Розділ 12. «Ціна її мовчання та завершальний допит»

 

Дихання залишалося рівним настільки, що здавалося його можна було співставити з метрономом, але ця рівність була штучною, утримана зусиллям, яке вже межувало з виснаженням. Тіло, ще кілька хвилин тому слухняне її волі, відокремилося й почало керуватися не розумом, а глибоко вкоріненою, примітивною програмою виживання. Ззовні жодного видимого руху, жодної випадкової зміни у виразі обличчя, але всередині, у найвразливіших шарах, все стискалося, ковзало одне об одне, оберталося з шаленою швидкістю, схоже на тонке свердло. Хвилини розпадалися на розпечені, липкі секунди та чіплялися до свідомості, обплутували її, перетворювали час на густу смолу і лишали по собі відчуття зупинки. Зупинки десь на самому порозі, на межі, якої не видно, але яку виразно відчуваєш шкірою, кінчиками пальців, кожним нервовим закінченням і ударами серця.

Голос знову виник зовсім близько, майже доторкнувся до вуха. Це була особлива інтонація, де жарт, погроза й удавана лагідність поєднувалися в одне ціле – така специфічна мішанина безпомилково видавала впевненість у безкарності та переконання, що контроль над ситуацією належить тільки йому.

– Бачу, що ти пригадала, – сказав він майже поблажливо, – тож можемо перейти до головного.

М’якість голосу лише підкреслювала, наскільки все зайшло далеко, наскільки правила втратили цінність, а межа між загрозою й реальністю остаточно стерлася. Косач не відповіла. Стояла і продовжувала втуплюватися поглядом у двері своєї квартири, в одне-єдине місце перед собою, за яким ще залишалася примарна ілюзія втечі. Її мовчання, демонстративна нерухомість та відсутність навіть найменшої реакції – усе те, що для стороннього ока могло б здатися страхом, паралічем чи капітуляцією, насправді були частиною ретельно продуманого плану, де кожен рух і подих мали бути контрольовані.

Вона чекала лише на сигнал, який не був криком чи пострілом, а з’явився у вигляді різкого, неприродно яскравого світла, яке зненацька врізалося у темряву під’їздного коридору. Промінь упав не на неї, а на нього, змусивши прикрити очі, зробити один-єдиний зайвий рух, що вирішив усе. Ще за мить до того, як пролунали чіткі накази: «На підлогу! Зброю! Руки за голову!» – вона вже знала, що розрахунок був точним, пастка захлопнулася, і все, що мало статися, вже сталося. Далі простір вибухнув рухами: важкі кроки, глухі накази, клацання фіксаторів, дотики тіла до стін і дверей. Простору для імпровізації не було, кожен крок групи захоплення відпрацьований у десятках, а може й сотнях подібних ситуацій.

Вона не озиралася, не прагнула зустрітися очима з тим, хто так жадав їй помсти. Не через страх. Не через байдужість. Просто ще не була морально готова. Лише коли його вели у щільному тактичному кільці з темних силуетів, у рваному світлі ліхтарів, що кидали різкі плями на обличчя, на руки, на мокру підлогу під’їзду, вона кинула короткий погляд. Перед нею був худорлявий хлопець, із гострими плечима, що рвали тканину светра, і обличчям, на якому проступала якась дивна суміш ще не знівеченої юності та спотвореної озлобленістю зрілості, що пресувалися у клубок нерозв’язаної болючої пам’яті.

Зрештою двері під’їзду відчинилися і до вузького простору коридору увірвалося холодне нічне повітря, насичене вологою. Воно вдарило в обличчя різким, колючим потоком, змусивши легені зробити глибший вдих, ніж хотілося. Саме в цю мить, коли різкий запах сирої цегли й асфальту вже встиг змішатися з тьмяним присмаком металу в роті, Косач, ще не обдумавши, а скоріше на рівні інтуїтивного спалаху, усвідомила: телефон залишився в машині. Вся та умовна частина життя, що мала вигляд пластику, шифру, набору додатків і повідомлень, яка завжди лежала у кишені, зараз виявилася десь за межами кількох критичних годин, загублена на пасажирському сидінні між сумкою і недбало кинутими документами. Косач майже кинулася до авто, підсвідомо уявляючи, як її відсутність перетворилася для когось на тривогу. Швидкий рух пальців розблокував екран, на якому була безглузда мішанина зі звичних повідомлень: оператор, банк, якісь службові сповіщення, повідомлення з внутрішнього чату ОСА і поміж них п’ять пропущених дзвінків від Шаблія. І одне коротке повідомлення: Де ти є?

На тлі ще свіжого, неперетравленого страху, який досі тримав у тілі залишки адреналіну, почало розгортатися інше, більш підступне і важче окреслюване відчуття. Воно підкрадалося непомітно, спершу десь на периферії свідомості, а потім впевнено осідало всередині. Усього три простих слова в повідомленні вмістили цілий замкнений ланцюг емоцій: його страх, стиснутий у кілька слів і відправлений їй. Його лють на власне безсилля, на те, що, попри звання, досвід і всі розгалужені зв’язки, він не зміг знайти її, не зміг навіть зрозуміти, чи вона жива. Його розпач, у якому не лишалося місця навіть для думки про найгірше, але тіло вже діяло автоматично – шукаючи, телефонуючи, вмовляючи когось перевірити камери, дзвонячи знайомим, і все це з відчайдушною наполегливістю, що знімала з нього звання «підполковника» та посаду «заступника», залишаючи лише людину, котра банально боїться запізнитися. Найгірше було в тому, що вона майже фізично відчула, як тонка нитка, на якій трималося все, що між ними почало зароджуватися, могла обірватися не через зраду чи брехню, а через звичайне мовчання. Через те, що вона вчасно не сказала, не довірилася і тепер точно знала: пояснити буде набагато важче, ніж пережити спецоперацію.

