Розділ 5. «Щиросердне – не завжди пом’якшуюча обставина»

 

Повістка від ДБР прийшла офіційно. Акуратно складений аркуш, вкладений у сіруватий конверт, без зайвих слів, без уточнень, на якому чітко й однозначно видрукувано: «викликається для проведення слідчих дій як особа, що має статус свідка». Вона втупилася у цей рядок очима, знову і знову перечитуючи, шукаючи прихований підтекст, черговий напівпрозорий натяк, чергову пастку, якої, втім, не було. Це лише документ, правильно заповнений, точний, юридично бездоганний – просто повістка. Вона тисячі разів їх бачила у справах, у руках інших людей, кожна така форма – це лише частина механізму. Але тепер ця повістка її, і тому виглядала вона вже зовсім по-іншому, мала зовсім іншу вагу, інший сенс. Поки що – свідок. Не затримана, не заарештована, не під вартою, і навіть це, в такій реальності, здавалося подарунком.

Подумки вона дякувала, що до неї не прийшли додому, не постукали в двері о шостій ранку, не натягнули кайданки на руки при сусідах, не поставили обличчям до стіни прямо у під’їзді. Лишили шанс зібратися, прийти самій, рівно, гідно і без приниження. Дрібниця, здавалося б, але не зараз, не за цих обставин. Не прийти на допит було неможливо, це навіть не питання, не варіант. Надто чітке було розуміння: достатньо одного проігнорованого виклику, і статус «свідка» перетвориться на «підозрювану» швидше, ніж вона встигне дістатися квартири. Система не любить порушення алгоритму, вона працює без пауз, без вагань, а головне, без жалю. Особливо зараз, коли мова йде про справу, в якій головна підозрювана керівниця агенції. Вона знала, бо вона сама була частиною цієї системи, вона і сама діяла без жалю.

Сили на те, щоб збиратися на допит, не було. Тіло слухалось, але психіка ніби поставила бар’єр, примусову паузу, відмову рухатися далі, бо зробити цей крок – зібратися і поїхати на допит, означав би, що почалося інше життя. Проте вона все ж підійшла до шафи, ковзнула пальцями по плечиках, де висіли костюми: чорний, сірий, темно-синій. Усі знайомі. Усі багато разів перевірені в реальних ситуаціях, де важливо було тримати себе, виглядати переконливо, впевнено, де одяг був не аксесуаром, а підтримкою, частиною образу, що мав тримати внутрішню дисципліну на плаву. Хоча саме це, саме ця впевненість, зникла, мабуть, ще тоді, коли Шаблій повідомив, що її фотографію виявили під тілом Ірини Кравець. Це було нещодавно, але в її відчуттях відстань між тодішнім і теперішнім зросла до розмірів цілого життя.

Костюм вибрала той, що найчастіше вдягала на робочі наради чи зустріч із генералом. Не тому, що в ньому щось особливе, не тому, що в ньому більше сили – просто тканина лягала правильно, гладка, рівна, знайома до дрібниць. Плечі сидять ідеально, комір не натирає, все, як і має бути. Цей костюм був не просто річчю, він був уніформою, бронею, зовнішньою оболонкою, яка створює враження, що все під контролем. Навіть якщо це суцільна брехня. Кожен рух виконувався машинально: зап’ястя в рукав, застібка на ґудзику, легкий жест розгладити тканину на животі, без зусилля, але з тією самою концентрацією, щоб зібрати себе хоча б зовні. Але вона знала: це лише зовнішнє. Так, форма залишилась, але ж людина інша. Уже не полковник, не керівник, не той голос, до якого прислухались, уже не така впевнена, уже не така стримана, уже не така захищена. І скільки б разів вона не вдягала цей костюм, скільки б не вдосконалювала свою поставу, жодна тканина не могла приховати того, що змінилося назавжди – те, що більше не поверталося до вихідної точки.

