де вона була просто слідча, або вже керівниця, навіть ті, де побіжно приймала участь. Але з кожною хвилиною ставало все очевидніше: згадати щось конкретне вона не може, тому що кожна її справа могла залишити після себе когось незадоволеного, кожне затримання, кожен наказ, кожне втручання в чиєсь життя, усе це могло дати підставу для такої реакції.

Руки автоматично потягнулися до документів, збираючи їх сторінка за сторінкою. Кожен аркуш – знайомий, кожна фраза – вже чута, кожен результат – уже прокручений в голові десятки разів, і навіть ті слова, які ще щойно звучали на нараді, не несли в собі нічого, чого вона не знала раніше. Десь між рухами, поки пальці перегортали сторінки, вона вже думала про ранок, про те, як усе це виглядатиме завтра, знову, під тим самим кутом, у тій самій кімнаті, перед генералом, перед його рівним голосом, без різких слів, але з постійною напругою між фразами, коли кожне «а що далі» звучатиме не питанням, а звинуваченням. Вона вже знала, як стоятиме: рівно, спокійно, тримаючи цю саму теку в руках, викладаючи інформацію по пунктах, із вивченими формулюваннями, які не викличуть потрібних емоції, бо все, що вона приносить – це факти, але не рішення.

Вона вийшла з нарадчої кімнати, тримаючи теку із документами притиснутою до себе – черговий пакет безрезультатних висновків, яких не те що не хотілося, не було сил більше тримати в полі зору. У власному кабінеті не затримувалася: лише зайшла, щоби схопити сумку, накинути пальто, вимкнути світло і вийти, не озираючись. Коли нарешті вийшла у прохолодний вечірній простір парковки, перше, що вловив погляд – знайомий силует. Шаблій стояв, як завжди – притулившись плечем до капота власного авто, з руками в кишенях, нерухомий і спокійний. Для стороннього погляду це виглядало абсолютно буденно: чоловік, що чекає когось біля машини, нічого незвичного, нічого надзвичайного. Але для неї ця картина мала зовсім інше значення, бо саме зараз, саме в цьому стані виснаження, після ще однієї безрезультатної наради, їй конче потрібно було знати, що він чекає саме на неї. Вона підійшла ближче, зупинилася на відстані витягнутої руки, але не встигла навіть усміхнутися, як уже видихнула слова:

– Як добре, що ти за кермом, бо я сьогодні настільки втомилася, що здається доїду тільки до першого світлофора.

Він легко всміхнувся, і лише простягнув до неї руку, обережно пригорнувши до себе. Одна рука вже тримала її на рівні лопаток, інша повільно, кілька разів, провела по її волоссю.

– Куди поїдемо? Одразу додому, чи хочеш заїхати ще кудись? – запитав він спокійно, знаючи напевно, що відповідь буде однозначною.

Вона не відповіла одразу. Не рухалася, не обіймала у відповідь, стояла нерухомо з опущеними руками, поки трохи не розслабилося плече, поки не стало трохи простіше дихати і ловила себе на думці, що саме це відчуття – усвідомлення, що хтось чекає, ставало майже фізично необхідним. Це було не про романтику, не про ніжність, не про потребу в комусь, хто «зрозуміє», вона здається ніколи і не сподівалася на чиєсь розуміння, але це маленьке усвідомлення давало їй той короткий, майже непомітний простір для дихання, якого так бракувало останнім часом. Бо в її світі вже давно не було нічого стабільного: злочини, у яких лунало її ім’я, безкінечні доповіді, які виснажували більше, ніж безсонні ночі, накази, що градом сипалися зверху без права на паузу. І на фоні всього цього – він, просто стояв поруч, без зайвих слів, і це було дивним чином необхідним.

Вона не знала, скільки це триватиме, не мала жодного плану на «потім», не будувала жодних очікувань, бо життя давно навчило її: очікування – це найкоротший шлях до розчарування. Але зараз, у цій тиші, в тому, як його рука ледь помітно притримувала її за плечі, вона вперше за день не почувалася винною за те, що втомилася. Водночас, десь глибоко, закрадалося інше питання – тихе, непрошене, те, яке вона ще не наважувалася озвучити навіть подумки: на скільки його вистачить. Скільки в нього вистачить терпіння, цієї внутрішньої витримки, щоб залишатися поруч, не ставлячи запитань, не вимагаючи зайвих пояснень, не тікаючи, коли вона вкотре замкнеться в собі, коли знову скаже «все нормально» тоном, у якому навіть не приховується неправда. Скільки ще він зможе бути тим самим місцем, куди хочеться повертатися після важкого дня, навіть якщо повертатися – це не завжди про дім. Вона не шукала відповіді, бо боялася почути ту, яку не зможе витримати, і тому просто мовчала, бо розуміла, що такий ритм, вага щоденних рішень, загроза, яка тепер переслідує її буквально в прямих записках убивці, усе це може втомити навіть найстійкішого.

– Вези мене куди хочеш, аби тільки там не питали мене «що по результатах», – промовила майже пошепки, з втомленою напівусмішкою.

– Тоді точно їдемо додому, – відповів він.

Поки вони стояли на парковці, у звичній напівтемряві, в цій короткій, майже інтимній тиші, що не завжди виникала завдяки словам, десь за кількасот метрів, поза видимістю камер, поза фокусом звичних маршрутів, її вже хтось спостерігав. Він не поспішав, бо добре знав: головне – витримати паузу. Один крок передчасно, одна помилка, і все буде втрачено, друга нагода може не трапитися. Саме тому він не підходив, не з’являвся поруч, не зміщував тінь, у якій сховався, бо знав: настане вечір, коли вона вийде пізніше, ніж зазвичай, коли втома затуманить їй думки, коли вона не озирнеться двічі, не вловить погляд за спиною, і саме тоді він буде поруч. Зробить усе, щоб вона не встигла ні зрозуміти, ні зреагувати, ні покликати на допомогу. Того дня, коли вона залишиться одна – на тротуарі, у під’їзді, чи у машині, де не буде нікого, хто міг би її врятувати, він вже буде поруч. У нього ще буде шанс завершити задумане. Помста завжди чекає тихо, але вона завжди приходить. Без попередження.