Телефон важко лежав у долоні, екран згас, а вона все ще стояла в темряві, змушуючи себе зібрати думки. Попереду чекало багато обов’язкових та чітко прописаних речей, і все це вимагало холодного розуму: доповідь генералу, негайна і беземоційна, складання офіційного звіту, де жодного слова не може бути про те, як близько вона була до власного страху, проведення першого допиту – не як жертва і не як жінка, а як полковник, що чітку фіксує кожну деталь, ніби йдеться про когось зовсім стороннього, а не про неї саму.

І, головне, попереду була розмова, не передбачена жодним планом чи інструкцією, але обов’язкова. Розмова з тим, хто пів вечора шукав її, витрачаючи сили і нерви, кому не можна було сказати правду, але не можна було й мовчати. Тому, зупинивши в собі останній імпульс тягнути час, вона знову активувала екран і натиснула на номер, який був не просто рядком у списку контактів, а тією єдиною ниткою, що тягнула її назад у нормальне життя – туди, де вона все ще була комусь потрібною.

***

Стрілка годинника вже давно перетнула позначку опівночі, і тепер її повільний рух по циферблату здавався єдиною сталою величиною в цій тривожній ночі. Ночі, яка втратила часову визначеність, розчинившись у безперервному стані очікування та напруженої тиші.

Ольга Сергіївна Косач, ще з вулиці, одразу після затримання, виконала належне: вийшла на зв’язок і доповіла – коротко, сухо, без зайвих деталей, але рівень справи, як і рівень ризику, був таким, що генерал Мовчан, попри втому, пізню годину й цілком реальну можливість передоручити контроль комусь іншому, вирішив приїхати особисто. Такі рішення зазвичай не обговорюються, їх ухвалюють інстинктивно, коли досвід офіцера сигналізує: «Це має значення».

Шаблію також подзвонила, але вже без жодного продуманого вступу та зібраної інтонації. Просто натиснула на його ім’я в телефоні, і сказала рівно стільки, скільки могла дозволити собі в той момент: що вона жива, що прямує до офісу, що вона в безпеці, чудово розуміючи, що цього замало, що в його голові це не зніме жодного запитання й не загасить тривогу, але іншого в неї просто не було. І тепер, коли всі дзвінки зроблені, рішення прийняті, а хвиля адреналіну повільно відступала, залишаючи після себе легку втому й холодну ясність, вони стояли втрьох у її кабінеті. Мовчан, з плащем, недбало перекинутим на спинку стільця, зайняв місце біля підвіконня. Його погляд, зазвичай холодний і зосереджений, цього разу був майже теплим.

– Операцію проведено успішно, – сказав він тоном, у якому вчувалася не лише фахова оцінка, а й невимовлена похвала. – Усе спрацювало так, як ми і планували. Група захоплення не підвела, діяли чітко й без зайвого шуму. А ти, Ольго Сергіївно, не просто спрацювала, а витримала ситуацію з холодною головою, з витримкою, якою не кожен офіцер може похвалитися у подібних умовах. Це було ризиковано, втім результат вийшов блискучий.

Косач стояла біля свого столу, обіпершись рукою об край, слухаючи промову генерала, але ні полегшення, ні гордості вона не відчула – ці почуття здавалися занадто розкішними для цього моменту. Її розум усе ще працював у режимі контролю, механічно відтворював послідовність подальших кроків та розставляв завдання в правильному порядку.

Шаблій стояв рівно навпроти неї. Його присутність була відчутною попри те, що він жодним чином не порушував тишу. Але щось важке вже зривалося зсередини, ще не гнів, ще не докір, а щось глибше: тиха, похмура боротьба між тим, що він щойно почув, і тим, чого не почув раніше. Бо саме тепер, у момент, коли генерал озвучував справедливу, зважену похвалу, коли ситуація була оцінена й завершена, коли вона стояла перед ним ціла, неушкоджена і майже спокійна, він збагнув: вона мовчала весь цей час. Не випадково, не зі страху, а тому, що мала на це право. Бо мала наказ. І вона виконала його бездоганно. Навіть перед ним. Перед тим, із ким ділила побут, робочі дні, спільні ночі і ті крихітні моменти, з яких складається не просто життя, а їх спільність. І не було ні півнатяку, ні пів слова, жодного спалаху в очах, що міг би натякнути: «Якщо я зникну – не лякайся, це частина роботи».

– Уже пізно, – озвався Мовчан, не стільки закінчуючи розмову, скільки фіксуючи очевидне. – Завтра буде важкий день. Я очікую на твій письмовий звіт, Ольго Сергіївно, після допиту затриманого. Гадаю, ближче до одинадцятої, – додав генерал вже біля дверей кабінету.

І вони залишилися удвох.