Перед дзеркалом провела пальцями по волоссю, стягнула низький акуратний хвіст, так робила завжди, коли потрібно було виглядати професійно. Жодного аксесуару, жодного випадкового пасма, макіяж мінімальний, лише найнеобхідніше – тон, трохи пудри, один шар туші, усе максимально нейтральне, без кольору, без блиску. Усе це робилося автоматичним ритуалом, що колись допомагав зранку налаштуватися на важливі переговори або доповідь, вирівняти тон, зібрати обличчя. Але зараз мова не йшла ні про підготовку, ні про готовність. Це була жалюгідна, але чесна спроба повернути собі хоч якийсь фрагмент контролю, хоч шматок себе в ситуації, яка не піддається логіці.

Вона сіла на край дивана, глянувши на годинник. Час ще був. Кілька хвилин можна просто посидіти, дозволити собі подумати, прогнати основне, те, що скаже сама, відкинути зайве, залишити тільки факт.

Не заперечуватиме знайомство з Маляром – це безглуздо, не приховуватиме факт зустрічі – не має сенсу, скаже прямо: так, були знайомі, бачилися, говорили. Так, у неї є такий костюм, як на відео, так, вона тримала пістолет при собі, але не стріляла. Вона ж не робила цього. Господи, як же тупо це звучить навіть у голові. Коли вимовляєш подумки вже чуєш, як ці слова звучатимуть у чужих вухах, у кабінеті для допитів, під запис, у присутності слідчого. І що далі? Сумніви? Перепитування? Уточнювальні запитання? Знову й знову те саме, по колу, допоки нерви не витримають?

Ніяких емоцій проявляти не можна, нічого, що можна трактувати як нервовість чи істерію. Факти. Лише те, що вона знає точно, навіть якщо цього замало, навіть якщо інтуїтивно відчуваєш – усе проти тебе.

Квартира залишилася позаду – її звичний простір, її тимчасове укриття, де останні дні зливалися в один безформенний потік. Сходами йшла неспішно, але зібрано, не дозволяючи собі ані ривків, ані пауз, лише відміряючи кроки, спина рівна, погляд зосереджений десь між сходовим прольотом і порожніми, давно нефарбованими стінами.

На вулиці стояло свіже повітря, вже не ранкова прохолода, трохи тепліше, ніж можна було очікувати в такий осінній день. І те, що вона взагалі звернула на це увагу, здавалося дивним – дрібна, майже безглузда думка в голові, яка все ще намагалася чіплятися за звичайне. Коли щодня їздиш на роботу, рідко замислюєшся над погодою, це не важливо, це просто фон. Але чому тепер кожна дрібниця ніби вилазила назовні чіпляючись за нормальність цього життя?

Сіла в салон автомобіля і кілька хвилин просто сиділа. Не вмикала двигун, не рухалася, лише тримала руки на кермі, не стискаючи, не напружено, радше щоб просто зафіксувати себе у просторі. Думки не вели до рішень, не давали напрямку, лише кружляли, чіпляючись за одне й те саме: що буде? Як себе тримати? Що саме сказати, щоб не виглядати розгубленою, але й не надто холодною? Цей стан був знайомий – не страх, а схожий на нього: хочеш бути сильною, зібраною, а відчуваєш, що кожен м’яз налаштовується на захист від нападу. Цікаво, всі злочинці про це думають перед допитом? Але ж вона не злочинниця. Вона ж не робила цього.

Дорогою не було нічого особливого, ніби все навколо не помічало, що сьогоднішній день для неї – щось на межі катастрофи. Вона приїхала раніше. Припаркувалася трохи далі від входу, як робила завжди, коли хотіла спершу подивитися на будівлю здалеку. Будівля ДБР виглядала звично, стерильно-офіційна, з однаковими вікнами, рівними лініями фасаду, жовтими металевими поручнями біля входу, за якими раніше вона не помічала нічого, крім архітектурної банальності, але не цього разу. Сьогодні це місце стало втіленням загрози, причому не метафізичної, а цілком конкретної.

Вона залишилась у машині, ще не відчиняючи дверцята, не поспішаючи, й просто дивилася перед собою, не на будівлю, а крізь неї, ніби намагалася знайти у цьому всьому хоч один орієнтир, як себе поводити. Хвилини тягнулися надто повільно. «Може, поїхати? Просто розвернутися і зникнути?» – божевільна думка майнула різко, рвонула, майже схопила за руку, але не встигла вкоренитися, бо вона знала: це не її стиль. Вона ніколи не тікала, вона завжди ішла до кінця. Але навіть із цим знанням рука так і не тягнулася до сумки, а тіло, ніби вичікувало на якийсь зовнішній поштовх.

Коли задзвонив телефон – різкий звук зруйнував цей застиглий стан.

– Алло, – озвалася швидко, трохи тихіше, ніж хотіла, голос ніби сповз із неї, легке тремтіння в тембрі.

– Ти як? – голос Шаблія був глибокий, трохи стомлений, але уважний, той тон, у якому не треба багато слів, щоби відчути: він поруч, хоча й на відстані.

– Уже тут. Сиджу ще в машині. Думаю, заходити, чи втекти, – злегка посміхнулася, більше щоб захиститися від внутрішнього напруження і хоч трохи змінити вектор розмови.

Кілька секунд мовчанки.

– Зайди рівно і без поспіху, – сказав спокійно. – Просто встигни зібратися, ще нічого не втрачено. Я заїду ввечері. Побачимось.

Вона кивнула, хоч він і не бачив.

– Добре. Дякую, що набрав.

– Тримайся.

Зв’язок обірвався, і вже за мить вона поклала телефон у кишеню, вдихнула на повні груди, повільно, але глибоко, ніби намагаючись уперше за день запустити легені, взяла сумку, вийшла з авто. Плечі тримала прямо, хода була впевненою, відпрацьованою, з якою вона входила на наради, де не можна було показувати ані сумніву, ані втому. Хоча всередині щось усе ще тремтіло, ні це не страх, швидше, недовіра до того, як її зараз будуть слухати. І що в її голосі почують першими: правду чи захист.

Кімната для допитів була тісною, як і всі подібні приміщення, вона не створена для комфорту, а лише для контролю, для точкового натиску, для вивертання свідомості навиворіт під пильним, завжди присутнім наглядом слідчого. Сірі, трохи вицвілі стіни, біле освітлення, що ледь нависле з плафона, широкий, повністю порожній стіл, і два стільці, що стояли рівно один навпроти одного, підкреслюючи всю простоту схеми: хтось – допитує, хтось – відповідає. Повітря було сухим, із домішкою пилу і старого кондиціонера, але найбільше тут тиснула не температура і не запах, а саме тиша. Густий, липкий прошарок тиші, яку вона колись використовувала сама, знаючи, як вона діє на людину, яка чекає першого запитання.

Ольга Сергіївна Косач сиділа рівно, спина не торкалася спинки стільця, руки поклала на коліна – не схрещувала, не ховала в долонях, не рухала, щоб не втратити концентрацію. Погляд чітко втуплений у стіну навпроти, у зовсім рівну ділянку фарби без жодної подряпини. Думки поволі повзли головою, не зупиняючись, не питали дозволу. Ще вчора вона сама ставила запитання, ще вчора інші намагалися зберігати спокій під її поглядом, ще вчора її слова мали вагу, а тепер у неї інше крісло, інший бік столу. Вперше. І це відчуття було нове, із присмаком принизливості, гіркоти та безповоротності.

Двері відчинилися різко, без попередження, без жодного звуку кроків до того, без «добридень», яке взагалі-то можна було сказати для форми. Чоловік у сорочці з розхристаним коміром, з папкою у руках, увійшов рішуче, маючи повне право на вторгнення. Погляд – колючий, не просто дивиться, а щось міряє, відзначає, фіксує.

– Ольга Сергіївна Косач, – почав, не підводячи очей, гортаючи папери. – Полковник. Керівник Особливої слідчої агенції… Колишній, майже.

Вона нічого не сказала. Залишила в собі першу реакцію, не дозволила їй вирватися, однак, одразу вловила і тон, і метод гри.

– Розкажете самі? Чи почну я з доказів? – його голос звучав з легкою іронією, ледве помітною, але достатньо, щоб викликати відчуття, ніби тебе щойно назвали брехуном, навіть не пропонуючи розповісти правду.

– Я тут не для того, щоб виправдовуватися, – відповіла вона рівно. – Я тут, щоб пояснити, що знаю.

Він уперше підняв очі. Посмішка – швидка, нещира, механічна, мов гримаса.