Косач не дивилася на нього, але знала, що він поруч. Не наближається. Не відходить. Стоїть, і, можливо, сам не певен, чи це ще «разом», чи вже «окремо». Вона – та, яка ще хвилину тому точно знала, що робити: скласти звіт, перевірити матеріали, спланувати допит, передати інформацію, тепер, у порожньому кабінеті, без чітких вказівок і готових інструкцій, раптом відчула, що не знає навіть, що робити із собою. Їхати додому? Але куди – додому? Це слово раптом втратило чіткість, стало розмитим і невизначеним.

Вона повільно рушила до дверей, зупинившись у тій майже невидимій точці між «ще можна» і «вже пізно». Несвідомо чекаючи, що він щось скаже: одне слово, ім’я, навіть невиразний звук, який зупинить її крок і поверне назад. Щось, що дасть право залишитися поруч, не пояснюючи чому. Але нічого не прозвучало. Слова не прийшли вчасно… Ні до неї… Ні до нього.

Бо будь-яке її слово зараз звучатиме, як виправдання. А будь-яка його фраза буде озвучена, як обвинувачення.

І тому вона повільно вийшла, не оглядаючись, лише відчуваючи за спиною цю напружену, гнітючу порожнечу, яка не просила продовження і не пропонувала прощення. Рішення їхати до своєї квартири, без жодних внутрішніх дебатів, склалося в голові логічним висновком, до якого підштовхнуло його мовчання. Бо тепер вона не мала морального права переступати поріг його дому та вриватися у його простір, навіть якщо зранку він був для неї звичним. Бо її сьогоднішній вибір: бути до кінця відданою справі, без компромісів, без поділу на «особисте» і «професійне», обернувся тим, що вона мусила обрати свою порожню квартиру. Обрати вечір без дзвінка. Ніч без обіймів. І прийняти свою самотність, як природне продовження тих теплих, але занадто коротких моментів, у яких їм було дозволено бути разом.

Шаблій так і залишився стояти посеред кабінету, ніби вбитий в підлогу. Жодного руху, жодного подиху, який не здавався би зайвим. Його уява, хоч він і не хотів її розганяти, усе одно поверталася до одного: а якби все пішло не так? Якби група запізнилася на хвилину? Чи хтось оступився, промахнувся або затримався? Якби той, хто стояв за її спиною, встиг натиснути на спусковий гачок? І тоді що? Що він знав би? Що почув би? Чи не залишилося би йому лише прочитати її прізвище у вранішньому зведенні з позначкою «вбивство», чи у судово-медичному протоколі чи у звіті, який він сам і писав би для міністерства? Хотілося кинутися за нею, схопити за руку, змусити подивитися в очі, трухнути настільки сильно наскільки взагалі було сили. А потім втекти, сховатися десь, де її мовчання не звучало б так голосно.

Тепер він знав: вона ніколи не стане його повністю. Якщо одного дня доведеться обирати, вона вибере форму, службу, справу, обов’язок, але не нього. Вона – його Оля, його звичка, його тиша вранці, його щось ще не назване, але вже таке важливе, не довірилася… Промовчала… І вся вага цього мовчання, з усього розмаху, з усією силою впала на нього навіть не звинуваченням, а пекучим усвідомленням того, наскільки вона окрема. Наскільки ця жінка, яку він уже майже назвав би коханою, не належить нікому. Навіть йому. Навіть собі.

***

Ранок почався зовсім не так, як їй би того хотілося.

Ще не розплющивши очей, рука інстинктивно потягнулася вліво, туди, де до недавнього часу ночував він. Пальці торкнулися рівної, холодної тканини простирадла, без звичних складок від чоловічого тіла, яке зазвичай зігрівало її бік, створюючи відчуття спокою, захищеності та простого людського «ми». Усвідомлення того, що Шаблія поруч немає, прийшло не одразу, не думкою, не логікою, а глибоким, майже тілесним відчуттям. Це була відсутність, що не мала матеріальної форми, не звучала словом і не вимірювалася чимось конкретним, але проявлялася у несуттєвих дрібницях: у тиші кухні, де не шелестіли рухи, не стукали склянки об поверхню, не спрацьовувала кавомолка, яка зазвичай вмикалася рівно о сьомій ранку.

Косач перекинулася на спину й заплющила очі, намагаючись хоча б кількома секундами відтермінувати остаточне пробудження. Рука автоматично потяглася до тумбочки, намацала гладку поверхню телефону, і погляд, ще важкий від сну, сфокусувався на цифрах 7:47.

– Бляха…

Це вже не просто проспати – це щось майже критичне, це означало втратити контроль, випасти зі службового ритму, якого вона роками дотримувалася. Завжди зібрана, завжди перша, пунктуальна до секунди, сьогодні вона раптом виявила себе нездатною навіть вчасно прокинутися. Її день розвалювався ще до того, як встиг початися, але вона чесно намагалася переконати себе, що все можна надолужити, зібрати, склеїти до купи та повернути у норму. Хоча поняття «норма» зараз мала трохи розмитий, майже ілюзорний характер. Воно перестало триматися на раціональності, на звичках, і стало чимось неосяжним. Бо нормою для неї був його голос зранку, руки, які обіймали перед виходом, спільна кава – усе те, що вмить перестало бути частиною її сьогодення без пояснень.