– Ви ж самі проводили допити, Ольго Сергіївно, знаєте, як усе працює. Думаю, вам не слід нагадувати, що щиросердне зізнання – це не просто слова, а пом’якшення вироку.

– Мені немає в чому зізнаватися, – сказала вона. Фраза вийшла твердою, непохитною, і мабуть, саме ця твердість намить її саму здивувала, бо вона не знала, що ще здатна звучати так, як колись.

– А костюм? – він кинув різко, без підготовки, намагаючись зрушити її стійкість. – Ваш? Є на ньому сліди? Є. А відео? А зброя? Теж ваша. Ви самі її принесли, як речовий доказ, чи не так?

Вона витримала паузу, не тому, що не мала відповіді, навпаки, мала їх занадто багато, і кожна могла звучати зараз як виправдання, а виправдовуватися вона не збиралася. Просто дозволила цьому питанню повиснути між ними кілька секунд, аби не втратити ініціативу, аби дати собі право відповісти не з емоціями.

– Моя зброя і мій костюм. Але я не вбивала. Ви справді вважаєте мене настільки дурною, що я б зробила це сама і залишила сліди? Це навіть смішно.

Слідчий відкинувся на спинку стільця, повільно перегорнув кілька аркушів, даючи час обом сторонам зробити вдих. Його обличчя не змінилось, у русі не було напруги, лише механічність, відточена роками.

– Дурна – ні. А надміру самовпевнена – цілком можливо. Може, ви просто повірили у свою безкарність? Чи вигороджуєте справжнього злочинця?

Тіло зрадницьки починало стискати, не зовні – всередині, десь під грудною кліткою, де завжди зберігався запас контролю. Напруга повільно підходила до горла, але вона не дозволила їй прорватися. Відповідати не стала.

– Мовчите? Тоді мовчіть. У нас ще є час, – голос його трохи сповільнився, перестав рубати фрази, став лагіднішим. Він на мить завис над паперами, роблячи вигляд, що читає, а насправді просто змінюючи тембр розмови, щоб наступний удар звучав майже співчутливо. Цей тон вона добре знала – не з чуток, він просто чекав поки почне просідати її оборона.

– Ви бачилися з Маляром за кілька днів до вбивства, – озвучив сухо, констатуючи факт. – Кафе, центр міста, дві камери спостереження – це підтверджено. Навіщо ви зустрічались?

– Це була випадкова зустріч, – сказала Косач, зберігаючи рівний голос. – Я вийшла за кавою, він побачив мене і підійшов сам. Ми колись зналися, і він запропонував випити каву.

– Просто запропонував? Після всього, що сталося?

– Після чого саме?

– Його відрахували з академії, з вашої подачі, наскільки мені відомо. І ви справді вважаєте, що це була проста розмова за кавою?

Вона подивилася на нього прямо, відповіла досить зрозуміло і впевнено, так щоб не можна було трактувати ніяку двозначність.

– Саме так. Ніяких погроз, жодного натяку на образу, він змінився, принаймні, зовні. Розмовляв спокійно, сказав, що не тримає зла, я не вірила, але не побачила причин починати конфлікт.

– Ви повірили в його доброзичливість?

– Ні. Я прийняла її як факт, без зайвої оцінки. Це – різні речі.

Його обличчя на мить скривилось, ледь помітно, але це вже було щось. Можливо, він очікував емоцій, заперечень, хоч якоїсь реакції, але вона трималася. Спокійно, сухо і чітко надавала інформацію, ніяких зайвих деталей.

– Чи були між вами раніше неформальні стосунки? – тиснув він далі.

– Жодного. Він був моїм студентом, я його викладачкою. Ми ніколи не спілкувалися поза навчальним процесом, окрім офіційної процедури відрахування. Я вважала, що він не повинен був носити погони.

– Але випили каву?

– Так, саме каву. І прошу помітити, що я пішла першою, саме прощання зафіксоване на камері. Я відійшла до свого авто, він залишився.

– Усе це звучить… ідеально. Особливо в сукупності з відео, костюмом, зброєю, відбитками. Залишається питання: чому? Якщо не ви – то хто? Хто має таку мотивацію, щоб вас підставити?

Її плечі не здригнулися, руки не сіпнулися, вона не повернула голову, лише вдихнула повільно, готуючись до серії нових запитань, як до затяжного плавання, де кисень треба розраховувати дуже обережно.

– Я не знаю, хто це зробив. Але він знає мене краще за багато моїх колег. І зробив це так, щоби ви побачили саме те, що бачите зараз, саме тому я тут, – голос, на подив, знову звучав твердо, без надриву і без тиску. Вона не намагалася переконати, просто казала те, що знала, і саме цим відрізнялася від більшості, хто проходив через цю кімнату.

– Тож, підсумуємо, Ольга Сергіївна, що ми маємо: на момент смерті громадянина Маляра ви були вдома самі, і свідків цього немає, – уточнив він, не відриваючи погляду від паперів. – Правильно я розумію?

– Так, – сказала вона, не знижуючи тону. Не було сенсу пояснювати, як це сталося, що у неї немає свідків, це ж очевидно – вона живе одна, які тут свідки? Це – факт, і вона його не заперечувала.

Він кивнув, зробив коротку позначку ручкою. Писав обережно, не поспіхом, так, ніби кожна риска мала окреме значення. І вона знала: тепер у звіті з’явиться ще один пункт, і це знову буде не на її користь.

– Ви розумієте, що це виглядає не найкращим чином? – сказав він повільніше, майже м’яко, наче ці слова могли бути підтримкою, але вони не були. – Уся сукупність обставин: костюм, зброя, відео, відсутність алібі і навіть попередня зустріч з Маляром. Ми не маємо жодного доказу вашої невинуватості, натомість маємо щільний комплекс збігів, які, з юридичної точки зору, формують стійку доказову базу.

Косач не відповіла одразу. Вона знала: мовчанка лякає та дратує слідчих більше, ніж слова.

– Я розумію, як це виглядає, – сказала вона нарешті. – І якби я сиділа на вашому місці, я, можливо, теж не вірила б мені.

Це не був жест примирення і не тактичний прийом. Це була правда, та, яку важко прийняти навіть самій собі.

– На цьому – усе. Ви вільні, але підписка про невиїзд – стандартна процедура, самі розумієте.

Це рішення прозвучало буденно, але в ньому було щось остаточне, щось завершальне, щось таке, що вже не обговорюється, не уточнюється. Це було формальне завершення етапу – не допиту, а стану, у якому вона вже не вірила, що достатньо лише сказати правду і її почують. Вона вийшла з кімнати спокійно, навіть занадто спокійно, як для людини, що щойно сиділа під лупою, роздягнена не фізично, а психологічно, з кожного боку – логікою, фактами, словами, що в’їдаються у свідомість. Не озиралася, не дозволила собі ні обернутися, ні прискорити ходу, лише йшла вперед: головне, пройти цей коридор. Холод, який зустрів її за дверима, міг бути справжнім, або лише внутрішнім відлунням напруги, яка не залишила її ні на секунду. Вона не знала точно, чи це будівля так просякла протягом, чи це вона сама тремтить зсередини, але відчуття було чітке: потрібно на свіже повітря, якнайшвидше.

Коли нарешті опинилася на вулиці, полегшення не було, все зводилось до глухого запаморочення, ніби тіло не одразу зрозуміло, що вже поза будівлею. Кілька кроків пройшла автоматично і лише тоді зупинилася. Стала осторонь, на кілька сантиметрів ближче до металевої огорожі, спиною сперлася на холодну трубу, відчула її твердий, трохи шершавий контакт, ніби це був єдиний об’єкт, здатний зараз втримати її у вертикальному положенні. Дивилася просто перед собою, не на будівлю, не на небо, не на щось конкретне, а в точку, без назви, без конкретного місця, дивилася просто, щоб утримати рівновагу. Вже зовсім не цікаво, що коїться позаду, які звуки доносяться зі стоянки, що говорять інші, взагалі нічого чутно не було. Всередині вже стояла дивна тиша, така глуха й глибока, що в якийсь момент заклало вуха.