Вона зірвалася з ліжка майже одним рухом, за три кроки уже опинилася біля шафи і вихопила першу-ліпшу темну сорочку. Та була злегка зім’ята, але цього разу Косач не замислилася про праску, швидко одягнула, навіть не застібнувши два ґудзика на животі, які ніхто звісно, крім неї, не помітить, а тоді ривком натягнула штани, що не потребували пояса, і це економило кілька дорогоцінних секунд. Паралельно її погляд на мить зачепився за дзеркало у дверцятах шафи: волосся вона схопила пальцями, намагаючись зібрати його у хвіст так швидко, що пасма тягнули шкіру на скронях, а резинка врізалася в руку, проте навіть туго затягнутий вузол не втримав двох неслухняних пасм, що впали на обличчя. Вона вже не витрачала зусиль на боротьбу з ними, просто відкинула за вухо.

Про сніданок навіть не йшлося, не залишилося ні часу, ні настрою, ні ресурсу, тож вона схопила на ходу першу-ліпшу сумку з полички, зачинила двері, і лише на сходах помітила, що це не її улюблена. Ця сумка була стара, з поламаною блискавкою, занадто маленька, для того, що сьогодні мало бути при ній: блокнот, посвідчення, флешка, зарядка, телефон, ще один блокнот з чорновими нотатками. Така дрібна, банальна деталь, але у сукупності з усім іншим, вдарила по нервах з неймовірною силою та лишила сильне внутрішнє роздратування.

На вулиці повітря різонуло в легені, листопад видався вологим з типовою дощовою сірістю, що розмазувалася по деревах, машинах і людях. Вона вскочила в авто, короткий погляд на годинник на панелі: 09:15. «До одинадцятої», – ця думка, настирлива й монотонна, калатала в голові з ритмічною впертістю, подібно до метронома, в якому кожен удар був не просто відліком часу, а нагадуванням про відповідальність, взяту добровільно, давно і без права на скасування. Цей день не мав передбачати помилок, а спізнень тим паче. Це був уже не просто прорахунок і не випадковість, а справжнісінький провал. А Київ – це таке місто, яке не вибачає подібних речей. Йому абсолютно байдуже, куди ти поспішаєш: на побачення, на допит чи на місце злочину. Тут, у заторах, всі дорівнюють один одному, стираються ранги, значки і статуси, ти – просто ще одна людина в авто у нескінченному, застиглому потоці.

Машини продовжували стояти мертвою рікою, і Косач, втиснувши педаль, лише вперлася поглядом у нерухомий потік червоних гальмівних вогників. Увесь шлях вона мовчала, щелепи зціплені до болю, пальці здавлено обвивали кермо. Тиша в машині була такою щільною, що здавалося, ще мить, і вона почне говорити вголос, просто щоб хоч якось розрядити той внутрішній гул, у якому до знемоги прокручувалися варіанти розвитку подій, що були неминучими, після такого ранкового запізнення. Вона вже майже фізично відчувала холодний, уважний, але цілковито беземоційний погляд генерала, чула його крижано-спокійний голос, у якому не буде жодної ноти обурення, лише байдужа фіксація факту: вона не встигла. Слова, які в контексті її посади звучать не просто ганебно, а майже принизливо.

Під’їхавши до будівлі ОСА, вона різко натиснула на гальма, колеса коротко пискнули по асфальту, а машина, підскочивши на нерівності, завмерла в небезпечній близькості від бордюру, ледь не врізавшись у нього носом. Перед лобовим склом висів знак: червоний кружок із безапеляційним «Стоянка заборонена». В будь-який інший день вона б від’їхала і пошукала місце подалі від входу, навіть якщо це коштувало б кількох зайвих хвилин, але не сьогодні, пальці вже вимикали запалювання, а нога штовхала дверцята, випускаючи на холодне повітря згусток салонного тепла. Користуючись своїм службовим становищем, вона залишила машину просто під заборонним знаком із думкою: «Якщо що – поясню пізніше».

Косач майже бігла до входу, ковзаючи підборами по вологій плитці, відчуваючи, як кожен крок глухо відбивається у грудях прискореним пульсом. Двері, наче зумисне, відчинилися із затримкою, електронний замок глухо клацнув лише тоді, коли та вже відчула, ще секунда і вона вдарить по них долонею.

– Олю, – озвалося позаду майже несміливе, трохи здивоване звернення, у якому вона миттєво впізнала голос Маші Небесної. – Ти куди так летиш?

Косач різко зупинилася, майже на мить, роздумуючи, чи варто відповідати. Але швидко зваживши, що часу на розмови немає, а відмовчуватися буде надто показово, змусила себе озватися.

– Привіт, запізнилася сьогодні, – кинула майже вибачальним тоном, не дивлячись прямо. – Я поспішаю, мені ще треба встигнути провести допит до одинадцятої.

– Чекай, так Шаблій уже почав.