***

Коли квартира зустріла її абсолютною тишею – без руху, без звуку, Косач нарешті по-справжньому усвідомила, що все закінчилося, принаймні на сьогодні. Допит завершився. Вона ще не в кайданках. Її не арештували. Вона витримала, пройшла крізь усе, чесно відповіла на кожне запитання, не зійшла з курсу, не схилилася до виправдань, говорила рівно, не просила, не благала. Але тепер, коли вже не треба було тримати спину прямою, не треба було тримати себе в тонусі, коли очі слідчого більше не впивалися в неї – стало майже нестерпно. Внутрішній механізм, що тримав усе це, почав давати збій. Сумку вона поставила біля порогу, просто опустила її на підлогу, навіть не думаючи, де має бути її місце. Пальто зняти не змогла одразу, щось скувало плечі, руки ніби не хотіли слухатися. Вона стояла, спершися плечем об стіну, з заплющеними очима, і намагалася хоча б трохи стабілізувати дихання. Кілька хвилин пройшли мов у порожнечі, нічого не відбувалося, тільки цей контакт спини зі стіною, холодний і прямий, був єдиною точкою опори.

Потім тіло саме повело її до кімнати, вона не йшла, радше пливла, як привид, не знімаючи туфель, не озираючись, не вмикаючи світло. Легко впала на диван, лягла спокійно, обхопивши голову руками, затискаючи себе, притискаючись лобом до колін, ніби це могла бути поза порятунку. У голові крутилася розмова, фрази, інтонації, уривки діалогу – «немає алібі», «усі докази проти вас», «щиросердне зізнання». Вони звучали зіпсованим аудіозаписом на безкінечному повторі. Вона пам’ятала голос, відтінки іронії, зміну тону, кожен погляд, кожне «ви ж самі були на моєму місці». І найгірше, що це було правдою, вона дійсно була на його місці, вона знала ці методи, знала цю логіку допиту, знала, як психологічно розбирають людину до кісток, навіть сильну. І саме це знання робило все огидним, бо тепер вона – не спостерігач, а об’єкт для спостереження.

Їй було соромно, не перед кимось, а перед собою, за те, що сиділа там, відповідала, стримувалася, мов злочинниця. За те, що всі ці роки досвіду, всі звання, усі перемоги – звелися до чотирьох слів: «у вас немає алібі». І в цьому не було ні справедливості, ні чесності, лише суха фіксація факту. І тільки тоді, тихо, без звуку, без ридань потекли сльози. Не в кабінеті, не в машині, не в коридорі, тут, у тиші, у власному просторі, де ніхто не бачив. Вона знала: це ще не кінець, буде ще один допит, потім ще. Знову вестимуть по колу, знову будуть шукати слабке місце, знову ламатимуть, намагатимуться розгойдати, змусять виправдовуватися за те, чого вона не робила. А чим більше ти кажеш «я не винна», тим менше тобі вірять – це вже правило.

Вона не знала, скільки це тривало. Хвилин п’ятнадцять? Пів години? Можливо більше. У цьому стані час розтікається, втрачаючи обриси. Сльози стихли так само, як і почалися – просто закінчилися, але тіло не поверталось до норми. Вона лежала, притискаючи коліна до грудей, не рухалася, не говорила, тільки думала одне: скоро все повториться, її знову викличуть. Вона знову вдягне той самий костюм, знову зробить макіяж, знову поїде. Знову буде говорити рівно і знову сидітиме перед людьми, які вирішуватимуть, хто вона така. Люди, які нічого не знатимуть про те, скільки їй коштує триматися.

Коли в двері подзвонили, вона не здригнулася, не сполошилася, навіть не здивувалася – всередині вже все було готове до цієї появи. Вона знала, що це буде він, бо коли світ звужується до кількох людей, ти починаєш вгадувати їх наперед. Відчуття не було тривожним. Не треба було приймати жодних рішень, сумніватися, відтягувати, вона просто встала і пішла до дверей, повільно, майже спокійно, як і робила це сотні разів.

Шаблій стояв на порозі. Знайома куртка, ті самі зморшки в куточках очей, знайома напруженість у плечах, і пакет із супермаркету в руках, простий, побутовий, із логотипом на боках, який здавався майже недоречним у всьому цьому хаосі із тривоги та виплаканих сліз, але саме за нього вона подумки була йому вдячна. Бо це був сигнал, що він не прийшов із розмовами, не з черговими питаннями, не з поганими новинами, а просто з їжею. Прості речі, саме те, чого не було у її житті останні дні – не тому, що не було потреби, а тому, що не було сил. Він увійшов, тихо, майже непомітно, зачинив за собою двері, і навіть не знявши куртки, підійшов ближче. В його погляді не було жалю, він ніколи не жалів її, бо знав, як вона це ненавидить. Просто дивився уважно, спокійно, фіксуючи кожну деталь її обличчя, зачіски, стану, але без оцінки, без тієї мимовільної реакції.