Проста фраза, кинута майже мимохідь, раптом перекроїла її реальність так, що навіть звичні деталі навколо втратили чіткість. Вона лише кивнула у відповідь і рушила вперед знайомим коридором, з усіх сил намагаючись тримати однаковий темп кроків, ні прискорювати, ні сповільнювати їх. Тільки зупинившись біля скла, що виходило у допитну кімнату, вона відчула, як повітря, затиснене у легенях, ривком вирвалося назовні. Погляд упав на знайому постать – Шаблій, зосереджений, зібраний, надзвичайно точний у кожному русі. Той факт, що він уже був там, сидів навпроти підозрюваного, не потребував жодних пояснень: він прийшов рано. Зайняв її місце і почав допит без неї. І зробив це зовсім не з тієї причини, щоб поставити її на місце чи довести, хто головний, а просто тому, що чітко усвідомлював важливість цієї справи та конкретні вимоги генерала Мовчана, який є нетерпимим до зволікань і спізнень.

Навіть попри мовчанку між ними, попри свіжу сварку, що не встигла ще зійти з внутрішніх рубців, Шаблій знову вчинив так, як завжди: підстрахував. Мовчки, без претензій, без натяків на те, що колись вимагатиме за це подяки. І це викликало в ній настільки складний, суперечливий внутрішній відгук, що Косач не одразу змогла зрозуміти, що відчуває: вдячність, обурення, жаль чи, може, усі ці емоції водночас, об’єднані тандемом із болем і провиною.

Вона ж була впевнена, що робить усе можливе: мчала зранку, ігноруючи червоні сигнали світлофора, паркувалася абияк, влітала у будівлю на ходу, ковтаючи повітря разом із присмаком адреналіну та гіркотою неминучої догани, що чекала її від генерала. А натомість, поки вона так борсалася з часом, він уже сидів у кімнаті допиту, зібраний, спокійний і ніби навіть трохи байдужий до її метушні. І в цій простоті його присутності, у відсутності будь-яких докорів чи навіть побіжних слів, ховалася жорстка, стримана правда, яка непомітно, але безповоротно ставила її на місце: він не сварився, не кричав – він просто працював, мовби чітко нагадуючи, що її присутність тут не є критичною, що він цілком здатен обходитися без неї.

***

– Мене звати Костровський Ігор Валентинович, мені двадцять три, – промовив затриманий чітким, рівним голосом, без страху. У цій холодній впевненості не було ні зухвалості, ні зверхності, ні порожнечі, радше зосередженість людини, яка давно готувалася до цього зізнання, продумуючи кожне слово. Так можна було почати і виступ у суді, і сповідь перед Богом. – Я хотів убити Косач, і я не шкодую про це.

Шаблій сидів навпроти, рівно й зосереджено, однак показний спокій не був виявом черствості, особливо зараз, коли справа торкалася Косач. Ті, хто знав його довше, розуміли, що це – навичка, відточена роками, вміння в потрібний момент тримати емоцію під замком. Його погляд, холодно-спостережливий, уважно фіксував кожну деталь: рух пальців, напруження плечей, зміну міміки.

– Починай з початку, – кинув він сухо, без тіні підвищеного тону. – Чому саме Косач?

Хлопець повільно нахилився вперед. Плечі опустилися, наче тягар щойно сказаного додав ще кілька кілограмів до того, що він ніс роками. Пальці переплелися в замок, лікті вперлися в край столу. Він вдихнув глибоко і почав розповідати про своє прожите пекло.

– Я був одинадцятирічним пацаном, коли Косач посадила мого батька за махінації з лікарськими препаратами. Вона тоді зробила все, як треба: за законом, по інструкції, навіть отримала за це чергову зірочку. Вислужилася… А мені що з того? – він знизав плечима, і в цьому жесті було не стільки обурення, скільки глибока, змучена втома дитини, яка не змогла нічого змінити. – Пам’ятаю, як його виводили в кайданках, а  я стояв у дверях і не міг дихати. Уперше в житті мені не вистачило повітря. Через рік… його вбили в тюрмі. Співкамерник порізав мого батька, як пса дворового, просто так, без причини, а ще через пів року… мама не витримала і повісилася. Я прийшов додому зі школи і знайшов її. Вона вже була холодна.

Слова лунали в тиші й ударяли по нервах. Шаблій не зводив з нього погляду, тримаючи обличчя непроникним, хоча всередині роздирав неспокій. Це була не просто злість. Це була майже сакральна зосередженість – страх за неї, лють за неї, готовність діяти без вагань. Кожна згадка про Косач у вустах цього хлопця звучала не просто звинуваченням, а клятвою помсти. Він відчував, що за цими спокійними, майже рівними словами стоїть справжня ненависть, холодна й продумана, така, що не знає компромісів і не зупиняється на півдорозі.

– Ми перевіряли твоє ДНК, – продовжив Шаблій. – Не було жодного збігу. А мав би бути, якщо твій батько засуджений – його ДНК-профіль зберігається в національній базі.

Костровський всміхнувся виснажливо-спустошеною посмішкою начебто відчуваючи, що йому не вірять, але був готовий знову пройти крізь цей етап пояснень.

– Так на те й був розрахунок, – сказав майже з жалем, але не до себе, а до тих, хто досі не склав цей пазл у голові. – Я знав, що по ДНК мене не знайдуть, бо батько мені не рідний.

Він на мить опустив погляд, ніби заглянув у якусь темну глибину в собі, і продовжив:

– До дев’яти років я жив по інтернатах і нікому не був потрібний. Всі ці гарні слова про «професійну опіку» – звичайнісінька брехня. Не було там ніякої опіки, зате був холод, запліснявілі стіни, смердючі ковдри, відсутність нормальної їжі, щоденні бійки, приниження і постійний страх перед ніччю. А потім з’явилися вони, – продовжив Ігор після короткої паузи, – мої нові батьки.

Його плечі на мить розслабилися, а голос потеплішав.

– У такому віці зазвичай не забирають дітей, але мене взяли. І я… я був щасливий. Уперше в житті по-справжньому щасливий. А потім прийшла вона… і все зруйнувала за один день.

Останні слова були майже виплюнуті з ненавистю. Костровський на секунду відвів очі убік, ніби щось прокручуючи в пам’яті, але швидко повернув погляд на Шаблія, не приховуючи отруєної неприязні.

– Я знову опинився в інтернаті, – його голос став тихішим. – Ті самі сірі стіни. Той самий холод, та сама порожнеча й байдужість. І я клявся. Клявся, що якщо колись з’явиться шанс – я її знищу. Не вб’ю навіть… це було б занадто просто, занадто швидко. Я хотів бачити, як вона втрачає все. Щоб вона прожила ту саму безпорадність, що і я.

Він зробив коротку паузу, проводячи долонею по потилиці.

–  І я просто почав чекати. Поки одного вечора, в клубі, не зустрів Сергія Маляра, – продовжив Ігор, і в його голосі відчувалося щось схоже на іронічну приреченість, ніби сама доля підкинула йому ту зустріч у потрібний момент.

– Ви були знайомі раніше?

– Ні, – Ігор злегка похитав головою, дивлячись кудись убік. – Ми не зналися взагалі. Це була випадковість… така, що наче й не випадковість зовсім. Ми розговорилися буквально за кілька хвилин, випили по склянці. Розмова ні до чого не зобов’язувала, але в ній було щось дивно щире.

Він на секунду прикрив очі, повертаючись подумки до того клубу, до глухого басу з колонок, до спалахів світла, що вирізали обличчя людей із напівтемряви.

– І десь у середині цього діалогу, – продовжив повільно, – той почав скаржитися на життя. Казав, що колись мав шанс збудувати класну кар’єру, навчався на юриста, але все пішло шкереберть через одну викладачку, яка вирішила «поставити його на місце».

Ігор витримав паузу, така довга, що вона почала нагадувати випробування. Потім губи торкнула крива посмішка – не насмішлива і не добра.

– І, чорт мене забирай, – сказав він тихо, але з відтінком майже дитячої зухвалості, – я не втримався і запитав, як її звати. Коли почув прізвище, не здивувався анітрохи. Косач. Ну звісно ж. Хто б іще? Це ж у її стилі – своєю тошнотворною правильністю ламати людям життя. Завалила його на іспиті, а потім відрахувала з академії за спробу дати хабар. Усе за інструкцією, чисто, правильно… тільки після цього він уже не мав жодного шансу відновитися.

Ігор трохи відкинувся на спинку стільця, ніби даючи собі можливість ще раз програти в голові ту сцену, відчути її смак. Його пальці ковзнули по столу, зупинилися, стиснулися в кулак.

– Саме тоді, – сказав він, примруживши очі, – я зрозумів, що це знак. Я сказав Маляру, що можу допомогти помститися, той погодився без вагань. Він думав, що це буде щось несерйозне, ну типу, розіграш, пранк, щось нешкідливе, але таке, що добряче зіпсує їй настрій. Він навіть не підозрював, що я маю зовсім інші плани.

Ігор трохи нахилився вперед, ніби це наближало його до суті.

– Я обережно почав стежити за Косач. Дуже скоро я знав про неї все: коли виходить з дому, о котрій повертається, куди їздить, з ким зустрічається, які продукти купує, які ліки замовляє. Я знав, що вона живе одна, знав, що носить пістолет у сумці, і що останнім часом стала нервовою, почала озиратися постійно, мабуть щось запідозрила. А ще… знав, що вона приймає сильні снодійні. І весь цей хаос укладався для мене в цілком логічний пазл.

– Що було далі? – голос Шаблія звучав рівно, але в його погляді вже з’явилася гостра, ледь помітна іскра нетерплячості.

Ігор легко зітхнув та продовжив розповідь:

– Мені потрібна була жінка, схожа на Косач. І я дуже обережно, практично непомітно, підштовхнув Маляра до цієї думки. Він, звісно, вирішив, що це його власна ідея, а потім знайшов Ірину Кравець. Це сталося абсолютно випадково, але схожість була такою, що, дивлячись на неї, я іноді ловив себе на відчутті, що переді мною стоїть дзеркальне відображення.

Він зупинився, поглянув на свої руки, що спокійно лежали на столі, і додав:

– Я наказав йому її тренувати. Кожен рух, міміка, інтонації, навіть те, як вона бере ключі чи повертає ручку дверей, все мало би бути так само, як це робить сама Косач. А я продовжував чекати слушного моменту.

– Навіщо Маляр зустрічався з Косач у кафе? – урвав його Шаблій.

– Бо я так сказав, – Ігор ледь помітно скривився, наче від дурного запитання. – Цей дурень робив усе, що я йому наказував. Я просто вказав час і місце. Коли вона вийде за кавою, він мав бути поруч: заговорити, привернути увагу… мені треба було лише створити найтонший натяк на зв’язок, аби потім можна було ткнути в нього пальцем.

– А погрози, написані його почерком?