«Щось сталося розміром із найбільшою моральною катастрофою. Ну вона хоча б не напилася знову, це вже перемога», – подумав він, не з сарказмом, а з сумним, внутрішнім полегшенням.

– Я думав, – сказав він тихо, ніби боявся зламати крихку довіру, – що побачу тебе в гіршому стані.

Вона опустилася на край дивану, повільно, майже машинально. Відчувалась якась тиха іронія в її відповіді, яка прозвучала хрипло, але з характером:

– А це ще, по-твоєму, не гірше?

Він сів поруч – не торкаючись, не нав’язливо, залишаючи простір. Ця дистанція, мовчання між ними, навіть відсутність обов’язкових фраз: «як ти?», «що казали?», «що будемо робити?» – була, мабуть, єдиною формою підтримки, яку вона зараз могла прийняти.

– Ні, – відповів він, трохи подумавши. – Ти вдома, ти твереза, ти все ще себе пам’ятаєш. І мені навіть не потрібно підіймати тебе з підлоги. Значить, тримаємось.

Вона мовчала. Тиша тривала кілька хвилин, поки її голос сам не почав вивільнятися із глибини грудей, тихо, повільно, мовби щось розкололося і почало витікати.

– Вони будуть ще викликати… – сказала вона, дивлячись не на нього, а в підлогу. – І кожного разу ставити одні й ті самі питання, підштовхувати… тиснути. Ну, ти і сам знаєш, як це робиться.

Його руки, що до того спокійно лежали на колінах, повільно, майже непомітно зрушили з місця, ніби діяли самі, без наказу від голови, просто реагуючи на її присутність поруч. Він обережно, із тим делікатним відчуттям, простягнув одну руку до її долоні й м’яко вклав у свою, трохи нахилившись ближче, не зводячи з неї очей. Великим пальцем, дуже повільно, наче торкався найтоншої тканини, він почав проводити по внутрішній частині її зап’ястя – там, де проходить тонка, майже прозора жилка, де пульс б’ється ритмом серця. Вона не підвела очей, але щось у її погляді змінилося – м’якість нарешті повернулася на обличчя. Цей жест, такий дрібний, майже невидимий, раптом виявився єдиною причиною, чому вона змогла знову говорити, бо він не вимагав відповіді, не наполягав, просто був поруч, її єдина точка опори.

– Сьогодні, коли я там сиділа, і він говорив про щиросердне, про «врятувати себе»… – вона вдихнула, з короткою паузою, ніби боялася вимовити це, – …у якийсь момент я подумала: може, просто визнати? Сказати, що це я і все, щоб більше не приходити. Щоб усе нарешті закінчилось.

Це було найважче зізнання, не перед ним, а перед собою. Відвертість, яка не потребувала підтвердження. І саме в цю мить, коли вона вимовила те, що насправді ніколи не дозволила б собі озвучити кілька місяців тому, знову з’явилися сльози. Не було боляче, не було страшно, просто не залишилось нічого, чим можна було б їх стримати, бо вона віддала все, що могла, розповіла все, що знала, і все одно залишилася на мертвій точці.

Він не зробив жодного різкого руху, його руки піднялися і торкнулися її обличчя, лагідно, майже священно. Він почав цілувати її повільно, ніжно, немов достеменно знаючи, що більше часу для цього може не бути. Поцілунок у щоку, де ще вологі сліди від сліз, у лоб, потім – у скроню, де відбивався ритм серця від хвилювання та страху, потім – у повіки, які ще кілька годин тому героїчно витримували погляд слідчого, а далі м’яко і майже несміливо у губи. Він довго не відпускав. Просто тримав її в обіймах, її голову, притиснуту до свого плеча, руку на її спині, іншу в її волоссі. Просто щоби не забути, яка вона на дотик, бо ніхто не знає, що буде завтра і ніхто не обіцяв, що в них ще буде шанс.

– Олю, я взагалі-то прийшов нагодувати тебе вечерею, – сказав він не випускаючи її із обіймів, із ледь помітною, дуже стриманою усмішкою. І це прозвучало зовсім не як спроба розрядити атмосферу, а саме як повернення до реальності, до чогось звичайного і буденного. – Бачиш, я навіть продукти купив.

Вона подивилася на нього, ніби не одразу згадала, що він справді стояв з пакетом. Її погляд був розгубленим, але теплим, очі ще трохи вологі.

– Я, здається, не їла нічого з ранку, – промовила вона тихо, і голос все ще тремтів. – Навіть кави не допила.

– Тим паче, – відповів він і розвернувся до кухні, – ходімо. Вечеря з мене.

Вона не заперечувала, навіть не подумала цього зробити. Просто рушила за ним, бо в цьому простому ритуалі, в самому факті, що хтось готує тобі їжу, а ти поряд, є якийсь сенс. Єдина спроба доторкнутися до нормальності, та втриматися у світі, де люди іноді просто вечеряють.

– Я не кухар, – сказав він, починаючи різати батон. – Але зроблю найкращі канапки з усіх, що ти сьогодні їла.

– Це буде неважко, – вона злегка посміхнулася. – Бо я не їла сьогодні жодної.

– Тим краще, – промовив він. – Не буде із чим порівнювати.

Вона сіла за стіл, поклала руки на коліна, спокійна, тиха, ніби в іншому ритмі, ніж ще пів години тому. В цьому простому жесті – готувати разом, стояти на кухні, говорити ні про що, зараз було більше порятунку, ніж у десятках спроб «підтримати словом». 

***

– Я хочу зробити щиросердне зізнання у вбивстві Маляра, – голос розрізав простір кабінету чітко і без коливань, так, ніби ця фраза вже була багато разів промовлена подумки, й тепер просто вийшла назовні.

Це був той самий кабінет: стандартний, сірий, зі столом і двома стільцями, без жодних деталей, лише функціональний простір для допитів, оформлення протоколів і ухвалення управлінських рішень, що змінюють долі. Саме тут не раз лунали слова, які ставали вироками. Слідчий на протилежному боці тримав перед собою відкриту папку – акуратний набір сторінок, уже наповнений формальностями: ім’я, прізвище, дата, підпис. Залишалося лише одне – те, заради чого всі тут зібрались. Він навіть не здивувався, чи то надто добре маскував реакцію, або справді очікував на щось подібне. Ручка вже завмерла над бланком.

– Ще раз, – сказав він рівним тоном, не піднімаючи голосу, не змінюючи вираз обличчя. – Що сталося вночі, коли загинув Маляр?

– Я його вбив з пістолета Ольги Сергіївни Косач, – сказано було спокійно, без надриву, просто, як повідомлення про щось надто побутове і звичайне.

Пауза, що повисла після цього, була гнітючою. Слідчий не ворухнувся одразу, лише перевів погляд на чоловіка навпроти – уважно, з внутрішньою напругою, яку не видавали м’язи обличчя, але яку видавала тиша, яку він мабуть уперше не знав чим заповнити.

– Ви усвідомлюєте, що це визнання повністю змінює статус іншої підозрюваної? – нарешті озвався. – Ви усвідомлюєте, що вас буде затримано прямо зараз і поміщено до ізолятора тимчасового тримання?

– Саме цього я хочу, – відповів він. Голос залишився спокійним, але в ньому щось змінилося, з’явилася твердість, що звучала не як необдумана емоція, а як рішення, вже ухвалене й прожите. – Вона не має до цього жодного відношення. Я зробив це сам, я підставив Косач, вбив Маляра і повернув зброю на місце. Свідомо. І якщо хтось має відповідати – то я.

Мовчанка розтягнулася знову. Тепер уже між словами, між поглядами, між його долею й протоколом.

Слідчий повільно, без поспіху, закрив папку притиснув її долонею, поглянув уперше прямо в очі.

– Добре, – сказав він. – Продовжимо оформлення документів, Вікторе Вікторовичу Шаблій.