– Звичайно, він написав все наперед. Я ж сказав, він не сперечався зі мною ніколи.

– Ти сам заходив до квартири Косач?

Ігор кивнув без жодної паузи:

– Так. Я знав, що вона щоночі п’є снодійне. Бачив упаковки, які вона купувала, вирахував кількість таблеток в блістері, звірив з частотою її відвідин аптеки і математика склалася. Вона пила його регулярно, отже, мала би бути максимально вразливою вночі. Тож я прийшов через «чорний» вхід до під’їзду, зламав замок на її дверях, витягнув пістолет із її сумки, знайшов у шафі спортивний костюм і передав усе Сергію.

– Але на що був розрахунок? А якби вона прокинулася? – голос Шаблія став жорсткішим, з холодними обертонами.

– Але ж не прокинулася, – знизав плечима Ігор, навіть не намагаючись приховати цинізму.

– Маляр знав, що ти збирався його вбити?

– Ні. Він навіть не здогадувався. Думав, ми знімаємо фіктивний розіграш. Він завів Ірину до під’їзду Косач через «чорний» вхід, вона перевдяглася й зіграла її вихід. Усе виглядало цілком переконливо, всі мал би подумати, що це виходить Косач. Потім я підійшов до Іри, представився, сказав, що я від Маляра, і наказав зняти костюм. Вона зробила це без жодного запитання. А я пішов далі… до Сергія. І вбив його.

– Пістолетом Косач? – майже пошепки уточнив Шаблій, відчуваючи, як у грудях повільно наростає тривожне стискання.

– Так, – голос Ігоря був рівним, навіть трохи втомленим, ніби він нарешті дістався до частини історії, яку давно хотів викласти. – Я приклав костюм до себе впритул у момент пострілу, щоби тканина ввібрала порохові гази. Усе мало виглядати так, ніби стріляла вона. Потім костюм знову одягла Ірина і повернулася до під’їзду. А я… повернув усе на місце. І пішов. Косач нічого не помітила. Взагалі нічого.

Шаблій тримався зовні спокійно. Не дозволяв собі зірватися, хоч усередині все вже пульсувало гнівом, не так до цього хлопця, як на сам факт того, що Косач стала мішенню. Її ім’я, яке ще недавно звучало для нього теплом і довірою, тепер стало тригером для чийогось викривленого фанатизму.

– А Ірина? – запитав він рівно, стискаючи в собі лють, що вже стукала у скронях.

– А що Ірина? Через три дні, – відповів Ігор просто, ніби йшлося про дату зустрічі. – Я зрозумів, що ця дура починає нервувати. Занадто багато зайвих запитань, занадто метушлива, а в такій справі будь-яка тріщина – загроза всьому плану. Я й так їй забагато заплатив, більше, ніж потрібно було. Передавав гроші через Маляра, а він чи готівкою віддавав, чи перекази на карту робив, я не знаю. Її завдання було просте: мовчати і не робити зайвого шуму, бо така нервозність могла зруйнувати все, над чим я працював.

Він говорив це спокійно, без найменших емоцій, наче описував дрібний прорахунок у роботі, а не підготовку до вбивства.

– І тому ти її вбив?

– Так, запропонував зустрітися, прийшов до неї додому, задушив шарфом,  викинув тіло з балкона, гарненько прибрався у неї в квартирі. І, чесно, я був переконаний, що ніхто й не пов’яже ці два вбивства між собою, якби не те, що розслідування доручили саме ОСА, – він на мить замовк, а тоді додав з ноткою гіркої іронії, – це вже було схоже на злий жарт долі. Моя помилка була в тому, що я підклав під тіло Ірки фотографію Косач із погрозами. Не треба було цього робити, але я не втримався. Хотів, щоб вона побачила, що таке може трапитися і з нею.

– І ти справді думав, що цього буде достатньо, щоб знищити Косач? – у голосі Шаблія з’явилася крижана твердість. Це було вже навіть не запитання, скоріше осуд, вирок, озвучений ще до суду.

Ігор лише злегка знизав плечима й слабко посміхнувся. Його обличчя залишалося спокійним і відстороненим. Ні краплі жалю, лише втома і щось схоже на безкінечне вдоволення собою.

– Але ж це спрацювало, – промовив він, ніби смакуючи кожне слово, кожен уламок чужого болю, насолоджуючись самим фактом, що має змогу його вимовити. – Я отримував майже фізичне задоволення, коли побачив, як її знімають з посади. Як ті, хто ще вчора дивився на неї з повагою, почали кидати на неї погляди з недовірою. Вона забрала у мене найдорожче – мою родину, от я й вирішив забрати найцінніше у неї. Знищити все, що вона так ретельно берегла. У неї не було нікого, лише кар’єра, лише це дурацьке, незаплямоване ім’я, її репутація.

Шаблій слухав, і кожне слово в’їдалося в нього розпеченою кислотою.

– Чому ти вбив трьох інших  жінок? – запитав він, в голосі з’явився той самий лезоподібний холод, який інші впізнавали миттєво і намагалися уникати.

Ігор нарешті подивився йому в очі. Тепер у них не було байдужості, тільки тьмяна, згубна лють. Вона кипіла в ньому роками, отруювала, розкладала зсередини, і тепер хлюпала через край.

– Я взагалі спочатку не збирався їх вбивати, – відповів він тихіше, і голос від того здавався ще більш отруйним. – Все мало зійтися на тому, що Косач убила Маляра, і все. Вона мала би бути без посади, без імені, може, навіть за ґратами, але все пішло не так, коли всі зрозуміли, що смерть Маляра і Кравець якось пов’язані. І тоді я почав думати, як прибрати Косач фізично.

Він зробив невелику паузу, наче дозволяючи своїм словам осісти у повітрі.

– Але спершу були інші. Жінки, схожі на неї: ті ж риси, ті ж очі, той самий одяг і манери. Я хотів, щоб вона боялася. Щоб прокидалася вночі з відчуттям, що наступною буде вона, а, може, і не наступною, можливо, ще після когось. Ще одна жертва, і знову тиша. Щоб вона встигала розслабитися, повірити, що обійшло, а потім знову – паніка. Щоб кожного разу намагалася вирахувати, коли саме я з’явлюся. Скільки ще смертей буде до неї.

Його голос повільно набирав ваги, з кожною фразою все більше схожий на холодний вирок.

– Я хотів, щоб кожна хвилина її життя ставала катуванням сама по собі. Щоб її тіло звикло до страху, а розум – до неминучого. Щоб коли я прийду, вона вже не боролася, а просто прийняла це, як долю.

– Але вона не прийняла, – тихо сказав Шаблій, не зводячи з нього погляду.

Ігор гірко, майже театрально, зітхнув.

– Ні, не прийняла. Обіграла. І коли я, нарешті, прийшов за нею, коли був певен, що все зійдеться до секунди… мене скрутили. Прямо в під’їзді, де я нарешті збирався поставити крапку. Обличчям у підлогу, руки заламали так, що кістки тріщали. І знаєш що? – він повільно нахилив голову, вдивляючись у Шаблія так, наче хотів запам’ятати його зіниці на все життя. – Вона перемогла, але я не шкодую. Бо хоча б ці кілька тижнів вона була там, де й я – у пеклі. Відчуваючи тільки самотність, безвихідь і страх. І цього їй вже вистачить, бо тепер вона назавжди знатиме, як це.

Косач все почула. До останнього слова. До останнього подиху між реченнями. І хоча багато з цього їй було відомо, а про дещо вона здогадувалася, все одно – правда, сказана вголос, має іншу вагу – вона набуває тіла, звуку, інтонацій. І тут, крізь рівний тон, проривався той дивний, зламаний відтінок у голосі дорослого чоловіка, в якому вгадувалися обриси дитячої образи, не прожитої й не відболеної. Вона слухала, як ця образа зростала до ненависті, перетворюючись на рушійну силу злочину. Як її минуле, її вибір, її рішення стали причиною чужого краху. І навіть зараз, попри все, вона не шкодувала, бо не могла шкодувати. Тоді й зараз вона діяла правильно. По закону. По честі. По совісті. Але жодна академія не готує до того, що зруйноване життя колись постукає у двері. Жоден підручник не навчить, як витримати, коли правда стає причиною чужої війни проти тебе.

Вона вдихнула повільно, стискаючи пальці в долонях, намагаючись приборкати внутрішню тремтливість. Голова працювала вже в режимі післяопераційного аналізу: зібрано пакет доказів, зафіксовано зізнання. Вона зробила все, що мала зробити, віддала себе справі без залишку. Тепер, коли картина злочину більше не вимагала домислів, коли крапку поставлено не лише в матеріалах, а й у її внутрішній боротьбі, мало би прийти полегшення. Гордість за перемогу. Чистий, фаховий тріумф. Це могло дати їй сили.

Могло б…

Але правда, здобута таким шляхом, вистраждана і вистояна, має свою ціну. І вона заплатила найціннішим. Втратила не документи, не посаду, не репутацію – це все відновлюване, пояснюване, це все речі зовнішні. Вона втратила присутність, мовчазну підтримку, той особливий простір, який існував лише між нею і ним, де можна було мовчати – і бути зрозумілим, дивитися – і бути почутим. Втратила не через сварку, не через зраду, не тому, що хтось втомився чи здався. Просто в якийсь момент усе, що було між ними, опинилося за межами її досяжності. Вона сама, не встигнувши це визнати, поставила щось інше вище. Вище за нього. Вище за них. Дозволила почуттю знебарвитися в тіні невідкладного, допоки особисте не поступилося почуттю державної важливості. Між звітами і допитами, між цілодобовим моніторингом трафіків і спробами зупинити наступаюче божевілля, вона, як завжди, обрала розслідування. Обрала істину. І тепер, коли головний біль слідства позаду, коли лишилося тільки підписати протоколи й передати матеріали до суду, ця історія нарешті готова стати завершеним кримінальним провадженням та ще одним записом у статистиці.

Але її власна історія, та, що народжувалася між справами, між поглядами, між «майже» і «ще ні» – так і залишалася невирішеною. Бо кохання не вкладається у регламент, не має визначених термінів чи процесуального статусу. Його не задокументуєш у протоколі, не опишеш нейтрально в рапорті, не прикріпиш до кримінальної справи як доказ. Нею не займається ОСА. Нею не цікавиться суд. Для нього не існує інструкцій і чітких настанов, а тому з усім цим доведеться розбиратися самостійно. Без права на помилку і без жодної гарантії, що рішення буде правильним.